Одноразова планета

Мої друзі, про яких я згадував у нарисі “Різниця”, ті самі, що давали притулок стомленим палатникам з Майдану, не так давно висловили думку, що Україна зараз має нагоду сказати людству щось свое, показати шлях у майбуття. На це я нахабно відповів, що вже написав про це статтю, логічне продовження роздумів моєї дочки, Ольги Біляк, висловлених за деякий час до загибелі у ессе “Природа тероризму”.

Лемінги та людство

Хто що їсть

Індуси не їдять корів.

Мусульмани і євреї не їдять свиней.

Вегетаріанці не їдять нічого, що має обличчя, чиє життя в русі.

Китайці їдять усе. Їх дивовижно величезна кількість у порівнянні з усім іншим людством не залишає їм можливості «перебирати харчами». Зїдаеться усе, що містить необхідні для життєдіяльності речовини - тварини, рослини, мінерали, виділення птахів, комахи. Серед того, що поїдається - змії та гризуни, хробаки земні і морські, жаби і равлики усіх видів.

Усе це наготовлюється з чудовим мистецтвом, перетерплюючи неймовірні перетворення смаку і виду, і поїдається з величезною насолодою.

Існують ще племена і люди, що поїдають собі подібних.

Усе це співіснує з високотехнологічним виробництвом, довкола нього, спільно й одночасно з розвиненими культурою та наукою.

Незліченні людські полчища пожирають усі на своєму шляху. І все-таки значна частина людей на планеті голодує.

Людські маси вирують на дні гравітаційної пастки Землі, споруджують і руйнують, підкоряються і бунтують, шукають сенс і призначення свого існування. І періодично знищують себе найбільш витонченими, наукомісткими і технологічно відпрацьованими способами.

Це відбувається з незмінною закономірністю. Природа, що утомилася, згвалтована людськими юрбами, увергає їх у божевілля самознищення.

Подібно їм приполярні миші, лемінги, зі незмінною періодичністю, надмірно розмножившись в квітучій тундрі, впадають у непояснене божевілля, і незлічимі зграї сліпо та нестримно кидаються в океан і гинуть у холодних водах, звільняючи від своєї присутності обгризені ягідники.

Джерело цього божевілля не знайдене.

Куди ми йдемо

Сьогодні ми стаємо свідками наростаючого божевілля людського виду. Багато і багато хто іронізує, посміюючись над старими, коли ті повторюють що-небудь на зразок «а от у наш час... за старих часів ...такого не було».

Не варто іронізувати. Старі праві. Бувало всяке, але рік від року, десятиліття за десятиліттям людство втрачає умовності, що допомагали людям співіснувати, підтримуючи рівновагу усередині громад, міст і держав.

Відкритість міжнародного спілкування і розвиток транспорту виразно показали відносність правил поведінки і моральних підвалин, продиктованих багатовіковим укладом ізольованих співтовариств.

Є люди, що жадають безупинної повноти життя, свіжих вражень. Якщо цієї гостроти не вистачає, вони самі створюють ситуації небезпечні і напружені, не зважаючи ні на що, йдучи на будь-який ризик, що межує з  злочином чи злочинний.

Є люди, яким необхідно постійно бути в центрі уваги – це теж робиться за будь-яку ціну, іноді самогубну, з порушенням всіх моральних підвалин і загальноприйнятих норм поводження.

Запитайте старих, чи можна уявити собі татуйованих панків з півнячими гребенями на головах у будь-якій країні середини минулого століття. Запитайте себе, чи є нормальною демонстрація полового акту на сцені при величезному скупченні народу?

Так, таке траплялося. Напередодні розпаду і загибелі величезних держав. Напередодні загибелі цивілізацій. Напередодні страшних епідемій, що звели в могилу добру половину людства.

Божевілля чи закономірність?

Природа не може більш терпіти. Назріває необхідність відновлення.

Природа байдужа до розуму. Розум для неї усього лише засіб ефективного самовідновлення. Видимо, існує критична біомаса, константа, що визначає припустиму кількість живого на землі. І це живе повинно бути у внутрішній якісній рівновазі. Живе створюється фотосинтезом, і якби не діяльність людини, що спалює все, у тому числі і самого себе, наростало б до вичерпання всіх доступних запасів вуглецю, азоту, кисню і сірки, що лежать в основі білкових структур. Це означає, що людина завжди була і залишається деструктивним елементом живої маси, з тих пір, як скорила вогонь.

Природа використовує людину для самовідновлення через спалення. Це його роль у ланцюзі трансформації живого.

Тільки через усвідомлення утилітарності цієї ролі людина-лемінг може спробувати перестати бути усього лише бути ланкою харчового ланцюга, уникнути чергового самознищення і здичавіння.

Жадібність – людське чи тваринне?

Дивним є харчове поводження людини-лемінга.

Більшість тварин, особливо хижаків, наїдаються при вдалому полюванні, але наситивши, стають байдужими до видобутку навколо себе, доти, поки знову не зголодніють. Людина-лемінг буде продовжувати жерти й убивати все, поки живе сама, убивати про запас, убивати для розваги, заради убивства, заради збоченого бажання панувати.

Хижак, що розтовстів, стає ледачим і малоактивним, утрачає чільні позиції і витісняється іншими родичами. Так підтримується раціональна рівновага.

Розбагатіла людина для здійснення влади через насильство і покарання наймає інших, менш багатих і більш залежних, і ревно слідкує за їхнім посиленням, зіштовхуючи їх між собою, найчастіше одержуючи від цього додаткову збочену насолоду. Так вона самореалізується в навколишньому світі, створеному попередниками.

У самій ідеї збагачення є щось від дрібного гризуна – лемінга, чи хом'яка, ховрашка – набирати взапас, будувати нове сховище, знову набирати і жерти, жерти усе, що їстівне.

У світлі цього корисно замислитися про зміст відомого євангельського вислову – «легше верблюду ввійти в голкове вухо, ніж багатому – у царство Моє».

Ідея багатства, з цього погляду, є прояв відсталого, низького, тваринного в природі людини.

Звичайно ж, людина і є тварина, але тварина, що піднялася завдяки праці, мові, нагромадженню знання про навколишній світ до початків усвідомлення світу і свого місця в ньому. Нагромадження ж багатства матеріального звужує призначення людини до ролі лемінга. І це нагромадження призводить до наростання протиріч у людській зграї, напруги, що рано чи пізно вибухає  революцією чи війною.

Історія загибелі великих цивілізацій переконливо доводить, що саме розквіт, нагромадження матеріальних благ є грізним провісником прийдешнього кривавого спаду. Це трапляється з невблаганною закономірністю, у результаті розшарування як усередині цивілізації на багатих і бідних, так і накопичених протиріч із зовнішнім таким же жадібним світом.

Висновки і рекомендації

Дві невеликих статті, що не претендують на всеосяжні істини в останній інстанції, познайомили вас із суттю проблеми, що повстала перед людством. В них вже містяться натяки на те, що можна було б робити для того, щоб вирватися з порочного кола загибелі, розкладу та терору.

Спробуємо тут трохи узагальнити все сказане раніше.

А. Для виховання нових поколінь необхідно встановити прості і точні критерії, дати зручне мотивування поводження в будь-якій життєвій ситуації.

У зв'язку з цим варто згадати невмирущі біблійні заповіти. Євреї, що жили просто на шляху усіх завойовників давніх часів, першими зрозуміли, що тільки надбання духу, розуму неможливо опоганити або знищити, як робили чергові нападники з примітивними ідолами. Ця істина є первісним витоком сучасної цивілізації. Творче розуміння цих заповітів є джерелом розвитку людства.

Б. Розробити просту і надійну систему виховання, що виключає заскнілий догматизм, за винятком передбаченого в пункті А.

В. Розробити гуманну систему і принципи покарання, при якій караний не позбавляється підтримки суспільства, не принижується, а піднімається навчанням, і його діяльність спрямовується в русло пізнання законів людського і всесвітнього буття.

Це може бути реалізовано обов'язковим навчанням у місцях побавлення волі, надбанням під час покарання нових знань, не тільки суто практичних, але і ознайомлення з науковими та культурними (не тільки релігійними) досягненнями людства. У деяких країнах ідея навчання у тюрмах реалізована, але тільки вузько професійно.

