Надибала цікавий сайт з можливістю завантаження української (і зарубіжної) літератури: http://www.ukrlib.com.ua/




Знайшла багато цікавого, що не зустрічала раніше

То ж і Ви завітайте!

З віком по різному сприймаєшь одну й ту ж інформацію. В цьому переконався недавно перечитуючи оповідання Чінгіза Айтматова (царство йому небесне) "Пегий пёс, бегущий вдоль моря ". Коли читав його років 12 тому назад, цей твір здався просто нудним і ніяких емоцій не викликав, потім перечитував його років пять назад і здався він мені змістовним, геніальним навіть, наскільки яскраво описані характери людей, описуються звичаї народу, тяжкість життя простого люду в холодному Поморї. Сміливість хлопчика і стійкість чоловіків вражають. Сприйняв його саме так як хотіли вчителі, щоб ми його сприйняли , навчаючись у школі - як геніальний твір.

Але знову щось спонукало мене місяць тому назад перечитати цей твір. І я відмітив зовсім інші речі . Цей настільки треба бути жорсткою і черствою людиною, щоб понад сто сторінок смакувати як повільно помирають люди у безмолвній пустелі моря, в гущі туману, коли за метр від свого носа нічого не бачиш. Без води, без їжі. Повільно помирають три здорових чолов`яги і один маленький хлопчик 14 років. На очах у дитини повільно висихають вогники життя на обличчях дідуся, батька, дядька. Описано, які муки без води і їжі витримував маленький хлопчик. По черзі, щоб врятувати життя іншим викидається з човна у море дідусь, через декілька днів дядько. Серед повного безмолвного штилю дитя залишається з батьком у відкритому морі, але й батько, врешті-решт викидається в море, щоб ніби-то врятувати життя сину, що є безглуздим. Адже від того , що він викинувся в море ні туман не розступився, щоб  було видно куди плисти, ні води у хлопчика не добавилось, ні їжі.

Хлопчик залишається сам у відкритому морі. Від голоду та зневоднення він періодично втрачає свідомість. Повільно він помирає на очах читача.

Наприкінці оповідання туман розступається і він помічає вдалині рідний берег у вигляді собаки, що біжить краєм моря, але сили гребсти нема, єдина надія, що хтось із берега помітить човна, або хвилі пригонять човен до берега.

У віці 28 років я оцінив цей твір як найжорстокіший із усіх, які я читав. Чому навчає нас цей твір? Жорстокості життя, спонукає сприймати неминучість смерті і безропотно підкорятися їй?

Невже ж добра людина могла це написати?

Серед  студентської  спільноти  свого  часу  було  поширене змагання  на  складання  оповідання,  у  якому  би  всі слова  починались  на  одну  і ту саму букву -- ТавтоГрами. 

В російсько-мовному змаганні відоме оповідання  «Отець Онуфрій»:  http://blog.i.ua/user/290876/2029464/

До уваги пропонується оповідання, де всі слова починаються на букву «В»  (понад  200 слів)…

 

Ворона вперше в Великдень, в вівторок,  взялася варити вечерю.

Внесла велике відро води, всипала в воду вівсянку.

Варила-варила, вирішила виявити винахідливість: влила вершки,

вкинула вчорашній вінегрет.

 В відрі весело вирувало.

Ворона-вертихвістка  вертілася всюдибіч: витягла високоякісну вермішель, відкрила вишневе варення, відщипнула вісімнадцять виноградин, відламала восьмушку ванілі.

Все вкинула, вимішала, випестила...

Вариво видалось вельми вегетаріанським.

 Ворона вирішила вкрасти вирізку.

Вигасила вогонь, вирушила в “Варус”.

 Відважно влетіла всередину.

Всі відвідувачі “Варуса”, вгледівши Ворону, влаштували вереск.

 Виручили випадкові військові: взялись виганяти вертихвістку

 віниками,  вербою…

Втікаючи, Ворона втрапила в віддалений від виходу відділ.

Вгледіла “Віскас”. Вхопила. Вправно вилетіла.

Вдома відновила вогонь, вкинула влучно в відро віднайдені вишкварки, вкрадений “Віскас”.

- Все, вже вистачить, - впевнено вимовила вголос.

Вельми вдоволена вмостилась відпочивати.

Влетів вайлуватий Ворон.

