Здається, це вже стає доброю традицією - щороку влітку відправлятись подорожувати автостопом в якісь цікаві місця. Цього року здійснилась моя давня мрія, і я став подорожувати не сам, а в компанії моєї коханої дівчини.



Як завжди, все йде не так, як планувалось. Змінюються маршрути, дати прибуття та виїзду, навіть мета подорожування може змінитись під час поїздки. Мені це вже звично... Точніше, я вже звик дивуватись цім несподіваним, неочікуваним втручанням зовнішніх обставин в мої плани, бо зазвичай вони завжди несуть в собі тільки покращення, які б я і сам напевно запланував, якби знав, що вони можливі. Іншими словами - я просто приймаю ті класні нагоди, які час від часу даруються Міс Випадковістю.



Планувалась лише одна поїздка - на Західну Україну до Чопа. Через Полтавщину та Житомирщину туди, через Умань назад. Але часу не вистачило, і тоді народилась ідея розділити подорож на дві: в першій, скороченій - спочатку завітати до родичів під Полтавою (Кобеляцький район, село Гарбузівка), звідти рушити до Бердичева, і вже через Вінницю приїхати в Софіївський парк, а звідти додому;



На другу подорож ми мали більше часу, тому запланували його грандіозніше: з Дніпра - через Кам'янець на Коломию, звідти до Львова, зі Львова до Чопа, потім на Білорусь, де нам запропонували відвідати родичів в Бресті, під Пружанами та в Мінську, з Мінська поїхати на Санкт-Петербург, а потім, через Москву - додому, на Дніпропетровськ.

Перший маршрут так і склався, як планувалось, за винятком кількості днів, які ми планували на кожен з пунктів (-: А ось другий маршрут змінився досить радикально. Замість Коломиї ми поїхали відразу до Львову, через 4 дні звідти на Коломию, потім, несподівано, по південному кордону України - через Яремче, Солотвино, Берегово - до Мукачева, і, зовсім не заїжджаючи до Ужгорода і Чопа - на Білорусь (До Кобрино через Ковель). Якщо чесно, то ще місяць тому я і уявити не міг, що все так зміниться, але тепер дуже задоволений усім (-:

В Білорусі ми проігнорували Брест, але відвідали Біловезьку Пущу, зараз тусимо в Мінську. В Пітер та Москву вже не збираємось, бо немає ані часу, ані грошей, ані бажання. Але ще збираємось завітати до друзів в Гомель, щоб потім через Київ повернутись додому десь у вівторок, або середу. Хоча... це все майбутнє - його неможливо загадати, чи передбачити, тому, подивимось, як там станеться (-;

На цей момент ми за літо проїхали автостопом більше 2300 кілометрів по Україні, вже більше 600 по Білорусі, і ще 1000 кілометрів у нас попереду, щоб повернутись додому...

Деталі про відвідування кожного з місць я напишу трохи пізніше, але обіцяю, що довго чекати не прийдеться. Поки-що, хто бажає, може подивитись фотозвіт з цієї подорожі в моєму альбомі: ось тут

     Почну із банального. Ми живемо серед краси. Той хто тримає фотокамеру в руках, а тут таких абсолютна більшість, легко зі мною погодиться. Так, наша земля – це унікальна краса! А ще ми ходимо по грошах. Мова піде не про чорноземи, а про туризм. Заробляти ми не вміємо не тому що ледацюги, а тому що такі у нас порядки… були, є і… То ж виникає логічне запитання: для чого ж заробляти, коли все рівно ці зароблені багатства  присвоїть хтось. Народ живе сам по собі і успішно, як бачимо,  виживає. Та все ж можливо дещо перепало б і народу. Ну хоча б із заробленого (присвоєного, відібраного…) хтось колись зробить нормальні дороги..!

     Давненько мріяв побувати у Кам’янці Подільському і нарешті вчора побував. То ж перші враження від дороги. Ділянка від Гримайлова (територія Тернопільщини) до річки Збруч – жахлива! Саме на ділянці де шлях перетинає гірський  кряж Подільські Товтри і розташований природний заповідник «Медобори» - яма на ямі((( Тут декілька кілометрів тягнеться густий грабовий ліс, підвищена вологість ґрунту, траса мало захищена від цього. Рух на мінімальній швидкості, автобус оминає вибоїни, час від часу чути удари гілок об дах.

