хочу сюди!
 

Маша

50 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 37-65 років

Замітки з міткою «пам'ять»

Пам'ятаю.


Немає кращого, ніж пам'ять сколихнути, 
торкнутся забутого давно і, 
навіть, не згадати, пом'янути, 
всех тих, с ким було стрітитись дано. 
Идут роки, минають дні, неначе, 
дивлюсь у вікна потяга вночі,
іскриться думка, мабуть, щось та значить, 
майнула мимо, знов усе мовчить. 
Я опаную и думки и пам'ять,
а може, навіть, знову до пера, 
а поки що, згадаю тих, що з нами 
і те, що забувати не пора.

Людський ресурс. Україна. Причини втрат.

Будь-яка держава має найголовніший скарб – людський ресурс! Але у тому людському ресурсі є ще важливіша деталь – громадянський ресурс. Адже державу створюють і підтримують фізично, духовно, духово, фінансово і мілітарно – лише її громадяни!

Існувати без громадян держава не здатна!


Радянська еліта з плином часу виродилась, стала не здатна ні на що, але спромоглася залишитися біля керма України. Те, що обличчя при владі нібито нові не каже ні про що. Лише радянська еліта може спромогтися, що Україна має невідомих героїв (у третьому тисячолітті!!! ). АТО – то не АТО, а війна російсько-українська, фактичне загарбання РФ частини України, а саме, Криму і частини Луганської та Донецької областей. У РФ було дві біди: дурні і шляхи. Одну біду, першу, вони спихнули в Україну. Чим більше Україна винищить дурнів, що прийшли знищувати українців військових і громадян, та їх грабувати, тим краще буде житися РФ.

Натомість, у цій війні на боці України воюють в основному добровольці і громадяни свідомі, втрату яких досить трагічно відчує Україна вже сьогодні. Тому війна, коли українцям на два постріла дозволяють відповідати одним є міною проти всього світового українства. Лише дурневі може бути не зрозуміло, що коли в тебе стрілять, відповісти можна не встигнуть. Коріння тої біди лежать в Сересерії, де в основному  керували ті, що і хвилини не служив у війську і кому начхати на втрати власного безцінного людського, громадянського ресурсу, або чистокровні вороги націй і народів!


Можна додати, що найбільше у Другій Світовій, в людях, втратила Сересерія, це при тому, що вона виступала організатором тої війни, вона добряче готувалася до тої війни.


Але за злочини проти людства, за ігнорування всіх можливих засобів безпеки для власних громадян, за марнотратство життів власних громадян, невідомо, кого треба було судити першого, Гітлера, чи Сталіна!?  Точніше, коли об’єктивно, то скарати мали би Сталіна!

Гітлер був визнаний ворогом людства, але він порахував втрати власного громадянства у війні до людини. Сталін ніс людству анти людську марксистську теорію комунізму викладену у Манифесті КП Марксом. Тобто, Сталін теж був ворогом людства, але добра частина людства про то не здогадувалась. Так, вони брехали, що прагнуть до гарної мети, до життя без експлуататорів. Але методом її впровадження було марксове загарбання усіх держав, створення єдиної держави, встановлення у тій державі диктатури пролетаріата, знищення всіх «непотрібних» при комунізмі верств населення, проведення навчання громадян науці як можна жити без експлуататорів. Хоча за навання і за науку, то мої фантазії, бо ніде і ніхто з теоретиків про то нічичирк. Лише Маркс натякає у Маніфесті комуністичної партії, що коли громадяни Землі «розвинуться до тої міри», що будуть здатними обійтися без керівної ролі комуністичної партії, комуністична партія може відійти від керівної ролі в комуністичному суспільстві!!!

Підніжки Москви, Сталіна, Кремля – комуністи так любили власний народ, власних громадян, що порахували їхні втрати у Другій Світовій війні (це як мінімум!!! ) у мільйон разів гірше за нацистів Гітлера. Це при тому, що нацисти війну програли, а комуністи ніби виграли. Наймерзенніша (бо знищила найбільше офіцерів РА і люто ненавиділа українців ) особа сталінського режиму, Жуков, заявив, вочевидь користуючись довідником «Стеля», що Сересерія втратила у Другій Світовій війні 20 мільйонів громадян. Тобто точність підрахунку була чисто комуняцька, чи то 20 500 000 осіб, чи то 19 499 000 осіб, що однаково при округленні дадуть «бажану» цифру у 20 мільйонів. Ніколи і ніким це число не спростовувалось жодним комуністом до самої «відлиги» Горбачова!