- Вау! Вечеря! Вельми вдячний! - вигукнув.

- Втомився, вельмишановний? Виголодався? Всідайся! - відповіла весело Ворона.

Впевнено влила вариво в ваганки* -- виглядало вдало.

Ворон взявся видзьобувати.

Враз - випрямився витріщився-вилупився !!!

Ворона викрикнула: - Вдавився?! Викликати ветеринара?!

- Води, - вимовив втишено Ворон, випльовуючи вариво.

Випив воду, відкашлявся.

- Відпустило... - видихнула Ворона.

Вона відвернулась.

Ворон вмить вилив вариво в відкрите вікно.

- Виїв все! - виголосив, віддаючи Вороні випорожнені ваганки.

- Вечеря вдалась? - взялась вона випитувати.

Ворон вирішив відбрехатися (вважатиме вередою, втратяться

взаємини, вивітриться ввічливість).

Вдавано ввічливо вимовив: - Вдалась... Вражений...Візьми Валюту, - всучив.

Ворона вийшла вимити ваганки .

Вдивляючись в вже вимите відро відверто відразливого варива, Ворон важко видихнув: - Вмру...

Вернувшись, Ворона весело відрапортувала:

- В вівторок варитиму вареники, випікатиму ватрушки!

Ворон вперше ввечері випив валер’янки...

Любі друзі, хочу дуже дізнатись подобаєтся вам взагалі читати літературу?
Якщо все ж таки ДА, то напишить у коментах, яку саме полюбляєте
                          Буде дуже цікаво дізнатися

Лариса Косач – геній української літератури, що входить в умовну тріаду Шевченко-Франко-Українка. Її вірші вчать ще змалку, тож здавалось би, що ми знаємо про цю поетесу все. Адже про неї завжди багато говорять, багато пишуть, багато дискутують… Принаймні, однозначно більше, ніж, скажімо, про її маму – ще одну визначну поетесу Олену Пчілку. Та насправді ми зовсім не знаємо Українки. Тож зараз я спробую трішки пролити світла на життєві таємниці феномену, який можна назвати «Ucrainka incognita».  Мало хто знає, але якби Леся жила в наш час, її б однозначно назвали дитиною індіго. А, може, вона такою і була? В дитинстві Леся була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту. До прикладу, дівчина навчилась читати ще в чотири роки, шестилітньою вона вже майстерно вишивала, а у дев’ять – написала свій перший вірш. Про рівень її розвитку свідчить також і те, що всього у 19 років Українка написала підручник «Стародавня історія східних народів» для своїх сестер. Крім того, поетеса знала 7 мов – українську,французьку, німецьку, англійську, польську, російську та італійську. При чому казала, що французькою спілкується краще, аніж російською. Погодьтесь, що все це – дійсно ознаки геніальності, адже далеко не кожному таке дано.