     І ось нарешті Збруч, ріка-кордон і ріка єднання. Так, дорога тут краща і до самого кінцевого пункту автобус мчав гарненько. Але про річку єднання. Не стану вдаватись у пропагандистські штампи. Час робить своє, грань у менталітеті людей що мешкають по обидва боки цієї ріки поступово стирається, якби того комусь не хотілось. Хоч і стоїть при в’їзді Лєнін, стоїть відповідна символіка і в самому Кам’янці, але люди тут ні при чому. Вони хороші і привітні. Взагалі люди що звикли приймати туристів відкидають всякі стереотипи, це я помітив навіть у Криму, а люди які подорожують, збагачуються спілкуванням та гордістю за нашу землю.

     Кам’янець святкує у ці дні своє свято – день міста. Нажаль мені не пощастило, бо зустрів він мене дощем, або я його привіз. Вдома, як виявиось згодом,  хоч і було дуже похмуро, але день був сухим.  Незважаючи на погоду привіз дуже яскраві враження. Це місто без перебільшення перлина Поділля, це місце яке приваблює туристів з всіх куточків України та з-за кордону. Гарне охайне містечко, прекрасні краєвиди каньйону ріки Смотрич з небаченими переходами та місточками, архітектура старого міста та велична фортеця, храми, зелень парків... а багатовікова історія його стратегічного розташування. Цікаво надзвичайно! Все це викликає лише захоплення та бажання побувати ще і ще.

     Урочистості та розважальні заходи тривають і сьогодні. А вчора на площі біля міської ратуші відбувся концерт колективів що приїхали із країн СНД, та близького зарубіжжя. Атмосфера по справжньому святкова незважаючи на погоду. Запросити багатолюдні колективи, розмістити їх, на це спроможне не кожне місто. Тим більше, що Кам’янець, це все ж таки райцентр.

     Отже, заробляти на туризмі вигідно! Цьому треба повчитись. Зокрема моя область нараховує понад 30 замків. Нажаль більшість із них у плачевному стані. Почитаймо історію, всі вони збудовані польськими вельможами. Ми побачимо, що самі козаки по декілька разів їх руйнували ведучи війну проти поляків. Потім був період руйнування «до основанья, а затем… Такий край, така історія! Але виникає запитання, а хіба на території скажімо Чехії, чи у Кракові пройшло менше «революцій, бунтів і постань…», хіба у їхніх замках та палацах жили не такі ж вельможі? Чому там на це є кошти? Там вміють заробляти гроші, там дещо перепадає і народу, там є що залишити майбутнім поколінням.

     Що залишиться після нас? Хотілось щоб замітка була святковою, бо день міста все ж, але як не зачепити тему Андріївського узвозу? Це ж навіть варварством не назвати! Це щось гірше, бо намагаються вирвати серце…

 

     Якщо хтось про альбом... Буде!