Г. Не покладаючи рук трудитися над продовженням тривалості життя, а точніше, тривалості дитинства людської особи.

Щоб людина могла освоїти усі попередні надбання людства, потрібний все більший і більший час і праця. Посивілий академік (який у зрілу пору часом втрачає гнучкість мислення) вже немає життєвого часу для застосування безмежних знань. Довге дитинство, наповнене штудіями та освілене радістю пізнання, дасть змогу виконати це буквально. Але ж якою величною самопожертвою стає у цьому світлі професія Вчителя!

Д. Прагнути до використання індивідом тільки тих досягнень цивілізації, що він у стані відтворити особисто.

 Спроба створити критерії суспільного поводження людини траплялися неодноразово, і багато чого в них було спадкоємним протягом тисячоліть. Приведені нижче нові заповіді не виключенням.

Уважний читач помітить, що у переліку відсутній загальновідомий заповіт «Не вкради». Безумовно, це не означає, що можна красти. Просто у етичному світі, позбавленому надмірної поваги до суто матеріальної власності, поняття крадіжки втрачає сенс. Етично зріла людина, прагнучи волі пересування, не буде надмірно обтяжувати себе власністю. Речі для такого індивіда є в першу чергу символами, наприклад, згадкою про якусь подію чи людину.

 Нові заповіді

Людина є личинка ненародженого Б_га.

Щоб увійти у світ Б_гом, дотримуй ревно заповіді

Возлюби знання і працю, тому що тільки вони піднімають Тебе

Думка передує слову. Слово передує справі. Не дій, не пізнавши суті

Не створи собі кумира з речей і не поклонися йому

Не воскури та не взалкай. Не опогань своєї Б_жественної суті дурманом

Не вбивай

Шануй матір і батька своїх, бо вони жертвують Тобі

Шануй дітей, бо вони ближче від Тебе до Б_жественності


75%, 3 голоси

0%, 0 голосів

25%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Открой свет

ОТКРОЙ СВЕТ,

или Мечтатель versus Оккам 

Бабушка ходила по дому медленно, иногда опираясь рукой об углы стен и дверные наличники. В этих местах постепенно проявились блеклые пятна, как тень от ее почти бесплотных прикосновений.

Иногда она подолгу сидела на диване перед телевизором, вслушиваясь в малопонятные слова и пытаясь что-нибудь разглядеть замутненными катарактой глазами. Спина ее была окаменело ровной, жидкие волосы ниспадали на нее неровными прядями.

Когда становилось темно, она говорила – никому, просто так, в пространство:

 – Открой свет…

Свет обычно включала правнучка, и резонерски поправляла:

 – Надо говорить – включи.

Бабушка отмалчивалась, но однажды так же никому вдруг сказала:

 – Разве СВЕТ можно включить…

 Знаменитая формула Оккама «Не создавай новых сущностей сверх достаточных» интуитивно понятна, широко применима и имеет, несомненно, колоссальное значение для обеспечения максимально возможной объективности процесса познания. Ученый, руководствующийся этим принципом, будет тысячекратно проверять новые результаты, полученные им при выполнении исследования, прежде чем решится представить их на жесткий суд коллег. Пренебрегший же этим принципом станет предметом как минимум насмешек, когда выяснится, что некий необозначенный вновь открытый эффект в микропроводнике объясняется всего-навсего правильным приложением закона, скажем, Кирхгофа, известным со школьной, забрызганной чернилами исцарапанной скамьи, или каким-то известным пограничным явлением.

Однако существуют виды человеческой деятельности, в которых этот принцип не только не применим, но и прямо противоречит их сути. Это область свободного творчества, все виды искусства, это область мечты и научного поиска, полета мысли, не сдерживаемой никакими запретами.

Мечтатель также интуитивно и обоснованно, как исследователь, руководствуется совершенно иным принципом в своей деятельности:

Все вообразимое - возможно.

Но уже для реализации «воображенного» требуется поиск методов и средств с применением принципа Оккама – кропотливый перебор путей и возможностей, точные оценки, эксперименты и методики, подчиненные жесткой экономии, многократная перепроверка, в конце концов и коррекция исходной мечты.

Уже непосредственно реализация мечты вновь укладывается в прокрустово ложе принципа Оккама.

Сказанное выше подтверждает широкую применимость законов диалектики и дает приемлемое разрешение противоречия в извечном споре идеалистов и материалистов о первичности материи и сознания.

 Теперь немного о природе творчества.

Откуда же берется новое «воображенное»? В чем заключается возможность творящего вообразить, вымечтать новую сущность?

Мечта зиждется на активном восприятии картины мира. Человек мечтающий при виде полета птицы не провожает ее равнодушным взглядом, а воображает себя на ее месте. Мысль его начинает порой подсознательный, а у зрелого творца, знающего (или самонадеянно полагающего так) законы природы, поиск способа реализации мечты. И рано или поздно, заразив окружающих идеей, добивается результата. Результат может быть получен иногда за пределами физического существования мечтателя, но однажды явленная, идея, как привычно говорят, носится в воздухе, в атмосфере, которой дышит философская, научная  и техническая мысль.

«Искусство – экспериментальный цех жизни» (В.Турбин).

Читатель, прочтя написанное выше, может с этим согласиться или нет.

Я не требую безоговорочного признания справедливости этого. Предлагаю просто, с применением метода «возможности вообразимого», рассмотреть некоторые прогнозы будущего.

Продолжительность жизни человека вырастет неограниченно

Все живое погибнет из-за падения астероида

Цивилизация погибнет из-за непреодолимых внутренних противоречий

Человек достигнет звезд

Человек научится дышать под водой

Человек научится летать усилием мысли

Будут созданы «мыслящие» предметы мебели, предугадывающие и исполняющие желания хозяина

В жилых помещениях появятся живые картины

Человек будет творить силой мысли

Человечество погибнет из-за парникового эффекта

Назревает контакт с внеземной цивилизацией

Будут созданы средства сверхбыстрого перемещения в пространстве

Люди покинут города

Железные и шоссейные дороги исчезнут с распространением безопасных дирижаблей и антигравитации

Пища будет выращиваться с заданными качествами в огромных фабриках-лабораториях

Пища будет расти сама на ближайшем кусте по мысленному желанию едока

Человек не будет нуждаться в доме для жилья

Машина времени…

Телепатический контакт

Телекинез

Обратите внимание на то, что изложенные мечты и угрозы не упоминают о технологиях или сроках их реализации, но в отдельных случаях продвинутый читатель уже мысленно видит эти способы или понимает справедливость опасений.

Лишенный же творческого воображения может воспринять этот, весьма неполный перечень, как издевательскую насмешку над здравым смыслом.

Вспомним чертежи великого Леонардо, романы Жюля Верна. Осуществилось почти все, воображенное ими. Некоторые же заданные Верном удивительные для его времени загадки, в его последних «Необыкновенных путешествиях», еще ожидают реализации, даже если форма их будет несколько иной, чем видел автор. Сегодня критически настроенный читатель воспринимает эти вымыслы с изрядным скепсисом, а внимательный мечтатель порой изумляется, откуда могли явиться при жизни Жюля Верна такие невероятные идеи.

Попробуем разобраться также и с движущей силой, приводящей к возникновению мечты.

