хочу сюди!
 

Элла

44 роки, стрілець, познайомиться з хлопцем у віці 40-54 років

Замітки з міткою «пам'ять»

Пам'яті Голодомору. Спогад очевидця

Моїм рідним, Богові дякувати, не довелося відчути на собі страшні 1932-1933. На Галичині голоду... голодомору не було. Там голодними були повоєнні 46-47 роки, через неурожай, але не було лиш хліба. Бабуся розказувала, що ледь дожила до нового урожаю  і всім серцем ненавиділа картоплю, молоко, сир і масло, а хліб їй тільки снився.

Голодомор для мене був страшним параграфом і підручнику з історії... фотографіями, які холодом обпалювали душу... Не можу сказати, що мене не зворушували ті історії, що я не співчувала... Але то було давно... далеко... десь там... в іншому світі... як страшне кіно... поки...

Поки не переїхала до Киева... Жила на квартирі в однієї дуже старенької бабці. Ми одразу поладнали і у мене з"явилася ще одна бабуся, а  в неї внучка :) Від неї і почула про Голодомор.

Родом вона була з Черкащини, жили в селі на дніпровських кручах. Родині коваля довелося немало пережити, розкуркулення, зруйновану хату і поневіряння по чужих кутках, поки відбудували хату. У 1932 Дарині виповнилося 11 років. Вік цікавості, коли все бачиш, чуєш і легко запам"ятовуєш. 

В село увійшов загін солдат. У селян забрали абсолютно все їстівне з хат і комор, повантажили на вози і повезли... Вози зіштовхнули з крутих берегів у воду...

Сім"я Дарини дорого заплатила. Наймолодші діти повмирали, мама наклала на себе руки.

За 70 років біль від пережитого так її і не покинув... Найважче було дивитися на бабусю, коли на радіо чи на ТБ черговий "розумник" розказував, що Голодомор націоналістична вигадка...

я бачила її очі...

я бачила сльози, що котилися і ховалися у старечих сморшках...

я бачила в розпачі заломлені руки...

П.С. Мені ні раніше, ні пізніше більше не доводилося бачити такого ставленням до ХЛІБА. Власне то слово так і вимовлялося, що чулися всі великі букви. З буханцем хліба поводилися так, ніби то найдорожчий у світі скарб. Холодильник міг бути порожнім, але... Якщо в хаті закінчувався хліб, в людини починалася паніка.

Навіть ригофашисти комунофашистам не товарісчі...

          А як це, не вшанувати пам'ять загиблих? Вони вже мертві. Будь-яка війна колись закінчується. Будь-які злочини в решті-решт стають відомі. В Німеччині нацизм засуджено. Але вся Німеччина вшановує загиблих з обох боків. Це по-людські, по-християнські. Здавалося би по-іншому неможливо. Ан ні. Ось -


          Сьогодні, під час засідання Верховної Ради була оголошена хвилина мовчання на знак пам'яті загиблих від Голодомору, який влаштувала комуністична партія в Радянському Союзі. Встали та вшанували всі. Навіть ригофашисти.
          А комунофашисти не встали!
          А чому не встали? А тому що, не тільки їхня партія (читай, банда), не тільки їхні батьки та діди вбивали та морили голодом мільйони українців, а перш за все, тому що вони нелюди. Руки по лікоть в крові, це в них найкращій макіяж. Гори трупів, безневинно ними убієнних, це в них вважається досягненням, свого роду, комуністичні єгипетські піраміди. Ріки, пролитої ними людської крові,  замінюють їм молочні біблейські ріки.
         Де Нюрнберг-2 по комуняцкім злочинам? Де покарання для тих виродків, хто ще живий? Показовий приклад, це Медведчук. На його руках кров Василя Стуса. Багато адептів минулих кривавих часів сидять у Верховній Раді. Окрім того, що вони отримують зарплату з бюджету, якій наповнюють, в тому числі, і діти ними вбитих українців, так вони ще цей бюджет розкрадають.
         Народ, коли цьому настане край?

