хочу сюда!
 

Оксана

45 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 40-45 лет

Заметки с меткой «добро»

к тебе же и вернется

Почему сделанное тобой к тебе же и вернется.

В начале 20-го века один шотландский фермер возвращался домой. Проходя мимо болота, он вдруг услышал крик о помощи. Фермер побежал на голос и увидел мальчика, пытавшегося выкарабкаться из трясины. Фермер быстро срубил толстый сук, осторожно приблизился и протянул ветку утопающему. Когда мальчик выбрался, он долго не мог унять слезы, он весь дрожал.

- Пойдем ко мне в дом, – сказал фермер. – Тебе надо успокоиться и согреться.
- Нет-нет, – мальчик покачал головой, – меня ждет отец. Он, наверное, очень волнуется.
Поблагодарив своего спасителя, мальчик убежал… А утром фермер увидел, что к его дому подъехала карета, запряженная породистыми скакунами. Из кареты вышел хорошо одетый джентльмен и спросил
- Это вы вчера спасли жизнь моему сыну?
- Да, я, – ответил фермер.
- Сколько я вам должен?
- Не обижайте меня, господин. Вы мне ничего не должны. Я поступил так, как должен был поступить нормальный человек.
- Нет, я не могу оставить это просто так, потому что мой сын мне очень дорог. Назовите любую сумму, – настаивал посетитель.
- Я больше не хочу говорить на эту тему. До свидания. – Фермер повернулся, чтобы уйти. И тут на крыльцо выскочил его сынишка.
- Это ваш сын – спросил гость.
- Да, – с гордостью ответил фермер, поглаживая мальчика по голове.
- Давайте сделаем так. Я возьму вашего сына с собой в Лондон и оплачу его образование. Если он так же благороден, как и его отец, то ни вы, ни я не будем жалеть об этом решении.

Прошло несколько лет. Сын фермера закончил школу, потом медицинский университет, и вскоре его имя стало всемирно известно, как имя человека, открывшего пенициллин. Его звали Александр Флемминг.

Перед самой войной в одну из лондонских клиник поступил с тяжелейшей формой воспаления легких сын того самого джентльмена. Как вы думаете, что спасло его жизнь в этот раз – Да, пенициллин, открытый Александром Флемингом.

Имя джентльмена, давшего образование Флемингу, было Рандольф Черчилль. А его сына звали Уинстон Черчилль, который впоследствии стал премьер-министром Англии. Возможно, именно эти события вспоминал Уинстон Черчилль, говоря:

«Сделанное тобой к тебе же и вернется».

Казка на ніч

– Мир тебе, – ласково сказал Ангел, присаживаясь рядом с Котом на толстую ветку и стряхивая с неё снег.
– Привет, – Кот приоткрыл зелёный глаз, лениво оглядел Ангела и отвернулся.

Ангел спрятал под крыльями босые ноги и посмотрел вниз. Под ними лежал белый двор, полный смеха, визга, летающих снежков и скрипа шагов.
– Высоко ты забрался, – сказал Ангел, оценивая расстояние до земли.
– Зато сюда даже Сашкин снежок не долетит.
Ангел понимающе кивнул и подобрал опущенные крылья. Помолчали.

– А ты что, за моей старушкой явился? – не поворачивая головы, спросил Кот. Голос его был такой же ленивый, но Ангел сразу увидел, как сгустилась вокруг него боль и тревога.
– Нет, я ни за кем.
– А! – Облачко тревоги поредело. – Она каждый день говорит, что скоро Ангел её заберёт, - счёл нужным объяснить Кот. – Видно, другой прилетит…

Опять помолчали. Но, видимо, Кота всё же беспокоило присутствие Ангела, и он как можно равнодушнее спросил:
– А ты сюда зачем?
– Да так, отдохнуть присел. Парнишку одного в вашем городе от него же самого спасал. Ох, и трудная это работа! Теперь домой лечу.
– Так ты, это… и от болезни можешь?
– Смотря какая болезнь. Но многое могу. Хранитель я.
– Так чего же ты тут расселся?! – взревел вдруг Кот. – А ну пошли!
И он рыжим вихрем слетел на землю. Ангел тихо приземлился рядом.
Старушка была такая худенькая, что Ангел не сразу разглядел её среди белых подушек. Глаза старушки были закрыты, а грудь ходила ходуном, заполняя всю комнату хрипом, свистом и всхлипами. Ангел наклонился над нею, положил на грудь белые крылья и стал что-то шептать – ласково и тихо. Пока он так стоял, Кот подбросил в печку дров, подвинул на плиту остывший чайник и поставил большую кружку с молоком, сыпанув в неё какой-то травы – готовил питьё для хозяйки.

Когда Ангел разогнулся, дыхание старушки было ровным и тихим, впалые щёки порозовели.
– Пусть поспит, – сказал он Коту. – Ослабла она сильно.
Кот отвернулся и быстро вытер глаза.

Старушка спала, а Кот и Ангел пили чай, и Кот всё подливал в свой чай сливки, а Ангел улыбался, глядя на него.
– Я, наверное, останусь пока у вас, - сказал он, размешивая мёд, - Пока Михайловна не встанет.
– А ты откуда знаешь, что она Михайловна?
– Я же Ангел. Я и то знаю, что тебя Чарликом зовут.
– Значит, вроде познакомились, – хмыкнул Кот. – А тебя как величать?
– А у нас имён нет. Просто Ангел.
Кот молча подвинул ему сливки и прихлебнул из кружки.
Тикали над столом ходики, трещали в печке дрова, за окном усиливался ветер.
– Вот ты спрашивал, зачем я высоко залез, – усмехнулся вдруг Кот. – Выходит, тебя ждал. – И задумчиво добавил, прислушиваясь к ветру: – Носки тебе связать надо. Что ж ты босиком-то по снегу?..

(с) Людмила Соснина

Про що співатимуть наші душі вічно, навіть якщо ти ігноруєш свою

Про що співають душі аборигенів

 

Сила силенна розпочали своє нікчемне й ганебне полювання на Бога

Ми ж не обернемся до них й не пристанемо до шляху крові й цього лайна

«Ми» пишу – бо нас не мало

Якщо й не бачились ніколи, й навіть коли хтось вже помер – все рівно «ми»

 

Чоло схиливши суворо триматимемо удар та що завгодно

Навіть ціною життя. Адже який сенс тоді жити, коли це існує й відбувається скрізь.

Усе це гниле полювання на Бога й зневага святих істин.

Адже все святе вже майже знищене. І от який тоді сенс бути присутнім в цьому.

 

Хіба що боротьба.

Та бій без крові й меча повинен бути.

Цей німий бій, сенс якого – схиливши очі суворо витримати все.

По тому – наснитися комусь, й вмовити вкласти прах до землі й виростити з того дерево.

 

У сподіванні перемоги природи над цим самознищенням всього живого.




Пам’ятаю, у краю моїх предків, колись давно, сильно впала моральна свідомість й гідність, коли мальовничі обрії спотворив чорний завод з потворним смогом у небо. Можна сказати, що той мальовничий обрій за ставками, левадами й полями був іконою для села, а завод, що з’явився – скалкою в око, блювотинням на лик святого ікони. З тим чорним заводом почорніли ніби самі люди. Зсередини. Все змінилося. Зникли світлі солом’яні дахи й світлі люди. З’явилися п’яниці й пофігісти. А старі все нарікали, що все вже не так, сумували за красою обрію, своєю гордістю, згадували розкуркулену колись панну, яка тримала у культурі всю місцину, й поволі помирали.

Молоді ж, - роз’їздили село колесами, розпили мізки горілкою, знесилили тіла наркотиками, занехаяли все довкола себе, - пофігісти. Переїздили до міста, й перетворили батьківщину на куточок для сараю й погребу.

 


Загнані в певні умови прекрасні голуби – перетворилися на жадібних щурів, що не можуть бачити нічого окрім їжі і кидаються під колеса за крихтами.

Те саме нагадують люди перед телеками у квартирах. Вони не здатні бачити нічого поперед себе іншого -  тільки жерти, розважатися, й працювати щоб жерти й розважатися. Більше нічого. Або майже нічого. Далі за межі стін свого житла і робочого місця. Дехто навіть сонця не бачить через свій режим, а на повітрі буває рівно ті кілька хвилин на день, під час яких долає шлях від роботи до транспорту і від транспорту до домівлі.




Біжиш, буває, біговою доріжкою у спорт-залі, і аж мало не наступаєш на її бампер – так сильно намагаєшся уявити себе там, за вікном, на справжньому повітрі. Як раніше. Наодинці з природою, сам-на-сам. Навипередки з вірним друзякою чотирилапим й веселим собацюрою. З промоченими ногами й одягом, якщо дощ, але чомусь радісною. А в красивій залі, в модних лосинах – з невідомих причин не радісно. Всі одне перед одним пантуються й вигадують собі якісь моральні поживи. Намагаються одне одного не помічати, щоб не заважати. Або продати за гроші поради й пестощі.

І розумієш, що так не можна. Скоро не можна буде вже взагалі. І згадуєш, як у дитинстві гралися малими у калюжі грунтових доріг села влітку у бабусі. Через село вже проклали асфальтовану рівненьку дорогу до райцентру, а на вулицю бабусі ще не проклали, але заклали початок. Тому ми малими просуваючись калюжами дороги в бік траси через якийсь час опинилися у райдужно-забарвлених калюжах. Почали роздивлятися незакінчену ділянку дороги, розбирати камінці зі смоли, та досліджувати калюжки зі смоли. В яких декілька горобців загинули намагаючись випити води – так блищала та смола. І нічим вже їм не допоможеш – смолу з пір’я не вимити вже ніяк, а тим більш не вийняти з рота, з горла, з ніздрів. Деякі були ще живі, ще дихали. Довелося лишити їх на самоті зі своєю проблемою помирати далі у смолі під палючим сонцем.

Нам було років по п’ять.

А трохи раніше ми всією родиною з кількох сімей у хаті бабусі милувалися й молилися піснями на лелек, що оселилися біля хати на стовпі з кругляка. Пам’ятаю, то був прекрасний вечір, багряний захід сонця, прекрасний вид з бабусиної хати на садок і городи за якими далі поле. Лелеки вмостилися вже спати, покормили й пригріли діточок, а ми з мамами й іншими дітьми біля вікна те спостерігали й раділи. Дорослі те обговорювали за вечерею і теж раділи, що біля хати на стовпі лелеча сім’я вирощує діточок.


Лелеки були для нас святими.

Ми всі раділи й вірили в щось вище за теперішній світ. Теперішній світ чорствий і байдужий. А небайдужим бути теж неможливо – можна захворіти якщо переживати все, що бачиш, і загинути намагаючись все вирішити й запобігти.

Знаю, наприклад, людей, що хотіли допомогти бездомним бідолагам, але заражалися від них глистами та туберкульозом, і починали самі чахнути. І якщо ці історії не перевірені мною і я не знаю правда чи ні, то жива історія - підхопила шлункову бактерію хелікобактер. Не доказано де саме я її підхопила, але саме у той час мала нагоду навідуватись до декотрих бідолашних. Добре, що помітили і пролікували.

 

 

Можна з впевненістю сказати, що всі ті старовинні забуті святі речі робили життя світлішим. Бо то не відсутність громовідводу палила блискавкою хату вбиваючи жителів вогнем, а всього лише гнів одного з богів за якусь провину – і люди вмирали спокійно, розуміючи що грішні, і що прийшла розплата; й ховали з чітким розумінням кому й за що піддали з гори жару. І онкологія була всього лише прокляттям злої відьмачки, і всі розуміли, що цього можна уникнути, якщо обходити стороною відьом. На все було своє рішення, безвихідь не існувала. А померлі предки відроджувалися у деревах, тож завжди була можливість піти поспілкуватися з померлим. Чи прилітав птах – померлий родич. І теж було спокійніше.

 

Казки не тому з’являються, що комусь робити нічого. А тому, що вони рятують від безвиході.

Я би теж, з задоволенням би пострибала навколо ідола коли хрєново на душі і розумієш, що нічого не змінити. Чесно.

І мабуть із задоволенням би позбулася всіх знань і думок на користь казок, аби тільки повірити у щось прекрасне і позбавитися тягарів розуміння реальності.

 


а, что ты мне дашь?

Если ты за добро благодарности ждешь,
Ты не даришь его, - ты его продаешь...



  Доброта, как сказочная фея, собирает в свою волшебную корзинку все хорошие мысли прошлого и настоящего, 
  - чтобы на их потенциале родились будущие прекрасные мысли и дела.

  Доброта - особа суровая. Её главное свойство - не привязываться ни к кому и ни к чему. 
  Привязанность потому и называется привязанностью, что «привязывает крепче верёвок».

  Путь Добра это ТРУД, - служение не себе и не отдельным личностям, - а ЭВОЛЮЦИИ. 

  Поэтому в минуты крайних напряжений доброта говорит сурово: «Не плачь, - когда нужны не слёзы, а стрелы!» 

  Всегда помни, что нужно выбрать между МРАКОМ ЗАБЛУЖДЕНИЯ и ВЕЛИЧИЕМ ИСТИНЫ! (с)

Мира, блага, изобилия и процветания всем!




Текст

Tina Turner — Sarvesham Svastir Bhavatu.

Om Om Om
Sarvesham Svastir Bhavatu
Sarvesham Shantir Bhavatu
Sarvesham Poornam Bhavatu
Sarvesham Mangalam Bhavatu
Om, Shanti, Shanti, Shanti

May there be happiness in all
May there be peace in all
May there be completeness in all
May there be success in all

Произношение

Ом Сарвешам свастир бхавату
Сарвешам шантир бхавату
Сарвешам пурнам бхавату
Сарвешам мангалам бхавату

Пусть благо будет у всех,
Пусть мир будет у всех,
Пусть изобилие будет у всех,
Пусть процветание будет у всех.

Твори добро

Без коментарів:


Святого Миколая заповіт ! Робіть добро !



«Робіть добро»

Дзвіночків чути срібний передзвін
І добра вість летить з усіх сторін,
Що з неба Миколай до нас спішить,
Бо хоче на землі добро вершить.
                                        
                                                   

Приспів:
Робіть добро, робіть добро –
Для радості в житті, для щастя.
Робіть добро, робіть добро
І вам добро добром воздасться.

,

Заступник наш добродій Миколай,
Він учить нас любити рідний край
І для потомків берегти Дніпро,
Для України сіяти добро.



Живімо так, щоб в небі голубім
Зірки добра світили нам усім
І заспіваємо на цілий світ
Святого Миколая заповіт.