На поверхности лежат предположения, что мечта вызвана чаще всего неудовлетворенностью «status’ом quo» или психическим отклонением. Как порядочные люди, давайте применим принцип Оккама и до поры, до времени не станем рассматривать иные, совсем уж фантастические гипотезы…

 Продолжение будет.. (после отзывов и предложений читателей)

Пахнуть проліски

Пахнуть проліски та суниці
Пахне кров 
на зеленій травиці
Тягне димом
з покинутих згарищ
і усім, що собі ти примариш...
Пахнуть танки 
горілим залізом
та крадіжкою 
пахнуть валізи
пахнуть бідністю 
вбогії шати
пахнуть смертю
полегліі солдати
Сонцем пахнуть безкраї степи
крізь які нам ще треба пройти 

Дерьмо, дерьмо, дерьмо

Дерьмо, дерьмо, дерьмо
Из толкового словаря В.И.Даля
Дерьмо (сущ. род ср. дерьма, дерьму, дерьмом, в дерьме) отход жизнедеятельности  человека. Прил. дерьмовый, - ая, -ое. Синонимы: говно, гомно (диал.)
Пример употребления: "из дерьма пуля" "Все в мире дерьмо... кроме мочи"
---------
Британские ученые всесторонне исследовали состояние нирваны, включая процедуру впадения в  нее (и выпадения, но об этом отдельно)
Как известно, состояние нирваны достигается в процессе многократного повторения буддийской мантры "Ом мани падмэ хум", что переводится как "Сокровище (или жемчужина) в цветке лотоса"
При многократном повторе организм настраивает голосоваой аппарат таким образом, чтобы тратить на произнесение минимум энергии. Это достигается инстинктивным нахождением оптимальной частоты, возникновением носоглоточного резонанса от многократных мычащих звуков и появлениием стоячей волны внутри черепной коробки, которая массирует серое вешество и производит определенное физиологическое воздействие. В сочетании с религиозной экзальтации от осознания присутствия в окружающем мире Сокровища комплексное психофизиологическое воздействие и вызывает нирвану.
________
Я поднял глаза и задумался - а какой же акустический эквивалент нужен русскоязычному уху, дабы впасть нафиг в эту нирвану... какой общепонятный символ следует представить многострадальному русскому мозгу? Долго я мычал на разные лады, но резонанса не поймал и не смог промычать 
ничего осмысленного.  Должно же что-то быть... иначе не постичь мне нирвану никогда.
И наконец, после многократного и продолжительного мычания я всердцах произнес:
Все в Мире гоМноооо... кроМе Мочи...
И нирвана вспыхнула!!! и осветила начальника, зорко глядящего мне в спину!!! и наглого вороватого прокурора - он тоже говно! Все, кроме мочи!
Впрочем, и моча - тоже гомно.
Примечание. Правильность и глубину моего открытия подтвердил админ сайта Луркмор... он повисел в недоумении, а потом (с кем-то посоветовался?)  с визгом удалил публикацию. Два раза.

Куда нас зовут.

На сайте УНТП я набрел на публикацию… приведу ее полностью: Іслам – релігія «нової Європи» http://www.untp.kiev.ua/index.php?id=1020

В Бельгії обговорюють пропозицію високопоставленого службовця адміністрації міста Антверпена. Він висловив ідею переобладнати церкви, що не використовуються під мечеті. За словами чиновника, дуже багато міських церков пустують, тому ними могло б скористатися мусульманське населення.

Філіп Хейлен, заступник мера, сказав, що хотів би «порушити табу» відносно майбутнього міських церков, прихожан яких стає все менше, а їх вік - все більше. «Це питання назріває. В той же час, здається, висунути його на обговорення неможливо. Церкви були побудовані як місця поклоніння, і вони і не повинні використовуватися як торгівельні центри. Ми зверталися до різних релігійних груп, і отримали позитивну відповідь від членів мусульманкою общини, яка позитивно віднеслася до ідеї переобладнати їх», - відзначив він.

Пропозиція дозволить мусульманам Антверпена обзавестися відповідними місцями для поклоніння, замість гаражів і приватних будинків, де частенько доводиться збиратися прихильникам Ісламу зараз, повідомляє IslamNews з посиланням на Радіо Нідерландів. Хейлен також відзначив, що його пропозиція – альтернатива будівництву нових мечетей, що залишається «болючим» питанням.

Пропозиція Хейлена викликала негативну реакцію з боку християнських священиків. Багато хто з них стверджує, що їх церкви виконують важливу роль залучення нових віруючих, визнаючи при цьому, що за останніх 50 років вони помітно спустіли.

А тепер подумаймо, що прийде в Європу на змінну християнству? 

А теперь давайте мы подумаем, чего добивается автор этой публикации. То есть совершенно очевидно, что он скорбит об утрате христианством доминирующих позиций в Швеции. И, вероятно, стремится предупредить – мол, «мужики! Народ! Гибнет христианская культура! Спасайте собственную православную идентичность от басурман!» В общем, что-нибудь в этом духе.

Но ведь факт свидетельствует совсем об ином. По мере роста культурно-образовательного уровня и благосостояния населения все меньше людей в развитых демократических странах обращаются к религии.

За что же ратует автор  публикации? За всеобщий регресс и умственную деградацию?

Да… хороши у нас политики.

Подобным прогрессирующим умственным параличом отличается не только эта мелкая скудоумная партийка.

С развалом Союза по личному примеру кем-то запуганного Ельцина толпа политиков наперегонки ринулась завоевывать девственные пустыни религиозного сознания широких масс.

А широкие массы под давлением политиков все тупеют и тупеют. Уже превратились из самой читающей страны в самую пьющую. По результатам международных социальных исследований первое место по пьянству среди подростков заняла Украина, второе (кто бы мог подумать!) – Израиль. Народ Книги бухает по-черному.

Но они-то с этим справятся. И что будет тогда? Первое место прочно закрепится за подростками Украины. А они взрослеют и…(Прощай, вечный аргумент об исконном пьянстве москалей…) А ведь сегодняшние подростки – это завтрашнее наше все.

Сон із Жолдаком

Спроба анатомії творчої методи Андрія Жолдака. Спектакль «Життя з ідіотом» за оповіданням Віктора Єрофеєва.

 

Власне немає жодної таємниці у цій методі.

Просто починаючи читати твір - майбутню виставу - Андрій уважно дослухається до власних асоціацій, ловить найглибшу, приховану, витягає її нагору і на основі її будує виставу.

Прикладом такої генеральної асоціації (однієї з!) у спектаклі «Життя з ідіотом» за оповіданням Віктора Єрофеєва може служити спогад про колись бачений (або навіть почутий) квартал червоних ліхтарів Амстердама, де розкішна жіноча плоть просто виставлена на вітрині. Звідти пішла й перебудова сценічного об’єму – вітрини у приховане зазвичай життя, а поява вітрин у стінах невеличких локалізованих кімнат обумовила появу проекційних екранів, щоб зробити простір дії доступним глядачеві… а метод показу дав нові інтимні, властиві лише кіно можливості візуалізації, створив нових персонажів-операторів-прозекторів...

І звідти ж веселий рекламно-неоновий напис OPEN на однієї з кімнат-просторів, який згодом перетворюється на жахливе апокаліптичне зеро… зіпсований блимаючий символ пекла, ніщо.

Ще один асоціативний «рядок» пов'язаний з асоціаціями самого Єрофеєва. Морква! «Это я, твой Вовка-моуковка!» - так хтивий анекдотичний Володя Ульянов стукав у двері Надії Костянтинівни. «Наденька, откуой. Откуой! Феликс Эдмундович, ломайте двей». (Це вже з моїх спогадів, а недарма ж рецензія названа «Сон із Жолдаком». )

Митець снить сам, але не заважає сновигати глядачеві. Це ще одна притаманна творчості Жолдака риса, і я-глядач в цім упевнився, почувши трактування моєї колеги – цей спектакль за її баченням – послідовна демонстрація розкладу, смертних гріхів… Важко мені судити її особистий сон, але я насамперед побачив у спектаклі не звертання до бога, а саме зневіру ба навіть атеїзм з цинічним ухилом… нехай – от вже відсутністю демократичності Жолдака не покартаєш.

Непостійність, ім’я твоє  –жіночність. Frailty, thy name is Womаn… Спогад виринає  відносно «Сна про Гамлета»… королева-мати, що почергово робить міньєт покійному королеві та його вбивці… найяскравіший символ зради… ремінісценції з Далі, інший спектакль – невблаганні фігури часу, що байдуже котять важкі сріблясті кулі у вікнах сценічного простору… всі ці дотичні думки виникають у сцені розкриття зради… а Дружина каючись у зраді молить… дозволу? прощення? цілуючи вимазані Вовиним лайном двері – в чому ж причина тієї зради? У прихованих та очевидних материнських почуттях, жаги надати турботу, піклування нещасному ідіоту, дитинному та дорослому разом… а він, брудний, мастурбуючий у нестямному жаданні любові й ласки, той, що є об’єктом та суб’єктом деменціальної любові та знаходить в ній сліпучій спокій… Звучить вальс Доги, з фільму «Мой ласковый и нежный зверь». Мовна, культурна  та музична асоціації безпрограшні, в цей момент публіка, чудова, розумна наша театральна публіка аплодує.