         З ригофашистами все зрозуміло. Якщо це не стосується грошей, то їм по барабану. Можливо імпульсивно встали, а можливо хочуть заробити якісь бали до свого загібающегося рейтингу...



Приєднуйтеся до спільноти
"Україна-НАТО-Євросоюз"

Світлая і благая пам’ять...

На Львівщині відзначили 120-ліття від дня народження Йосипа Сліпого

Згідно з рішенням Львівської обласної ради, 2012 рік на Львівщині оголошений роком Йосипа Сліпого, тому заходи  по вшануванню пам'яті патріарха УГКЦ будуть проводитися протягом усього року. Однак важливо, щоб ці заходи розпочалися з відзначення 120-ї річниці від Дня народження митрополита Йосипа Сліпого. Отож, 17 лютого 2012 року у Львові відбулася Архієрейська Божественна Літургія в соборі Святого Юра, а також здійснено урочистий чин панахиди біля могили Йосипа Сліпого в крипті собору святого Юра та покладання квітів на могилу Йосипа Сліпого.
Також представники влади та молодіжних організацій побували у Музей-садибі Йосипа Сліпого у селі Заздрість Тернопільської області.

Патріарх і Кардинал Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський, народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість, Теребовельського повіту в Галичині.
Святу Тайну Священства приймає 30 вересня 1917 р. з рук Слуги Божого Митрополита Андрея. Продовжує студії в Інсбруці і в Римі в Орієнтальному Інституті, Анджелікум і Грегоріянум. Стає габілітованим професором догматики. Від 1922 р. є професором догматики в Духовній Семінарії у Львові, а від 1925 р. її ректором.
22 грудня 1939 р. під час першої більшовицької окупації Митрополит Андрей висвячує о. Йосифа на єпископа з правом наслідства. Після смерті Слуги Божого Андрея 1 листопада 1944 р. серед руїн нашої Церкви і Народу архієпископ Йосиф стає Главою Церкви-Мучениці і духовним Батьком Народу.
11 квітня 1945 р. арештований, за віру засуджений в Києві на 8 років примусових робіт у сибірських таборах. У 1953 р. засуджений знову на заслання. Третій раз засуджений в 1957 р. на сім років ув'язнення і каторжних робіт і четвертий раз в 1962 р. засуджений на ув'язнення в Мордовії. Разом – 18 літ ув'язнення, заслання, тюрем, каторжних робіт. Папа Іван XXIII у 1960 р. номінує Митрополита Йосифа Кардиналом "іn ресіоrе".
Впродовж 21 року на волі відвідує всі українські поселення в світі, об'єднує український єпископат у Синод Української Церкви, в 1975 р. приймає титул Києво-Галицького Патріарха в очікуванні на визнання його папою, купує монастир для монахів-студитів, і збирає їх, розсіяних по світі, основує і будує Український Католицький Університет св. Климента папи з храмом Святої Софії. Весь час на волі переповнений безупинною працею та багатогранною діяльністю, молитвами за свою Церкву і Нарід і на славу Бога та благо Народу.
Помер 7 вересня 1984 року при храмі Святої Софії в Римі. У 1992 р. мощі Патріарха Йосифа перенесено до Львова у крипту архикатедрального собору Св. Юра.