Наступного ранку Света заявила, що нікуди не поїде звідси, поки ми не видеремося на Дівочі скелі. То ми прокинулися, вдяглися, розпитали персонал куди нам іти і, особливо не потурбувавшись про сніданок, пішли. Захватили з собою тільки по банану, але на пів дорозі вже розсварилися, бо я думав гарненько перекусити, як нагуляємо апетит у горах, а Света хотіла вранішнього чаю...
Добре із-за цього посварилися і на гору, трохи блукаючи у лабіринті вулиць, піднімалися мовчки дуючись один на одного...
Вибравшись на верх дуючись і глибоко дихаючи, ми виявили, що на цій висоті теж живуть люди, які проходять цей шлях щоразу по кілька разів на день, а можливо іноді і їздять машиною... От якраз одна подружня пара і підіймалась, мабуть йдуть з магазину . Де саме знаходяться Дівочі скелі у них були різні точки зору. Але те, що якісь скелі були і  праворуч ось тут за городами і трохи далі ліворуч, це ми зрозуміли. Спочатку оглянули скелі що були ближче. Це були величезні валуни, між якими були тріщини-провалля глибиною у кілька метрів. Потім пішли ліворуч. Тут, за поворотом польової дороги, нас зустрів чудовий сосновий лісок. Щоб було зрозуміліше, то ми вийшли на верх на плато, а багатотонні валуни лежали внизу. А  далі, в долині, виднілося саме місто. За легендою, яку я чи чув десь у піввуха, чи читав у півока, тож достовірність стверджувати не берусь, з цих скель стрибали молоді дівчата, щоб не дістатися у полон до татар. Не знаю, чи розбивалися насмерть, але ноги зламати там досить просто... На цих скелях дуже гарно милуватися краєвидом, і фото тут вийшли гарні, особливо "левеня на Сонечку"   Ще подумалося, що мабуть звідси чудово виглядає захід сонця, але день тільки починався...
Археолагами тут були знайдені кістки мамонтів, печерних ведмедів та гієн, шерстистого носорога...
Спускатися зі скель ми вирішили іншою стежкою, яка по нашим розрахункам, мала б вийти десь біля автовокзалу. Стежка була досить крута і ми практично з"їжджали на ногах від дерева до дерева...
Дійшовши до автовокзалу, ми дізналися розклад автобусів на Луцьк, бо сьогодні до 15-ї години мали б виселитися з готелю і прямувати далі. Потім сіли на маршрутку до центру шукати старовинні монастирі. До речі, маршрутки тут здається єдиний вид транспорту, і вони досить дорогі, як для такого маленького містечка, аж по півтори гривні!
В центрі ми смачно пообідали локшиною з куркою та омлетом у кафе "Людмила".

---

Якщо починати розглядати архітектурні пам"ятки, церкви та костели з південного боку, то найпершим попаде у очі костел святого Станіслава, побудований у 1854-1857-му роках. За взірець будівництва послужив петербургзький костел святої Катерини. Костел знаходиться навпроти повороту до Замкової гори, тож ми бачили його ще в перший день. Але з гори він виглядає доволі маленьким у порівнянні з будівлею езуїтського колегіуму.  Езуїтський монастир є найвражаючею будівлею у місті, побудований він у 1731-1743 роках. Зараз в його корпусах знаходиться гуманітарно-педагогічний інститут та загальноосвітня школа №2. А у костелі колишнього монастиря знаходиться Преображенська церква. До речі, саме цей колегіум вважається прабатьком Київського Національного Університету імені Шевченка (в якому я мав честь навчатися аж 8 років). Дуже своєрідно виглядає дворик перед головним входом... Від його паркану  віє чимось готичним та загадковим. Навпроти монастиря, через парк з меморіалом Слави знаходиться Миколаївський собор, що був закладений ще італійкою Боною, дружиною польського короля, у 1539-му році як Францисканський монастир. Він кілька разів руйнувався, горів і перебудовувався, а в грудні 1832-го року костел освятили в Миколаївський собор.
За монастирем езуїтів знаходиться садиба-музей польського письменника Юліуша Словацького (1809-1849рр), а ще трохи далі Ботанічний сад закладений у 1806-му році, але ми туди не ходили. Ми вже мали потихеньку йти у готель та збирати речі, щоб навечір поїхати до Луцька... По дорозі пройшли повз будинок "Близнюки" про який пишеться у всіх довідниках, але нас він нічим не зацікавив. Можливо тому, що знаходиться у занедбаному стані... На півдорозі між центром та готелем, за краєзнавчим музеем знаходиться один з найстаріших монастирів Кременця. Це жіночий Богоявленський монастир з височенною дзвінницею, що побудований ще у 1633-му році (Вигляд з Замкової гори). Практично навпроти нього дерев"яна церква Воздвиження Чесного Животворящего Хреста Господньго, а трохи нижче каплиця Праведної Анни.
Повз полкову Покровську церкву (1902-1905рр) ми кілька разів проїжджали маршруткою, бо вона знаходиться за автовокзалом практично на околиці міста, то і фото зроблене з вікна маршрутки.
Взагалі-то ще багато цікавого лишилося у цьому тихому містечку, що з усіх боків оточений сімома крем"яними горами... З кожної з цих гір відкриваються чудові мальовничі краєвиди. Нажаль ми встигли побувати лише на двох. Не відвідали жодне з історичних кладовищ, кожне з яких має свою історію, на кожному з них поховані знамениті історичні та героїчні постаті, кожний з них відображає певну епоху розвитку міста. Але у нас не той був настрій, щоб ходити по цвинтарях, тож хай це буде за нашої наступної подорожі у ці краї...
А ми вже дещо стомлені сиділи у автобусі, що мчав до Луцьку...