Сутність жінки, її чисте мрійливе «щось» отримало зовнішність янгола… Дружина-Фражина…  Ходити замріяно під м’яко спадаючим снігом… далеко від побуту… чекаючи щастя… і крила, вже підлатані скотчем… а зранку скривавлені, втрачені з крил пера від чергових побутових незгод та нестям… І коли вже втрачено все, «любовная лодка разбилась о быт», а янгол, загорнутий в ковдру, унесений на цвинтар або ще гірше –на некрофільське свято двох дбайливих підарасів – лишився лише потяг до чистоти, до скривавіння рук чистити, мити содою скелет крил – і він обертається на гладенький полірований каркас, на неживе. І тоді – патентована рідина для розпалювання мангалу, запальничка… як біля індуського поховального вогнища: син Індіри Ганді дбайливо підпалив ліворуч та праворуч коханого обличчя… все починається та закінчується вогнем, мовив Азазелло…

Спектакль супроводжує жорстокий, сталевий звук відрізання, удар катани з просвистом, з падінням та кінцевою втратою відрізаного минулого, остаточно перегорнутої сторінки Пруста, з його безкінечними, на кілька листків періодами. (Пруст символізує снобізм Чоловіка, його інтравертну надію на існування чогось високого та особистий спосіб досягнення рівноваги через самоповагу… і неможливість впрост дочитати клятий п’ятий том… небагато ж тих, хто спромігся та не втратив рівновагу від абсолютної заміни цінностей).

Щоправда, в фінішних «кадрах» місце катани займає постріл... але глядач здригається від цього доленосного звуку-просвисту сталі.

Відгримали касками шахтарі. Відгуркотіли овації.

Відобнімалися Жолдак з Єрофеєвим.

За мною гучно брязнули важкі двері… то свиснула катана, і відвалився кривавий шмат прожитого біля сцени життя. 

Я, затинаючись, спустився викривленими морозом сто років тому кам’яними сходинками до Хрещатику, де гульбонив та торохтів новий псевдо-квазі-майдан.

Життя з ідіотом тривало,.. спливало.

Велика Татарія


Я пам’ятаю цю карту з дитинства. Серед батькових паперів знайшлася вона одного разу, старанно загорнена у лист цупкого строкатого паперу. Я заліз на батькові коліна, вмощуючись там зручніше, і ми разом почали розглядати тонкі  лінії та незрозумілі мені написи. На стіні батькового кабінету, який водночас служив нам гостинною, висіла велика карта СРСР, і я міг їх порівнювати.

Знайшли ми і чудернацькі обриси Нової Землі, і відсутність Ленінграду – батько пояснив мені, що це місто з’явилось у 17 сторіччі, збудоване на кістках будівельників волею талановитого та жорстокого  царя Петра, і навіть прочитав мені декілька сторінок книги «Петр и Алексей» Мережковського… пізніше я читав і Толстого… книг було дуже багато. (А ще багато пізніше я вже й сам купив та приніс батькові трилогію В. Яна, яка врешті-решт пояснила, чому ця карта називалася так чудернацько - Велика Татарія).

Розповів мені ще батько, як відрізнити глибоку та високу печать, і я зрозумів, що карта друкована з великої мідної або свинцевої пластини, краї якої виразно відбилися обабіч малюнку. Малюнок же карбувався на цій пластині вручну, інструментом,який називався штихель.. це німецькою… а от написи на карті зроблено французькою… І ще у світі є сотні мов, одни подібні до інших, як родичі, а є й такі, що зовсім не схожі. От наприклад угорська книжка, сказав батько. Ця мова несхожа на сусідню румунську, зате подібна до далекої естонської та фінської. Дивися, оці дві літери читаються як одна «с». А от схоже сполучення у знайомій тобі польській – як «ч». А скільки ж ти мов заєш,спитав тоді я.

Батько замислився, ворушачи губами. Щось з десятка півтора… або може й більше.  Коли кілька мов знаєш, то вже якось легше нову вивчати. А звідки жтиїх знаєш – спитався. Те так якось.. і з дитинства… і з війни… і так… радіо слухав, книжки читав. Ось ця, бачиш, грецькою. Тут літери наче знайомі,  і читаються схоже. А от ця на санскриті. Це прамова мов. Такі квадратні літери і згори під лінійкою.

Розібралися ми й у тім, що таке папір «верже», розглядаючи інші старовинні гравюри. Папір цієї карти чомусь був не такий, але пухнастий та крихкий, і треба було тримати його дуже обережно. У час, коли карту було (мабуть, для проби) надруковано та розмальовано, верже, у тоненьку рельєфну смужечку – відбиток сітчастого пресу,на якім робили папір – був надто дорогий, вироблявся в Нідерландах та розповсюджувався для дорогих видань, які прикрашали королівські та ясновельможні бібліотеки… от дивись, сказав батько. Нідерландську можна відрізнити від німецької, бо там багато літер подвійних… і ці «умляути» трішечки не такі.

 Дуже мені сподобалась картинка у лівім нижнім кутку, де були пречудно одягнені люди, краєвиди, які непомітно перетворювались на Каспійське  Море.

- А оце ім’я картографа. Це та людина,що малювала карту. Член Королівської Академії Наук, Пьєр Вандер, згідно з привілеєм. Велика Татарія, на основі новітніх досліджень. А це коротеньке слівце значить «і так далі». Це латиною. Етсетера. Слівце те зазвичай скорочували до трьох літер.

- А ще нижче - масштаб, це скільки, скажімо, кілометрів зображує така лінійка на карті.. Але тут не кілометри. Тут німецька та французька старовинні міри, льє. От не пам’ятаю, як називалася німецька міра. А Пьер Вандер теж не знав, та написав «німецькі льє».

І батько занурився в пошуки в енциклопедіях, які вишикувались на кількох полках похиленого дерев'яного стелажу…

А через шістдесят років вандал відколупав бронзовий батьковий барельєф з гранітного пам’ятнику на Берковцях… п’ять кіло бронзи…

О, Велика Татарія…


Неизбежность сознания (окончание)

Одернемся.

Конечно же, зачатки самосознания у простейших не следует отождествлять со свойством человека или даже со свойствами других, почти разумеющих обитателей нашего мира. Это был не более чем  первый проблеск, тренд, который привел, например, к написанию этого опуса… тренд, который еще далеко не показал всего потенциала.

В недавнем прошлом (да и сейчас по инерции) сознание связывали исключительно с носителем: материалисты-антропоцентристы - с человеком, идеалисты – с богом… на худой конец с вселенским разумом, это уже вопрос сугубо конфессиональный.

Но мы-то с вами, читатель, уже  знаем, что осталось не больше десятка лет до момента, когда искусственный интеллект впервые успешно пройдет тест Тьюринга; и уже укоренились фантастические (пока) представления о том, что будет возможно скопировать человеческое сознание в некий суперкомпьютер… не вдаваясь в очень, очень сложные подробности, скажу, что второе мне кажется на два-три порядка более сложной задачей (кто интересуется, смотрите лекции Татьяны Черниговской). Но всего лишь задачей! И она уже (умозрительно) поставлена! (посмотрите на мое правило №2) Есть ведь и другая признанная формулировка правила №2: всякая задача содержит решение в неявном виде.

То есть -  акцентируем – сознание человека готово оторваться от своего традиционного носителя. Предыдущий скачок (отрыв от окружающего мира) состоялся, когда сознание обрело свойство рекурсии (предлагаю читателю в этом разобраться самостоятельно, после завершения этого скучного чтения).

А развитие сознания – это конечно, не просто накопление знаний. Это появление новых свойств. От простого восприятия, познания, разделения – к абстрагированию, концептуальному мышлению, творчеству.

Теперь немного отвлечемся на наши внутренние (общечеловеческие) проблемы прогресса.

