Період "В". Це той, що йде після періода "ПЕРЕД". 

У мене він був жахливим, бридким і огидним. Якими б очима не дивитись - він у мене таким і був. Бо замість любові я розвинув в собі ненавість. Ненавість до себе.

Все починається з людини. Кожний живе в своєму власному світі. Хтось в щасливому, хтось в жорстокому. Хтось в голодному та холодному, а хтось в настільки переповненому благами, що його аж нудить від цього. Але в першу чергу - це особисто його світ.

Я жив в недовірі та ненависті до всесвіту (тобто, до самого себе). Я не хочу звинувачувати батька в своїх невдачах, хоча він і міг стати найвіроємнішою причиною моєї психологічної травми з самого дитинства. Я не хочу звинувачувати матір або брата... Взагалі, зараз розумію, що це не має сенсу когось звинувачувати в своєму стані окрім самого себе. 

Люди мене не розуміли не тому, що я такий унікальний, чи ні у кого не було схожих проблем. Скоріш я сам заважав їм це зробити. Я брехав на кожному кроці. Всім хто мені траплявся. Брехав і на користь собі і на шкоду... Чому? Не знаю. Мабуть, мені не хотілось жити тим життям, яким я жив на той час, а як змінити його я ще не знав, і робив все по-дитячому.  Знаєте, як дитина заплющує собі очі, щоб її ніхто не бачив? Ось приблизно так я всім брехав про своє життя для того, щоб змінити свою реальність. 

Якщо розкласти це лайно по полицях, то смердіти буде довго і неприємно... але розібране, відсортоване та перероблене лайно обов'язково стає корисним здобрювачем, навіть якщо глибоко закопати - то просто перетвориться на перегній, торф або копалини. З переробленого культивованого лайна як не вертись, виходить щось корисне.

Якщо ж не розкладати, не роздивлятись, і взагалі не звертати увагу на той фекальний прошарок, яким обростаєш під час життя в брехні та ненависті, то починаються величезні неприємнощі.. Воно вживляється в шкіру та тіло, стає часткою тебе самого, невід'ємним атрибутом життя та всього світу навколо. Яким бачиться світ, якщо дивитись на нього очіма, що заліплені лайном? Відповім - світу неможливо роздивитись, бо бачиш лише те саме лайно.

Я покрився прищами... Я став багато пиячити. В 18 років з завзятого агітатора проти паління я перетворився на нікотино-залежну людину... Я набрав за 2 роки більше 30 кіло зайвої ваги... Я став таким, яким я себе уявляв - бридким, огидним, мерзотним... Я не вірив самому собі, і не вірив нікому навколо.. І кожного дня я робив щось таке, щоб зробити своє життя кращим... щоб впевнитись в тому, що життя - саме таке лайно, яким я його бачу. 

Хмм... тоді у мене був штик-ніж, автомат... тоді я писав вірші про смерть... і думав про смерть... і пів сотні разів ледь не загинув від нещасних випадків... я командував собою, і дозволяв це робити іншим людям навколо себе... Я хотів перетворитись на бездумного безрадісного робота, підкоритись програмі та плисти по течії життя в маріхуановому дурмані на зважаючи ні на що навколо... Все було заліплено лайном...

А іноді лайно підсихало та відлущувалось... І я бачив проблиски світла... Справжнього, незвичного, примарливого... Давно забутого світла, про яке я так мріяв, я віра в яке всеж зберігалась десь в куточках моєї душі... І тоді я намагався вибратись з того бруду, що мене обліпив з усіх боків, і ... вмазувався в той, який ще раніше разкидував навколо... Світло знову зникало.

Я мабуть і одружився для того, щоб впевнитись, що щастя не буває навіть в родинному союзі... Що все-одно буде зрада.. Підсвідомо я завжди на це очикував... Не від себе чекав, а від свого батька своєї дружини. Сам собі я не міг дозволити зраду. Зрадити мене міг хто завгодно, окрім мене самого. Бо якби це зробив я, то я б дізнався правду. Я б дізнався правду про себе та про своє лайно, про ті вонючі маси, які я розповсюджував навколо себе. Правду знати боляче... Правду взагалі мало хто хоче знати... 

Мало хто хоче змінити свої думки щоб позбутись постійних головних болів та депресій. Простіше купити таблетки в аптеці. Мало хто хоче знати правду про свої думки, про їх природу, про причини та наслідки... Це боляче. Ніколи не хочеться звинувачувати самого себе у всіх своїх негараздах. Не хочеться брати на себе біль та відповідальність. Простіше зкинути на когось... бажано - стороннього, але можна і на близьку людину - вона теж зтерпить... якщо помітить... бо близькі так само нічого не бачать через власний прошарок фекалій - так само зайняті захистом самих себе від проблем, болю та неприємнощів.