У Луцьк ми приїхали вже близько 17-ї. Вийшовши на автовокзалі, довго крутили мапу, намагаючись зрозуміти куди нам далі. У бік готелю йшов 5-й тролуйбус, але його ще треба було знайти...   Вже стоячи на зупинці читали назви вулиць і зупинок через які проїжджають маршрутки, що зупинялися на зупинці, але знайомих назв не знаходили, тоді вирішили йти навпростець до залізничного вокзалу,де була кінцева зупинка 10-го тролейбуса, що нам підходив найкраще. Від залізничного вокзалу обласного центру ми очікували більше, тут же було пару платформ і приміщення вокзалу, що скидався на якийсь полустанок на кшталт Бобрика чи Яготина... Тролейбуси тут, на відміну від Рівного, хоч і коштували на 5 копійок дешевше, але були у більш занедбаному стані і ходили на багато рідше. Взагалі місто виглядало дещо "неряшливо". Чи то ми вже втомилися від мандрівок?.. Поселитися вирішили в готелі Світязь, що стоїть трохи вбік від центру на набережній річки Стир. Готель ми знайшли досить швидко, навіть спочатку пройшли б мимо, якби не річка. Навіть не сама річка, а поросла травою, кущами та будяками пойма річки. Кімнату зняли за 195 грн   і ще 20 грн доплатили за другу порцію сніданку. Виселитися ми мали до 12-ї, або доплатити ще за півдоби, так як потяг у нас був о 20:40. Тож ми вирішили зранку поснідати, зібрати речі і завезти їх на вокзал і до вечора гуляти містом. А сьогодні хотілося повечеряти і оглянути ту частину міста, яка не входила до "старого міста", де судячи з карти була найбільша концентрація пам"ятників архітектури і старовини, включаючи і замок Любарта. Прогулялися до мосту через Стир, а потім пішли ближче до центру шукати смачну вечерю... На Театральній площі сфотографувалися біля пам"ятника Лесі Українці та біля жирафки!   Навпроти театру розташований Свято-Троїцький кафедральний собор, що побудований ще у 1752-1755 роках і від нього простягається пішохідна вулиця Лесі Українки, де ще сьогодні можна побачити будинки епохи модерну... Тут розташовані магазинчики, кав"ярні, пивні та ресторани. Біля одного з них є скульптура бравого вояки Швейка, що надихнув мене на прочитання цього твору Гашека. В одному з ресторанчиків з приємною музикою ми сіли пообідати... Від цін ми були дещо шоковані, бо звикли вже за кілька останніх років, що на Західній Україні можна смачно, дешево і багато поїсти... А тут ми повечеряли дерунами з грибами, запили це соком і заплатили 100 грн!    Повечерявши ми ще погуляли центром, по дорозі знайшли затишну кав"ярню на завтрашній ранок, бачили пам"ятник святому Миколаю, що є захисником міста і відображений на його гербі та пішли додому відпочивати, бо завтра мав бути довгий але цікавий останній день нашої одісеї...  На сніданок нам запропонували 4 комплексних варіанта, не зговарюючись вибрали 2-й.:-) Поснідавши, зібрали речі,