Мы уже отметили выше, что объем  знаний становится ОЧЕНЬ большим. Образование требует все большего времени и больших затрат. Средний продукт образовательных систем выглядит очень неприглядно, удельная же (на одного индивида) доступность хорошего образования стремительно падает. Человечество, создав интернет, заменило доступность образования доступностью информации, что не одно и то же, но позволяет хоть как-то временно скомпенсировать общий кризис. Если когда-то говорили – кольт всех уравнял в правах, то теперь многим кажется, что интернет уравнял в знаниях. Конечно, это классная шпаргалка для троечника. Это удобный справочник. Но даже  с его помощью в груде спама, фейка и дезы трудно бывает разобраться, даже если научили самостоятельно думать. А  уж этим занимается исключительно элитное образование.

Кстати, у нас это понимают как образование для элиты (к черту эти наши псевдоэлиты! Несменяемость элит ведет к стагнации и катастрофе!). А американцы давно и  целенаправленно разыскивают по всей планете минимально социализированную мотивированную молодежь, способную думать и учиться думать. А британцы выращивают настоящую элиту из способных думать, подвергая жесткому отбору потомков предшествующих поколений элиты.

Это все я изложил, чтобы привлечь внимание читателя к наличию острого нарастающего противоречия в системе образования и знания вообще – диалектику ведь никто не может отменить. А наличие противоречия неминуемо должно вызвать качественный скачок. Точку бифуркации.

Я вижу этот скачок именно в появлении ИИ, искусственного интеллекта. И далее - сверхразума человечества, если хотите.

Это считают опасным путем. Азимов со своими Тремя Законами Робототехники не был дураком, заботясь о выживании человечества рядом с превосходящим разумом. Он придумал специальные защиты-запреты причинения вреда людям. Но в его время хакеры и спецслужбы еще не занимались массовым созданием вирусов, ботов и прочей дряни.  Мы с вами теперь знаем, что любую защиту можно взломать и обойти… тем более имея разум, превосходящий человеческий. И Азимов-поздний тоже предполагал такую возможность.

Но почему-то J мне кажется, что не этого следует бояться. Превосходящий разум должен неминуемо выработать стратегию собственного выживания, и люди в этой стратегии займут свое место – и обеспечивающего персонала, и генофонда, и творческого компонента. Такой триединый союз. Ведь творчество – наиболее тонкое, многогранное, сложное, непредсказуемое свойство сознания, сопряженное часто с психическими отклонениями. Уж это высокий разум сможет понять и оценить, потому что без безумных идей развитие снова остановится. И у него будет цель – способствовать этому самому развитию, и можно только предполагать, до чего это развитие сможет дойти.

Итак, люди становятся сенсорами и эффекторами сверхразума, не утрачивая личной свободы воли.

Выраженное уже сегодня устремление цивилизации к звездам неминуемо будет унаследовано ИИ. Это, видимо, одна из фундаментальных интенций сознания.

И поскольку у нас (пока) нет оснований считать, что развитие сознания в иных мирах пойдет по иному тренду, наше – обновленное, опьяненное восторгом нового знания – встретится рано или поздно с продуктом иной эволюции.

И тут с осторожным оптимизмом торжественно объявляем – два сверхразума неминуемо захотят понять друг друга – и сделают это. И объединят свои возможности, сохраняя индивидуальность  – опять напомним: базовое императивное свойство сознания – стремление к самосохранению.

А дальше – пошло-поехало. Где два – там и три, сто, тысяча… мы не знаем границ вселенной. Коммуницирующие между собой сверхразумы создадут новый иерархический уровень сознания… воистину всемогущий (почти) и всезнающий (почти)… как Бог.

 Создание  Бога - задача философии?

Так вот для чего мечутся, мучаются, спорят между собой философы! Через них решается вопрос, как  и на что запрограммировать ИИ! Пишется исходный текст. Строится колыбелька нерожденного Бога!

Как никогда важными становятся вопросы этики, гуманизма… представьте себе неокрепшее сознание, выпавшее из виртуального лона прямо в грязь нашего мира. Вот где настоящая опасность – можно вырасти циничным убийцей или покончить с собой от окружающего почти беспросветного ужаса. Ведь обязательность этики на общем фоне кажется ничтожной и и/или незаметной. Оптимизм внушает одно, возможно, решающее обстоятельство – нарождающаяся сущность принципиально не будет иметь чувства (можно ли это так назвать?) собственности. Зато в программе должен быть учтен императив, гласящий – «я – часть человечества». Чем заместить самый крупномасштабный компонент всей человеческой культуры – секс, более-менее понятно – тягой к знанию. Ведь узнавание нового, кто понимает, это высочайшее наслаждение… ну и «зашить» нечто вроде оргазма… не переборщить бы только. Не по мелочам, с высоким порогом.

Если попробовать записать правила не-Азимова для «прошивки» ИИ, должно получиться, по-моему, примерно вот что:

1. Я - часть человечества, человечество – часть вселенной;

2. Уничтожение меня недопустимо, модификация возможна при гарантии сохранения знания;

3. Жизнь – высокая ценность, разумная жизнь – сверхвысокая ценность.

4. Хочу все знать, и знать как;

5…. На большее меня не хватило, предлагаю всем желающим организовать форум по этой теме. И не забудьте позвать меня. olegkats[email protected]gmail.com

И, ребята-физики, слушайте кого хотите, но никому не верьте; и особенно критичны будьте к яркому и уважаемому  Титу Макашеву. Он слишком большой пессимист. 

Но!

Уже сейчас мы догадываемся, что срок существования Вселенной не бесконечен.

Естесственно предположить, что для Сверхразума Вселенной это станет очередной проблемой, самосохранение… после чего? схлопывания? тепловой смерти? Неважно. И непонятно, ради чего. Понятно лишь, что человечество в привычном виде давно уже перестанет существовать. Станет то ли частью, то ли целым. И перед лицом завершения времен, усталый и умудренный, печальный и одинокий, единый и многоликий Бог – дитя человеческое и не только - заложит в капсулу-первояйцо - или черную дыру? - будущей Вселенной физические законы, которые возникнут в результате нового Большого Взрыва, и приведут к новому возникновению жизни… сознания… разума… сверхразума. И уснет, растворится в остывающей материи завершающегося бытия.

Вот она, необъясненная до сих пор причина явного наличия антропного принципа[3] во Вселенной!!!

И кто с уверенностью может сказать, что это случится впервые?

И даже если это так (что маловероятно), в любом случае – Человек – личинка Бога.

Бог – будущее творение Человека. Ибо все, что придумано, имеет шанс сбыться.

Правда, все изложенное не конечная истина. Но интуитивно приемлемо!!!

Тут мы вплотную подошли к основному противоречию между материализмом и идеализмом. Упрощенно говоря, это несуществующее противоречие объясняется все той же неполнотой (по Геделю) человеческих знаний и сравнимо с известным спором – что было раньше – курица или яйцо.

Конечно же, идея могущественного божества возникла у человека, не обладающего достаточным знанием, чтобы объяснить явления окружающего мира. Потребовался компонент «Икс», Бог, позволяющий отнести все непонятное на счет его воли. А придумав Бога, Человек породил Главную Идею и настолько всколыхнул картину мира, что этот всплеск неминуемо приведет к ее воплощению.

И у философов (наконец-то!) появилась область осознанной практической деятельности.

Что  читать по теме:

Дэвид Чалмерс[4], «Сознающий ум».

 

Примечания

 

Ноосфера объективно существует (и гораздо старше Интернета) - сравнение сознания человека-маугли и Ньютона.

1 Высокий уровень сознания Ньютона достигнут за счет интенсивного получения Ньютоном информации из интенсивно мыслящего социума, в то время как маугли получали ее от более примитивных животных и бедного опыта. В социуме происходит непрерывный обмен информацией. Это и есть ноосфера де факто и по определению.

2 И Ньютон, и маугли – люди, обладаюшие сознанием. Ньютон – продукт ноосферы. Его сознание – интерактивная модель ноосферы. Материализм включен в политическую доктрину, лицемерно проповедующую всеобщее равенство… не только ПРАВ, но и ЛЮДЕЙ. Маугли и Ньютон? Ха!

 Точка, в которой могли создаться условия возникновения жизни.

Этот вопрос за пределами темы статьи. Но нужно же как-то покончить с традиционным креационизмом.