– І доки ти, Гапко, будеш отака?..
– Яка?..
– Отака дурна?.. Скільки вже часу я тебе морочу, а
ти неначе нічого не тямиш і не хочеш мене слухати?..
Гапуся перестала усміхатися та й спиталася не то з
насмішкуватим тремтінням верхньої губи, не то з хви-
люванням, яке завжди буває у молодих дівчат, коли
вони почувають себе безборонними і в обладі того чо-
ловіка, від якого вони викручуються довго і уперто, а
він довго і уперто домагається свого:
– Я вже знаю вас. Всі хлопці такі, як і ви. Але хлопці
завжди звичайні і слухають тих дівчат, з якими ночу-
ють. А ви ніколи не слухаєте.
– А відкіля ж ти такого досвіду набралася, що
знаєш, і як хлопці ночують, і як поводюся я з тими, що
ночую?..
– Ви таке мене питаєте, неначе це Бог його й знає,
що за дивина. Всі наші люди, і батьки, і матері, до за-
міжжя ж ходили на досвітки і підночовували із своїми
гуляками. Так і ми робимо, і все добре знаємо і без
школи.
– Ні, ти мені скажи, відкіля ти знаєш, як я поводюся
із своєю ночувакою?.. Бо ж ти ще зі мною не ночува-
ла… І це вже мене дратує. А я ж парубок, хоч і такий,
про якого співають:
Огірки жовтяки,
старі хлопці, як бики.
А ти дівчина і не хочеш слухати, хоч я добре знаю,
що ти ночуваки в селі не маєш… Ну, скажи, хто тобі
сказав, як я ночую?
– Ніхто не казав.
– Як не знаєш, то й не мели чортзна-чого… Чи, мо-
же, щось поміж людьми патякав Передерій?..
І Гапуся, неначе злякано, знов швидко нагнулася до
сорочок і стала якось нервово довіджимувати їх і скла-
дати на стіл на простелений для цього рушничок. Во-
на мовчала. А Маздигін, постоявши ще хвилини зо дві,
зробив крок до неї і взяв її енергійною правою рукою
за ніс і, притримуючи лівою дівчинину потилицю разом
з косою, підвів їй голову. І вона станом випросталася,
і почервоніла, і дивилася поверх його руки йому в очі.
І він мовчки випустив її ніс, і взяв її голеньку руку коло
ліктя, і почав її гладити правою своєю рукою, примов-
ляючи:
– Гапусю люба, Гапусю моя маленька, скажи мені,
що ти чула про мене? Бо то ж дуже недобре буде для
мене, як почнуть голосно верзти про мене всяку по-
гань. А я ж учитель і голова парткому. І мене можуть і
з школи нагнати… Скажи мені, моя дівчино?..
Він був високий, з м'ясистим і в'ялим від солодосної
ліні обличчям. Очі мав сірі, великі, але завжди прим-
ружені напівсонною котячою флегмою, і через те во-
ни позначалися між повіками невеличкими щілинами.
Тільки тоді він розтуляв повіки на всю широчінь, коли
траплялася якась несподіванка або кінець якогось ді-
ла довершувався чи починався. Ходив він завжди у
чоботях і в синіх штанях і по-московському у верхній
сорочці навипуск, і підперезаний кавказьким черкесь-
ким пояском. Чуб мав жовтий і вгору довгий, і завжди
підстрижений під польку, але ніколи не тримався ку-
пи, а завжди розпадався на дві половини, утворюючи
широкий і плисковатий проділ. І все це разом творило
вигляд його голові, сповнений нехлюйства і безсором-
ної затяганості. Ще й чогось у його завжди була мок-
ра пляма на сорочці посеред спини, поміж плечима. І
відти смерділо потом, який нагадував пах тієї щетини,
що жиди колись продавали із здохлих свиней.
І зараз він, говорячи і гладячи Гапусину руку, був на-
хилений до неї, і чуб йому, спадаючи на виски, виріз-
няв блискучі щілини його ласих очей. Дівчина аж мі-
нилася своїм обличчям: то блідла раптом, то жахли-
во червоніла, але не відводила свого погляду з його
обличчя, ніби зачарована. Але нарешті вона вирвала
руку і відступила під стіну та й проказала:
– Не зачіпайте мене, мені легше буде казати.
І він її не ловив, але у попередній вистаті лишаю-
чись, наполягав:
– Ну, кажи, кажи… Це дуже важливо… мені, Гапу-
сю…
І, зітхнувши, поправив на лівому виску чуб і обіпер-
ся правим стегном об столик. Він чекав. А вона, по-
полотнівши, але силкуючись себе перебороти, стала
белькотати:
– Це баба Якимиха розповідала жінкам, та й я чу-
ла… Вона казала, що Передерій у дворі Вербокрута,
п'яний від самогону, на порозі хатніх сіней вигукував:
«Він думає, що я дурний. Він думав, що я не розбе-
ру, чого він у вас одняв гармошку… Він, собача душа,
осмалив мою жінку раніше від мене, і мені дав вашу
гармошку, щоб я собі награвав та смалятини не чув.
Нехай, – каже, – ще трохи порозкошує, нехай підожде,
то ми йому справимо не таку смалятину…»
– Це він так казав?
– Щоб я з цього місця не зійшла, як усе те неправда,
що я кажу… Хіба що баба Якимиха брехала?.. Але ж
ні: вона стара і богобояща жінка.