Дружина мені зрадила... У неї не було іншого вибору. Вона чесно намагалась не робити цього, але я завжди досягаю своєї мети. Якщо я поставив собі за мету довести всьому світові, що всі і все - непотріб, сміття та лайно, то я це зроблю. Справ-то - просто самому в це повірити... А якщо ще хтось таку ідею підтримає - то це вже його власні таргани та проблеми. Мене вони не стосуються.

Я довів себе... остаточно... я вбив себе, потім почав заражати всіх навколо... Я вбив свого батька свєю глухістю та черствістю.. Я зізнаю свою долю провини в його долі. Я потягнув за собою сестру та брата... Іноді намагався туди ж і свою матусю втрутити. Але моя мати світла. Світла і добра. Я б не зміг їй нічого зробити. Лайно тільки до лайна прилипає... А на чисте та захищене - не зможе.

Я загубив друзів. Частина відгорнулась від мене самостійно, інших я сам послав куди далі через абміції ненависть дурість. Практично - залишився сам на сам... і обізвався жьівотньім... І став жити за правилами тварини - "не гадь там де живеш", "не ламай гілку, на який сидиш", "розвивайся, бо виживають лише найміцніші та найжвавіші". Прийшлось відтряхувати лайно з очей та інших частин тіла... Почав вчитись жити по-новому... По-доброму. Не знищуючи самого себе та світ навколо себе

Не знаю, чи врятувало це мене від загибелі, чи не врятувало, а просто захистило... Але я досі живий.

Рік тому, 7 серпня, цей період "В" у мене закінчився, і почався новий період "ПІСЛЯ".

про цей період напишу потім... не знаю коли.. коли відійду від шоку з тієї правди, яку сам про своє минуле наколупав )-:

---

Щастя вам, любі друзі!

І хай вам ваше правда ніколи не стане смертельно болючою. 

Живіть чесно та відверто.

Я люблю себе вас, люди!

---

Часть II. Париж

 Поселение в отель

Журналист и Костя войдя в номер к своему удивлению обнаруживают одну кровать на двоих

Журналист: Ха-ха! Ну нормально! Та-а-ак, ну так как мы тут будем спать? Как братья, или как любовники?

Программист Костя: Это ошибка?

Журналист: Да нет! Какая может быть ошибка? Это расплата за отдельный номер для генеральши.

Программист Костя: А почему расплачиваемся мы?

Журналист: Вопросов подрывающих основы нашего общества прошу не задавать! Я ведь правильно говорю, Маруся? (обращается к черной работнице отеля) Правильно!

Негритянка (ничего не понимая кивает головой): Уи, уи!

Журналист: Правильно! Вот! А у тебя нет скрытой гомосексуальности?

Программист Костя (смеется): Нет!

Журналист: У меня тоже.

 

Шоппинг

Заведующий галантерейным магазином: Сегодня после обеда у нас свободное время. Предлагаю заполнить его экскурсией «Париж торговый».

Профессор: Не успели прилететь, и сразу!

Журналист: Шоппинг

Жена генерала (возмущаясь): Ведите себя прилично! Что могут подумать о русских?

Руководитель группы: Да уж, попрошу не выражаться!

Гид Жанна: Я с удовольствием покажу вам наш новый торговый центр.

 

Группа ускоренным шагом идет на шоппинг

Руководитель группы: Нужно гордо нести марку советского туриста!

Жена генерала: Марку! Что о нас подумают французы!

 

Заведующий галантерейным магазином (запутавшись в выборе товара, работнице торгового центра): Мне жаль вас мадам. Торговля без дефицита, это ж не торговля!

Работница торгового центра ( не понимая): Уи! Уи!

Заведующий галантерейным магазином: Это не торговля! Это караул!

Работница торгового центра: Уи! Уи!

Заведующий галантерейным магазином: Ферштейн?

 

Алла, коллега Кости (разглядывая бижутерию): Фантастика! Костя, вы не чувствуете себя несчастным?

Костя: Нет! Мы приехали из счастливой страны. Нас можно осчастливить колбасой. Я чувствую себя здесь, как в музее…

 

Сбор после шоппинга

Руководитель группы: Все?

Помощник руководителя группы: Да, вроде бы все тут. Кроме доярки и поэта.

Руководитель группы: Где?

Помощник: Ну поэта мы оставили в гостинице, а…

Журналист: … а наша пейзанка, кажется попросила политического убежища в отделе женского белья.

Профессор: Безобразие! Никакой дисциплины!

Идет рыдающая доярка.