 здали ключі і пішли пити каву. Потім маршруткою до вокзалу, де лишили свої речі у камері схову і повернулися до історичного центру міста. Місто Луцьк, або Лучеськ, вперше згадується в Іпатіївському літописі близько 1085 року. Назва міста, скоріш за все походить від слова "лука" - вигин річки: річка Стир півколом оточує історичний центр міста. До оборонної системи Луцька входив Верхній замок, що будувався протягом 11-13 століття, та Нижній (окольний) замок з міськими мурами. Верхній замок оточують мури та 3 вежі: Надбрамна, Стирова (над річкою Стир) та Владича (що утримувалась за кошти Владики). У 1345-му році князь Дмитро Любарт зробив замок столичною резиденцією Галицько-Волинського князівства. У 1429-му році великий князь Литовський Вітовт приймає у замку монархів найбільших європейських країн для організації сувмісної протидії османській експанції. Тоді, разом із челяддю, Луцьк прийняв 15 тисяч осіб. У 1452 році місто отримує магдебурське право і невдовзі стає найбагатшим містом Європи. У 1569 році місто переходить під владу Польщі. Цей період позначається будівництвом кафедрального костелу святого Петра і Павла (1606-1610рр), монастирів (кляшторів) бригіток (1624р), василіан (1647р), бернардинців (18 ст), домініканів (18 ст), трінітаріїв (1729 р) та шаріток (18-19ст). В середині 18-ого століття (1752-1755 рр) будується Свято-Троїцький кафедральний собор. У 1795-му році, після розділу Польщі, Луцьк входить до складу Російської імперії.

Огляд історичної частини міста почали з пам"ятнику на честь 2000 років від Різдва Христва, що знаходиться на перешийку між сучасним та історичним центром міста на майдані Ринок. Далі пішли центральною вулицею імені Данила Галицького. Праворуч стоїть пофарбована у яскравий жовтий колір Свято-Покровська церква, трохи далі, за перехрестям, височать шпилі Дому Євангеліє. Перед самим поворотом на міст через Стир стоїть потужна будівля старої синагоги з баштою, яку ще називають "Малим замком" і не дарма, бо має вигляд цілком замодостатньої оборонної споруди. Будувалася вона з кінця 14 століття, перебудовувалася 1629 року, зараз тут винаймає приміщення адміністрація футбольного клубу Динамо. У колишньому старовинному домініканському монастирі зараз функціонує Кирило-Мефодіївська православна церква та духовна семінарія української православної церкви. До будівлі іде гарна трояндова алея з кованими ліхтарями, а перед входом бігають кури... По дорозі від монастиря до замку нам  зустрілася будівля Державного історико-культурного заповідника з гарними кованими навісами, прекрасною вивіскою "під старину" та масивними дерев"яними ставнями. Якби вся історична частина міста мала такий вигляд, то можна булоб з легкістю повірити, що ти ненароком потапив машиною часу у старовинне багате місто благородних лицарів, прекрасних принцес та чудових ремісників. У дворі, за кованими воротами була якась виставка скульптур. У іншому крилі будівлі заповідника у свій час жила і починала свою творчу діяльність Леся Українка. Одразу за цією будівлею перед нашими очима постав красень і велетень римо-католицький костел святого Петра і Павла, що вражає величчю. У нішах стін стоять скульптури святих. Побудований костел у далеких 1606-1610 роках, навпроти нього розташована дзвінниця, що побудована ще у 1539 році, щоправда зараз вона без дзвонів. Під стінами костелу стоїть пам"ятник борцям за незалежність, розстріляним у липні 1941 року бійцями НКВС. Через площу вже видно було в"їздну вежу замку Любарта з дерев"яним містком через колись глибокий рів. Зараз на місці рову столики фешенебельного ресторану. Вхід до замку коштує 5 грн з дорослого та 3 гривні з дитини, але без екскурсовода не можна потрампити до розкопок церкви чи всередину в"їзної брами...