У колишній катівні пом’янули Олену Телігу

До 70-річчя убивства гітлерівцями відомої української поетки Олени Теліги у Львівському Національному музеї-меморіалі „Тюрма на Лонцького” 5 лютого о 13.00 відбувся вечір пам’яті.
Вiдома поетеса, лiтературний критик, дiяч української культури Олена Теліга пішла у вічність 35-літною у лютому 1942 р. із гестапівської в’язниці у Києві, надряпавши на стіні камери №34 тризуб, а під ним свій останній автограф: «Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга». 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патрiотку було розстрiляно у Бабиному Яру разом з її чоловiком та соратниками.
Вшановуючи 70-річчя гестапівських арештів української інтелігенції у Києві, Олену Телігу та її побратимів з Організації українських націоналістів пом’янули у Львові виставою „Або-або”, що її актори театру ім. М.Заньковецької відтворили в автентичних декораціях в’язничного простору. Адже, як в українській столиці, так і у Львові гестапо обирало своїм  осідком колишні в’язниці НКВС.
У Львові в колишній катівні тепер діє Національний музей-меморіал жертв-окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького”. Це особливе місце, у якому за повної відсутності театральних умовностей фрагменти заньківчанської вистави „Або-або” про Олену Телігу звучать із особливим емоційним навантаженням, - вважають автори вистави „Або-або”.
Виконавиця ролі Олени Теліги - акторка Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької Наталія Лісова й режисер-постановник „Або-або” Інна Павлюк супроводять сцени із вистави, створеної на основі спогадів Олени Теліги, її листів і віршів та інших історичних матеріалів, не менш цікавим відеорядом із архівних фото- і кінодокументів, що демонструються на екрані.
Голова просвітянського фонду ім. І. Фещенка-Чопівського «Джерело» Ярослав Гелетій на вечорі пам’яті Олени Теліги у музеї-меморіалі презентував  книжки  „Олена Теліга. Я вихор, я вогонь” та «Олена Теліга. Або-або», до яких увійшли вірші, п’єси, статті та світлини.

Вхід і вихід до Національного музею-меморіалу жертв-окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького” та на всі його мистецькі заходи – довільний!

Запали свічу пам’яті 22 лютого!

Церемонія пам’яті 70-ої річниці депортації кримських татар

Церемонія пам’яті 70-ої річниці депортації кримських татар відбулася в ООН



Після анексії Криму Росією понад 7 тисяч кримських татар змушені були залишити півострів "через тиск з боку окупантів"

КИЇВ. 17 травня. УНН. Урочиста церемонія, присвячена пам’яті 70-ої річниці депортації кримських татар з кримського півострова, відбулася у штаб-квартирі ООН, передає УНН з посиланням на медіа-портал української діаспори VIDIA.
Участь у церемонії взяли активісти кримськотатарської громади США та Криму, постійні представники України та Польщі при ООН, артисти та громадські діячі.
На церемонії виступив постпред України при ООН Юрій Сергеєв, який зауважив, що депортація кримських татар з Криму стала для всього світу символом нелюдяності тоталітарної влади.
Він заявив, що українська влада стурбована ситуацією в Криму – "залякуваннями, обшуками та придушенням прав кримськотатарського населення в Криму, тим, що лідеру кримськотатарського народу Мустафі Джемілєву заборонений в’їзд до Криму, тим, що заборонені церемонії в пам’ять про жертви депортації".
За його словами, після анексії Криму Росією понад 7 тисяч кримських татар змушені були залишити півострів "через тиск з боку окупантів".
Представник України заявиви, щонова  влада виступає за солідарність між усіма українцями, але агресори намагаються цю солідарність зруйнувати.
Нагадаємо, напередодні самопроголошений в.о. глави Республіки Крим Сергій Аксьонов заборонив проводити масові заходи на території Кримського півострова до 6 червня, а пізніше все-таки дозволив кримським татарам провести 18 травня мітинг з нагоди 70-ої річниці депортації на мусульманському кладовищі.

Артур Гончаров
http://www.unn.com.ua/uk/news/1343775-tseremoniya-pamyati-70-oyi-richnitsi-deportatsiyi-krimskikh-tatar-vidbulasya-v-oon