Жена генерала: Деточка! Ведите себя прилично! Что о нас подумают французы?

Журналист: Она просто не  выдержала столкновения с жестокой реальностью капитализма.

Слесарь-передовик: Да заткнись ты! Деловой нашелся! Ты хоть раз в сельпо был?

Журналист: Вы хоть и гегемон, вы напрасно грубите прессе! Я был везде.

Помощник: Я предупреждал, что если человек не был в Венгрии или в Чехословакии на худой конец, его нельзя выпускать за границу. Это ж психологическая травма!

 

Ужин

Руководитель группы: Уважаемые! Сейчас товарищ Жанна выдаст на ужин каждому по 30 франков. Я лично прослежу, чтобы все поели. Поели! В прошлой группе валюту экономили… до голодных обмороков!

 

Экскурсия

Гид Жанна: Сейчас башня не только символ Парижа, но всей Франции. К двухсотлетию великой французской революции, ее должны отремонтировать.

Программист Костя (ехидно): Тоже к круглым дата пену гонят… ха-ха-ха

Профессор: Вы мешаете слушать!

Гид Жанна: У вас будет свободное время и вы сможете с удовольствием насладиться панорамой Парижа. А стоит это недорого, всего 35 франков.

Заведующий галантерейным магазином: Тридцать пять франков? Я лучше себе пиджак куплю.

Жена генерала: Ведите себя прилично! Вам что пиджак дороже..? (после паузы) Подумаешь, панорама Парижа! У нас с Ленинских гор такое видать!!!

Слесарь-передовик: Да! Да! А карусель сколько стоит?

Гид Жанна: Пять франков

Слесарь-передовик: По коням!!! (группа дружно садиться на карусель)

 

Опоздание

Опоздал заведующий галантерейным магазином

Помощник руководителя группы: Вы смотрели на часы?

Заведующий галантерейным магазином не реагирует на вопрос.

Помощник руководителя группы (кричит):Что???

Руководитель группы: Ну вы то что? Приличный человек...! Почему опоздали?

Заведующий галантерейным магазином не реагирует на разговоры.

Руководитель группы: Что? Паспорт потеряли?

Заведующий галантерейным магазином: Вот!

Руководитель группы: Что cлучилось?

Помощник руководителя группы: Была провокация?

Заведующий галантерейным магазином (мрачно): Пиджак себе купил… за 150 франков. А в соседнем магазине точно такой же… за 110.

Руководитель группы (со злостью): Тфу! (отворачивается)

Журналист: Ты не волнуйся! Я видел такой же за 200. Только мужской))))

  

Каждый день такое чувство, что я что-то упускаю. Мимо меня летит время, а я пустая.
Нет ощущения полноты души. Постоянное желание что-то делать и куда-то спешить. Тоннами глотаю семинары и слова из книг. Лишь бы забыться и выключиться на миг. Но все как через сито или проливным дождем. Душе мало, она поедом жрет. Ты ее наполняешь, а она жрет и жрет. Просит, ноет, болит и жить не даёт. (с)

Багато чого у нашому житті стається такого, що б  хотілося  змінити, повернувши час назад... Але, на жаль, цього зробити не можна... Зроблені помилки закарбувалися на віки у минулому і  лишається з ними або змиритися, або протестувати (не знаю тільки проти чого), або намагатися більше таких помилок не повторювати... 
Є такі помилки, за які одного "вибач" буде замало...  Визнаючи свою провину перед людьми і перед Богом, ми готові спокутувати свій гріх, але чи цього досить, щоб почати життя спочатку... Чи можна вирвати зіпсований листок із зошита і почати писати нову історію свого життя?  Що робити зі старим? 

Все злить, подражнює, нервує. Навіть гарні новини не радують.

Хочеться на комусь зірватись, вимістити злість. Агресія аж бурхотить внутрі.

Але це не вихід... 

Я сильний - я все витримаю.

Все що не відбувається - все на краще.

Я не самотній - у мене є друзі, і напевно хтось кохає.

Скрутні часи в моєму житті настають для того, щоб надати можливість довести, що я вартий ще кращої долі.

(цікаво, ну хоч комусь, по-справжньому ці гасла допомогали заспокоїтись та налаштуватись на позитив, коли все погано?)

...

Авжеж, були в моєму житті скрутні часи. Було таке що здавався та відступав, було і навпаки - йшов вперед до останнього. Досвід каже що другий вариант набагато перспективніший, хоч і має в собі багато неприємног. Ще досвід нагадує, що в принципі, кожна проблема, кожна складність, кожна неприємність - це шанс вийти переможцем, а перемога завжди варта більшого ніж те терпіння та впертість, які необхідно проявити для цього.

...