– Якщо він таке робить, то він протів Совєцької
власті… – заговорив роздратовано Маздигін.
– Він злигався з куркулями, і ми його відціля спро-
вадимо… Побачимо, хто кому швидше справить сма-
лятину. Тепер ми всіх, що водяться з куркулями, по-
правимо на ту дорогу, з якої додому ніхто вже не вер-
тається… Добре, добре. І якби це й ти зараз у школі
не робила, то ми б і твого батька, Шелестіяна, разом з
Передерієм погнали б у далекий край, де справляють
горбатих та язикатих… Але ти у мене робиш, то і твій
батько не тільки не має загрози вилетіти з рідного се-
ла, але ще й держатиме і надалі шкільні коні для мого
комнезамівського хазяйства.
Але Гапуся, коли він тільки згадав про її батька, за-
раз же звела брови над очима у понурий вигляд і спи-
тала, посвітюючи стуманілим поглядом:
– А що ж мій батько зробив поганого Совєцькій
власті… Чи він що з Передерієм мав спільного, що ви
і на його зводите ремство?..
– О, Гапусю! Твій батько з Брусом товаришують,
сходяться, п'ють самогон і п'яні Совєцьку власть у до-
мовину покладають… Але навіть якби вони один з
другим Совєцької власті і не зачіпали, то й то я тільки
через саму тебе твого батька пошкодував би, хоч ти
його і не шкодуєш.
– Чого ж я батька не шкодую?..
Уже тихше і трохи злякано, і з почуттям, не керова-
ним ніяким напруженням зусилля, і з бровами, і чолом,
вирівняним у звичайну форму супокою, що нагадува-
ла береги якоїсь річки, кудою раптом з'являється роз-
бурхана вода, спитала дівчина.
Та Маздигін, уже сміючись удавано-заспокоюючим
сміхом, говорив:
– А що ж ти кажеш, що я дівчат не слухаю, коли з ни-
ми лягаю спати, і на доказ цього мовляєш, що я «осма-
лив» Передерієву жінку раніше від його?..
– То ж люди говорять і сам Передерій, а не я, що ви
дівчат перебираєте і віддаєте заміж за комсомольців.
І через те з вами я боюся лягати.
І Маздигін занімів від останніх слів дівчини, але, ні-
би для того, щоб приховати це, двічі ступив до неї і
взяв її праву руку знов у свої обидві і почав цілувати її
повільно від п'ятірні аж до ліктя, приказуючи:
– Я вже буду тебе слухати… Буду слухати, і ти бу-
деш зі мною спати, я тобі буду чоловіком, а ти мені
жінкою…
А та, знесилившись і від раніше відчутих і незвичних
переживань, які Маздигін збудив і своїми погрозами,
і своєю нахрапністю тепер, вже нічого не говорила, а
тільки шептала так, неначе маленька дитина шепоче
ввесь час те саме, коли утомиться якимсь одним по-
чуванням. І були в дівчини розтулені рожеві уста. Зда-
валося, вона тяжко забажала пити:
– Я не хочу жінкою бути… Я не хочу жінкою бути…
Я хочу з вами ночувати так, як у нас хлопці ночують
та дівчата… Я не хочу жінкою бути… Я не хочу жінкою
бути…
І в неї з чола десь узялося маленьке пасмо кіс і
звисло через око, і через щоку, і присохло до ниж-
ньої губи рота, і заважало їй говорити. І Маздигін, віді-
рвавшись поцілунками від руки і побачивши присмаглі
дівочі вуста з присохлими кісьми до їх, видав із себе
якийсь звук, не то стогін, не то задоволення від діво-
чого оп'яніння, і обняв жадібно лівою рукою її стан і
влип знов. А відірвавшися і подивившись із мить на
майже знепритомнілу дівчину, почав нападами її цілу-
вати з таким присмаком, який виявляє голодний кібе-
ць, вганяючи свій чорний дзьоб у тепле тіло зловле-
ної курки. І вона, подібна до людини, яку непомітно от-
руїв чад, почала осідати під стіну, сповзаючи з неї спи-
ною. І любосник аж тепер підхопив її на руки і швидко
поніс із кухні у свою кімнату. Тільки тоді, коли він пра-
вою ногою тусонув у двері кімнати, то куценька і груба
Гапусина коса, погойднувшись, ударилася об одвірок,
неначе хотіла вхопитися за стіну, не пустити свою ма-
леньку господиню на стежку глуму та неслави. І після
цього Маздигін уже аж за порогом кухні задки ногою
так зачинив двері за собою, що вони аж хрьопнули, та
ще голоснішим зробили безнастанний шепіт дівчини,
що скидався на благання крізь плач:
– Я не хочу жінкою… Я не хочу жінкою… Я хочу так,
як дівчата і хлопці в селі…
А потім стало чути тільки скиглення її, похоже на
скавучання знесиленого голодом та холодом занесе-
ного цуценяти десь за село, у рів, і покинутого на дощі
та на осіннім вітрі. І задирчало ліжко, збите з місця, і
заскрипіло від ваги всіма своїми розхитами та пружи-
нами. А потім стало тихо і солодко, неначе в злодія в
порожній кишені. Але ця холодна байдужність часу не
довго тяглася. Вона зникла ще швидше, як крижана
бурулька на тій гіллячці, яку наставлять над вогнем.