Також нагадуємо,  в Києві вшанули жертв депортації кримськотатарського народу

16 травня о 18:00 у Національній опері Україні відбувся вечір-реквієм, присвячений вшануванню жертв 70-й річниці депортації кримських татар та інших депортованих народів з території Криму.
На сцені Національної Опери виступили народні артисти України, відомі українські та кримськотатарські виконавці. Зокрема, народна артистка України Ада Роговцева, народний артист України Олексій Богданович, акторка та режисер Катерина Степанкова, кримськотатарські та українські виконавці – Джамала, дует «Сестри Тельнюк», Арсен Мірзоян, Ленара Османова та Едіп Асанов. Академічне виконання в програмі вечора забезпечували  Національний заслужений академічний український народний хор України ім. Г. Г. Верьовки та Академічна чоловіча хорова капела ім. Л.Ревуцького.
В рамках вечора було презентована самобутня кримськотатарська культура. Серед іншого на сцені продемонстрували знаний автентичний танок – “Хайтарма” (“Повернення”), прочитали поетичні фрагменти літературних творів, зокрема, кримськотатарських, перекладених українською мовою. Протягом усього заходу демонструвалися архівні відео та фото матеріали про депортацію кримськотатарського та інших народів з Криму. Також у стінах Національно Опери було відкрито виставку творів кримськотатарського мистецтва.
Режисером вечора став Ахтем Сейтаблаєв, головний актор та режисер фільму «Хайтарма», першого художнього фільму про депортацію кримськотатарського народу.
Гостями заходу були перші особи держави, лідери кримськотатарського народу, дипломати, культурні діячі, державні діячі різних рівнів та інші запрошені.
Захід відбувся за підтримки Міністерства культури України, Міністерства соціальної політики України, Меджлісу кримськотатарського народу та ГО «Земляцтво кримських татар в місті Києві».
http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/publish/article/

95%, 21 голос

5%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Катюзі по-заслузі: в Донецьку знищено Моторолу



Якби не одна особиста подія, то я б просто оминув і не став згадувати про загибель у Донецьку одного з найпідліших ворогів України на Донбасі, який, будучи етнічним росіянином, засобами війни запроваджував "русский мир" в Україні, зокрема на її сході. Так, мова йде про знищення бойовика Мотороли, але тепер реально, а не як всі фейкові повідомлення перед тим в Інтернеті. Просто так сталося, що ця подія відбулась саме пізно ввечері 15 жовтня, а саме в цей день я маю особисту традицію відзначати пошанування пам'яті Степана Бандери, який загинув у цей же день 57-м років тому від руки агента КДБ Сташинського. На противагу Моторолі у Степана Бандери не було охоронця і був він без зброї, як і немає жодних свідчень, щоб особисто сам Степан Бандера будь-кого вбивав чи замордував.
Для мене просто несподівано виникла своєрідна колізія зі протиставлення Людини Чину і підлого загарбника-ката. В жодній статті чи іншій публікації авторства Степана Бандери або спогадів про нього я не знайшов жодної його агресивної думки і навіть натяку на загарбання територій інших країн - жодної! Ця благородна людина всі свої помисли і саме життя присвятила виключно визволенню своєї страждальної Батьківщині - України. Присвятила героїчній боротьбі за її звільнення від польського і московського поневолення задля встановлення Самостійної Соборної Української Держави. Як і задля звільнення всього українського народу від ярма неволі та пригнічення. Степан Бандера був найперше людиною світлої ідеї Визволення, хоча в тому процесі боротьби він змушений був приймати жорстокі рішення як керівник Організації Українських Націоналістів. І ось маємо начебто таке ж насильницьке вбивство людини, якби цього ката Моторолу можна було називати "людиною", але насправді це нікчемна істота, яка, прийшовши в чужу господу-країну, почала там вчиняти розбій оружною і осоружною рукою окупанта, страшного ката і злочинця. Ніхто навіть серед російських військових не висловлював захоплення від особистості Мотороли, бо ніякий це не воїн, а мерзотник, що вихвалявся такими "героїчними вчинками", як особисто ним вбитими аж 15-ть полонених українських воїнів. Тільки над беззбройними полоненими виявляв Моторола свою силу і значимість, а в боях був значно обережнішим, тому і залишався цілим тривалий час. Власне як жорстокий і кривавий кат Моторола набув значного поголосу, отже виділявся посеред інших сепаратиських "передовиків"-злочинців, але не більше. Водночас значимою військовою фігурою Моторола ніколи не був, тому жодним чином тут не мало місце діяльність фахівців українського спецназу. Не та особа, щоб вони нею займались. Як в таких випадках кажуть специ: "Ми, звичайно, за чистоту, але прибирати лайно з пляжу не для нас". Зате місцеві сили опору окупантам, яких умовно називають "партизанами Донбасу" - могли і, я певен, провели показову і дуже доречну спецоперацію щодо знищення ката Мотороли, за що їм щира вдячність від всіх нас і моя особисто. Поясню детальніше чому так.
Відверто кажучи, мене досить злостило і пригнічувало те замовчування щодо відзначення дати загибелі Провідника Степана Бандери цьогоріч і в цілому по Україні, і у нас у Львові - зокрема. З одного боку я дуже не хочу бачити фальшивих, отих добровільно-примусових і  показових пошанувань суто на публіку чи так для годиться, як за "Совка"-СРСР, але з іншого боку коли зовсім нічого і ти сам один з єдиною лампадкою стоїш коло пам'ятника Степану Бандері у Львові - стає дещо прикро і сумно. Не мав я настрою зовсім, коли повернувся ввечері 15-го жовтня додому, аж тут така несподівана новина: підірвали в ліфті Моторолу! Кращого пошанування Степана Бандери я не уявляю, аніж такого, що його влаштували донеччани з сил опору. Бо я твердо знаю, що для Провідника було завжди краще нехай одна-єдина справа з конкретним результатом, аніж багато-багато величних патріотичних слів і жодного результату. Я більше ніж певен, що з свого постаменту Степан Бандера нам всім каже наступне: - Мене вихваляти не треба! Краще зробіть те, чого б я мріяв досягти! Тоді я буду щасливий!
Що ще одним катом України стало менше - це найкращий дар в пам'ять пошанування дня загибелі незламного Провідника ОУН Степана Бандери.
Слава Україні!  Героям слава!