Ось і прийшов висновок - як би кепсько не було на душі від усього що відбувається, але нема сенсу (не раціонально, безглуздо, даремно) намагатись втримати минуле, чеплятись за нього, шукати в ньому порятунку. Бо попереду - велике, невідоме, сповнене можливостей, пригод, мрій та щастя майбутнє. І чим швидше я знайду в собі сили зробити вгамувати всі свої страхи та зробити крок вперед, тим краще ж буде для мене.

...

Все. Вперед і мовчки.

Калакуцький Микола Костянтинович

Купив нещодавно собі ноутбук. З усього мого комп'ютерного різноманіття (включаючи давно померлі зразки) - це найпотужніша річ. Навіть деякі ігри тягне.

Але диво техніки, у кращому разі, вмикається кілька разів на тиждень на пару годин увечері. Часто просто стоїть на столі із закритою кришкою. Чому? Не особливо є коли і, що найголовніше, не цікаво.

Комп'ютер і НЕ ЦІКАВО! Я мацаю свій лоб, але не знаходжу ознак психічної гарячки. Чомусь стає сумно, бо, здається, у мені щось померло і те, що померло, ніколи більше не оживе.

А от колись... Колись, у часи юнацької молодості, комп'ютер для мене був релігією. І це той випадок, коли ти молишся на Бога, якого собі не можеш дозволити.

У 90-ті та і трошки в нульові моя сім'я жила бідно. У 90-ті бували дні, коли не могли купити хліба, а взимку грілись відходами з олійниці (шолупина з соняшника). У нульові стало краще, з їжею проблем не було. З технічних пристроїв удома був телевізор та радіоточка, де вдень сварились депутати, а ввечері навіщось співав Степан Галябарда.

Уперше комп'ютер я побачив у школі, на уроці інформатики. Тоді цікаво було все, навіть гратись з кольором шрифтів у Ворді. А ще малювати в Пейнті якісь абстракції, заповнюючи все однотонним кольором та виводячи жирні лінії.

Та найзахопливіше було грати в шашки. Цим я та мої однокласники займались, коли нас пускали в Комп'ютерний Храм на перервах чи після уроків, бо в кінці кожної партії пьюпіл, який вирвав перемогу в штучного інтелекту, мав за щастя побачити фото оголеної жінки. Ця гра стояла на всіх машинах у класі, до речі. Хто її встановив - досі невідомо, але нехай не впаде на нього гнів праведний.

Тоді я і почав марити власним ПіСі. Не було дня, щоби я матері чи тату не розповідав про переваги наявності в нашому домогосподарстві передової обчислювальної машини, без якої зараз немислимий сучасний світ і дуже важко у навчанні. Кажучи простіше, я канючив комп для ігор, та у відповідь чув лише традиційне: "Нема грошей...".

Після випуску зі школи я поїхав з села в місто, здавати вступні екзамени у вуз, перед іспитами чілився у трикімнатній квартирі двоюрідного брата.

Брат - повна моя протилежність: старший років на сім, розумний і дофіга багатий. Вірніше не він, а його батько, який тоді був великим начальником в одному комунальному підприємстві. За відмінну роботу чи щось таке йому регулярно прилітали надбавки, на які він купив у свою міську квартиру широченний диван, ще один телевізор, японську аудіосистему, з дисковим ченджером, і комп'ютер улюбленому сину. Як я тоді ті екзамени здав, і досі не розумію, бо всі ті візити до братового обійстя пропадали у тенетах віртуальних задоволень.

Скільки заїздів було виграно в Need for Speed Undeground 1, скільки нацистських негідників разом з не менш нацистськими псами було відправлено на той світ в Medal of honor, уже і не згадаєш! Але то були славні часи - місто, залите сяючим неоном, дзенькання тролейбусів і  ритмічний стукіт коліс вагона метро, невпинний рух мегаполіса, й асфальт, бетон і павутини дротів вздовж вулиць, і зовсім нове життя за пару місяців, і яскраві картинки на моніторі, на жаль, чужому.

Повертаючись додому, я з жалем згадував принадний відсвіток дисплея, нестримний скрип гальм, шалену музику, адреналін та дівчину з банерів, які я блискавично пролітав на своєму прокачаному Ніссан Скайлан GT-R-V-Spec.

Ех, було життя. Було та згуло.

Комп'ютер у мене таки з'явився... І причому довго чекати не довелось - наприкінці першого курсу батько, причому за долари (так буває, коли знаходиш нормальну роботу), навіз у хату купу різного добра: потужний системник з аж одним гігабайтом оперативи (хоча я тоді замовляв 512 мегабайт, як у багатого однокласника), монітор LG, мишку без коліщатка, клавіатуру, з якої можна було вмикати / вимикати музику, а ще були комп'ютерний стіл, величезне БФУ (принтер+ксерокс+сканер в одному флаконі), колонки з підтримкою 3D-звуку, навушники, які зараз коштують близько 5 тисяч гривень і використовуються діджеями, диски з кінами і музикою, і ще багато інших цікавих техносмаколиків.

