Ти падлюка, вражий сину,
псяча кров, страшна личина,
шмарогузе нецнотливий,
ланець, лайдак шолудивий
Щоб тебе злидні обсіли
Гайдамаки щоб згубили
Хай тебе загребуть кури
І у жони щоб взяв дуру!
Жаба най тобі дасть цицьку
Вмити тобі юшкої писка!
Дурний піп тебе хрестив
Дурна баба сповивала
Мати розум дать забула
Ну а може сам згубив!
 (ліричний авторський відступ )

Лайка суттєво відрізняється у різних етносів і в різні історичні епохи. У ній проглядає суть багатьох стереотипів поведінки та спосіб думання народу. Адже лайка «виголошується» людиною розлюченою, отож піддає образі головні цінності ображуваної людини. А ці цінності, звичайно, перебувають у рамках загальної системи цінностей даного суспільства.

У радянські часи на вивчення лайок було накладено табу, і хоч деякі дослідження проводилися, їх результати, як правило, були доступними лише вузькому колу фахівців. Зараз ці табу знято, і, як наслідок, — з'являються наукові праці, зокрема розвідки Наталі Яковенко.

В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька1. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню — розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько2 сиділа червона шапочка. Подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою. Одного разу мама каже Червоній Шапочці:

— Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкріпиться трохи. Старенька вона стала. Нездужає.

Як у справжній казці, бабуся жила за лісом.

— Тільки спіши, — каже мати, — поки сонечко високо.

Червона Шапочка пішла.

Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З'їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує:

Ах, эта красная рябина Я на тебя смотрю, любимый,

Среди осенней желтизны. Теперь уже со стороны...

Як тут з кущів виходить Вовк! Страшенний, величезний. Очі голодним вогнем світяться.

— А-а-а! — гаркнув. — Червона Шапочка! Попалась! Зараз тебе з'їм!

Червона Шапочка озирнулася. Цвикнула1 через густо напомаджену губу.

— Пішов геть! Шкет нещасний! Ще не таких бачила.

Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів. Схопила Червона Шапочка Вовка за вуха, сіла на нього верхи і гукнула:

—Поїхали!

—Куди? — перелякався Вовк.

— Куди-небудь! — пришпорила боки Вовка дерев'яними підошвами своїх стукалок. І той рвонув.

Каталася Червона Шапочка на Вовкові до ранку. Вранці під'їхала до бабусиної хати. Зайшла у світлицю:

—Чао предкам!

—Дитино рідна! — сплеснула в долоні бабуся. — А ти де в таку рань тут узялася?

—Ша! — приклала пальця до вуст Червона Шапочка. — Якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала.

—Господь з тобою, дитино! А ти хіба не з дому?..

— Дай щось пошамати2! — сказала Червона Шапочка, викаблучуючись перед дзеркалом.

—Нема, дитино, — каже бабуся. — Бо я хворіла.

—Давай бабки. Пошлю Вовка, принесе зараз.

Бабуся витріщилася на внучку.

—Гроші давай! — хрипко пояснила Червона Шапочка.

Бабуся тремтячими руками дістала вузлика. Розв'язала.

Подала Червоній Шапочці свою пенсію.

—На. Нема більше.

—Тоді я тебе з'їм! — налякала Червона Шапочка.

Якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець. Дивиться, біля хати лежить загнаний Вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. А з хати доноситься схлипування бабусі:

— Не маю, внученько! їй-Богу, більше не маю!..

Мисливець вскочив у хату. Напоготові рушницю тримає.

— Хто тут бабусю ображає?
Червона Шапочка криво осміхнулася:

— А ти у родинні справи не вмішуйся! Браконьєр нещасний! Ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив Вовка, обікрав бабушенцію і приставав до мене. Тоді закукурікаєш...

Мисливець був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. А тут жилки в нього затрусилися1. Він згадав свою жінку молоду. Діточок білозубих. І, знітившись, почав задкувати до виходу.

Що далі діялося у бабусиній хаті, ніхто не знає. Бо свідків не було. Тільки десь під полудень з хати вийшла Червона Шапочка. З набитим вузликом на спині. І зникла в лісі.

Де вона блукає, досі ніхто не знає.

Може, стрінеться вам принагідно. То сповістіть хоча б її маму. Бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає...

Історія однієї суперечки англійця, німця, італійця та українця Було це давно, ще за старої Австрії, в далекому 1916 році. У купе першого класу швидкого потяга “Львів-Відень” їхали англієць, німець, італієць. Четвертим був відомий львівський юрист Богдан Костів. Балачки точилися навколо різних тем. Нарешті заговорили про мови: чия краща, багатша і якій належить світове майбутнє. Звісно, кожен заходився вихваляти рідну. Почав англієць: “Англія — це країна великих завойовників і мореплавців, які славу англійської мови рознесли цілим світом. Англійська мова — мова Шекспіра, Байрона, Діккенса й інших великих літераторів і науковців. Отже, їй належить світове майбутнє”. “Ніколи! — гордо заявив німець. — Німецька — мова двох великих імперій: Великонімеччини й Австрії, які займають пів-Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля, Канта, Вагнера, Гейне. І тому, безперечно, вона має світове значення”. Італієць усміхнувся і тихо промовив: “Панове, ви не маєте рації. Італійська — це мова сонячної Італії, музики та кохання, а про кохання мріє кожен. Мелодійною італійською мовою написані найкращі твори епохи Відродження, твори Данте, Боккаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті й інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною у світі”. Українець довго думав, нарешті промовив: “Я не вірю у світову мову. Хто домагався цього, потім гірко розчаровувався. Йдеться про те, яке місце відводять моїй мові поміж ваших народів. Я також міг би сказати, що українська — мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, геніального поета Тараса Шевченка. Це лірична мова найкращої з кращих поетес світу — Лесі Українки, нашого філософа-мислителя Івана Франка, який вільно володів 14 мовами, зокрема і похваленими тут. Проте рідною, а отже, найбільш дорогою, Франко вважав українську... Нашою мовою звучать понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше, ніж у вас усіх разом узятих... Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство й можливості ваших мов. Чи могли би ви, скажіть, своїми мовами написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з однакової літери?” “Ні”. “Ні”. “Ні. Це неможливо!” — відповіли англієць, німець й італієць. “Вашими мовами це неможливо, а українською — зовсім просто. Назвіть якусь літеру!” — звернувся Костів до німця. “Нехай це буде літера “П”, — відповів той.

“Добре. Оповідання називатиметься “Перший поцілунок”:

“Популярному перемишльському поету Павлові Петровичу Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення: “Приїздіть, Павле Петровичу, — писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Пантелеймонович Паскевич, — погостюєте, повеселитеся”. Павло Петрович поспішив, прибувши першим поїздом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під’їхали поважні персони — приятелі Паскевичів... Посадили Павла Петровича поряд панночки — премилої Поліпи Полікарпівни. Поговорили про політику, погоду. Павло Петрович прочитав підібрані пречудові поезії. Поліна Полікарпівна пограла прекрасні полонези Понятовського, прелюдії Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспан, польку. Прийшла пора — попросили пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пива, принесли печені поросята, приправлені перцем, півники, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричною підливою, пироги, підсмажені пляцки. Потім подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок. Почувши приємну повноту, Павло Петрович подумав про панночку. Поліна Полікарпівна попросила прогулятися Підгорецьким парком, помилуватись природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла прихмілілому поету. Походили, погуляли ... Порослий папороттю прадавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п’янило принадними пахощами. Побродивши парком, пара присіла під пророслим плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися. Почувсь перший поцілунок: прощай, парубоче привілля, пора поету приймакувати”. У купе зааплодували, і всі визнали: милозвучна, багата українська житиме вічно поміж інших мов світу. Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки. “Ну, а коли б я назвав іншу літеру? — заявив він — Скажімо, літеру “С?”. — “Своєю мовою можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, де всі слова починаються на “С” і передаватимуть стан природи, наприклад, свист зимового вітру в саду. Якщо ваша ласка, прошу послухати: Сипле, стелить сад самотній Сірий смуток, срібний сніг. Сумно стогне сонний струмінь, Серце слуха скорбний сміх. Серед саду страх сіріє. Сад солодкий спокій снить. Сонно сиплються сніжинки. Струмінь стомлено сичить. Стихли струни, стихли співи, Срібні співи серенад, Срібно стеляться сніжинки — Спить самотній сад. “Геніально! Незрівнянно!” — вигукнули англієць та італієць. Потім усі замовкли. Говорити не було потреби.

Тебе буде покарано
Прям на світанку...
Тебе сонце опалить
моїми очами...
І ти не посміхнешся
Самотньому ранку...
І не будеш ти спати
Глухими ночами...
Тебе буде покарано.
Я обіцяю.
Я весняною блискавкою вдарю у серце.
Я ніколи образи не вибачаю.
У твоїй хай душі той мій біль обізветься. (20.02.2009)

Заходить сонце. Зорі у тумані
Пробитись намагаються до мене.
У мене п'ять цукерок у кармані,
Десять монет, і щось таке зелене.
 
Я поспішаю... А навіщо - скажеш?
Я поспішаю... А куди - не знаю..
Вперед іду... Дорогу ТИ покажеш?
Тебе нема... Я пошепки зникаю... (11.02.2009)

В українських ЗМІ майже непоміченою залишилася подія, яка хоч і не має прямого відношення до України, зате безпосередньо стосується українців та журналістської солідарності.

Як повідомив часопис "Наше Слово", керівництво Польського телебачення (TVP) поінформувало своїх глядачів, що припиняє випуск телевізійної програми українською мовою "Теленовини". Згадана програма транслювалася на польському громадському телебаченні з 1995 року та була єдиною загальнопольською програмою, яка розповідала про життя українців у Польщі.

Нагадаємо, що сьогодні у Польщі проживає біля 400 тисяч наших земляків, які становлять одну з найбільших національних меншин. Чимало українців споконвіку проживало в історичних областях Бойківщини, Лемківщини, Підляшшя, Холмщини та Надсяння.

Основна маса українського населення живе розсіяно на західних і особливо північних територіях – в Ольштинському, Гданському, Кошалінському та інших воєводствах. Тут активно діють українські громадські організації. Виходить україномовна газета "Наше Слово", українознавчі факультети відкриті у вищих навчальних закладах.

Іншими словами, українську громаду Польщі позбавлено найбільш популярного засобу комунікації та можливості висвітлювати своє суспільно-культурне життя. Натомість самі поляки втратили можливість через ТБ пізнавати українську культуру, а головне – проблеми, яких у наших земляків у цій країні чимало.

Зважаючи на традиційно складі взаємини між українцями і поляками, причини яких мають глибоке історичне коріння, не важко передбачити, що припинення випуску україномовних "Теленовин" може роз’ятрити "старі рани", та спричинитися до загострення міждержавних українсько-польських взаємин.

До речі, керівництво польського каналу наводить дуже непереконливі аргументи на користь свого дискримінаційного рішення. По-суті, таких лише два: начебто низька популярність програми серед глядачів та висока собівартість випуску "Теленовин".

Такі "аргументи" не витримують жодної критики. Фахівцями підраховано, що від березня цього року в середньому україномовну передачу одноразово дивилося 143 тисяч телеглядачів, що для такої специфічної програми є високим показником.

Програми "Теленовин" неодноразово відзначалися престижними нагородами. Так, у 2001 році "Теленовини" отримали нагороду голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Республіки Польща Юліуша Брауна.

Нагородами та відзнаками відзначено українських журналістів Польщі на Міжнародному фестивалі фільмів для національних меншин "Мій рідний край", що відбувся в Ужгороді у 1999 році та на фестивалі "Разом", який проходив у Ялті в 2002 році.

Що ж стосується необхідності вкладати значні суми у цей телепроект, то хотілося б задати полякам далеко не риторичне запитання: чи варто економити на програмі, від якої значною мірою залежить міжнаціональний спокій і гармонія у стосунках між народами, які добре пам’ятають "волинську різню" та операцію "Вісла"?

Тим часом наші земляки у Польщі б’ють на сполох.

Найбільша громадська організація українців "Об’єднання українців у Польщі"(ОУП) оприлюднила звернення "До української громади у Польщі, членів та прихильників ОУП" у якому, зокрема, зазначається: "Черговий раз під претекстом реформ і браку грошей, керівництво громадського телебачення хоче позбутися з ефіру єдиної програми мовою національної меншини, яка йде на всю країну.

Це не перша спроба – в минулих роках завдяки активності української громади, глядачів та прихильників програми, котрі провели акцію збірки підписів під протестом, вдалось оберегти програму перед закриттям. Як виявляється, не на довго, останні рішення примушують знов просити про Вашу допомогу".

У Польщі розпочалася акція збору підписів під протестом, який планується передати керівництву телеканалу, депутатам Сейму, ЗМІ. При цьому слід зазначити, що збір підписів ведеться не лише серед українців, а й поляків, які розуміють справжню ціну свободи слова.

На закриття "Теленовин" уже відреагувала Комісія національних і етнічних меншин, державна інституція Польщі, назва якої говорить за себе.

Від імені Комісії відповідні листи-звернення надіслано Вітольдові Колодзейському – нинішньому голові Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та Пйотрові Фарфалу – голові каналу TVP.

У листах висловлюється занепокоєння з приводу ліквідації передачі та зазначається, що цей факт "призведе до нівелювання надбань і праці багатьох середовищ, завдяки яким права національних і етнічних меншин у Польщі відповідають європейським стандартам".

Також у Сеймі – польському парламенті депутат Мирон Сич започаткував збирання підписів проти зняття з ефіру "Теленовин". Кажуть, що понад 50 його колег з різних політичних фракцій уже підписалися під протестом.

Сьогодні важко спрогнозувати завершення епопеї з українськими "Теленовинами". Та вже можна зробити кілька висновків.

По-перше, медійний скандал загострив реальні проблеми українців у Польщі. Одна з них - забезпечення їхнього права на свободу слова та власну культурну й національну ідентичність. Виявилося, що навіть у країні, яка належить до Європейського Союзу та НАТО, не все гаразд із фундаментальними правами людини.

По-друге, "битва за "Теленовини" стане справжнім випробуванням на політичну й громадську зрілість наших земляків, українських громадських організацій, інших інституцій.

Якщо вони зуміють відстояти свої права, це посилить їхній вплив у країні, яка стала їм Батьківщиною, але не завжди адекватно реагує на їхні культурні та інформаційні запити. І навпаки, втрата одного із потужних інформаційних ресурсів неминуче призведе до втрати авторитету, який так важко і так довго здобувся не одним поколінням українців.

Третє – найголовніше. До цих пір на ситуацію з програмою "Теленовини" не відреагувало Міністерство закордонних справ України. Що може означати мовчання вітчизняного МЗС? Будь-яке пояснення з цього приводу не може бути прийнятним, оскільки воно буде цинічним.

Українцям за кордоном вкотре доводиться покладатися виключно на власні сили.

Богдан Червак, для УП

Як я і обіцяв у своєму анонсовому пості, я розпочинаю серію заміток, які будуть написані на підставі моїх спостережень, зроблених під час мого тижневого відпочинку у Сочі.

Українці, які відпочивали у Сочі (котрих я бачив у дворі, де жив, та на пляжу) між собою розмовляли переважно українською мовою. Почути це для мене там було великою несподіванкою. При цьому робили вони це неприховуючи від росіян.

Звісно, росіяни по різному реагували, почувши біля себе українську мову: хто – мовчав, хто – дивився косо, а хто – й казав, що наприїхало туди до них багато українців, відпочивають на ЇХНЬОМУ морі, от якби жили в одній державі, то все було б без проблем.

Ми чули ці розмови і продовжували розмовляти рідною мовою. Хай дякують, що ми до них звертаємося ЇХНЬОЮ мовою у ЇХНІХ магазинах, несучи туди НАШІ заробітки.

З мого майданівського блоґу.

ЩО НАС ГУБИТЬ?
або чому нас не читають?

Мушу визнати – заголовок цього дослідження я запозичив у злочинного світу. Серед побутових злочинців СССР мали поширення так звані наколки – виколоті на тілі малюнки. Одна з таких наколок мала назву “Що нас губить?”. Під цим питанням на шкірі виколювано три речі: пляшку горілки, віяло з кількох гральних карт та жіночу голівку. Тобто три речі були причиною злочинности: алкоголь, азартні ігри та плотська насолода.

Шукати причин своєї недолі варто не лише “вічним студентам” тюрем, а й усім, хто має проблеми з долею. Візьмім питання українського письменства. Чому воно не має читачів? Беру щойно виданий український роман. Читаю. Не можу відірватися. Так гостроцікаво скомпановано події й факти, що поки не перегорнеш останньої сторінки, не випускаєш книжки з рук.

Прочитав і глянув на тираж: тираж 1.000 примірників. І це на 40 мільйонів українців? Та це ж крапля в морі! У чім причина?

Становище з українським письменством не може не викликати у щирих шанувальників українського слова питання: у чому річ, де корінь зла? Чому мова нашого письменства не приваблює читачів?

Щоб відповісти на це питання, звернімось до текстів, оприлюднених у книжках, журналах, квартальниках, альманахах і проаналізуймо їх під оглядом здобутків і втрат у цих текстах нашої милозвучної мови, що лягла в основу низки інших мов, а сама, як бачимо, занепадає. Такий аналіз підкаже нам, де корінь зла.

Проглянувши один такий квартальник, я цікавився, якою мовою його зроблено, і що саме в цій мові несе в собі зерна занепаду. Цей огляд показав, що в мові оглянутих текстів присутня така невластива українцям лексика:
1. Лексика, успадкована від лінгцоциду під зорями Кремля
2. Лексика, породжена незнанням мови
3. Невдала лексика минулого
4. Гіперпуризм
5. Брак словотворчого хисту
6. Відверте мавпування
7. Сліпа віра лінгвоцидним словникам
8. Ребуси від захоплення сюжетом
9. Норми “геніїв”
10. Незнання живої мови і живих зворотів
11. Схильність до газетної мови
12. Конфлікти з граматикою
13. Невідредагованість тексту автором
14. Незнання класики
15. Мавпування імперських стилів
16. Відсутність мовної редактури.

Розгляньмо кожну з цих точок окремо.

1. Спадщина лінгвоциду під зорями Кремля
Українська мова приваблювала читачів минулого своєю унікальністю. Українській мові був властивий свій оригінальний стиль вислову, відмінний від канцелярсько-бюрократичних “високих” офіційних стилів. Саме стиль українських творів, почавши від Котляревського, був тим магнетом, який притягав читачів.

Але що далі від Котляревського, то український стиль ставав збиватися на копіювання інших мов. Це мавпування робило із своєрідного мовного явища – української мови - мову-копію інших мов. Якщо Шевченко звертався у своїх творах до земляків, то пізніші автори, йдучи за “батьками“ нації, пишуть свої твори для співвітчизників. Ця нова якість української мови зменшила зацікавленість українськими творами читачів. Співвітчизників, товаровиробників тощо вони мають і в мові Леніна-Брежнева.

Свого апогею копіювання інших мов досягло в СССР. Влада припинила самостійний розвиток української мови, терором і репресіями змусивши українців забувати свою питому лексику, а натомість послуговуватися російською. Така практика ще більше позбавила нашу мову своїх неповторних рис. На ділі, між російським та українським стилем розповіді не стало різниці. Розповіджене нашою мовою було так само сухе й стандартне, як і російське. Відпала зацікавленість українським стилем і українськими творами в читачів. Заходами влади спотворено лексику, граматику, правопис. Читати українські твори стало нецікаво. І попит на українську книжку впав. Проголошення незалежности України нічого не змінило. Не відроджено ні український стиль, ні українську лексику, ні граматику, ні правопис. І проаналізовані тексти підтвердили цей стан.
Заарештований чи заарештовано?
Читаю в аналізованих текстах: “...він... завдання виконав: яхта заарештована”.
Це написано не по-українськи, а по-російськи: “яхта арестована”.

Українці в такій оказії вживали безособовий пасив:
“От її [березу] зрубано,... хреста важенного обтесано, та на двох паровицях привезено і укопано”.

Цю нашу мовну особливість в СССР оголошено націоналістичною і заборонено. І цим унезграблено нашу мову. Замість легких форм

Обід видано,
Яхту заарештовано,
нам належало казати

Обід був виданий,
Яхта була заарештована.
І довше, і незграбно, і непривабливо. Саме те, чого й хотіла влада – упослідити і зробити нашу мову нездатною приваблювати мовців.
Яйцюватий чи яйцеподібний?
Той таки автор пише: “Яйцеподібна приплющена голова...”.
Форми

клиноподібний
серцеподібний
змієподібний тощо –
форми прищеплені лінгвоцидом. Назвім їх форми Щ. Українці наведені поняття віддавали простіше:

клинкуватий
серцюватий
зміюватий.
Але цієї моделі не знали росіяни. Тому нам “приписано” вживати тільки форми Щ.

Наслідок? Мову унезграбнено.
Розсовувати чи розсувати?
Витягувати, притягувати чи витягати, притягати?

У того ж автора: “Розсовувала руками трави...”

Нащо така довга форма розсовувати, коли ми кажемо коротко

розсувати?
Така була тенденція в СССР – зближувати мови. Тобто, хай гірше, аби ближче до російської мови. Так само нас змушували казати витягувати, притягувати замість коротких форм

притягати
витягати.
І згаданий автор іде за цим примусом: “Дами витягували шиї...”. А вже інший автор підпрягається й собі:

“Це... притягує до себе душу поета”.

Дружний чи дружній?
Аналізую далі: “...череда їх недружна”.

Чому недружна, а не недружня? Ми говоримо

дружній
мужній
заможній –
це та м’якість вимови, що робить нашу мову мелодійною, а нас всупереч мелодійності змушують казати дружний, заможний, тобто руйнують мелодійність, щоб звучало немелодійно, але по-російськи.
Зворотний чи зворотній?
Так само ми говоримо

природній
зворотній,
а нас змушують казати й писати природний, зворотний, щоб не було“различия”. І в аналізованих текстах саме така московська вимова:

“Олені...почали повертатись у зворотний бік.”


* * *
Що ж ми бачимо?

Мова аналізованих текстів своїм додержанням лінгвоцидних рис, запроваджених в СССР, аж ніяк не сприяє читацькій зацікавленості. Вилучаючи з мовного простору України питомі українські риси, антинародня влада хотіла прищепити населенню нехіть до своєї рідної мови. І цього вона досягла. Затим що українські книжки, написано не українською мовою, а суржиком, вони перестали цікавити українських читачів.

І наслідок, як кажуть, перед очима: тиражі українських книг мізерні.

Святослав Караванський, Майдан.

У Львові з'явилась аматорська студія перекладу і озвучення фільмів "Гуртом" на Українську мову! Перша їхня робота це дубляж серіалу Lie to Me (Теория лжи), в Українському варіанті "Збреши мені" (хоча як на мене "Теорія брехні" звучало б краще). Вони вже дублювали дві серії цього серіалу.

Скачати можна тут:

Перша серія http://letitbit.net/download/d32e59a6b6/Lie.to.Me.S01E01_UKR_.avi.html

Друга серія http://letitbit.net/download/59773540bc2a7ba/Lie.to.Me.s1e02.HDTVRip.ukr.avi.html або на торренті http://www.hurtom.com  неофіційний сайт http://lietome.org.ua/site/ тут є вся інформація.

Як на мене, якщо врахувати що це перша їхня робота, дубляж вийшов досить вдалий   правда голоси підібрали трішки невдало, особливо головного героя. Багато хто нарікає на західний акцент, але я його не відчув. Загалом дивитися досить цікаво, деякі моменти зробили мега смішними:)

Верховна Рада не підтримала законопроекти про засади внутрішньої і зовнішньої політики України, які внесені були народними депутатами Петром СИМОНЕНКОМ (фракція КПУ) та Валерієм КОНОВАЛЮКОМ (фракція Партії регіонів).

Як передає кореспондент УНІАН, за законопроект П.СИМОНЕНКА проголосувало 46 із 434 народних депутатів, зареєстрованих у залі.

За законопроект В.КОНОВАЛЮКА проголосувало 128 народних депутатів із 434, зареєстрованих у залі.

Законопроектом П.СИМОНЕНКА передбачалося, що, «враховуючи реальне застосування в українському суспільстві російської мови, її значення у повсякденному житті народу, російській мові має бути наданий статус державної на всій території України».

Крім того, планувалося затвердити позаблоковий нейтральний статус України.

Також передбачалося поглиблення відносин «стратегічного партнерства з країнами СНД, перш за все Російською Федерацією, країнами, які є сусідами, державами європейської і світової спільноти.

Законопроектом В.КОНОВАЛЮКА планувалося за невиконання засад внутрішньої та зовнішньої політики до вищих посадових осіб держави застосовувати «політичну відповідальність – відставку із займаної посади».

Цим законопроектом передбачалося зростання конкурентоспроможності національної економіки.

За матеріалом УНІАН.