Це прогуло Маздигонове полегшене зітхання, і вдово-
лений його вигук ударив по всіх напругах стін у кімнаті:
– Вот і всьо, дурочка!.. А ти боялася…
Було вже годин одинадцять літньої ночі. У кухні кри-
жаніла байдужість тиші. А на столі горіла сиротливо
гасівка і відсвічувалася і на тарілці з милом, і на сороч-
ках, викручених і складених поруч із лампою, і утворю-
вала темні пасма тіней, переплетених разом з пасма-
ми світла, що позначилися на випнутих боках купи бі-
лизни. А в ночвах же на табуретці ще червоніла тіль-
ки одна сорочка, влипши у мокрі боки та в дно, затяг-
нене замиленою водою. З калюжі вода, що виднілася
під ночвами скраю на табуреті, помірно капала на під-
логу, ніби відраховуючи час тому, скільки ще лежати
незакінченій праці у затихлій кімнаті. На підлозі води
не було, тільки була темна пляма від капання. І чуло-
ся, як надворі розходився вітер, бо шумів сад і якесь
дерево черкало галузками об вікна. Але простирад-
ло на вікні своїм супокійним висом, відгороджуючи ніч
від кухонного світла, затамовувало можливість вияву
всякої людської тривоги, яка б наважилася перерва-
ти хатній супокій принишклих людей. І хоч в цей час
явно стало чути собаче дряпання знадвору у кухонні
двері і вряди-годи прохальний гавкіт до середини. Але
всі речі в кухні під захистом запони на вікні та втихо-
мирюючого капання води усмоктувалися в тишу ночі
аж до того низу, що споконвіку тільки чує під собою у
непорушній землі глибину, страшнішу від сну і навіть
від самої смерті.
Аж ось крізь шум вітру і гомін саду, і дряпотню, гав-
кання собаки на мокрій тиші кинутої в кухні роботи по-
чулися слова Маздигона:
– Гапусю… Гапусю, вставай… уже дуже пізно…
– Ну то що, що дуже пізно? – почувся відгук сонної
дівчини.
– Як то що?.. Тобі ж треба дома ночувати…
– А я гадала тут переспати ніч і взавтра докінчити
прати сорочки, і вже геть-чисто їм вивести лад.
– Ти взавтра з дому зможеш і пізніше прийти та й
докінчити їх…
І чи дівчина у цих словах почула якусь загрозу, чи
взагалі зрозуміла своє становище, але вже відповіла
своєму «ночуваці» словами, повними тривоги і прихо-
ваної розпуки:
– А як у мене буде дитина, що тоді я робитиму?..
– Дурненька, – засміявся Маздигін, – так швидко не
буває дітей…
– А я кажу, що, мабуть, я буду черевата, то як я буду
між людьми?..
Почулися Гапусині слова, говорені несміливо, бояз-
ко, але настирливо домагальні якоїсь ясної відповіді,
яка б могла заспокоїти бідолашну дівчину і виправда-
ти ті ночування із оцим чолов'ягою, хоч він у неї ці но-
чування вирвав силою і ніби супроти згоди її. Але Маз-
дигін знов засміявся і вже удаваним сміхом, і промо-
вив:
– У таких молоденьких, як ти, не буває дітей хоч від
якого ночування…
– Не буває?.. А як буде?.. Що я тоді робитиму?..
– Що?.. Ми таке зробимо, що не буде… Ну, годі,
годі… Іди вже, Гапусю, бо мені треба спати, я взавтра
дуже заклопотаний… Та як будеш зачиняти двері, то
впусти Нелю. Чуєш, як вона скавучить?..
І не то крізь плач, не то крізь тільки зляканий пере-
ляк, який їй, мабуть, не давав з самого початку відда-
ватись своєму жалю, Гапуся, чути було, заворушила-
ся в ліжку і говорила:
– Я так і знала, що так вийде… Що і мені доведеться
шукати якогось Передерія…
І тут же разом із цими словами залунали неголосні
ляпаси по голому тілу і гупання босих ніг на підлозі
коло ліжка, і Гапусине не то обурення, не то докір:
– Краще б ви самі себе поляпали там, де оце мене,
аніж робити отаке.
І вийшла в кухню, зачинивши за собою двері. Вона
в руках винесла і спідничку свою з простого полотна і
зафарбовану городньою бузиною. І в кухні, надіваючи
її поверх сорочки, Гапуся чогось оглядала уважно її з
перекривленим ротом, ніби стримуючи плач. Та гук із
кімнати її опам'ятав:
– Та не забудь, Гапусю, сказати татові, щоб він пе-
рестав сходитися із старим Брусом, бо що буде Бру-
сові, те буде і Шелестіянові!..
І чи ці слова злякали дівчину, чи вдарили по дуже
роз'ятреному почуттю, але вона, похапливо зав'язав-
ши на пузі кінці вшитого пояска в одежину, погасила
світло на столі і помацки відкинула гачок на сінешніх
дверях, і відчинивши їх, вийшла надвір.
І вскочила в кухню велика собака з довгими вухами,
що звисали з боків. І, як потім виявилося, що вона ма-
ла руду шерсть і була з тих, що ходять із охотниками і
виносять із річки чи із ставка на берег забитих птахів. І
вона зараз же із скавулінням лапами відчинила двері
в кімнату до Маздигона. І там, радісно гавкаючи, чути
було, вскочила до його в ліжко. І він щось до неї лас-
каве говорив. Та це мені не цікаво. Мені шкода Гапусі,
і навертається думка, що знов такі часи настали для
нашої батьківщини, коли бідна людина мусить посту-
патися собою навіть і собаці…