Здавалось, у того, хто там, на горі, завідував бажаннями, був поганий пінг, і всі мої численні "От аби...", "Було би непогано..." і, апатичне, "Та ніколи в мене не буде того комп'ютера!" надійшли разом і в один момент. І він (чи то пак, Він) значуще угукнув, дістав свою ультимативну печатку і поставив на моїх проханнях жирне "Не заперечую!". Бо як інакше пояснити таку кількість добра в один вечір?

Я досі пам'ятаю те відчуття, коли ти стоїш посеред зали, а навколо -  коробки, пакунки. Все нове, дороге, круте і не чиєсь, а твоє - раз і навіки.
Цей епізод намертво вмерз у стінки морозильної камери мого мозку, і я його знову згадав, коли ішов по коридору до свого офісу, який було заставлено новими меблями. Саме аромат свіжої деревини, який треба заливати у флакони і продавати в ТЦ за тисячі гривень, повернув мене у той кінець грудня 2007-го. Бо саме тоді я вперше почув цей запах.

Зараз же для мене комп'ютер - просто коробочка для Інтернету. Дивно, як все змінилось, бо я тоді, будучи ще вчорашнім школярем, навіть не міг подумати, що в мене раз на два-три роки з'являтиметься якась нова технічна прибамбасина - комп, ноутбук, плеєр, телефон. Скільки їх за цей час змінилось? Навіть складно порахувати. Однак таке різноманіття, нехай часто і в кредит, стало іншим боком - зникла та унікальність сприйняття, яка була колись, немає захвату, ейфорії, радості та трепету, немає мрії. Вона померла, коли в тій кімнаті з`явились численні пакунки та коробки. Після того згадати щось бодай максимально яскраве. Але і трагічного не було! Отож, сиди ото і навроч, і не забудь тричі стукнути кістяшками пальців по чомусь твердому, голова підійде.

І все, що залишилось, лише пам'ять. Тому я і зараз просто обожнюю запах нових меблів. Так пахне моя ностальгія. А як пахне ваша?

21. мить.

...клепсидра неба висипала сонце
піском червоним поміж хмар сипких -
сяйнула іскра, тліючи, погасла -
яскравий спомин невловимий стих.

і обрій звис у мріях невідбулий
на тих шарагах, з місяця в зірках -
у зграї нетлі давній попіл праху
здіймають мов квітковий пил в степах.

то злую гру затіяло минуле
напівтонів, у світло й тінь, з відлунь
і відзеркалень, де в скляних відламах
безликий мім штовхає в ніч валун...

СТУС БЕЗ ШАНСУ НА ЗАХИСТ: "ведмежа послуга" Медведчука

Правовий аналіз судової справи дисидента 35 років потому

Василь Стус помер у тюремному карцері табору особливого режиму ВС-389/36 (Росія). Це сталося 31 рік тому — 4 вересня 1985 року. Віктор Володимирович Медведчук виступав захисником у процесі над поетом і дисидентом. До цього ще ніхто не оцінював його адвокатську роботу з професійної точки зору, зокрема у розрізі дотримання правил адвокатської етики.

Після смерті Стуса Віктора Медведчук очолив адміністрацію президента Леоніда Кучми, згодом він став кумом президента Російської Федерації Володимира Путіна, який хрестив його доньку Дарину, а в даний час представляє Україну в Мінському переговорному процесі, адвокати вивчили архіви справи й готові поділитися своїми висновками.

Ми детально ознайомилися з архівною кримінальною справою №5 Слідчого відділу Комітету державної безпеки УРСР за обвинуваченням Стуса Василя Семеновича в скоєнні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 2 КК УРСР та ст. 70 ч. 2 КК РРФСР («Антирадянська діяльність і пропаганда»), а також із законодавством, що регулювало адвокатську діяльність того часу та спеціальною й науковою літературою того часу.
ЗНАЙОМСТВО З МЕДВЕДЧУКОМ:
«Другий прокурор мені не потрібен»
Кримінальна справа відносно Стуса була порушена 13 травня 1980 року, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою було застосовано 15 травня 1980 року. Поета звинуватили в тому, що він вчинив дії з виготовлення, зберігання і розповсюдження «з метою підриву та ослаблення радянської влади ворожої літератури, що порочить радянський державний і суспільний лад», чим начебто скоїв злочин, передбачений ст. 62 ч. 2 КК УРСР, як особа, раніше судима за особливо небезпечний державний злочин (обвинувальний акт складений 10 вересня 1980 року та затверджений заступником прокурора Української РСР 12 вересня 1980 року).

