СУРОГАТ

            Останнім часом вона не  любила нічого штучного: ні свинячих  сосисок без вмісту м’яса, ні згущеного молока із додаванням цинку, ні масла з ацетоном – сурогату, одним словом.

            Вона намагалася зрозуміти тих людей, які заміняли свої почуття сурогатом. Молодих дівчаток, які шукають  багатих старих татусів. Ладних продатися, щоб тільки поніжитися в розкошах, ні в чому собі не відмовляючи… В’янучих жінок, що добровільно саджають  собі на плечі молодих альфонсів-нероб. Морхлих,  потворних, старих чоловіків, які купують собі молодих коханок, щоб штучно продовжити молодість. «Дурні, - думалося їй, - кожен вік несе свої принади, і його треба зустрічати гідно…»  Вона не погоджувалася з тим, що у багатьох сім’ях подружжя терпить  одне одного лише тому, що немає де жити чи ж заради дітей. А навіщо? Так і живуть поруч зовсім чужі люди, їдять одне одного,  потопаючи у щоденних сварках, висуваючи одне одному якісь мізерні вимоги: «ти мені повинен те», «ти мені повинен се»… А потім поступово починають ненавидіти не тільки своїх близьких, але й увесь світ. Як часто вона чула скигління серед знайомих: «Мене знову звільнили,  бюрократи! Вони ще не знають, кого втратили! Будуть ще просити, але назад не повернуся!» Амбіції, нереалізовані бажання, невпевненість у собі…

            Із своїм екс-чоловіком вона прожила сім років. Як у казці – чим далі, тим страшніше. Одного дня йому залишила квартиру, собі дітей - та й порвала кайдани. Час від часу він їй телефонував, особливо, коли впадав у депресію.

            - А що  мені робити у цій сраній країні,  де для мене  немає гідної роботи? – кидав чергову фразу на її запитання, чому знову не працює.

            Десь далеко в душі вона  раділа від того, що уже не живе з ним.  Хай тепер інша вислуховує численні рацпропозиції генератора ідей,  де виконавцем була неодмінно вона, а він – «при ній», за нею.

            Пізніше зустріла чоловіка своєї мрії – старшого від себе, небатослівного, мудрого, виваженого в словах та діях. Подумала: «Цей – не сурогат!» Інакше б не було щасливого безсоння, млосного очікування коханого, рваних простирадл, червоних троянд і… ще багато чого. Вона почала писати вірші, звичайно ж, про нього, для нього.

            Через півроку збагнула, що сурогати бувають замасковані, дуже близькі до якісних, справжніх. Її обранець мав сім’ю. Давно. Значить, брехня, крадіжка, підміна… Бо як же тоді «не чини перелюбу»?

            Сурогат… А що ж воно справжнє? Колись вона влітку любила спати на балконі. До неї усміхалися зорі, вітер пестив волосся, обдував тіло… Їй здавалося, що подорожує невідомими зоряними шляхами. Про це мала необережність сказати комусь із сусідів – і пішли гуляти плітки: «Отож, чоловіків прямо на балконі приймає!» - «Не може бути!» - «І що вони такого в ній знайшли?!» - «Та, мабуть, приворожила чимось…»

            Плітки – також сурогат, бо не від щасливого життя народжуються, а від дефіциту любові. Вона це розуміла, але чомусь спати на балконі більше не лягала. У неї начебто відняли казку або чисту дитячу мрію. У глибині душі хотілося, щоб її хтось пожалів. Погладив по голові чи що. Але їй рідко співчували.  Одного разу в її присутності директор сказала:

            - Мені так жаль Аллу Іванівну…

            - Чому? – запитала.

            - Так її ж чоловік покинув!

            - Я теж живу сама. А мене вам не жаль? – вихопилося в неї.

            - Ні! – одрізала начальник. – Тебе не жаль.

            - Чому? -   не могла збагнути.

            - Ти ж сильна!

            «Сильна… Що ж, «я на гору круту крем’яную буду камінь важкий піднімать...» -  міркувала вона, зручно вмощуючись на своєму затишному балконі. Як же давно вона тут не спала…

            Жінка дивилася у небо і думала, що там, серед зір, нема ніякого сурогату. Адже зірки цінніші від золотих монет. Слава Богу, їх не можна ні продати, ні купити. За них не вбивають. А яке натуральне небо – не розбавлене ні цинком, ні ацетоном…

            У природі все справжнє. Природна навіть зозулька, що підкидає своє дитя іншій матері-птасі, рятуючи його від смерті. Натуральний лев, що стає на захист левиці, лебідь, який гине, втрачаючи пару… Це ми, люди, деградуємо, поступово дозволяючи собі бути сурогатними – матерями, батьками, дітьми; виготовляючи й вживаючи сурогатні напої, їжу; замінюючи свої натуральні груди на силіконові; читаючи сурогатні книги бузин, іздриків, донцових; переглядаючи чергові мильні опери на телебаченні.