Тобто всі 100% комуністів вважали що саме з такою комуняцькою «скрупульозністю» треба вести облік втрат власного народу, власних громадян.

Хочеться вірити, що українці прозріють скоро, що впаде з очей облуда і почнуть обирати на посади не любителів грошей, не патріотів інших націй, а своїх рідних українських націоналістів, які вважають найголовнішим скарбом держави української українську націю, і життя кожного українці для них найбільший скарб.

 

Мрію, що в майбутньому не буде в Україні нових могил  невідомих солдатів, громадян України! Життя таке, що можуть бути небажані конфлікти і «військові чвари», але життя громадянина України зникнути без сліду не повинно. Адже держава саме для того і вимріювалась великими українцями, аби вона захищала в першу чергу власних громадян. І так має бути, тому так і буде)))    

Василь Симоненко: "Я — Українець! Ось і вся моя автобіографія!"

19 влучних цитат Василя Симоненка, які актуальні й досі.



Український поет Василь Симоненко народився на другий день різдвяних свят – 8-го січня. Видатний поет і журналіст, своїми текстами він відстоював найкращі людські та українські цінності. Як в епоху 60-их, так і нині, його гострі рядки та лірика не втрачає актуальності.

1. Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

2. Можна прострелити мозок,

Думки ж не вбить!

3. Поезія — це прекрасна мудрість.

4. Не заколисуй ненависті силу.

5. Вірнішого і сердечнішого побратима, ніж папір, я не знаю.

6. Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя.

7. Як усе на світі зрозумієш,
То тоді зупинишся
І вмреш!

8. Вічна мудрість простої людини
В паляниці звичайній живе.

9. На світі той намудріший, хто найдужче любить життя.

10. Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини.

11. Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

12. Запізніле каяття завжди схоже на позерство.

13. Найогидніші очі — порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші душі вельможні,
Найпідліша — брехлива сльоза.

14.  В калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів.

15. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона, однак, занизька.

16. Щасливий той, хто хоче мало від життя: він ніколи не розчарується в ньому.

17. Можна жить, а можна існувати,
Можна думать — можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!

18. Я — Українець! Ось і вся моя автобіографія!

19. І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони «Я».
“Василь був худющий і кострубатий…Він уперто, насуплено дивився в корінь. Сам він, наче корінь, вийшов з землі, з органічною любов’ю до неї і свого селянського роду”, – писав про нього есеїст Євген Сверстюк.

https://populyarne.com.ua/tsytaty-vasylia-symonenka/

Репресії в СРСР та УРСР в історичній ретроспекції

Радянський дисидент та публіцист Ігор Буніч зазначав: «Якщо порівняти ці події з гітлерівським геноцидом євреїв, то треба визнати, що нацисти були набагато гуманнішими у власній країні. Ворог був визначений чітко. Якщо ти єврей — ти ворог, якщо ні, то ні. Як пощастило народитися. Такі ж ярлики, як „буржуй“, „ворог народу“, „кулак“, „підкуркульник“ та інші — могли бути навішені на кого завгодно і в будь-якій кількості. У цьому й полягає головна відмінність масового терору від терору вибраного.»[1]

Всього у 1921—1953 роках (роки правління І. В. Сталіна) у СРСР, за підрахунками державного російського історика РАН В. Земськова, було засуджено 3,77 млн осіб, з них до вищої міри покарання — 643 тисячі осіб, на заслання — 765 тисяч осіб (дані з довідки на ім'я Н. С. Хрущова). В книзі з промовистою назвою «Велика брехня XX століття» Земськовим вказується, що найбільша кількість засуджених (загалом, не лише за «політичними» статтями) знаходилась у ГУЛАГу у 1950 році — 2,56 млн осіб.[2] При цьому, деякими дослідниками констатовані факти навмисного применшення істориками РАН значущості питань, що ними вивчалися,[3] і це ставить під розумний сумнів результати досліджень працівників Російської академії наук.