Стусу інкримінували в тому числі написання листів Андрію Сахарову, Петру Григоренку, Левку Лук'яненку, Анні-Галі Горбач з Німеччини, члену
«Міжнародної Амністії» Кристині Бремер, лист до Президії Спілки письменників України, віршів «Безпашпортний закріпачений …..», «Існує тільки дві форми ….», «Ось Вам сонце, сказав чоловік з кокардою», «Колеса глухо стукотять ….» та ще багато чого.
Адвокат Медведчук В.В. вступив у справу на підставі ордеру №058310 від 24 вересня 1980 року, виданого Шевченківською юридичною консультацією Київської міської колегії адвокатів.

Після вступу у справу, 24 вересня 1980 року, адвокат Медведчук написав заяву про надання дозволу на побачення в СІЗО КДБ УРСР з підсудним Стусом «для согласования вопросов, касающихся его защиты в суде».
 
Про що саме вони розмовляли та як погоджували позицію — невідомо, ця інформація захищена адвокатською таємницею, і навряд чи ми колись про це дізнаємося.

Хоча друг Стуса дисидент Євген Сверстюк пригадував:

Євген Сверстюк
письменник, філософ
«Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката», (Сверстюк Євген. Одвічний сценарій // Українське слово. - 2000. - 26 травня)
Подібні спогади і в дружини Стуса — Валентини Попелюх.

Цікаво, що Медведчук навіть не ознайомлювався з кримінальною справою та не подавав такого клопотання — на цій стадії справу вивчала інший адвокат — Людмила Петрівна Коритченко, яка з невідомих причин відмовилася брати дальшу участь у процесі (аркуш справи 179, том 6).

За збігом обставин перш ніж захищати Стуса Людмила Коритченко була адвокатом у справі іншого політв'язня — дисидента Юрія Бадзя — засудженого за антирадянську пропаганду на 7 років ув'язнення та 5 років заслання. Юрій Бадзьо розповідає Громадському руху ЧЕСНО, що в суді не було змагальності, а суть захисту тоді зводилася не до заперечення обвинувачення, а до пом'якшення вироку.

Юрій Бадзьо
літературознавець, публіцист
«Влада запропонувала свого адвоката і я не робив з того проблеми... Захищали нас за одною логікою: знайти у нашій поведінці позитивне і це протиставити уже звинуваченню і самій ідеї злочину. Розумієте, всі ці процеси були позбавлені змагальності з владою, з прокуратурою і прокурорами. Ішлося якось про витлумачення ситуації адвокатом так, щоби пом'якшити вирок. До того ж адвокат — це єдиний зв'язок із родиною. Я був з адвокатом Людмилою Петрівною в добрих стосунках, моя дружина Світлана Кириченко — теж. То я не маю ніяких претензій до Людмили Коритченко. Вона приходила до мене, ми говорили, вона частувала мене шоколадкою, напевне, від дружини. Все було так по-людськи»
Окремо варто зупинитись на ставленні Василя Стуса до адвокатури та захисника. Так, 3 вересня 1980 року обвинувачений звернувся із заявою, в якій прохав надати можливість ознайомлюватися зі справою за допомогою
«міжнародного адвоката» залученого за допомогою організації «Міжнародна амністія» чи «Пен-клуб», зазначаючи що «Інститут політичної адвокатури в СРСР практично відсутній (на судах офіційні адвокати СРСР виконують функцію другого прокурора). А другий прокурор мені не потрібен» (аркуш справи 168, том 6).
Як і варто було очікувати, старший слідчий майор Селюк відмовив в наданні незалежного адвоката Стусу
ПРОЦЕС:
Стус наполягає — ні в чому не завинив.
Адвокат визнав провину підзахисного

О 10 ранку 29 вересня 1980 року розпочався судовий розгляд справи в Київському міському суді на вулиці Володимирській.

Процес відбувався в закритому режимі, на засідання не допустили навіть дружину Стуса Валентину Попелюх. Цікаво відстежити лінію поведінки адвоката Медведчука на різних етапах процесу.

По суті, свій захист Стус здійснював самостійно. Він заявив відвід всьому складу суду, розпочавши його словами «Любий склад суду....» Стус посилався на те, що радянський суд за визначенням не може розглянути його справу об'єктивно.

Підсудний також заявив клопотання про надання можливості бути присутнім в судовому засіданні представникам міжнародних організацій, у тому числі —
«представникам комісії по правам людини ООН», «представникам міжнародної юридичної асоціації — міжнародна амністія» та іншим.
Стус вимагав відкритого та гласного розгляду його справи:

Василь Стус
поет, правозахисник

«Я вимагаю, щоб у судове засідання мали доступ представники зарубіжної і радянської преси, а також ті особи, які хочуть бути присутніми у судовому засіданні»
Цілком справедливі вимоги. Якою ж була реакція адвоката Медведчука?

Він не підтримав ні заявлений відвід, ні клопотання підзахисного, а натомість заявив, що покладається «На розгляд суду».

А суд, звісно, не задовольнив відвід (аркуші справи 259-260, том 6), і клопотання про публічний розгляд справи теж фактично відхилив.

Стус, вочевидь, розуміючи, що адвокат Медведчук його захищати не буде, заявив:

«Я відмовляюсь від адвоката Медведчука і взагалі від любого Радянського адвоката. Я вимагаю адвоката з міжнародної правової організації»
Прокурор попросив відхилити клопотання Стуса щодо залучення адвоката з міжнародної правової організації, мотивуючи це тим, що така участь не передбачена радянським законодавством. На думку прокурора, участь Медведчука в процесі обов'язкова, бо «підсудний... не має юридичної освіти і свої інтереси сам не зможе в повній мірі захистити». І Медведчук з прокурором погоджується, відмовляючи Стусові в праві на захист міжнародними правниками, а щодо участі в процесі своєї кандидатури покладається на розсуд суду:

«В першій частині я згоден з прокурором. А що стосується моєї участі у судовому засіданні — це право підсудного і я покладаюсь на розсуд суду»

Віктор Медведчук
адвокат В.Стуса
Після роз'яснення прав обвинуваченому Стус заявив, що йому потрібен перекладач «на той випадок, якщо свідки будуть давати покази російською мовою» (аркуш справи 264 том 6).

Після оголошення обвинувального висновку, на запитання головуючого підсудному — чи зрозуміло обвинувачення та чи визнає він себе винним, Стус відповів:

Василь Стус
поет, правозахисник

«В чому саме обвинувачують мені зрозуміло. Але винним я себе не визнаю»
Вважаємо цю позицію, висловлену підсудним Стусом з самого початку судового розгляду, принциповою та дуже важливою. Виходячи саме з неї, захисник мав би будувати свою стратегію захисту. Але адвокат, як ми переконаємося, обирає інший шлях.

Надалі Стус відмовляється давати покази, він обрав тактику мовчання та ігнорування, доки суд починає досліджувати матеріали справи – листи поета, його вірші, висновки експертизи, а також проводить допит свідків. І тут роль адвоката також є цікавою.

Зокрема, один зі свідків обвинувачення — Сірик Микола Іванович — стверджував, що начебто зустрічався з поетом у штрафному ізоляторі, коли той відбував попередній строк.
«Я пришол к выводу что Стус откровенный враг Советской власти...», — заявив Сірик, стверджуючи, що Стус йому говорив, «что украинцы хотят выйти из «оккупации» России. Стус предлагал вести против Советской власти террористические акты», «он призывал меня вести против Советской власти агитацию и пропаганду аж до террора, что все средства против Советской власти хороши»

Микола Сірик
свідок обвинувачення
Ці репліки викликали у Василя Стуса відверте обурення:

Василь Стус
поет, правозахисник

«Сірика я не знаю, це провокатор. Я з ним не знайомий, я з ним ніколи й словом не обмовився»
Медведчук тим часом мовчить. Він не поставить цьому свідку жодного запитання. Зате при допиті відомої представниці дисидентського руху Михайлини Коцюбинської, яка, звісно, дала позитивну характеристику Стусу, він запитає про те, як свідок може охарактеризувати політичні погляди Стуса, а також про вірші поета, які мають антирадянську спрямованість (аркуш справи 300 том 6).

Цікава відповідь свідка Михайлини Коцюбинської на питання Стуса:1

Михайлина Коцюбинська
свідок у справі
«Мені відомо, що порушення таємниці листування карається законом. Кристина Бремер, член соціалістичної партії ФРН, до українського націоналізму не має ніякого відношення. Мені не відомо, що 08 серпня 1980 року в КДБ до Стуса застосовували фізичні тортури, але якщо про це говорить Стус — то це правда»
Ще більш яскравий та цікавий виступ свідка Кириченко Світлани Тихонівни:5

Світлана Кириченко
свідок у справі

«Я не буду відповідати ні на які питання в цьому суді, який Стус не визнає чинним. Я буду давати свідчення тільки в тому суді, де Василь Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних»
Головуючий одразу почав попереджати свідка про відповідальність за відмову давати покази за ст. 179 Кримінального кодексу УРСР, але і це не злякало свідка, вона відповіла: «Ніяких свідчень в цьому суді я давати не буду».