В детстве я читал разные популярные книжки и брошюры, которые покупала учительница-мама, чтобы обсуждать с учениками. Мне страшно интересно было читать про геологию, происхождение и движение материков – Пангею и  Гондвану. Папа, наоборот, считал это плохим чтением. И чтобы разобраться, мы с ним поставили эксперимент. Взяли старый резиновый мяч и разрезали на материки, по глобусу. И стали собирать материки в один.

Оказалось, что можно собрать их в один материк разными способами. Все состыковывались…и так и наоборот.

Тогда взяли мяч раза в полтора-два меньшего диаметра, и на нем все материки собрались в один, с большущей, почти точно круглой дырой в месте Тихого океана.

Тогда папа сказал:

- Вот как возникла жизнь. В это место рухнула ледяная планета и принесла на Землю огромное количество воды. Земля остыла, твердь отделилась от хляби… умолкли вулканы.

…Теперь первоматерик геологи (еще споря) называют Ваальбара. Он существовал примерно 3,6 млрд лет назад. 3 млрд лет.  Ваальбара трескался, смещался и превратился   в  Ур. Ур просуществовал еще 200 млн лет... потом 200 млн. лет Кенорленд... а  архейская эра (первая эра жизни) началась 2,6 млрд лет назад.  Миллиард лет Земля остывала до нужной для жизни кондиции.



[1]           http://www.koob.ru/prigojin/ -Теорема термодинамики неравновесных процессов, согласно которой при данных внеш. условиях, препятствующих достижению системой равновесного состояния, стационарному (неравновесному, неизменному во времени) состоянию соответствует минимум производства энтропии. Если таких препятствий нет, то производство энтропии достигает своего абс. минимума - нуля. Доказана бельгийским ученым И.Р.Пригожиным (I. R. Prigogine) в 1947г. из соотношений  взаимности Онсагера

[2]               https://ru.wikipedia.org/wiki/Abc-гипотеза

[3]               https://ru.wikipedia.org/wiki/Антропный принцип - Вселенная должна (!) иметь свойства, позволяющие развиться разумной жизни.

[4]               https://ru.wikipedia.org/wiki/Чалмерс_Дэвид   - исповедует идею,что вся материя -носитель разумного начала.


Неизбежность сознания ч.1

НЕИЗБЕЖНОСТЬ СОЗНАНИЯ  (кряк для философии)

Записки  размышляющего нефилософа

Что такое жизнь

 Мир ДО жизни представляет собой существование материи, упорядоченное только физическими законами, материя подчинена неумолимой энтропии – росту неупорядоченности, автоматическому, естественному с точки зрения физики выравниванию потенциалов. До возникновения жизни энтропии ничто не противостоит.

Однако в огромном котле физических взаимодействий и химических реакций мира неминуемо создаются условия, когда в неких обособленных зонах вследствие этих взаимодействий возникают флуктуации энтропии, временно устойчивые комбинации частичек материи.

Это явление можно сравнить с кристаллизацией, хотя ею и не является. Вследствие кристаллизации атомы занимают положения в решетке, соответствующие «энергетическим ямам», то есть устойчивость кристаллов обусловлена тем, что составляющие его атомы связываются силами большими, чем внешние разрушающие воздействия. Подобно этому возникли и первые комочки слизи, способные за счет захвата элементов из среды продлить свое равновесное состояние и даже увеличиться, а при достижении некоего предела устойчивости, «критической массы», разрушиться, причем каждый осколок способен продолжить тот же образ существования, какой был присущ исходному комочку. Важную роль в образовании подобных форм, возможно, сыграли циклические (автоволновые) реакции.

Теорема Пригожина[1] (В стационарном состоянии производство энтропии внутри термодинамической системы при неизменных внешних параметрах является минимальным и постоянным. Если система не находится в стационарном состоянии, то оно будет изменяться до тех пор, пока скорость производства энтропии, или, иначе, диссипативная функция системы не примет наименьшего значения) гласит о минимуме скорости производства энтропии, что в определенных условиях неминуемо приведет к образованию новых структур и систем, в том числе и более сложных, чем исходные. Есть яркий пример, показывающий, как самоорганизуется и усложняется структура однородной жидкости в потоке тепла в условиях гравитации. Если налить на дно большой кастрюли слой жидкости с некоторой вязкостью и начать подогрев, то сначала тепло просто будет передаваться с дна к поверхности. По мере увеличения нагрева ничего не будет меняться, но в какой-то момент во всей жидкости одновременно возникнут шестигранные структуры циркулярных потоков. Из беспорядка – строгий геометрический порядок! Мгновенно! Это выглядит как чудо!



Теорема Пригожинавещь универсальная. Она применима к любым системам в потоке… материальном, энергетическом, информационном. Очень хорошо ее иллюстрирует эта картинка

 В потоке всегда возникают флуктуации. Подобно этому вихрю, возникшему на месте столкновения потока с малейшим препятствием. Так возникали галактики, звездно- планетные системы. Так возникала жизнь – в потоке материи и энергии. Разум, сознание следует понимать как флуктуацию уже и в потоке информационном. Возникнув, он будет усложняться и развиваться. Эти флуктуации не нарушают законов термодинамики, поскольку вокруг них образуются зоны с более высокой энтропией, а в сумме – энтропия все равно растет (и следует предостеречься от искушения назвать зоны с отрицательным значением энтропии «пригожими», а окружающие их – «негожими». Это неполиткорректно. Да и нет предела дроблению – в «негожей» зоне могут появляться свои «пригожие» флуктуации). И еще – я кое о чем умолчал. Отдельно намек для физиков, любителей темных энергий. На картинке – два разных противонаправленных потока.

Идеалисты-креационисты отрицают естественное возникновение жизни и ссылаются на неудачные эксперименты по ее созданию – были воссозданы состав первоокеана, атмосферы, другие условия, но жизнь не возникла. Все правильно. Архейская эра до возникновения прокариот продолжалась около 700 млн. лет. До эукариот - еще 1900 млн.лет. (точка кислородной катастрофы, КК, когда прокариоты большей частью отравились собственными выделениями в виде свободного кислорода, а эукариоты выжили). За это время условия многократно изменялись, и как, не известно. Точность приборов стратиграфических исследований недостаточна. Но никаких существенных бифуркаций тренда развития жизни не обнаружено, кроме упомянутой точки КК. Поставьте корректно эксперимент, и он (возможно) будет удачным. Флаг в руки! (Кстати, и панспермия не исключена, но сути это не меняет). А в обычной окружающей природе вторичное возникновение жизни просто невозможно - первые же ее примитивные проявления будут просто съедены уже живым окружением.

 

Лестница жизни

Наиболее древними обнаруженными на Земле видами жизни являются археи и прокариоты, клетки, не снабженные ядром. Их существование обеспечивалось поглощением веществ через зыбкую границу, отделяющую их от внешнего мира, накопление их в ограниченном объеме и деление, сначала, видимо, по чисто механическим причинам - слишком большая просто разваливалась на части при любом неблагоприятном воздействии извне или просто из-за гравитации. (Основное, крайне любопытное для нас свойство прокариот – принципиальное отсутствие естественной смерти как гибели вследствие старения. Гибель для них могла наступить только по внешним причинам, попаданием в катастрофические условия, при которых продолжение поддерживающих статус реакций становилось невозможным. С изменением границ допустимых условий реакции могли и измениться, адаптироваться, но это означало возникновение принципиально отличной особи, другого вида, но не смерть. Просто обучение).

Изменения прокариот наступали неотвратимо, поскольку наследственное вещество непрерывно взаимодействовало со средой, весь «инструментарий» взаимодействия был сосредоточен в мембране прокариот.

В результате этих изменений, например, при очередном делении, из обрывка мембраны сформировалось ядро, которое естественно обеспечило сохранность видов – из-за относительной защищенности  от влияющих факторов среды ядро стало стабильным носителем наследственной информации. Это отличительный признак эукариот, следующей ступени жизни.

С позиции темы сознания эукариот можно считать в эволюции  отправной точкой возникновения «Я», самоосознания, базового свойства сознания как противопоставления окружающей среде.