Так за підрахунками незалежних від влади російських та західних істориків, кількість жертв сталінського демоциду зазначається, як в десятки разів більша від наведеної В. Земськовим. Наприклад, багаторічний радянський політв'язень O. Солженіцин на підставі власних спостерігань і досліджень, в книзі Архіпелаг ГУЛАГ[4] вказує більш реалістичну кількість жертв сталінського режиму в розмірі 66 мільйонів людей, а оцінки західних істориків називає між 45 млн та 80 млн жертв репресій.

Заслужений професор Гавайського університету, автор терміна і концепції демоциду<, історик та дослідник Рудольф Руммель в одній зі своїх 24 наукових праць «Смертельна політика: Радянський геноцид і масові вбивства з 1917 року», посилаючись на чисельні джерела, фахово обґрунтовує розрахунки та вказує кількість людських жертв серед цивільного населення за період правління Йосипа Сталіна в розмірі 51 млн 755 тис. осіб, з яких близько 40 мільйонів померло або було вбито в таборах ГУЛаг.[5]

Багаторічний радянський політв'язень Розанов Михайло Михайлович згадував про надвисоку смертність в російському таборі Ухтинсько-Печорський ВТТ, де він відбував 3650 днів каторги«Що не день, то списують 200—300 людей. Мруть, як мухи. Одні від цинги, інші від виснаження, треті від роботи і холоду».[6]

Репресії як метод покарання[ред. • ред. код]

Термін «репресії» використовується в СРСР для визначення методу покарання людей, які вважалися антиреволюційними елементами і ворогами народу. Чистки мотивувалися бажанням частини партійного керівництва позбавитися інакодумаючих елементів з Партії і з метою утвердження влади Сталіна. Інші кампанії репресії проводилися проти соціальних груп, які вважалися або були звинувачені у діяльності з прихованими політичним мотивами чи протистояли радянській владі і політиці Комуністичної партії.

Також велика кількість чисток зображалася як усунення можливості саботажу і шпигунства, з огляду на можливу війну з Німеччиною. Найбільша суспільна увага була сконцентрована на репресіях як проти самих лідерів Комуністичної партії, так і проти державних службовців і командного складу збройних сил, широкого загалу членів Партії. Масові репресії в цей час супроводжувалися разом з порушеннями радянськими державними органами радянської законності.

Однак, кампанія репресій торкнулася представників багатьох інших груп суспільства: інтелігенціїселян і особливо, яких називали «надто багатими селянами» (куркулями). Вістря репресій НКВС було спрямоване також проти цілих етносів і етнічних груп, яких називали «п'ятою колоною».

Судячи з промови Микити Хрущова «Про культ особи і його наслідки», що прозвучала на ХХ з'їзді КПРС у 1956 р., та недавніх досліджень, більшість звинувачень, включаючи ті, що прозвучали на Московських процесах, були базовані на примусових зізнаннях, часто здобуті за допомогою тортур і під впливом вільної інтерпретації статті 58 Кримінального Кодексу. На основі цієї статті звинуваченим приписували контрреволюційні злочини. Замість судових процесів часто діяли так звані трійки НКВС. Сотні тисяч людей були звинувачені за сфабрикованими доказами у різноманітних політичних злочинах (шпигунствошкідництвосаботаж, антирадянська агітація і пропаганда, таємна підготовка до державного переворотутероризм), а потім розстріляні або відправлені у табори ГУЛАГу. Багато з них померло у робітничих таборах від недоїдання, хвороб і виснаження. Широкомасштабні політично вмотивовані вбивства сьогодні називається терміном «демоцид» або «політцид».

Ідеологічне обґрунтування репресій[ред. • ред. код]

На об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК у січні 1933 року Сталін заявив «Сильна і могутня диктатура пролетаріату — ось що нам потрібно тепер, для того щоб зітерти в порох останні рештки вимираючих класів і розбити їхні злодійські махінації».«Репресії, — заявив Сталін влітку 1930 року на XVI з'їзді партії, — є необхідним елементом наступу» [1]. Ідеологічною основою репресій була боротьба проти «ворогів народу».