На території замку діють музей книги у будинку повітової скарбниці 19 ст., у Владичій вежі діють експозиції "В"язниця", "Арсенал" та музей дзвонів. Також в приміщенні повітової канцелярії 18 століття, що  знаходиться на території замку, відкритий художній музей. Мури замку і башти збереглися у досить гарному стані, їх гарно відреставрували, але поринути у епоху середньовіччя заважають накриті залізною кришею розкопки церкви Іоана Богослова 12 ст... Не знаю, мабуть тут можна і треба щось придумати... Можливо зверху побудувати муляж цієї церкви, чи зробити це накриття скляним... Також одну з башен можна було б відкрити як оглядовий майданчик, хоча дивитися там практично нема чого... З одного боку міста луки, аж до річки, які поступово забудовуються дачами, з іншого ринок, вигляд на який мабуть найбільше нагадує часи монголо-татарської навали... Взагалі, тут якимось дивовижно-потворним чином переплелися багата історична спадщина з сірістю буденного життя, і це не на користь першого... По території, навіть вірніше по мурам замку, ходили досить довго, поки не зголодніли. На мапі ще лишалося "недослідженими" ще кілька пам"яток архітектури, то ж ми намагалися їх швиденько знайти, а замість цього потрапили на базар... І навіть якщо ті будівлі, що ми знайшли, дійсно були житловий будинок Пузини 16-18 століття, монастир бригіток чи шаріток, то на пустий шлунок і у тому занедбаному вигляді вони не справили на нас потрібного враження. Можливо місто на нас розсердилося на це, бо потім ми ніяк не змогли найти якусь недорогу піцерійку чи кафе, щоб гарно поїсти, але не ресторан з непомірними цінами... Коли ми тричі обійшли центр міста, дійшли навіть до центрального корпусу Волинського національного унівнерситету, де по нашим розрахункам мало бути студентське кафе, але нічого не знайшли, з голодними очима забігли в гастроном і купили 2 булочки та по йогурту... "Заморивши черв"ячка" та вивчивши карту, продовжили екскурсію. Мушу зауважити, що на зупинці в центрі ми натрапили на афішу кінотеатру, де пропонувалося перезгянути мультфільм "Льодовиковий період-3" о 18:00. Ми вирішили, що це може бути логічне завершення суєтного дня і всієї подорожі. До фільму ще лишалося майже 2 години, тож ми ще вирішили подивитися на Київський майдан, прогулятися парком і помочити ноги у Стирі (це у мене ритуал такий). Київський майдан, хоч там і знаходиться Обласна державна адміністрація, а через дорогу Обласна податкова адміністрація і інспекція, мав вигляд недозабудованого пустиря...   До парку йшли пішкипо проспекту Волі, дещо поспішали, бо парк, судячи з усього закладений між меліоративно-осушувальними каналами, мав велику площу.

 

Від пляжної зони на Стирі парк огорожений насипною земляною дамбою висотою у 2-3 метри. На пляжі, практично у чентрі міста було багато відпочиваючих. Берег був обривистий, висотою близько метра, до води прокладені стежки і іноді є навіть бетонні сходи. Ритуал я виконав і ми помчали ловити маршрутку до кінотеатру... А в кінотеатрі, від сьогодні, мультик йшов лише о 16:30...   Була ще одна "фішка" - дитяча залізниця, але про те що вона працює у п"ятницю ми не мали жодних ілюзій... Тож ми вирішили нарешті десь поїсти і випити пива... Час від часу нам попадалася в очі реклама торгового центру ТАМ-ТАМ, ніби там є все що ми хочемо, і навіть піца!   Але на жодному плакаті не було адреси цього чудо-центру!  Покладаюцись на логіку ми сіли в одну з маршруток яка, судячи з переліку зупинок, проїжджає повз Там-Там, але, як,виявилося ми сіли не в той бік, тож знову приїхали до центру, де, здається, ми "примелькалися". Добрі люди показали на карті де знаходиться цей торгівельний центр і якими маршрутами ми можемо туди дістатися... Нарешті ми нормально поїмо! Цей Гіпермаркет виявився через міст від залізночного вокзалу, тож ми мали достатньо часу. Повечерявши супом, лозанею та картоплею з грибами, та запивши все пивом ми зайшли в супермаркет, купили води та шоколадку на дорогу і попрямували на вокзал. Добре, що дядько з камери схову затримався на роботі, тож речі ми отримали без проблем! Чекаючи поїзда, я ще збігав купити розливного квасу... Якісь він не смачний і занадто солодкий у них! Невдовзі підійшов поїзд і наша літня подорож добігла свого логічного кінця!