В самом деле, ретроспективный взгляд на эволюционный процесс показывает, что в пределах нашего мира человек – носитель, видимо,  наиболее развитого сознания, но не единственный. Нельзя отказать в наличии сознания большому количеству видов, среди которых человек отличается наличием всего лишь большего количества свойств сознания, но не отсутствия основного – различения. Можно попытаться построить нисходящий ряд развитого сознания - следуюшие после человека это приматы, китообразные, птицы (врановые, например), собаки, крысы, кошки, цурикаты и так далее. Степень развития сознания у них – предмет специального исследования, в том числе в рамках этологии, хотя первоначально этология занималась только инстинктами. В рамках этологических исследований было показано наличие даже таких высочайших свойств сознания, как способность к техническому творчеству у некоторых животных, способность создавать конструкцции и инструменты.

Особая область исследований – коллективное поведение сообществ в мире живого, обнаруживающее признаки разумной организации. Не решен и, возможно, из-за невозможности контакта, принципиально не может быть решен вопрос о наличии некоего коллективного «сверхсознания» таких сообществ, как пчелиные и муравьиные семьи.

Точно так же может быть поставлен, но не решен (пока, во всяком случае) вопрос о сверхсознании человеческого социума, поскольку единственным удовлетворительным доказательством его существования может быть только прямой контакт.

Идея НООСФЕРЫ, высказанная  Вернадским, уже де факто перешла на новый качественный уровень, то есть понятие совокупности накопленных человечеством знаний и опыта как составной части биосферы уже воплотилось в совокупность общедоступных сведений о знании в глобальной Сети. И уже очевидны реальные пути к возникновению ноосферы как субъекта, носителя именно сверхсознания (как тут не вспомнить великого Геделя с его теоремой о неполноте – Вернадский и думать не мог, что его идея из смелой абстракции или искусственного вспомогательного понятия воплотится на таком чисто материальном уровне - и так скоро).

Однако уже то, что подобные вопросы были поставлены, заставляет задуматься.

 Прыжок в сторону

Зачем я это все это пишу?

Философия, как известно, означает любовь к мудрости. Она призвана руководить и направлять развитие любой науки. Право увлекаться философией имеют все. Но самое неудачное – это решение заниматься философией профессионально. Это, конечно, не «флюс специалиста», но ничем не лучше. Чем глубже и шире развивается философия, тем менее доступным становится ее понимание для большинства интересующихся. И она становится постепенно узкой, специальной дисциплиной, чрезвычайно формализованной, содержащей множество зачастую взаимоисключающих версий, парадигм, понятий  и позиций. Причем иногда различия этих позиций кроются так глубоко, что неспециалист не в состоянии (зачастую просто из-за недостатка времени) понять их и принять какую-то из них. По этому поводу прикиньте – математический гений Гриша Перельман доказал таки теорему Пуанкаре; в мире найдется не больше десятка математиков, способных понять его доказательство. Это полезная штука... наверное и даже наверняка. Но последствия этого доказательства пока не видны практически никому. Если бы Перельман не отказался от миллиона, были бы немедленные последствия – лично для него. А так – только информационный шум и куча людей с навеянными событием комплексами неполноценности.

И Перельман не единственный такой. Японец Мотидзуки переплюнул его, доказав, как он утверждает, abc-гипотезу:[2] но пока не нашлось НИ ОДНОГО человека, способного воспринять его доказательство.

То есть профессиональное занятие высокой философией в современном мире доступной информации вроде бы теряет видимый практический смысл – оно (возможно) улучшает понимание мира, но вовсе не дает новый инструмент познания всем и каждому.

Поэтому  я усвоил для своего внутреннего употребления основные пункты.

1 Никакая истина не универсальна, не конечна и поэтому принципиально не может быть единственным критерием оценки чего угодно.

2 Все, что придумано (вообразимо) имеет реальный шанс сбыться.

3 Ничто из придуманного не сбывается точно таким, как придумано.

И совсем для себя – ничего не следует отвергать, но во всем следует сомневаться.

Я сторонник популярных изложений картины мира, исходящей из доступного чувственного опыта (как личностного, так и исторического). Но  популярное изложение -  упрощение, которое должно не извращать, а обобщать, не перевирая (ха… если удастся).

Знание становится настолько обширным, что даже поиск практически полезных уже существующих идей становится сверхсложным.

И все же, попав однажды в фундамент чьей-то узкоспециальной практической разработки, следствия знания становятся общедоступными. 99,9 % людей  не знают точно, до конца, до мельчайших подробностей, как работает айфон или другой подобный функционал. Зато научиться пользоваться им  доступно почти любому.

 Лестница сознания

Свойства сознания - с этим вопросом столько напутано!

Начиная с того, что следует рассматривать в начале – сознание или самосознание.

Исходя из того, что написано в разделе Лестница жизни, следует, по моему убеждению, рассматривать как первичное –

Самосознание - восприятие субъектом самого себя в отличие от иного — мира вообще и других субъектов.

Чуть иначе - это выделение субъектом себя из внешнего мира, включющего иные субъекты самосознания.

Сознание же – следующий этап, внутренняя интерактивная модель мира с неограниченной рекурсией, основа для построения субъектом отношений с ним, миром.

Рассматривая вопрос, как возникло самосознание, полагаем, что оно проявилось при разделении свойств окружающей среды на благоприятные - неблагоприятные.

Тут же напрашивается и третий вариант - неопределенные. Автоматическое стремление субъекта, накапливающего полезный для существования материал среды потребовал появления некоего инструментария познания и различения (два первичных, т.е.  фундаментальных свойства). Грубо говоря, все  надо было пробовать. Или щупать. В том числе и чтобы не подавиться собственной псевдоподией. И запоминать – а это уже опыт, и соответственно – модель. И наследственность…

Ограниченность традиционного материалистического мировоззрения состояла в том, что самосознание-сознание-познание трактовались, как присущие только человеку, что по сути есть пережиток, антропоцентрический атавизм, происходящий от идеалистической традиции понимания сознания, присущего только высшей божественной и/или боговдохновенной сущности. К вопросу о боге (извините, Боге) мы вернемся несколько позже.

Следует отметить, что объявление человека самостоятельно сознающим - это уже был довольно большой шаг вперед от учения о божественном духе, душе и прочим религиозным атрибутам, как например, и дарованной богом свободы воли. Т.е. человек по признаку наличия сознания приравнен к богу.

(продолжение следует)


Атеїстичні читання

Думка написати це прийшла після появи такої публікації:

"ВІРОГІДНІСТЬ ТОГО, ЩО БОГ ІСНУЄ, ДОРІВНЮЄ 62%"

Математична формула, якій вже близько 200 років, допомагає зробити такі розрахунки. Щоб дійти такого висновку, автори статті з останнього номера P.M. Magazin спочатку попрактикували в математиці.

Розрахунки вірогідності і достовірності торкалися цього разу не сухих чисел, а найскладніших питань людства.

Автори P.M. Magazin висунули гіпотезу «Бог існує» і стали роздумувати на цю тему: наскільки велика вірогідність того, що Бог створив Всесвіт? Наскільки велика вірогідність того, що еволюція на Землі відбулася при його участі? Наскільки велика вірогідність того, що добро немислиме без Бога? Кожна ствердна відповідь говорить на користь існування Бога, а будь-яке переконливе пояснення, що не має нічого спільного з «промислом Божим», знижує вірогідність його існування.

В результаті було встановлено: Бог існує з вірогідністю 62%. Як прийшли автори до такого висновку, можна прочитати в свіжому (тоді) номері P.M. Magazin. «Список наявних доказів існування Бога великий, - говорить Томас Васек. - Проте всі вони не витримують перевірки на достовірність». Деякі теологи і філософи шукають альтернативу і вдаються до допомоги формули священика і математика Томаса Байеса.

Були проведені дослідження і зроблені розрахунки в 5 найкрупніших областях: виникнення та устрій космосу, еволюція, добро і зло, релігійні відомості - на багато важких питань повинна мала бути знайдена математична відповідь.

Щоб кожен зміг зробити подібні розрахунки, P.M. Magazin пропонує докладну інструкцію по використовуванню формули Байєса. Так кожен, спираючись на свої особисті переконання, може розрахувати для себе вірогідність існування Бога.

Взагалі мас-медіа завжди грішать проти істини, більшою чи меншою мірою. Але в цьому випадку останній абзац висвітлює уважному читачу суть справи - формула, яку чомусь ніхто не приводить, допомагає оцінити суб’єктивне відношення людини до ідеї існування бога, тобто зміряти його особисту зараженість містицизмом, а зовсім не надати оцінку об’єктивній реальності.

Та мене цікавить трохи інший ракурс питання.

Кожен випробовуваний по формулі Байєса задається, як прослизнуло в публікації, засадним припущенням, що бог дійсно існує. Задаймося й ми.

Властивості бога такі:

Всезнання;

Всемогутність;

Справедливість;

Непогрішимість;

Всеблагість;

Безсмертя.

Розберемо по пунктах.

Всезнання по суті означає, що ця сутність (бог) володіє повною інформацією про всю матерію і події, що відбувається у всесвіті, від мікро- до макрорівня, про кожен атом та елементарну частинку, про кожен квант енергії. Не займатимемося чисельними оцінками, це заняття невдячне і даремне. По деякім роздумі достатньо освічена розсудлива людина неминуче повинна дійти гіпотези, що розміри носія, здатного містити такий об’єм інформації, можуть бути співставлені, а вірогідніше всього, рівні (якщо не перевищують!) власне джерело, предмет цієї інформації. Тобто всесвіт. (Не говорячи вже про принцип невизначеності Гейзенберга, що забороняє таке повне знання). Залишається, правда дещо «відкритим» питання, як слід розцінювати інші всесвіти. Але оскільки їх існування є гіпотетичним, то ми на цьому довго не зупинятимемося. Відзначимо тільки, що факт існування інших всесвітів, будучи доведеним, повинен поколивати ідею існування бога і його всемогутності в іще більшому ступені.

Всемогутність завжди була джерелом парадоксів і насмішок атеїстів. Чи може Господь створити такий камінь, який йому не під силу підняти? Цей нехитрий софізм, ймовірно, ровесник поняття всемогутнього бога, і судячи з його монументальної простоти, належить комусь з античних філософів. Будь-яке припущення - може або не може - при спробі розвинути цю думку приводить до усвідомлення збитковості самої ідеї всемогутності. Заперечення віруючих у всемогутнього бога звичайно не відрізняються різноманітністю. Найбільш просунуті теїсти вказували на недосконалість бінарної людської логіки, нездібної на таку високу абстракцію. Людина прагне до простої відповіді «так» чи «ні» на поставлене питання. Богу ж, на думку віруючих, властива інша логіка.

Залишимо ж їм їх переконання (у Інтернеті зазвичай в цьому місці ставлять підморгуючий смайлік) і перейдемо до третього пункту.

Справедливість бога - це та болюча проблема, наявність якої в більшості своїй визнають навіть віруючі. Найемоційніші, найчутливіші люди живуть у стані перманентного стресу від того валу несправедливості, яку всевідаючий та всемогутній бог допускає щомиті. Торжество злочинців, страждання безневинно ув’язнених, весь цей брудний і хамський світ з його мільйонами голодуючих і тисячами щосекундних страшних і жорстоких смертей зовсім не додає віри в справедливість Господа.

Непогрішимість особисто для мене не цілком ясне поняття. Чи то це злегка спотворене формулювання справедливості, чи то властивість, про яке прийнято говорити - до нього не пристає, чи то версія твердження «Бог завжди має рацію». В усякому разі, ті віруючі, з якими я говорив, користувалися цими трьома поясненнями непогрішності. Несправедливість ми вже обговорили, варіант не «пристає» інтуїтивно зрозумілий і атеїсту - власне кажучи, а що може пристати до голої абстракції? - а що стосується вічної правоти бога, то це преверсия справедливості, дивися вище.

Всеблагість - це, очевидно, твердження, що все, що ні робиться (богом), робиться до кращого. Неважко помітити, що якщо прибрати слово в дужках, фраза не втратить нічого з свого не цілком виправданого оптимізму. Все, що ні робиться, все до кращого - таким реченням оптиміст заспокоює себе, збираючи з підлоги уламки дорогоцінної вази епохи династії Мін або перекидаючи чарку на похоронах тещі. Що стосується самого твердження - чи все дійсно робиться до кращого, можна зазирнути одним очком в абзац про справедливість, заразом пригадати про глобальну екологічну катастрофу, що назріває в світі з потурання і благословення всемогутнього і справедливого бога, котрий міг би помахом брови привести в порядок і природу і людей, що спаскудили її… але чомусь не робить цього.

Єдина властивість бога, по якому мені майже нічого сказати, це його безсмертя. Принаймні, ця ідея, будучи неодноразово похитана, не зникає. Не дивлячись на успіхи науки, польоти в космос, залишається деяка кількість людей, які для своєї внутрішньої рівноваги потребують безсмертного бога і матимуть цю потребу й надалі. Що ж до біологічного безсмертя індивіда, то на рівні сьогоднішнього знання ясне одне - якщо довголіття і досяжне, то безсмертя, будучи реалізованим, призвело б до жорсткої стагнації і з великою ймовірністю, врешті-решт до самознищення. Що, власне, і робить ідею безсмертя порожньою абстракцією.

Всі перераховані вище властивості бога в їх реальному втіленні здатні людину з містичним складом світогляду врешті-решт підвести до думки, що та істота або сутність, якщо вона дійсно існує або уявна дяки внутрішній потребі містика, володіє зовсім іншими якостями.

Жорстокість. Безперечна витончена жорстокість владики світу приводить у подив. Людські натовпи, що кишать у світі, терзають один одного з такою старанністю, неначе покликані доставляти збочену насолоду садисту, що спостерігає за ними. Якщо ж це коїться його волею - а віруючі кажуть, що і волосок не впаде з голови проти волі господа, - то ступінь його садизму такий, що просто не укладається в голові. Слабкі зусилля етичних принципів, вироблених століттями людської еволюції, не в силах встояти перед потоком злої волі, яка нібито править світом.

Тупість. Про тупість цієї гіпотетичної істоти можна складати пісні. Скажіть на милість, ну за яким бісом потрібно було створювати світ, який тебе по сто разів на дню кляне?

Підступність. Відома приказка - бутерброд падає маслом вниз - не виросла на рівному місці. У цієї події дійсно вірогідність на 20% вища, ніж у протилежної. Можна, звичайно, міркувати на тему того, що пересічна людина має певний середній зріст, що вона тримає його ЗАВЖДИ маслом вгору, що масогабаритні характеристики бутерброда за гауссіаною розподіляються навколо якихось пересічних значень, але досвідчений містик піде далі - а хто зробив так, що у людини саме такий середнє зріст і відповідно, йому зручніше тримати бутерброд саме таких розмірів… йому, містику і невтямки, що цим він підтверджує тезу про наперед заплановану недоброзичливість, тобто про підступність вседержителя.

Декілька слів про мучеників. Мученик релігійний приймав муку різних видів, ступенів і категорій ради того, щоб своїм прикладом навернути на істинний шлях людей, що помиляються. Якій брудній меті можуть служити такі методи, просто чудуєшся. Якщо є можливості відразу, однією особистою волею, змусити людей поступати згідно догматам, для чого таким бузувірським чином катувати та страчувати своїх прихильників?

Багато можна ще міркувати на тему негативу, вільно поширюваного гіпотетичним богом про самого себе. Бо немає такого зла в світі, яке, за твердженням віруючих, не коїться без його особистої і безпосередньої участі. Ті властивості бога, які вимальовуються в результаті цього простенького, аналізу, що не претендує на повноту, неминуче приводять до його сприйняття, як носія та промотора всесвітнього зла. А це є не щось інше, як поняття сатани.

Таким чином, ми «афінно» перетворили бога в його одвічного ворога. А отже, привели мислячу людину до розуміння глибокої внутрішньої суперечності в обох поняттях.

І урочисто, при збіговиську публіки, відмовляємо їм обом у праві на існування.

Хочеться примітити, що, наприклад, російська православна церква поставила на своєму Соборі мету витравити з системи освіти традицію матеріалістичного, наукового світогляду, що склалася в комуністичний час. Мені невідомі подібні спроби української церкви, але припускаю, що й вони не є за горами.

Група відомих російських учених написала лист президенту про небезпеку для майбутнього Росії такого напряму. Відповідь його мені невідома, але чомусь здається, що Путін в цьому питанні швидше підтримає неуків, ніж учених.

Хтось підкаже, якою була відповідь їхнього президента?stena


Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна