Минобразования разработало новую программу по зарубежной литературе для учеников 5—9-х классов — как сообщалось на нашем сайте, туда включили современные литературные произведения, в том числе фэнтези, а вот часть классики убрали. Теперь дети будут изучать «Гарри Поттера» и «Алхимика»,а читать «Фауста» и «Божественную комедию» их уже не заставят. Из Гете школьникам предложат лишь пару стихотворений, а Данте изучат по одному сонету. Часть произведений поменяли местами — например, сейчас Библию изучают в 5-м классе, а предлагается делать это в 8-м. Также в 8-м (вместо 7-го, как сейчас) дети будут читать «Ромео и Джульетту» Шекспира. В министерстве отмечают, что проект создан с целью осовременить курс зарубежной литературы.
Будущие нововведения возмутили часть учителей, и они уже написали письмо министру образования с просьбой ее пересмотреть. Авторы петиции говорят, что программа не учитывает возрастных особенностей учеников, нарушает логику изучения мирового литературного процесса. Также им не нравится, что признанных классиков заменили писателями «второго эшелона».
«Сегодня» опросила школьных учителей. Мнения их кардинально разошлись. Так, киевская преподавательница зарубежной литературы Светлана Демиденко возмущена, что порезали классику: «Учить Гете по стихам — это несерьезно!» Также она не согласна с включением «Гарри Поттера» в школьную программу: «Мы пропускаем жанр научной фантастики, тех же Беляева, Лема, Азимова, Стругацких — и сразу переходим к фэнтези. Получается разрыв. Мы берем зарубежные произведения, когда у нас есть более достойные аналоги».
А вот учитель зарубежной литературы Геннадий Витрик «Поттера» в программе приветствует. «Этот мальчик со шрамом у меня научил целый класс читать! — говорит он «Сегодня». — Дети в частной школе, где я преподаю, совершенно не хотели читать, пока одному из них родители не купили «Гарри Поттера». И весь класс прочитал первую часть, потом вторую проглотил, и через два года они уже все читали. Надо изучать современные книги». Он также говорит, что и сейчас в школьную программу входят вещи, которые далеко не все взрослые понимают: «Какой умник включил в программу для 7-го класса «Путник, когда ты придешь в Спа...» Генриха Белля? Мне его страшно читать... Или в программу 8-го класса — «Царя Эдипа» Софокла? Эдипов комплекс — может, это все-таки не детям?»
В МОН говорят: программа еще не утверждена окончательно. Как рассказал нам вчера директор департамента общего среднего и дошкольного образования Олег Ересько: «В эти минуты инициативная группа учителей встречается с замминистра образования, и они пытаются найти консенсус. Программа будет утверждена 26 апреля. Я одного не понимаю: почему они не прислали свои предложения раньше? Мы еще полгода назад давали все свои электронные адреса, можно было присылать замечания авторам. Мы открыты для обсуждения — чем больше мнений, тем меньше будут страдать наши дети».

Александра Захарова

http://www.segodnya.ua/news/14364912.html

"Подивіться на місяць", або "Навіть якщо ти когось убила, я тебе зрозумію!"

     Щойно переглядала фільм про усиновлення. Чи могла би я усиновити чи удочерити когось? Навряд чи. А потім згадала Надю А. Її б змогла.
     Мені тоді ще не було 30, а Надюшка навчалася у 8 класі. Дівчинка прив'язалася до мене  і ходила за мною, як за голкою нитка. Я могла її зустріти по декілька разів за перерву. У її класі я  читала російську. Класи тоді ділили на групи, і в моїй було спочатку на 2 учні  більше, ніж в іншій,  а потім - на п'ять... А затим  уже стара вчителька Ангеліна Іванівна зрозуміла, що для неї це неприємно пахне і підійшла до мене. Більше дітей до мене не переводили.
     Надя до мого приходу в школу  навчалася в групі Ангеліни Іванівни, і вона ридма ридала, щоб її до мене не давали - звикла до дітей. Через тиждень  дівчинка   уже до мене посміхалася, а через декілька місяців ми стали друзями. Які не ревниві діти, але я не знаю, як вона мене відвоювала, що вони не докоряли ні їй,   ні мені у цій дивній, на перший погляд, дружбі.
     Із батьками стосунки у Наді не складалися, вони були значно старшими. Тато часто зазирав до чарки, а мама.. .Тепер не пригадаю.  Одного разу Надюшка підійшла до мене і вклала до рук папірець.
     - Це вірш, - пояснила вона. - Його я присвятила Вам.
      Не зберігся, на жаль, цей вірш. Пригадую лише рядочки: "Вы словно мать моя родная, красивая и молодая"...
Ми стали  ходити разом додому.  Точніше, декілька зупинок ішли пішки, до її будинку, потім я сідала в автобус і їхала через усе місто у свій Південно-Західний. І говорили, говорили... Про що можна було розмовляти із дитиною? Та про все, вона росла розумною дівчиною і багато читала. А ще ми з нею удвох переглянули "Бум", "Бум-2" і "Студентка"...
     А потім обставини склалися так, що мені треба було змінити роботу. Вона знаходилася  за 3 хвилини хотьби від дому... І донька не хотіла без мене переходити... І ще багато чого...
     Надя навчалася в дев'ятому... Перед цим  ми жартували про те, що у школі я збираюся працювати до пенсії. Тоді для мене пенсія була чимось смішним, далеким і нереальним.
     Діти сприйняли моє рішення  як зраду.  Адже казала, до пенсії... Та  сподівалися, що передумаю. Тато мого Глінкіна, таксист за фахом, сказав:
     - Василівно, ви тільки скажіть, та я ж вас щодня буду і на роботу,  й з роботи возити... (скільки я його малого ловила за теплицею із цигарками, ух!)
     А Надюшка мовила (все ж розумна дівчинка):
     - Ну, що ж, раз так треба...- і тихіше: - Мені вас буде не вистачати...
     - Мені теж... Дзвони...
     Надя рідко дзвонила. Коли у неї був випускний, у мене був уже інший клас у новій школі, і теж випускний. Я тільки  пізніше дізналася, що одного бала не вистачило дівчинці до срібла. Зарізали на хімії...
      Одного разу  пізненько ввечері в моїй квартирі  пролунав телефонний дзвінок.
     - Ларисо Василівно, швидше, швидше виходьте на вулицю!  Подивіться на місяць!  Він такий  ...ірреальний! (Мої слова...)
     Я спустилася із 7 поверху надвір. Велике кругле колесо звисало над будинком, а від нього розходилося далеко-далеко срібне марево. Аж до моєї Надюшки.
     Ще через рік вона приїхала до мене зі своїм хлопцем.
     - Ну як, запитала, - як ви думаєте, це кохання?
     - Дівчинко, а тут уже я нічого  порадити не зможу...  У таких справах вирішуєш лише ти.
     ...Цієї зими пролунав міжміський.
     - Ларисо Василівно..
     - Надю, ти звідки..?
     - Я далеко..  Потім при зустрічі розкажу...
     - Добре, Надю.. У тебе все нормально?!
     - Потім, все потім... (плаче)
      Плачу і я...Мовчки.. Я ж сильна...
     - Надюш, я не знаю, де ти і що з тобою... Але якщо ти навіть когось убила, я тебе зрозумію! - випалила я.
     - Ні, Ларисо Василівно, до цього не дійшло...(сміх крізь сльози)..  Просто...  Я хотіла почути Ваш голос...  Скоро побачимось!

Як я сподіваюся, що скоро...
-

     Моя донька завжди жартувала: "Мам, ти, мабуть, хуліганів більше любиш за інших учнів?", -  на що я їй відповідала: "Ні,  Янусько, просто вони потребують більшої уваги з боку дорослих".
     Ярослав - однокласник моєї доні. Йому, як і їй, 26. Уже у 5 класі Ярослав читав 220 слів за хвилину. Але ж поведінка... Господи, прости...
     Пташиний ніс, тонкі губи, гугнявий голос... Саме цей голос і видав підлітка, коли той, уже навчаючись у 9 класі, набрав 02 і повідомив, що школу заміновано.
     Дітей та вчителів спішно вивели на вулицю. Уроки? Які там уже уроки! А наряд міліції із собакою та кінологом шукали міну у приміщенні школи, але так і не знайшли.
     Біда Ярослава була в тому, що у відділку всі звінки фіксувалися - записувалися на магнітофонну плівку. І чи то вчителі, чи учні швидко розпізнали гугнявий голос Ярослава із 9-Б. На вулиці стояв травень, був кінець навчального року. І коли хлопець не з'явився до школи, ніхто й не здивувався: Ярослав любив гульнути. А далі було літо. До 10 класу хлопця й так би не взяли, бо тільки з літератури він мав сімку, а то "два" та "три"... Усі думали, що Ярослав навчається чи у вечірній, чи у ПТУ.
     Минуло років 9. Була зима. Я обережно йшла засніженою вулицею до магазину, боячись підслизнутися на льодовій доріжці. Раптом на розі вулиці побачила чоловічий силует.  Сидячи в інвалідному візку, чоловік  час від часу некординовано розмахував руками. "Шістнадцята з розуму сходить", - подумала я (поруч стояла школа для  дітей з вадами у розвитку). І вирішила обійти чолов'ягу від гріха подалі.
     - Ларисо Василівно, не впізнаєте? - раптом почула від нього.
     - Ні, вибачте... Я вас знаю?
     - Я ж Ярослав, - і він назвав прізвище.
     Я оторопіла: цей нещасний каліка (тепер я уже роздивилася, що його рухи - результат хвороби), прикутий до інвалідного візка, що виглядав на усі сорок,  життєлюбний хуліганистий Ярослав??
     - Що з тобою, Ярославе, - тільки й мовила.
     - Якби ви тільки знали, як я жалкую, що тоді вас не слухав... Скільки разів ви мені казали, що треба братися за розум, який у мене є.. . Але, мабуть, немає того розуму...
     Я уже й забула, що я говорила  Ярославові, коли той був школярем. А він продовжував далі:
     - Після того випадку із "мінуванням" моїй мамі сказали: або штраф (а це сума чимала), або ж колонія... І загримів я до колонії... А там через два роки до дорослої в'язниці. І пішло, й поїхало...
     - А..? - кивнула я на його візок.
     - А це мєнти побили, та так, що ось який я тепер...
      Я  дивилася і думала: "Хлопче, хлопче, що ж ти наробив? Скількох радощів життя ти уже не отримаєш... Ніколи..."
     - Тримайся,  Ярославе, -  тільки й сказала йому. А що я могла іще сказати...

Мамочки и папочки, с новым учебным годом!))) PS: Зази, я вне конкурса))) прости, не удержалась)))

Дружина поїхала у відрядження. Чоловік вранці будить сина і веде до
дитсадка. Зайшли до нього — не беруть. Заходять до другого — знову не
беруть, бо немає такого у списку вихованців. Дорогою до третього син
каже:
- Доки ти водитимеш мене по дитсадках, я спізнюся до школи.

Поправка 42/12 к документу № 224-1860 АА (от 01.12.2016):