Завжди прагнув опанувати велику кількість форм поетичної архітектури. І це не самоціль. Чим більше прагнув пізнати форми, тим дужче відчував, що мою душу неможливо загнати в які б то там не було рамки чи то життєві, чи політичні, чи поетичні.

Сонети для мене - це стан душі, коли її торкають руки мого творця в різних життєвих ситуаціях, байдуже, чи в горі, чи в радощах. Коли вона (душа) зневірена або заласкана, стікає росами сльози, - тоді і з’являються сонети. Вони, як бажання душі оновитися, як ще один шанс зробити цей світ, в якому я живу, кращим, добрішим, ще більше наповнити його любов’ю, спраглістю до життя…

Певно, одному творцю відомо, що робиться зі мною і чому я переживаю ту чи іншу скруту, чи прекрасні, щасливі миті, але ж …. в дарунок я маю натхнення, коли із під пера виходять, дійсно, пережиті почуття, відчуття, що ти живеш не дарма і маєш, що сказати людям!

А на разі – на разі час сонетам, самій витончено-строгій, чарівно-прекрасній формі поетики в моєму доробку.

                                          Ваш Драбрезір!

P.S. Нехай бог береже всіх “Цариць» і «Богинь», що принесли в моє життя, як прикрощі так і радощі. В моєму серці і пам’яті вони завжди присутні, як невід’ємна частина мене самого, хоч і розвінчані з п’ядестала Голгофи мого буття…

Та без них, певно, не існував би і я!

 

читай на: http://stihi.ru/author.html?drabrezir

З Бібліотеки української літератури в Москві вилучено більш як 50 книг для проведення психолого-лінгвістичної експертизи.

Як передає власний кореспондент УНІАН у Росії, про це українських журналістів повідомила директор бібліотеки Наталія ШАРІНА.

За її словами, вилучення літератури здійснював Відділ боротьби з екстремізмом МВС Росії, створений к березні 2008 року.

Як сказала Н.ШАРІНА, співробітники міліції в електронному каталозі набрали слово «націоналізм» і вилучили всі видання, в яких було знайдено це слово.

Н.ШАРІНА підкреслила, що міліція запропонувала співробітникам бібліотеки знайти на полицях всі книги, які показав каталог, а на запитання: «Чому ви не зробите це самі?», було сказано: «Ви хочете, щоб ми перевернули бібліотеку і всі книги були на підлозі?».

За її словами, з її кабінету були вилучені недавно одержані книги, зокрема від Посольства України в Росії.

Н.ШАРІНА відзначила, що на запитання про підстави для вилучення книг слідчі повідомили, і це записано у протоколі обшуку, що «література вилучається для проведення психолого-лінгвістичної експертизи».

Відповідаючи на запитання, чи можуть ці події бути пов`язані з нещодавніми міжнаціональними безладами у Москві, Н.ШАРІНА сказала: «Якщо в усьому, що відбувається, шукати крайньою Бібліотеку української літератури, державну установу культури міста Москви, то, вибачте, я вважаю, що це… Якщо за все має відповідати Бібліотека української літератури, тоді це говорить про небажання і невміння певних структур».

Вона пояснила, що відповідно до статті 13 федерального закону «Про протидію екстремістській діяльності», екстремістською літературою визнано ту література, яку оприлюднено на офіційному сайті Міністерства юстиції РФ

«Жодного видання, жодної книги, що входить до цього списку, у нас немає і не знайдено. Тому, якщо ми говоримо про порушення даного закону, тут до нас ніяких претензій немає», - сказала вона.

За словами Н.ШАРІНОЇ, виїмку міліція здійснила на підставі постанови про проведення обшуку 21 грудня, який проходив 9 годин, причому 18 і 19 грудня про це повідомили деякі російські ЗМІ.

Як стало відомо УНІАН, вилучено близько 50 книг. Зокрема, це книги про митрополита Андрія Шептицького, про ОУН-УПА, про діяльність руху «Пора», а також газети «Нація і держава», «Шлях перемоги», «Українське слово». До цього списку також потрапило видання «Національна безпека України» тощо.

Як повідомляв УНІАН, сьогодні, 23 грудня, на прес-конференції в Москві посол України в Росії Володимир ЄЛЬЧЕНКО повідомив, що посольство не може впливати на діяльність Бібліотеки української літератури в Москві у зв`язку з обшуками, що проводяться там.

«Питання складне і неприємне. Бібліотека належить мерії Москви, і посольство не може мати впливу на ті процеси, які там відбуваються», - сказав В.ЄЛЬЧЕНКО.

21 грудня у ЗМІ з`явилася інформація, що в Бібліотеці української літератури в Москві співробітники Головного управління МВС Росії по Центральному федеральному округу проводять обшук. Напередодні ЗМІ писали, що в бібліотеці нібито поширювали літературу «антиросійської спрямованості».

При цьому у Бібліотеці української літератури назвали провокацією появу повідомлень про нібито порушення кримінальної справи за фактом розповсюдження екстремістської літератури (за статтею 282 (розпалювання ненависті або ворожнечі) Кримінального кодексу Росії).

- Знаешь Кот… в жизни реально много моментов, ради которых стоит жить. 
- Но между этими моментами хочется подохнуть несколько раз подряд. 

(с) Олег Тищенков, "Кот"

 

Ця книга стала бестселлером в Америці відразу після виходу. І не дивно — вона перевертає сталі уявлення про «правильне» ведення бізнесу, що насправді часто заважають успіху. Автори, два успішних підприємці, розповідають, як почати або вдосконалити ваш бізнес, а точніше — ваші погляди на нього, з тим щоб віднайти небачену раніше степінь свободи і отримати якомога більшу ефективність.

Книга буде корисна як початківцям так і досвідченим підприємцям. Вона одночасно надихає, збиває з пантелику, виводить із зони комфорту і дає корисну практичну базу. Ви і не здогадувалися, що бізнес може бути таким!

Авторами книги є засновники досить відомої компанії 37signals. Вони легко і доступно діляться своїм досвідом ведення бізнесу в інтернеті. Цікавим є той факт, що сама компанія — не роздута махіна аля Microsoft або Google, а невеличка команда фрілансерів, в постійному штаті котрої всього 14 чоловік (на момент написання книги). І тим не менш, їх продуктами користуються більше ніж 3 мільйонів чоловік у всьому світі. Все це дивним чином вселяло в мене оптимістичну нотку, адже можливості і ресурси є, треба тільки піднатужитись і зробити дійсно корисний продукт. Корисний, в першу чергу, для себе. Читати далі »