            «Людино, людино, куди ж ти котишся? У яку безодню?» - уже засинаючи, думала вона.

Еліас вимушений був погодитись піти з Ніком до нічного клубу. І що тільки Нік там забув? Краще б вони разом пішли на концерт Kottak Attack… А то він сам буде сумувати на концерті…

Клуб виявився доволі неприглядною обшарпаною будівлею з неоновою вивіскою «Der Nacht». Так, саме тут Еліас і не хотів опинитись вночі… Ці філософські роздуми перервав Нік:

- Ну, ось ми й прийшли!  Зараз я познайомлю з компанією! Дівчата давно хотіли знайти нових друзів!

Еліас навіть не обурився. Він звик за останній тиждень до цих Нікових вибриків… Лише, він не розумів, чому це Нік став таким шанувальником усяких вечірок: коли вони навчались в університеті, Нік мав зовсім інші уподобання… Вони ввійшли до просторого приміщення, де на всю котушку ревів клубняк, сіпались, неначе навіжені, підлітки та молодь, а у повітрі стояв солодкувато-терпкий сморід пива, енергетиків, парфумів, поту… марихуани, цигарок. Іще й напівголі тіточки років 25 – 30 скакали по естраді й збирались роздягатися… Еліас здригнувся з огидою й звернувся до Ніка:

- І, навіщо ми сюди прийшли?

- Ну… мені тут подобається. Нещодавно я познайомився тут з класною дівчиною…

Тим часом вони підійшли до строкатої компанії – п’ятеро дівчат у міні сукнях, неначе вони збирались танцювати стриптиз, та семеро хлопців , котрі мали доволі не тверезий вигляд, а двоє – взагалі, спали на дивані. Еліас не міг стримати своє презирство до цієї шайки:

- Ніку, і як ти з ними спілкуєшся? Вони ж навіть на людей не схожі?

- Еліасе, я не знав, що ти такий зануда. Якщо тобі щось не подобається – йди звідси! – Нік відвернувся від нього.

Еліас вийшов на вулицю – вже було темно. Лиш у вікнах будинків горіло світло. Клуб здавався чорною потворою з неоновими зубами, котра хоче проковтнути кожного, хто проходить повз. Людей не було, дув холодний північний вітер. Заходила гроза, пахло озоном та мокрою травою. Пробіг дворовий пес. Каркнула ворона – і чого це їй не спиться? Впали перші великі та несміливі краплі. Світ важко зітхнув. Ось вже дощ впевнено та сильно поливає стомлене місто.  Добре, що зараз літо… Бо дощ був холодним. Блимнула блискавка – одна, друга, третя… Вітер стих. Лиш ллє дощ, неначе у Бога прорвало систему водопостачання…

Тим часом хлопець зрозумів, що заблукав. Промок до нитки та хоче спати… Зловив таксі – платні взяв водій рази в два більше, ніж вдень. Проте, через пів години Еліас пив вдома каву та слухав Guns’n’Roses.

Наступного ранку він прокинувся перед обідом, і тільки тому, що подзвонив брат та запропонував разом піти на концерт Kottak Attack. Звісно, Еліас не встояв перед такою звабливою пропозицією…  Тож, виліз з ліжка та став збиратись – концерт буде сьогодні, а до початку – аж 2 години…

Швидко одягнувся – біла футболка, сині джинси… Незмінні червоні кеди. Накинув клітчасту червону сорочку та  обв’язав волосся червоною ж хусткою. Хутенько поїв та вибіг з дому. Але, коли прийшов до стадіону – брат уже чекав його:

  - О, з’явився! – хлопець критично огляну його одяг: - Ти схожий на соліста Guns’n’Roses. А ми йдемо на метал концерт…

Еліас зауважив:

  - Ти  виглядаєш не краще, але більше схожий на Whitesnake… Тож, квити?

Брат весело розсміявся:

 - Ну, добре… Я так радий, що йду з тобою на концерт! Я ж купив останній квиток до фан-зони!

 - Тобі справді поталанило… Бо коли я брав квиток – то до фан-зони було ще квитків біля 300…

 - Ти ж прав відразу після відкриття продажу?

- Так. Пішли краще до стадіону займати місце в першому  ряді!

Й справді, хлопці ледве встигли. А ще – після концерту вони взяли автографи у музикантів та сфотографувались з ними. Тому, після концерту розійшлись цілком задоволеними…

Еліас неохоче розплющив очі та глянув на годинник: 8 годин. Згадав, що університет вже закінчив, а роботу ще не знайшов… Передумав лякатися з приводу того, що вже восьма.