Підбиваючи на об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК у січні 1933 року підсумки першої п'ятирічки, Сталін включив у доповідь спеціальний розділ про завдання і результати боротьби «із залишками ворожих класів» [1]. «Ми утвердили, — заявляв Сталін, — у всіх сферах народного господарства принцип соціалізму, вигнавши звідти капіталістичні елементи». Далі він по-перше розкриває хто мається на увазі під останніми. Останніми залишками вимираючих класів є «промисловці і їх челядь, торговці і їх посіпаки, колишні дворяни і попи, куркулі і підкуркульники, колишні білі офіцери і урядники, поліцейські і жандарми, різного ґатунку буржуазні інтелігенти і всі антирадянські елементи. Єдине, що їм залишається робити, це пакостити і шкодити робітникам і колгоспникам, Радянській владі, партії. І вони шкодять як тільки можуть. Сила і міцна диктатура пролетаріату — ось що нам потрібно тепер для того, щоб розвіяти останні залишки помираючих класів і робити злодійські махінації» [61:22]. Сталін стверджував, що представники цих ворожих класів «розповзлися по наших заводах і фабриках, по наших установах і торговельних організаціях, по підприємствах залізничного і водного транспорту і головним чином — по колгоспах і радгоспах. Розповзлися і сховалися вони там, нап'явши маску „робітників“ і „селяни“, причому дехто з них проліз навіть у партію» (Сталин Сочинения. Т 13. с.207-208) [1 ].

Найбільш масштабні репресивні акції[ред. • ред. код]Розгром троцькістської опозиції[ред. • ред. код]

Відразу після смерті Леніна у 1924 утворилося декілька угруповань всередині керівництва партії, кожна з якої претендувала на владу. Троцькому протистояла більшість керівництва країни на чолі з Зінов'євимКаменєвим і Сталіном, так звана «трійка». Привід до конфлікту з Троцьким був в тому, що, на його думку, необхідно було всіляко сприяти всесвітній революції. При цьому Сталін відстоював концепцію побудови соціалізму в одній країні. Але насправді коренем конфлікту була боротьба за концентрацію всієї повноти влади в руках Сталіна. Троцький був усунутий з займаних посад, його прихильники були витіснені від керівництва Партії і держави. Погляди Троцького («троцькізм») були оголошені ворожою ленінізму дрібнобуржуазною течією. В середині 1920-х років до нього приєдналися Зінов'єв і Камєнєв, які після розгрому Сталіном т. зв. «Нової опозиції» стрімко втрачали владу. В липні-жовтні 1926 року Троцький, Зінов'єв, Камєнєв були виключені з політбюро. Проти «троцькістів» і «зінов'євців» почалися справжні гоніння і репресії. В лютому 1929 р. Троцький був видворений за межі СРСР, а 1940 — вбитий агентом НКВС.

Вважається, що «троцькістів» було остаточно розгромлено у 1934 році. 26 січня 1934 року на «З'їзді переможців» Сталін заявив: «Ми перемогли ворогів партії, тобто троцькістські і бухарінські групи опозиції, але залишки їх ідеології все ще живуть в умах індивідуальних членів…, а також їх контрреволюційна програма відновлення капіталізму в СРСР.»

Протягом 1934—1936 років з лав партії було виключено 18,3 % із 1916,5 тисячі її членів, більшість яких було заарештовано і страчено. Зокрема з 1966 делегатів «З'їзду переможців», 1108 було арештовано й більшість із них розстріляні. Пізніше чистки торкнулися також і органів НКВС — з 1 жовтня 1936 р. по 15 серпня 1938 р. було арештовано 2273 людей, з них за «контрреволюційні злочини» — 1862. Після приходу Берії за 1939 рік до них додалося ще 937 людей.

Ліквідація куркульства як класу[ред. • ред. код]

Сталіну і партійному керівництву для проведення колективізації на селі потрібна була опора. Сталін розумів, що найбільшим ворогом його планам є клас заможного селянства і тому партія взяла курс на ліквідацію куркульства. Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони становили близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.

Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку. З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули.

Та найстрашнішим засобом боротьби сталінської влади проти українського селянства став Голодомор 1932—1933 років.

Незабутні тіні


У кінотеатрі "Україна" відбудеться ювілейний вечір художнього фільму "Тіні забутих предків"
03.09.2015 | 16:50 
Прес-служба Міністерства культури 
 


4 вересня у кінотеатрі «Україна» (м. Київ, вул. Городецького, 12) відбудеться  урочистий вечір до 50-річного ювілею прем’єри художнього фільму «Тіні забутих предків» з демонстрацією стрічки.

В урочистому заході візьме участь Віце-прем’єр-міністр України -  Міністр культури України В’ячеслав Кириленко, дипломати, представники культурних центрів, режисери, кінематографісти, учасники прем’єрного показу легендарного фільму  50 років тому. Зокрема, виконавиця ролі Марічки - ЛарисаКадочниковата,  композитор Мирослав Скорик, а також спеціальний гість із США Джеймс М. Стеффен – доктор філософії та прихильник творчості Сергія Параджанова.

До знакової дати виданий буклет, де викладена історія створення стрічки, а також створений промо-ролик: https://www.youtube.com/watch?v=gBqz8NOkDKk

Нагадаємо, що у вересні 2015 року Україна на державному рівні відзначає 50-річний  ювілей прем’єри легендарної стрічки «Тіні забутих предків». Відповідне рішення було прийнято Кабінетом Міністрів України розпорядженням № 702-р від 26 червня 2015 р.

Художній фільм «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Михайла Коцюбинського зняв режисер Сергій Параджанов, оператором стрічки виступив Юрій Іллєнко. Головні ролі Івана та Марічки зіграли Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова. Зйомки фільму тривали в 1963-1964 роках у справжніх гуцульських хатах та околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. У вересні 1965 року на прем’єрі «Тіней забутих предків» в кінотеатрі «Україна» в Києві Василь Стус, Іван Дзюба, Мирослав Скорик, Георгій Якутович і В’ячеслав Чорновіл публічно висловили протест проти політики влади, оприлюднивши інформацію про арешти української творчої інтелігенції.

Український художній фільм «Тіні забутих предків» здобув нагороди на міжнародних кінофестивалях у Мар-дель-Плата (Аргентина), Римі (Італія), Салоніках (Греція) та спеціальну премію журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві за талановитий художній пошук та новаторство.

 

 

 
« повернутисьПостійна www-адреса статті:
http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=248454888

Заповіт Галини Гордасевич

Коли помру, —колись-таки помру, —

Хоч вірю,що це станеться нескоро, —

То дайте спокій сивому Дніпру,

Де кручі і високі осокори.

На Личаківський також не несіть:

Там надто пишно і, до того, тісно.

Ні-ні, не хочу! Навіть не просіть!

Сказала так — хай буде нині й прісно.

На цвинтарі малому схороніть,

Де хрестики і написи наївні.

Нікому йти туди не бороніть

Нехай то будуть кози або півні.

Вони зчиняти бійки мастаки,

І я малою трохи їх боялась.

Ага, ще напис напишіть такий:

«Жила. Любила. Плакала. Сміялась».



Галина Гордасевич похована 13 березня 2001 р. у рідному Кремянці на старому Монастирському цвинтарі, як того і бажала...

Невсеремось!

Шановне і поважне товариство знає, що сьогодні за день... Мені чомусь пригадався віршик, який з'явився "в народі" після чорнобильської аварії... "Ми - українська нація! Не візьме нас радіація! Невсеремось!" Ті, хто старший за віком, зрозуміють, що "невсеремось" - це перекручене від нікарагуанського "венсеремос". Наразі, замість "радіація" можна підставити інше слово... Але зміст від того не зміниться.
Згадаймо і пам'ятаймо... Бо це наша історія... Не забудьте запалити свічку ввечері...

Подяка художнику Миколаю Горда в річницю пам'яті

Завтра  13 лютого річниця відтоді, як не стало гарного художника Миколи Горди, людини доволі непересічної і видатної. 

Хочу спробувати написати про Миколу різні епізоди спогадів, а почати маю ось з чого.
Познайомила нас моя мама, Галина Гордасевич, незадовго до своєї передчасної смерті, а з того всього вийшла ось така подія. Знайомство з Миколою надихнуло мене на думку, щоб він намалював портрет до дня народження Галини Гордасевич. Я приніс йому кілька світлин і обумовив стиль портрету, як парадовий і урочистий. У мами нічого подібного ніколи не було, тому робилося все в таємниці від неї, щоб зробити приємну несподіванку... Не судилося.

Від самого початку Микола жалівся мені, що малювання йде йому тяжко, але якось мусить довести до ладу роботу. Аж одного дня після тривалої перерви мені подзвонив Микола і піднесенним голосом повідомляє, що сьогодні йому рптово надійло неймовірне піднесення та прозріння і він буквально за кілька годин намалював зовсім іншу картину, і на цьому портреті Галина Гордасевич ну просто як жива! День цей був 11 березня 2001 р. До свого 66-річчя Галина Гордасевич не дожила 20 днів і ніколи не побачила ні першого, ні другого свого портрету, як і жодної зі своїх подальших дуже заслужених нею нагород.

В тому і була загадковість події та провидіння, що живопис набув свого правдивого змісту, бо відлітаюча у вирій душа Галини Гордасевич у цей момент була дивним чином перехоплена талантом і духовним чуттям митця Миколи Горди та зафіксована навічно ним на полотні. Велике диво для кожного, хто це зрозуміє: уввічнити людину через живопис з нами усіма.
Від самого початку хвороби Галини Гордасевич і до її передчасної кончини художник Микола Горда нічого про то не знав і саме в тому уся загадковість і грандіозність усього дійства, як на мене. Я щиро вдячний Миколі, царство йому небесне, що він намалював ці різні портрети Галини Гордасевич і навічно залишив її живою з нами.
 
Богдан Гордасевич
12 лютого 2019 р.
Львів-Рясне

Сьогодні рівно 20-ть років тому померла Галина Гордасевич

Сьогодні рівно 20-ть років тому померла моя мама Галина Гордасевич і за цей час були моменти, коли я казав: -Як шкода, мамо, що ти не бачиш цього торжества України! Твого торжества!,- а були моменти, коли я навпаки казав: -Як добре, мамо, що ти цього не бачиш ганебного явища у нас... І це все, що можу сказати сьогодні, бо багато всього було сказано за ці роки мною про маму, а тепер час говорити іншим людям, оскільки казав і кажу: -Галина Гордасевич жила і писала для людей - не для мене особисто. Тому і саме тому вирішувати людям чи вона їм потрібна - чи не потрібна. Амінь




МІЙ СИН ЗАСНУВ...

Мій син заснув,
Уткнувшись носиком в подушку.
Немов метеликові крила, темнії вії
Притихли над рум'янцем щік.
Він спить і посміхається крізь сон.
І що тобі приснилось, сину?
Чи кішка, за якою вчора
Ти бігав цілий день?
Чи той хороший дядько, що тебе
Катав на моторолері? Чи, може,
Отой великий жовто-синій м'яч,
Що бачив у вітрині магазину?
Спи, сину, спи. Я буду біля тебе
Сидіти довго. Може, цілу ніч.
Я буду мріяти, як виростеш ти, сину
(Про це всі матері на світі мріють!)
Пройдеш мої несходжені дороги,
Закінчиш те, чого я не скінчила.
А може, й ні... А може, ти вже сам
Собі і справи, і дороги знайдеш.
Та тільки знаю: справи будуть гідні,
Щоб я могла гордитися тобою.
Та тільки знаю, що твої дороги
Вестимуть прямо, а не манівцями.
Ти будеш сильним і розумним, сину,
Ти не лякатимешся втоми і негоди.
Ну, а якщо ти все-таки відступиш,
Здасися ти на милість переможця,
Коли ти перед правдою покривиш,–
Я не сховаюся за людські плечі,
Я не скажу, що це моє нещастя.
Тоді мене судити будуть люди,
Бо я тебе родила і ростила,
І я скажу: – Судіть. Моя вина.


САМОТНІСТЬ

Я – Івасик-Телесик. Сиджу на вербі,
Учепившись руками за віття зелене.
Відьма зуби уже нагострила собі,
Диха полум'ям піч і чекає на мене.
І похмурі думки, як зловісні сичі,
Обступають довкола тісною юрбою.
Тільки в небі високому птахів ключі!
Попрошу – може, візьмуть мене із собою?
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..
       
        А гуси гелгочуть,
        Мене брати не хочуть...

А смерть все ближче, ближче підступає.
Скрипить стара верба – от-от впаде.
І порятунку все немає і немає.
Ой матінко моя, ну де ж ти, де?
З'їсть мене відьма, закопає кості,
І будеш ти за мною голосить.
Та тільки знову крики з високості.
А може, візьмуть? Буду знов просить.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..
       
        А гуси гелгочуть,
        Мене брати не хочуть...

Ну, от і все! Верба схитнулась різко,
І я лечу, вхопившись за гілки.
Та тільки що це? Підо мною крісло,
А під щокою – книжки сторінки.
Настільна лампа світить просто в очі.
Нема ніде нікого. Я одна.
І лиш вітри весняні опівночі,
Як лебеді, летять біля вікна.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!
       
        А гуси гелгочуть,
        Мене брати не хочуть...


СИНОВА  КАЗКА

Мій п'ятилітній син,
який знає всi марки автомашин
i зачудовано стояв на базарi
перед клiткою з поросятами,
це тверезе дитя двадцятого вiку,
розповiдав менi дуже серйозно:
- Знаєш, мамо, як тебе не було,
то я сiв на коня і поїхав.
Я їхав довго-довго,
аж у царство царя Гороха,
а там був змiй великий-великий
І вiн усiх людей поїдав.
А цар сказав, що як хто уб'є того змiя,
то вiн царiвну замiж вiддасть
i пiвцарства за нею в придачу,
Тiльки змiй усiх поїдав,
i нiхто не мiг його побороти.
Ну, а я як махнув шаблею –
так у змiя голови i покотились!
Тiльки царство не став я брати,
Навiщо воно мені?
Хiба я для царства старався?
Я ж просто, щоб змiй людей не чiпав.
Та й царiвна менi не потрiбна,
бо я женитись зовсiм нiколи не буду,
... Вiн гордо звiв пiдборiддя
i пiшов у своїх справах,
безкорисливий лицар, малий Дон-Кiхот,
у якого навiть нема Дульсiнеї.



* * *

Ану, мiй синку, трохи вiдiйди!
Нехай на тебе збоку подивлюся.
Подумати: була така малюся,
А вирiс з неї хлопець хоч куди.

А ти, онучко, не вiдходь уже –
І так на тебе я дивлюся збоку.
Що ж! Гарна виросла, нiвроку!
Хай Бог тебе побереже.

І ти менi правнука приведеш,
А я назустрiч, може, й не зведуся,
Бо буду вже старесенька бабуся.
Отак сидиш і ниточку прядеш.

Та нитка – пам'ять, що нас всiх єдна.
Її не розiрвати, не зiбгати.
Дивiться: от i стало нас багато
У свiтi, де була лиш я одна!


* * *

Всесвiт вiдбивається в краплинi.
Небо. Дiм. Сусiдчина коза.
Дерева i хмари швидкоплиннi.
Всесвiт вiдбивається в краплинi,
Все одно йому, в якiй краплинi.
Може бути, це твоя сльоза.


* * *
О часе, ти скульптор непересiчний!
О часе! У тебе в запасi вiчнiсть.
Тебе до звiту нiхто не покличе.
Ти мiг вибирати базальти, гранiти,
Об них рiзцем досхочу гримiти,
А ти собi вибрав
        людськi обличчя.


* * *
Коли ненависть душу мою залива
І киплять бiля серця пекучi слова,
Я руку стримую кожного разу,
Задаю питання сама собi:
Чи ж виливаю за людство бiль,
А чи свою особисту образу?

***
Будь вимогливим і нещадним.
Раз живи за сотню життів.
Не вдовольняйся крихтами щастя,
Не вижебруй огризки почуттів.
Бо сам на якомусь світанку
Зрозумієш: прийшла біда!
Океан, зачерпнутий в склянку,–
Просто солона вода.

с Галина Гордасевич

https://fondhg.io.ua/