На лицях ближніх похмурі хмари,
Шляхи до щастя на капремонті,
У пресі свіжий піар та чвари,
Дурдом закрито, усі на фронті.
На серці зимно, в душі тривожно,
Швидка, як ворон, летить на виклик,
Сусіди кажуть: "Так жить не можна",
А нам нічого - ми вже звикли.

Приспів:
Ми - трава,
Нас топчуть, а ми встаємо!
Ми - трава,
Ми міць у землі беремо!
Ми - трава,
В нас Божа сльоза жива!
Ми - трава! Ми - трава!

На нас отруйні лягали роси,
Нам смерть ворожі несли навали,
Нас катували серпи та коси,
А ми вставали, завжди вставали!
Пани і хани, червоні й білі
В нас розчинялись, як в морі злива,
Тут навіть сильні були безсилі,
Бо всіх здолати нас неможливо!

Приспів.

Ми - трава...

Приспів.

Ми - трава!..

Похмільна.

Покричу ще трохи про патріотизм . Навмисно не захотів редагувати запис, все одно мої можливості в редагуванні мультимедіа вельми скромні. А так буде простий домашній запис... Без будь-яких спецефектів, накладень, монтажу, перезаписів. Сподіваюсь на те, що автор такої версії не почує, або не образиться на неї  . Отже, пані та панове, я з моєю гітарою маємо що сказати, і це в доданому звуковому  файлі  .

Дивитись кліп тільки людям зі стійкою психікою(!)

Чоловік і жінка 

Ми усі вивчаєм жінку, Щоб якось її збагнуть, Та пробити лобом стінку – Це реальніше, мабуть. Це ж якого треба лоба, Щоб аж синій був від гуль, І яка б не була спроба, В результаті маєм нуль. Розумія всю ту марність, Чоловік простий, як борщ, А вона – мінлива хмарність: То в ній сонце, то в ній дощ, Загадково-випадкова, Невловима наче ртуть, І завжди неоднакова – Ось така жіноча суть. Кожен раз вона інакша, Кожен раз вона нова, Вдень твердіша, вночі м’якша. Синусоідна крива. Це єдина наша втіха, Й, водночас, суцільний жах, А тому у чоловіка З того всього їде дах. Я також свою вивчаю, Півжиття разом прожив, Але щось не помічаю, Щоб хоч трохи зрозумів. Це створіння незбагненне, І перш ніж пробувать вивчать, Тут потрібно, як на мене, Академію кінчать. Та життя мене навчило, Що робити це дарма, Бо наука тут безсила – В них же ж формули нема. Тож не варто й намагатись, Все одно, не зрозуміть, Тут одне – пристосуватись І біля них, як песик, жить. І ми несемо свою службу, І вимахуєм хвостом, І любов у нас і дружба, Як в собаки із котом. Чоловік для них забавка, А вони – це пуп землі, Тільки й чуєш: "Цить, не гавкай, Твоя кістка на столі!" Жінка нас бере до хати, Як зручну й корисну річ, Щоб було кому кохати Й працювати день і ніч. А тому іще до шлюбу Мусит думать чоловік, Як йому не врізать дубу Біля них за цілий вік. Але й жінці треба знати, Що таке чоловіки, Перед тим як споживати Наші здібності тонкі. Ми складніші за комп’ютер, Або інший агрегат, Нас не купиш за валюту І не візьмеш на прокат. А тому їм треба вміти Чоловіка берегти: Готувати, не сварити, За горілкою піти. Акуратно, обережно, Як дитинку доглядать, От тоді ми, як належно, Палко, ніжно і безмежно Обіцяєм їх кохать.

У 70-ті дивно самобутня і яскрава Omega мало не стала зіркою світової величини. Якщо б не обставини ... У 1964 р. шкільні друзі Янош Кобор, Ласло Бенк та Джозеф Лаукс під враженням від «Бітлів» і «Роллінгів» вирішили створити групу. Запросивши ще двох хлопців, імена яких історія, на жаль, не зберегла, вони записали маленьку платівку з кавер-версією The Rolling Stones «Намалюй це чорним» і композицією власного твору. Ще кілька синглів змусили звернути на себе увагу не лише місцевих шанувальників: послухавши, як звучать пісні Omega, менеджмент англійських The Spencer Davis Group вибрав саме їх для того, щоб відкривати угорські концерти цієї всесвітньо популярної тоді групи. Більш того, в 1968 р. англійський продюсер, зачарований грою молодих музикантів, запросив їх до Великобританії і допоміг записати в лондонській студії Decca Records, де працювали самі The Rolling Stones, дебютний альбом «Червона зірка» (у створенні композицій хлопцям допомагав співак і бас -гітарист Джек Брюс з британських Cream). Під час другого турне по туманному Альбіону група була відкликана додому у зв'язку з подіями в Чехословаччині й загострилися у зв'язку з цим протистоянням між Сходом і Заходом. Так що другий її альбом - «1000 тисяч кроків» (1969) - записувався в Угорщині і розповсюджувався виключно в країнах соціалістичного табору. Прославила цю платівку пісня, до цих пір вважається гімном Omega, Gyngyhaj lny - «Дівчина з перловими волоссям» (за значенням це, скажімо, як «Жовта річка» у Christie або «Будинок сонця, що сходить» у Animals). До речі, цей хіт чверть століття по тому переспівали (під назвою «Біла голубка») німецькі Scorpions. У зв'язку з політичною кон'юнктурою в Західну Європу шлях групі був замовлений, але шляхи цензурні несповідимі, і їй якимось чином дозволили поїздку до Японії. Виконана в 1970 р. у Токіо на музичному фестивалі фірми «Ямаха» англомовна версія «Дівчата з перловими волоссям» так сподобалася жителям Країни висхідного сонця, що фірма JVC випустила її там у якості синглу. Окрилені новим міжнародним успіхом, талановиті мадяри буквально заіскрився новими творчими ідеями. А поява будапештського Locomotive GT вони сприйняли просто як виклик на змагання і навіть «важчими» звучання. Тоді ж у Omega відбулися перші зміни в складі - нова музика вимагала нового, більш високої якості виконання. У результаті до 1973 р. група мала статус дуже популярного концертуючою колективу. Свідчення тому - аншлагові виступи в СРСР, Іспанії, Швеції та Туреччини. У ФРН ж Omega просто обожнювали - їх альбом 1976 «Викрадач часу» удостоївся в цій країні «золотого» статусу, а в спільному турне захотіли брати участь Scorpions.

Ось так Омега співала Gyongyhaju Lany в далекому 1969 році.

А зараз невеличкий концерт однієї пісні, яка пішла по світі, як її співають і переспівують інші:

Спільне виконання

Англомовна версія у виконанні Омеги.

Інструментальна версія

А ця версія з'явилась вчора  16.10.2010 на YouTube:

Ну і як її співає сама Омега в теперішні часи:

Послухати вживу ... це щось. Запис є запис.

мертвий сорому не має
Повість врем'яних літ

Віктор Баранов
До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

Джерело: Вечірній Київ 10 липня 1999 року

I. Іще не пізно стрілись ми -
Далеко до кінця.
Амур уцілив стрілами -
І пурхали серця  
[ Читати далі ]