Прокурор почав вимагати у суду порушити кримінальну справу відносно свідка, а захисник Медведчук знову заявив «Я покладаюсь на рішення суду» (аркуш справи 302 том 6).

Суд пішов в нарадчу кімнату та згодом оголосив ухвалу, якою порушив кримінальну справу відносно Кириченко С.Т. за ст. 179 КК УРСР (аркуш справи 261-262 том 6).
Можна лише захоплюватися мужністю Світлани Тихонівни, яка вистояла проти тиску репресивної радянської системи та не зрадила Стуса, отримавши 3 місяці виправних робіт та постійне переслідування
Інший свідок Андрієвська Валерія Вікторівна, 1938 року народження, також дала позитивні покази відносно Василя Стуса та вказала, що:

Валерія Андрієвська
свідок у справі

«Стус обдарована людина. В листі, якому писав Стус своїм друзям
у м. Києві в тому числі і мені, немає ніяких антирадянських проявів»

Авжеж, нічого не писав. Все біля, та навколо, але не про себе. Чому? Сам не знаю, а якщо я чогось не знаю, то люблю в цім розібратись. Саме цим зараз і займусь.

По-перше, нарешті, після довгої перерви, мене стали цікавити події в світі, я став озиратись по сторонах, дивитсь що та де відбувається. Почав знайомитись з новими людьми, особливо приємно, що тепер серд моїх знайомих багато цікавих гарних дівчат, з якими приємно поспілкуватись на взаємно цікаві теми.

По-друге, після того, як декілька років писав тільки про себе, в думках багато накопичилось всього стороннього, тільки раніше я ці думки відкладав на дальні полиці, а тепер дістаю, роздивляюсь, вивчаю, і часто дивуюсь тому, як можна було жити раніше... а потім розумію, що інакше бути не могло. Тільки таким чином я міг стати таким, який я є, не зруйнувавши свого внутрішнього "Я".

О, доречі, про "Я"... Дивився мульти про Містера Фрімена - ото жесть! Так і хочеться впровадити парочку експерементів, запропонованих ним (-: Наприклад, почати писати "Я" завжди та повсюди з великої літери... Декілька разів пробував почати, і щось мене зупиняє... не можу Я так робити, бо звик по іншому... Точніше, можу тільки англійською мовою писати " I " заглавною, а російською та українською чомусь не виходить. Хоча, в чому принципова різниця? Чому їм можна, а Мені ні? 

В житті повний хаос відбувається. Події змінюються швидко одна за одною, без пояснень, без коментарів, як слайд-шоу: встиг побачити - твоє щастя, не встиг - сам винний; зрозумів - молодець, затупив - потім сам пошкодуєш, коли з'ясується, що це був якийсь важливий урок життя....

Хаос хаосом, але всеж простежується тенденція розвитку. Можливо, Я просто плутаю швидку та непередбачувану зміну обставин зі справжнім хаосом? В цілому ж, принципової різниці для Мене нема, і те що я плутаю одне з іншим тільки підтверджує цей факт (-:

Тепер по пунктах, короткими тезами про те, що було зроблено, які досягнення, починаючи з середини січня:

- вперше в житті спробував голодування... вражень багато, переважно неприємних, бо думав до цього що Я крутий, а з'ясувалось протилежне

- продовжую втрачати "друзів". Не пишуть, не телефонують, на привітання по інтернету не відповідають. А що їм зі мною робити? Я став сумним, не випиваю, зацікавлення не поділяю... Розумію їх, але якось хочеться хоч когось з них з собою забрати в своє нове життя

- занурився в політико-економічний квест "К12 - розшукується мер". І як завжди то зі мною буває, став співорганізатором... (хе-хе... по частині навчання та тренінгів) (-: Маю багато надій на цей квест. Знаю, що Мої надії ніколи не приводили до чогось доброго для мене, але то були старі надіх, а на нові надії Я маю нові сподівання (-:

- скоро літо... вже все нутро тремтить від бажання відправитись в подоріж... далеку та обов'язково із цікавими знайомствами та пригодами... і щоб обов'язково було складно фізично, і скрутно морально... Тільки так Мені вдається краще розуміти себе - через випробування витривалості, наполегливості, сміливості.

- серденько радіє приходу весни!!! ЯК ХОЧУ КОХАННЯ!!! ТЕПЛА!! НІЖНОСТІ!!!! АААААААААААА!!!!! (-:

ммм... маю бігти... ще ввечорі щось спробую дописати (-:

цілую, люблю, Ваш Микола (-: