хочу сюди!
 

Ирина

48 років, терези, познайомиться з хлопцем у віці 32-42 років

Замітки з міткою «репресії»

Сандармох: 75 років від дня загибелі, ч. 3


Як свідчать біографії та вироки, у групі людей, розстріляних 2 листопада, були переважно колишні члени партії, засуджені по кілька разів. Зокрема, серед них бачимо переслідуваних за «ухили від партійної лінії», наприклад, «троцькізм». Дехто втікав з-під варти і виїздив до Росії (в Москву чи Ленінград), намагаючись переховатись під іншими прізвищами. Всевидяче око «доблесної» ЧК-ГПУ знаходило їх і там. Повторний суд інкримінував нові злочини і встановлював нові строки «покарання», після чого для людини відкривався шлях на Соловецькі острови.

Ось дві показові біографії розстріляних у Сандармоху 2 листопада 1937 року:

Кереказо Костянтин Іванович (Юрченко Андрій Григорович), 1905 р.н., уродженець м. Києва, українець, колишній член ВКП(б), робітник. Був засуджений до ув’язнення в концлагері, в 1934 р. здійснив втечу і мешкав у Ленінграді з підробними документами. Особливою нарадою НКВД СССР 20 квітня 1935 р. повторно засуджений до 5 років «ІТЛ». Відбував покарання на Соловках. Особливою трійкою УНКВД Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний в Карельській АССР (Сандармох) 2 листопада 1938 р.

Марченко Григорій Дмитрович, 1903 р.н., уродженець України, українець, студент Московського університету, перед арештом — агент охорони 7-го залізничного полку Народного комісаріату шляхів сполучення (НКПС), мешкав: м. Москва. Арештований 16 лютого 1929 р. Колегією ОГПУ 3 червня 1929 р. засуджений до 10 років лагерів. Відбував покарання на Соловках. У 1931 р. оголосив голодівку, поки не був переведений до лагпункту Муксалма. Працював завідувачем гужового транспорту сільгоспу (бригадир, «старший жеребятник») та на інших посадах. Особливою трійкою УНКВД Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний в Карельській АССР (Сандармох) 2 листопада 1938 р.

Зауважу, що Григорія Марченка немає в списках, опублікованих на сайті радіо «Свобода» — напевно, тому, що місце його народження невідоме.

Перелік осіб, що були розстріляні 2.11.1937 р. в Сандармоху:

Бондаренко Семен, 1896 р.н., Луганськ — 2.11.1937, Сандармох. Токар,
робітник заводу в Маріуполі. Член ВКП(б), засуджений 5.07.1929; 13.09.1930, строки: 3 роки (втік); 10 років. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Волгай Василь, 1903 р.н., Ромни Полтав.обл. — 2.11.1937, Сандармох. Викладач сусп-екон.наук, член ВКП(б), засуджений 28.9.1935, строк: 5 років. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Кереказо Костянтин (Юрченко Андрій), 1905, Київ — 2.11.1937, Сандармох. Робітник (машиніст), старшина ВМФ, член ВКП(б), засуджений 20.4.1935, строк: 5 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Марченко Григорій, 1903 — 2.11.1937, Сандармох. Агент охорони 7 залізничного полку НКПС, студент МГУ. засуджений 3.6.1929, строк: 10 років. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Печенюк Іван, 1912, Володіївці Вінницьк.обл. — 2.11.1937, Сандармох.
Червоноармієць, водій Наркомшляху. Член ВЛКСМ. Засуджений 9.06.1935, строк: 6 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Портной Михайло, 1901, ст.Старо-Титовська Азово-Чорном.краю — 2.11.1937, Сандармох. Син "куркуля", висланий, член ВКП(б). Засуджений 22.9.1935, строк: 5 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Рублівський Олексій, 1904, Козятин Вінницької обл. — 2.11.1937, Сандармох. Член ВКП(б), голова Київськ.міськкому Спілки письм. УССР. 
Засуджений 17.10.1935, строк: 3 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Сакало Олексій, 1900, Полтава — 2.11.1937, Сандармох. Член ВКП(б), слюсар Полтав.паротягорем.заводу. Засуджений 21.08.1935, строк: 5 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Сугак-Сугаков Іван, 1892, Армавір — 2.11.1937, Сандармох. Член ВКП(б), парторг заводу № 89, Москва. Засуджений 17.03.1935, строк: 5 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Шматько Михайло, 1907, Покровське — 2.11.1937, Сандармох. Студент, член ВКП(б). Засуджений 10.2.1934, строк: 8 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Напевно, тут варто сказати кілька слів про СЛОН та про його устрій.

Соловецький кремль (кремль — укріплення, фортеця) після повернення до нього монастиря, Великий Соловецький острів, 2009 р.

В Російській імперії (а до того в Московському князівстві) монастирі широко
використовувалися для ув’язнення і «смирения» порушників правопорядку. Тому зловісною тюрмою Соловецький монастир став доволі швидко, зважаючи на його відлюдне становище, клімат і святість місця (адже в’язні мали ставати сумирними і покірними). Монахи лише на кілька років змогли випросити для себе життя без тюрми у власних стінах — їхнє прохання
було задоволене у 1903 році. 
Концлагер (Соловецкий лагерь особого назначения) було офіційно організовано 1923 року, хоча існують свідчення, що в’язнів привозили сюди й раніше. Монастир розпустили, а окремі монахи, не бажаючи покидати своєї обителі, перетворились на в’язнів або на пустельників. Деякі з них продовжили працювати в господарстві островів, адже створеним протягом століть аграрно-промисловим комплексом радянські «начальники» керувати не могли.



Пристань Великого Заяцького острова, 2009 р. На фото видно всі споруди острова, крім одної (відновлену церкву і два господарські будинки); є ще будинок сторожа. За свідченням колишніх в’язнів, цей острів певний час був жіночим штрафним ізолятором

Для утримання в’язнів було використано всі монастирські території і приміщення (господарські споруди, келії, храми). Оскільки першими «володарями» радянських Соловків були колишні військові, всю територію з поміщеними на ній в’язнями було поділено на 15 «рот». 



Преображенський собор, спалений на початку 1920-х першими представниками «советской власти» на острові. В напівзруйнованому соборі на триярусних нарах мешкало до 5 тис. осіб. Сюди скеровували всіх новоприбулих. Смертність становила близько 50%

Людей до «рот» призначали відповідно до соціального походження, карної статті, виконуваної роботи. Наприклад, шоста рота складалася з арештованого духовенства, чиїм основним завданням було обслуговування кухні і харчових складів (інші в’язні просто все розкрадали). 
Крім того, окремі в’язні розподілялися для праці на «командировках» (складно сказати «відрядженнях»!): їх надовго відправляли у віддалені монаші скити, де вони працювали як риболови, тваринники, городники.



Закинута господарська споруда. Савватіївський скит. 2009 р.

Були також «штрафні ізолятори» — місця ув’язнення всередині тюрми, що були найбільш моторошними місцями на островах. Ті, хто потрапляв туди, вже не повертались живими.


Одне з моторошних місць СЛОНу — церква на Секірній горі, штрафний ізолятор. Сучасні монахи вже добряче тут розгосподарились (дерев’яна споруда на передньому плані — сучасна відбудова). 2009 р.



Вид з Секірної гори — останнє, що бачило у своєму житті багато в’язнів. 2009 р.


Вічко наглядача у дверях церкви на Секірній горі. Більше про місце мук тут нічого не нагадує. 2009 р.


Внаслідок розширення сфер господарської діяльності ГПУ-НКВД СЛОН доволі швидко «розлізся» і охопив величезну територію на материку (карта). Тут в’язні заготовляли експортний ліс, будували залізниці, Біломорсько-Балтійський канал тощо. У 1937 році відбулася реорганізація, і на Соловецьких островах створено окрему установу — «СТОН» — «Соловецкую тюрму особого назначения», що стала однією з ланок ГУЛАГу — Главного управления лагерей.
1939 року тюрму на Соловках розформовано, в’язнів розпорошено по всій територій Радянського Союзу. Але Соловки назавжди залишилися символом жаху і терору для усієї божевільної імперії.

Джерела:
Спогади ув’язнених на Соловках, зокрема Бориса Ширяєва, Олега Волкова, Семена Підгайного, а також тюремника Ніколая Кисельова-Громова

Списки загиблих укладено на основі публікації у книзі Сандармох. Убієнним синам України. — Петрозаводск: Скандинавия, 2006.

Всі фото мої — dytyna

Пом’яніть невинно убієнних! 27 жовтня 1937


27 жовтня 1937. Сандармох, урочище в Карелії.
Серед інших у цей день розстріляні українці:

Борець Олександр, 1894 р.н., Дніпропетровська область
Василь’їв Леонід, 1876 р.н., Тула, викладач
Верещак Тимофій, 1881 р.н., Новоград-Волинський, робітник
Детюк Ростислав, 1900 р.н., Харківська область, агроном
Железняк Порфирій, 1897 р.н., Жабокричі, керівник повстанського штабу
Кликов Григорій, 1897 р.н., Донецька область
Клименко Володимир, 1899 р.н., Київська область, селянин
Крушельницька Каміла, 1892 р.н., Польща
Саблін Ян, 1902 р.н., Славгород
Ступаченко Павло, 1904 р.н., Київська область
Тимошенко Авксентій, 1906 р.н., Полтавська область


Поліцаї окупантів полонили Дмитра Резніченка.

Дмитра Резніченка затримала міліція. В 17:30 він знаходився в катівні на Герцена 9, що відома убивством Ігоря Індила. Дмитра били і обіцяли "вивезти в ліс за побитих ментів".Після того його повезли в невідомому напрямку і більше він на зв'язок не виходив.З Дмитра вибивають визнання в нападі на працівників міліції під час протестів на захист української мови.

ЗАРАЗ!
УСІ НА ГЕРЦЕНА 9 під Шевченківське РУВС.Присутність кожного ВАЖЛИВА

Люди з інших міст і ті хто не можуть долучитись - просимо лопомоги в акції "веселі дзвоники":
(044) 486 04 20,
(044) 486 00 10,
(044) 486 07 67,
(044) 486 57 44,
(044) 486 00 97,
(044) 486 03 06 - телефони шевченківського відділку

(044) 278 36 83,
(044) 278 40 22 - головне управління мвс у Києві

Дзвонимо за цими телефонами, представляємось журналістами різних видань, телебачення, помічниками депутатів, депутатами різного рівня, правозахисниками, представниками громадської ради при мвс, послами оон, обсє, прпцівниками жвропарламенту та європейського суду.Під час телефонної розмови вимагаємо звільнити Дмитра Резніченка і припинити його катування, висловлюємо занепокоєність фактом затримання, розпитувати про підстави затримання, допуск адвоката, та повідомлення родичів. Зробити все, щоб мусора уяснили мтурбованість української та світової громадськості.
Просимо перепосту!

Генофонд України.

Це моя відповідь на коментар №№11 та 14 в повідомленні http://blog.i.ua/user/3218950/958032/#p1
Копія статті Роберта Стешенко (С)

[ Читати далі ]Счетчик посещений Counter.CO.KZ - бесплатный счетчик на любой вкус!

Влада приховує злочини режиму Сталіна?

Дослідники знайшли раніше не відомі поховання тисяч жертв НКВС

Раніше не відоме поховання жертв сталінського режиму виявили на Полтавщині українські дослідники. Вони припускають, що розкопки можуть пролити світло на долю тисяч в'язнів радянських концентраційних таборів. Утім, влада, за словами науковців, не поспішає допомагати у встановленні історичної істини. Українська влада раніше обіцяла сприяти пошуку жертв терору. [ Читати далі ]

Счетчик посещений Counter.CO.KZ - бесплатный счетчик на любой вкус!

Якою була б цивілізація, якби не Сандармох...

Інтерв'ю газети "День" з Оксаною Забужко читайте
на оригіналі: 
або тут:

Основна тема розмови - цьогорічна річниця Великого Терору, яку газета "День" вирішила назвати роком списку Сандармох (Сандармох - урочище в Карелії, де розстрілювали і закопували в'язнів Соловецького лагера, трудпоселенців Белбатлагу (будівничих Біломорканалу) та спецпоселенців з півночі).

Наведу кілька цитат з інтерв'ю.

1937-й був роком, коли «революція почала пожирати своїх дітей», — точніше, коли одна мафія витіснила іншу. Відповідно до спущених згори планових цифр під ніж ішла й українська партійна, господарська еліта. Тут варто згадати Наума Коржавіна (до речі, він родом з України), який першим озвучив тезу, що в Україні «37 рік» почався насправді раніше — в 1934-му, відразу ж після закінчення сталінської колективізації. Загалом початок 1930-х в Україні ознаменувався геноцидом («стратоцидом») не тільки селян, а й інтелігенції. Її знищення відбувалося в кілька етапів. Перший етап — 1930 рік, так званий процес СВУ, по якому пішла «стара» дворянська, «петлюрівська», інтелігенція, ще дореволюційна — умовно кажучи, «середовище Лесі Українки». Процес СВУ — це 30 тисяч в’язнів 1930 року (таку цифру подає Гелій Снєгірьов) — уважайте, увесь прошарок «старої» еліти. Це були носії якраз тієї культурної пам’яті, яку ми звідтоді все ніяк не можемо зібрати докупи, як отой порубаний козак у казці, якому, щоб стягнути всі свої члени докупи, належалося спочатку мертвої води дати напитись, а тоді вже — щоб підвестися — живої... Другий етап — це був «покіс» 1933—1934 років, починаючи від самогубств Хвильового та Скрипника: тоді спочатку в підвали Жовтневого палацу, де містився НКВС, а потім прямо під кулю пішла вже «нова інтелігенція», післяреволюційна, — так зване Розстріляне Відродження. Це покоління було всередині дуже неоднорідним, бурхливі дискусії й дебати 1920-х років тому доказ. Там були «ліві» й «праві», були ті, хто щиро вірив у «світову революцію», в те, що невдовзі весь світ стане «союзом вільних республік», — зрештою, українська соціал-демократія мала давні традиції (прекрасний переклад «Інтернаціоналу» Миколи Вороного — це, перепрошую, не «заказуха», а продукт щирого натхнення!). Об’єднувало їх те, що вони вважали УРСР хоч і комуністичною, але незалежною республікою, «своєю державою», для якої й працювали. Сталін показав цьому першому поколінню УРСР-івської еліти, хто насправді «хазяїн у домі».

Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо буде лише сказати, що аби відсвяткувати (так!) 20-ту річницю «Великої Жовтневої соціалістичної революції», за п’ять днів (чотири - Дитина) було вбито 1111 людей. Просто масове людське жертвопринесення «на честь свята», як у культах інків чи майя. Такий собі капітан Матвєєв власноруч із пістолета за чотири дні розстріляв в потилицю 1111 душ. І коли знати, ЩО то були за люди, й наскільки кращим було б людство, якби їхні голови не лягли в урочищі Сандармох, а продовжили мислити й творити... Розумієте, цього ніколи не можна забувати: що один якийсь «капітан матвєєв» здатен водномить заблокувати розвиток людства, — завдати йому такого «внутрішнього перелому», на лікування якого потрібні будуть навіть не десятиліття, а століття.

Це десь так само, як спалення Александрійської бібліотеки. Ця історія не відпускає мене вже багато років. Від одної пожежі назавжди в небуття пішла колективна пам’ять людства про зниклі культури й народи, якої вже ніколи не відновити. Якою була б наша цивілізація, якби Александрійська бібліотека не згоріла, або якби розстріли в Сандармосі не відбулися, — такі питання вже хіба що для фентезі, для любителів жанру альтернативної історії. Але мене з суто творчої точки зору цікавить інше. Вже після публікації «Музею покинутих секретів» Леонід Плющ (ще одна прикметна постать для ілюстрації, як Україна не хоче знати своїх героїв!) підказав мені формулу, яку він знайшов у Мандельштама: «закон сохранения энергии сожженных черновиков». Куди ця енергія дівається? На що вона перетворюється? А що, як вона нам мстить? І що сталося з «енергією» тих 1111, життя яких було насильницьки перервано? Сталін говорив: «Нет человека, нет проблемы». Е ні, якраз тут вони, проблеми, й починаються! Для нащадків. «Батьки кислиці їли, а в синів оскома на зубах»...

Є ще один важливий момент у «Списку Сандармоху». Українців там було понад 200, з більш-менш пропорційним представництвом галичан і східняків, тобто список був — соборний. До нього потрапила найбільш пасіонарна частина інтелігенції Західної України — ті, хто їхав на Велику Україну, приваблений «державницьким» масштабом культурного будівництва 1920-х, якого їм бракувало в провінційній («містечковій») Галичині. Саме тому, між іншим, у Харкові опинився Курбас. Усякі сьогоднішні балачки про «розділ України» — це спроби переступити через їхню пролиту кров. Якби Сандармох сидів у свідомості українців так само міцно, як, наприклад, Катинь у свідомості поляків, нікому б просто язик не повернувся до якихось сепаратистських закликів.

Капітан Матвєєв — це, мабуть, найрепрезентативніший символ убивства духу. Зрозуміло, що в «капітана матвєєва» можуть бути тисячі імен — німецькі, російські, українські, китайські... «Капітан матвєєв» — це людина зі зброєю, наділена владою стріляти. Таких земля родила й родитиме. Питання в іншому: як не проґавити ту поворотну точку історії, після якої під дулом пістолета «капітана матвєєва» опиняться голови геніїв?

Я кажу «генії» — без перебільшення. В українському «Списку Сандармоху» їх принаймні чотири. Це Курбас — один із найзнаковіших реформаторів європейського театру. Режисерів такого класу в новітній історії — одиниці. Друга геніальна постать — Микола Куліш, досі недооцінений та недопрочитаний. Це Микола Зеров — геній перекладу, трансмісії, посередництва між культурами. Й, нарешті, прозаїк, якого особисто я радянській владі не пробачу й якого вона винна особисто мені — це Валер’ян Підмогильний. Його забрали в 34 роки. Для прозаїка це «вік дебютанта». Романи молодого Підмогильного можна назвати предтечею екзистенціалізму — на два десятиліття раніше за Камю, й мене особисто, як прозаїка, було обкрадено на всі ті романи, які мав би написати зрілий Підмогильний — у свої 40—50—60: в юні роки я вчилася техніки психологічної прози не в нього — а таки у французів...

Взагалі, коли поглянути на літературу України 1920-х, цієї нашої, метафорично кажучи, «Веймарської республіки», то я б сказала, що там дуже явний протоекзистенціалізм. А Куліш — предтеча театру абсурду: ті жорстокі істини про людину, які Західна Європа відкрила тільки з Другою світовою війною, Україні відкрилися на ціле покоління раніше, після кривавої лазні 1918—1920 рр., і культура Розстріляного Відродження, в усіх видах і жанрах, обіцяла такий внесок у скарбницю людства, втрата якого не відшкодовна. Повірте, я це говорю не з патріотичної схильності перебільшувати українські досягнення, я людина дуже, так би мовити, національно критична... Але тут якраз є всі підстави для національної гордості — й для пекучого болю за те, що все це було перервано, а то й просто фізично знищено, як, наприклад, роботи бойчукістів. Один із провідних британських мистецтвознавців мало не зі сльозами на очах мені розповідав, як після виставки в Метрополітен-музеї робіт бойчукістів, точніше, того, що по них лишилося, вони з дружиною місяць не могли спати, мусили лікуватися від нервового потрясіння. Можна уявити, яке це для нього було шокуюче відкриття: побачити, що в 30-х роках минулого століття було знищено якимись «капітанами матвєєвими» цілий напрямок у світовому монументальному мистецтві. А він же як фахівець відразу проектує на пізніших монументалістів, на Сікейроса, на Ріверу, а тут під кожним ескізом — «знищено», «знищено», «знищено». Для жителя Британії, де від віку нічого не пропадало, ніколи не було ніяких воєн та пожеж, історія знищення українського авангарду — майже те саме, що історія спалення Александрійської бібліотеки. Це ми з вами живемо в звичному для нас режимі постійної Руїни...

У підсумку, те, що відбувалося в урочищі Сандармох — це геноцид еліти. Сандармох є символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену. І з того часу вона все ніяк не може відродитися.

***
І про сучасне:
...не тільки вибори є механізмом оновлення політичного життя в країні: громадські рухи, об’єднання, всі форми громадянської активності (що їх більше, то краще) — це теж, між іншим, сигнал політикам — «посуньтесь, бо не справляєтесь», і я якраз найбільше надій покладаю на таку політичну творчість «знизу». Адже очевидно вже, що справа не в персоналіях, а в системі — в тому, що Україною керує певний автаркічний, закритий клуб, інтереси якого дедалі менше перетинаються з життєвими інтересами нації, і доки нація цього сповна не усвідомить і не «зламає консенсусу», ми так і хляпатимемося в тому самому болоті.

0%, 0 голосів

27%, 3 голоси

0%, 0 голосів

64%, 7 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

9%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Очистим родину от инвалидов!

В 1949 году, перед празднованием 70-летнего юбилея Сталина, в бывшем СССР были расстреляны фронтовики инвалиды ВОВ. Часть их расстреляли, часть увезли на далекие острова Севера и в глухие углы Сибири.Валаам — лагерь инвалидов второй мировой войны расположенный на острове Валаам (в северной части Ладожского озера), куда после второй мировой войны в 1950—1984 свозили инвалидов войны. Основан по указу Верховного совета Карело-Финской ССР в 1950 году. Находился в бывших монастырских зданиях. Закрыт в 1984 году.

Сумний Святий Вечір

Пом'янемо в Святий вечір всіх українців, що були репресовані та загинули від рук російських виродків... 

16 вересня 2011 року вшануємо пам’ять Георгія Ґонґадзе і

його загиблих колег

16 вересня 2011 року ми зберемося вшанувати пам’ять Георгія Ґонґадзе

16 вересня 2011 року ми зберемося в Києві та в інших містах вшанувати пам’ять Георгія Ґонґадзе, а також інших журналістів, які загинули за часи незалежності України. У Києві початок акції о 18:30 на Майдані Незалежності біля монументу Незалежності (у разі перекриття місця збору через зйомки Майдансу чи з інших причин місце збору переноситься до великого телевізійного екрану на Майдані, що знаходиться біля банку “Укоопспілка” через вул. Інститутську). Запаливши свічки, ми рушимо до адміністрації президента. Там ми згадаємо усіх загиблих журналістів за часи незалежності України, оголосимо свої вимоги до влади і традиційно проведемо хвилину мовчання. Як і у всі минулі роки, акція відбудеться без будь-якої партійної та організаційної символіки. Навіть символіка на футболках чи кепках вважатиметься цинічним самопіаром на смерті загиблих. Починаючи з 2005 року 16 вересня, у день зникнення Георгія Ґонґадзе, громадськість організовує акції його пам’яті та пам’яті усіх загиблих журналістів. Виповнюється 11 років як Георгія немає з нами. Нещодавно в суді були названі прізвища замовників убивста Гії, але подібні заяви влада може використати як спосіб «відмазати» замовників, адже прямих наказів від Кучми і Литвина Пукач не отримував, а отже очевидним є те, що «справедлива» судова система України всю провину покладе на мертвого міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, аби найбільші замовники залишились на свободі. Крім того, список зниклих журналістів невпинно поповнюється. Рік тому зник засновник і видавець харківської газети «Новий стиль» Василь Климентьєв. Міліція порушила справу про навмисне вбивство і прямо каже, що його вже немає в живих. Тож запрошуємо всіх небайдужих 16 вересня прийти на Майдан Незалежності і вшанувати пам’ять загиблих журналістів хвилиною мовчання, а також справедливими вимогами до чинної влади НАРЕШТІ покарати замовників вбивства Георгія Ґонґадзе. Традиційно організатори акції звертаються за фінансовою або матеріальною допомогою у проведенні акції. Нижче наведений список того, що потрібно на акцію. Ви можете або купити необхідні речі, або дати на них гроші. Навіть сума, яка вам видаватиметься смішною, може допомогти у проведенні акції, адже до неї лишилось менше тижня. - свічки таблетки — 1000 штук - свічки довгі білі — 300 штук - чорна стрічка — 100 метрів - пластмасові стакани — 1400 штук - гвоздики — 70 штук - друк плакатів — 6 штук - мотузка — 10 метрів - наліпковий папір — 1 пачка - батарейки до гучномовців - сірники — 2 пачки - запальнички довгі — 10 штук - скотч двосторонній — 200 метрів Контакти і реквізити Chepura Kateryna, Kyiv якщо з-за кордону через Western Union Катерина Чепура 4612751095516571 — Правекс-банк, картковий рахунок — в межах України Телефони, якщо ви мешкаєте в Києві: +380 66 136-59-84 +380 63 452-97-09 Окрім як в Києві, вечори пам’яті також пройдуть і в інших містах. • Львів. О 18:30 біля пам’ятника Т. Шевченку. • Харків. О 18:30 на Майдані Свободи. • Рівне. О 18:30 біля приміщення телеканару РТБ на Котляревського, 20а. • Дрогобич. О 19:30 біля пам’ятника Т. Шевченку http://vkontakte.ru/event30037238 Можливо ще долучаться міста – слідкуйте за оновленням інформації. Ще акція така ж сама буде в Тбілісі, але не знаємо поки точного часу і місця, її проводитимуть грузини