Істинний дух пригод з'являється тільки в подорожах з рюкзаком за плечима. Саме так можна по-справжньому пізнати іншу країну, випробувати свої сили і відчути себе частиною нашої прекрасної Землі.
[ Читати далі ]

Олесько - селище міського типу в Буському районі Львівської області. Знамените своїм замком, що є окрасою "Золотої підкови Львівщини". Відомо, що на одинокостоячому 40-метровому пагорбі серед боліт, один з синів галицько-волинського князя Юрія І Львовича спорудив замок. Письмова згадка про нього датується 1327 роком. Певний час замок був ласим шматком, бо стояв на кордоні Литовського князівства та Польського королівства і лише в кінці 15 сторіччя він втратив своє прикордонне значення, але ще час від часу зазнавав набігів татар з півдня. У 1605 році володарем замку став Іван Данилович. Він добудовує корпуси, надбрамну вежу, закладає італійськи парк на схилах пагорба. Тут малим хлопчиком бігав Богдан Хмельницький (його батько працював у Даниловича), а 1648 року його війська захопили замок під час визвольної війни... В Олеському замку народилося два польські королі: Ян ІІІ Собєський (1629р.) (його мати була дочкою Івана Даниловича), та Корибут Вишневецький (1639р.).  У 1725 році замок купив Станіслав Жевуцький, його син Северин багато зробив для прикраси та оздоблення замку... Потім замок перейшов до Австрії та занепав. В 1965-1975 роках його реставрують і створюють музей "Олеський замок" - філіал Львівської галереї мистецтв. Напроти замку споруди давнього монастиря капуцинів побудованого 1739 року, в яких зараз теж зберігаються численні твори мистецтва. Зберігся в селищі і Троїцький костел 1545 року, дещо відозмінений після реставрації 1927-го року, зараз належить українській автокефальній церкві.
Добре, що замок видно ще з дороги на під"їзді до Олеська... Ми швидко зорінтувалися, до того ж по дорозі стоять кілька знаків, що вказують вірний шлях. Першим нам зустрівся Троїцький костел, на який ми подумали що це монастир капуцинів, але через кілька сот мертів ми побачили і замок і монастир. 

На жаль, нас тут ніхто не чекав...   Сьогодні був понеділок і музей був зачинений, біля воріт сидів охоронець і продавець сувенірів... Ми дуже засмутилися, але охоронець виявив співчуття і по ціні вхідного квитка (по 10 грн ) впустив нас на територію парку, що оточує замок. Спочатку ми знайшли альтанку на болоті і вирішили зібратися тут з думками.  Напроти альтанки були сходи зі скульптурами добродушних левів з випученими очима.  Вони нам дуже сподобалися і підняли настрій. Далі гуляли парком, де по алеї виставлені сучасні скульптури, які чесно кажучи, не вразили. Пізніше в парку наштовхнулися ще на одну пару та групу з 4 дорослих та 2 дітей. Мабуть такі ж невдахи як і ми сьогодні...

Потім піднялися до замку, помилувалися краєвидом ,

позаглядали у щілини,

кілька разів обійшли замок, сфотографували внутрішній дворик через бійницю,

але в середину так і не потрапили, хоча там і був охоронець, але на всі наші лязгання він не звертав уваги. Колись у цьому замку знімали знаменитих Мушкетерів, тут був Бекінгемський палац, а за 6 кілометрів звідси по прямій у палаці в Підгірцях знімали сцени в Версалі, але нам так не вдалося за день пройти весь шлях знаменитого гасконця.   І хоч ми і взяли замок в облогу на кілька годин, але він так і не здався...

Прийдеться повертатися сюди ще раз... Пізніше Света зізналася, що колись, коли була тут з екскурсією, вона загадала бажання приїхати сюди ще раз, коли не буде людей. Правду кажуть: бійтеся своїх бажань, вони можуть виповнитися!

Решта фото Олеського замку і парку тут...