Тож, перевернувся на інший бік та знову заснув. Прокинувся – 10 ранку. Неохоче сів на ліжку та загорнувся у ковдру. Страдницьки застогнав та скинув ковдру.

Встав. Згадав, що сьогодні вже 15 квітня й зітхнув з полегшенням: скоро літо – він не переносив холоду. А голод він звик терпіти з початку весни – його рахунок заблокували у зв’язку з банкрутством банку. Тепер він навіть не мав грошей, щоб поїхати до Ганновера – там мешкала його родина. Тож – сидів у своїй квартирі в Берліні – добре,що хоч квартира є… А якщо сімейний бізнес зовсім здохне – прийдеться продавати.  Тож, залишалось лиш сидіти та чекати. Саме цим Еліас і займався вже доволі довгий час… 

Одягнув старі пошарпані джинси, білу футболку із фотографією Scorpions. Ввімкнув  Kottak Attack  та став шукати кеди. Знайшов їх аж під ліжком, у дальньому кутку. Взув. Кеди були червоні зі логотипом Ferrari . Побрів на кухню, намагаючись знайти хоч одну думку в голові – але марно. Випив кави з молоком, з’їв яєчню – чим же ще повинен снідати молодий не одружений безробітний? Подумав, що можна було б і причесатися – став перед  дзеркалом й розпустив довгий хвіст… Трохи помедитував, дивлячись на себе в дзеркало, потім скуйовдив каштанове волосся… Зітхнув у сотий, мабуть, раз за ранок та просто причесався. Вдягнув шкіряну рокерську куртку та вирішив піти побродити містом…

Вийшов до центрального парку та примостився на лаві – останнім часом він сидів тут майже кожен день та спостерігав за перехожими. Ось – блондинка на високих підборах з наглою пикою, за макіяжем навіть лиця не видно – лиш пика. Кігті накладні. Вона підійшла до Еліаса та  нагло роздивилась його, потім спитала солодким, але прокуреним голосом:

- Що, красунчику, сумуєш? Чому сам сидиш? У тебе, мабуть, подружки не має? То, може, цієї ночі розважимося?

Еліас огризнувся:

- Ти спочатку пазурі обріж та вмийся… А то я відьом не дуже люблю…

«Відьма» проспівала, закурюючи цигарку:

- Ну, чому ти такий злий? У тебе такі гарні очі…

Еліас дременув до парку, аби подалі від дівахи. Зупинився у темному закутку, сів на лавку та обхватив голову руками. Чи скоро брат назбирає грошей та перешле йому, щоб він міг повернутися додому? Несподівано задзвонив телефон. Це був його брат. Він коротко повідомив, що рахунки розморозили, фірму врятовано. Тож, він може повертатись додому…

Еліас полегшено зітхнув та побіг з усіх ніг додому. Швидко зібрав речі та поїхав до аеропорту. Взяв квиток до Ганноверу на найближчій рейс літака. Повідомив брата, що летить додому.

Коли вийшов з літака, став ловити таксі – будинок сім’ї був за містом. Раптом хтось окликнув його:

- Еліасе!

Він обернувся – брат підбіг до нього та радо кинувся йому на шию:

- Я так сумував за тобою! Нарешті ти повернувся! Ти ж допоможеш мені владнати документи фірми? Ти надовго? Мати турбується, що ті до сих пір не одружений! А Клара згодилась вийти за мене заміж, ти тільки матері не кажи поки що! А ти як? Поки не шукав роботи? Може будеш займатись зі мною справами фірми? Бо я все сам не встигаю…

Еліас перервав його монолог:

- Заспокойся! Брате! Я так тобі вдячний, що ти зустрів мене! Справді… Я дуже за вами нудьгував…

Хлопці пішли до автомобіля, продовжуючи жваву бесіду. 

Дощ тарабанив у шибки вікон, дощ колов моє тіло дрібними шпажками. У черевиках смішно хлюпало, вони враз зробилися із середини слизькими і це сповільнювало мою ходу, проте я вже давно була мокрою мов хлющ, тож тут чи поспішай чи ні однаковісінько.
Четвер добігав краю, ще лишалося хвилин десять до опівночі і почнеться очікувана п*яниця, така улюблена моїми співробітниками. Від згадки про колег та наш офіс, я усміхаюся, бо вже передбачаю завтрашній ранок і напевно знаю хто-що скаже.
Поодинокі перехожі поспішали до найближчого метро, аби встигнути і швидше опинитися вдома. А я ішла собі, смакуючи ці краплини і дуже тішилася, що можу дозволити собі насолоджуватися теперішнім і нікуди не поспішати. А куди поспішати, коли мені з цим дощем по дорозі? Та й до ранку досить часу, тож іще встигну і висохнути, і поспати. Я все встигну…