Потім купили традиційні магніти на холодильник і пішли шукати кафе, бо ресторан, що знаходиться у замку сьогодні теж був зачинений..

23:45, ми на вокзалі в незнайомому, поки що, містечку Броди, що на Львівщині. Є карта міста і назва готелю де маємо оселитися. Вирішили взяти таксі, бо блукати опівночі містом не було ніяких сил. Таксист на жигулях запросив від вокзалу до готелю лише 15 грн , а ми думали торгуватися за 25-30 грн   (Ох ці столичні звички).

 Готель "Фільварки", вірніше повна назва "Кімнати готельного типу Фільварки" нам порекомендувала моя знайома, що вже кілька років живе в Бродах. Тут не так дорого, як у самому фешенебельному готелі "Європа",

 так само не далеко від центру, а на першому поверсі піцерія де готують найсмачнішу піцу в Бродах.

Ну, спочатку все було не настільки райдужно... Виявляється, вільними на цю ніч були лише номери блочного типу з одним сан вузлом на 2 кімнати, але по 150 грн/номер. Не радувала перспектива зустрітися з незнайомою людиною в туалеті чи душі... Але нам пообіцяли, що завтра звільняться окремі кімнати (по 200 грн/номер), то ж ми прийняли душ і завалилися спати "без задніх ніг"   після прогулянки Острогом...
Зранку у нас були грандіозні плани, і ми побігли снідати, щоб встигнути як найбільше. До того ж, виявилося, що Света забула пакунок з білизною і носками вдома, тож нам ще потрібен був магазин одягу.  Спустившись вниз, ми дізналися, що піцерія працює з 11-ї, то ж в ній ми зможемо хіба що повечеряти. Нам порекомендували піти в "Європу". Так ми і зробили, хоча там теж ще всі були сонні, зате по дорозі знайшли чудовий магазинчик жіночого одягу , напроти готелю "Європа".

 В кафе замовили дві порції грибної юшки та деруни, Света зі сметаною, я з м"ясом. Юшку нам принесли в піалках, але без ложок. Спочатку ми це списали на недосип офіціантки, але нам сказали, що юшка просто п"ється, та все ж ми настояли на своєму... Потім принесли деруни... Мені 4 з фаршем всередині, а Светі 16(!!!!) акуратно укладені навколо гірки сметани...   Прийшлося їй ділитися  

Після сніданку, заради цікавості попросилися подивитися номери. Двомісні тут коштували по 300-320 грн, люкс 450 грн , у всіх було двоспальне ліжко і дзеркало в повний ріст, що тут же підкорило мою дружину   Мені теж сподобалися двоспальні ліжка...

Потрібно було повертатися у свій готель і вирішувати питання про переселення, або в окремий номер, або в "Європу". Номери у Фільварках вже звільнилися, вони мало чим відрізнялися від попередніх, такі самі чисті та охайні, з двома ліжками, тільки в кожному був душ і туалет...

Після певних сперечань переселилися на 2-й поверх у цьому ж готелі і побрели на вокзал. Припхалися туди аж о 13:40, коли більшість автобусів вже поїхали. Залізничний і автовокзал у Бродах знаходяться поруч, через дорогу. Автобусне сполучення, на відміну від залізничного, тут досить жваве, але розклад написаний дуже не зручно і 2 віконця каси продають квитки на різні рейси, хоча й одного напрямку... Мені це не зрозуміло досі...   А от із-за розкладу,  що написаний по якійсь своїй логіці, ми не помітили автобус, що відправляється о 14:08 і проходить через село Підкамінь. Виявили ми це вже коли намагалися розібратися з розкладом, який ми сфотографували, сидячі в автобусі Броди-Львів, що від"їжджав о 14:15. Квиток обійшовся по 8,75 грн, і вже за 20-25 хвилин ми прибули в Олесько...

Далі буде...

Сьогодні значне потепління - з мінус 20 до мінус 5 і це одразу відчувається. В своїй зимовій, майже арктичній куртці мені тепер трохи спекотно. В Умео немає вітру, клімат тут набагато м'якіший, ніж у нас в Україні.