Богдан Гордасевич

Післямова: Мене поправляють, що знищення Мотороли відбулося не 15-го, а 16-го жовтня. Перепрошую, але хіба це головне? Я ж написав про інше. Як і зумисно не згадую як звали Моторолу насправді - то зайве.
Щодо інсценізаці, то мені сподобався один комент такого змісту, що то навіть було б добре і якщо б в Мотороли було хоч і 10-ть життів, то це означає тільки мати задоволення вбити його всі 10 раз. Погоджуюсь, хоча особисто я не бачу причин для інсценізації його смерті, тому що нахріна той Моторола здався ФСБ чи ще комусь. Він тільки серед сепарів хтось, а як спецназівець він порожнє місце.

Постраждалих від голодомору буде ідентифіковано

За повідомленням Українських новин, Міністр юстиції Микола Оніщук підписав наказ про створення міжвідомчої групи з ідентифікації живих громадян, які постраждали від Голодомору 1932-33 років.

Ідентифікація буде здійснюватися з метою надання статусу потерпілих від Голодомору живим громадянам, які в 1932-1933 роках проживали на територіях, охоплених голодом. Сподіваюсь, їм після цього буде надано якісь компенсації від винуватців трагедії, тому що повідомлень, які б це підтверджували, поки що не було.

До складу робочої групи, крім фахівців Мін'юсту, включені представники Державного комітету архівів, Державного архіву Міністерства внутрішніх справ, Інституту національної пам'яті, а також Міністерства культури й туризму.

Запретные фотографии : Варшавское гетто летом 1941 года

Я этого не знаю и не помню, но я это никогда не забуду!
Немецкий солдат-радист, фотограф Вилли Георг (Willy Georg) летом 1941 года, будучи в Варшаве, нелегально пробрался в гетто и отснял на свою “Лейку” четыре пленки. Пятую пленку и фотоаппарат у него конфисковал военный патруль при задержании. К счастью, спрятанные в карманах четыре пленки сохранились до наших дней.

warsawgetto20

warsawgetto01

warsawgetto02

warsawgetto03

warsawgetto04

warsawgetto05

warsawgetto06

warsawgetto07

warsawgetto08

warsawgetto09

warsawgetto10

warsawgetto11

warsawgetto12

warsawgetto13

warsawgetto14

warsawgetto15

warsawgetto16

warsawgetto17

warsawgetto18

warsawgetto19

warsawgetto20

warsawgetto21

warsawgetto22

warsawgetto23

warsawgetto24

warsawgetto25

warsawgetto26

warsawgetto27

warsawgetto28

warsawgetto29

wdeti2.79m3henwfiwwcckksokogw84o.ejcuplo1l0oo0sk8c40s8osc4.th_

wkoni.dqf5kkm7kc8w4scw44ss8w44o.ejcuplo1l0oo0sk8c40s8osc4.th_


Сандармох: 75 років від дня загибелі, ч. 4

3 листопада 1937 р. У цей день Україна втратила своїх найкращих дітей

Якщо прізвища загиблих, що їх ми наводили в попередніх списках, практично нікому нічого не говорять, то в сьогоднішньому переліку зі 128 осіб концентрація широко знаних прізвищ просто зашкалює.

Кожен українець, молодший 36 років, який ходив до школи, як мінімум чув про Миколу Куліша чи Валер’яна Підмогильного. Їхні твори включені до шкільної програми. Крім того, на уроках літератури вивчають також тему «Розстріляне відродження», де розглядають літературні напрямки і течії 1920-х років і долю митців, що ці напрямки і течії представляли.


Оксана Забужко назвала Сандармох «символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену»:

Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо буде лише сказати, що аби відсвяткувати (так!) 20-ту річницю «Великої Жовтневої соціалістичної революції», за п’ять днів було вбито 1111 людей. Просто масове людське жертвопринесення «на честь свята», як у культах інків чи майя. Такий собі капітан Матвєєв власноруч із пістолета за чотири дні розстріляв в потилицю 1111 душ. І коли знати, ЩО то були за люди, й наскільки кращим було б людство, якби їхні голови не лягли в урочищі Сандармох, а продовжили мислити й творити… Розумієте, цього ніколи не можна забувати: що один якийсь «капітан матвєєв» здатен водномить заблокувати розвиток людства, — завдати йому такого «внутрішнього перелому», на лікування якого потрібні будуть навіть не десятиліття, а століття.
Я кажу «генії» — без перебільшення. В українському «Списку Сандармоху» їх принаймні чотири. Це Курбас — один із найзнаковіших реформаторів європейського театру. Режисерів такого класу в новітній історії — одиниці. Друга геніальна постать — Микола Куліш, досі недооцінений та недопрочитаний. Це Микола Зеров — геній перекладу, трансмісії, посередництва між культурами. Й, нарешті, прозаїк, якого особисто я радянській владі не пробачу й якого вона винна особисто мені — це Валер’ян Підмогильний. Його забрали в 34 роки. Для прозаїка це «вік дебютанта». Романи молодого Підмогильного можна назвати предтечею екзистенціалізму — на два десятиліття раніше за Камю, й мене особисто, як прозаїка, було обкрадено на всі ті романи, які мав би написати зрілий Підмогильний — у свої 40—50—60: в юні роки я вчилася техніки психологічної прози не в нього — а таки у французів…


Останнім часом власне про них, геніїв, багато писано і говорено. Але щоб осягнути величину трагедії 3 листопада 1937 року, потрібно уважно придивитися до кожного із цих загиблих. Кожен із них мав непересічний талант, і саме цей талант привів їх зрештою до холодної піщаної ями в пісках урочища Сандармох. Їх вбивали не тому, що вони протестували проти радянської влади — більшість із них цього не робила. Їх вбивали не тому, що вони могли очолити Радянський Союз, компартію чи українську республіку. Вони мали інший дар — вони працювали і творили для України. Вони підносили український дух, через них українці почувалися гордими за свою націю, а чужинці дивувалися культурними надбаннями незнаної досі країни. Якби вони жили, Україна була б не меншою знахідкою для світу, ніж колись Єгипет зі своїми єрогліфами і пірамідами…

Варто, зокрема, прочитати або й освіжити в пам’яті такі публікації на сайті радіо «Свобода»:

Серед загиблих 3 листопада — і колишній пластун зі Львова Олександр Бадан, про якого ми писали рік тому.

Зараз хочемо сказати декілька слів про тих, які менш відомі — можливо, заховалися в тіні геніїв…

Отож, слово в’язневі СЛОНу, який чудом залишився живим (не потрапив до розстрільних списків) — Семенові Підгайному. Його книги «Українська інтелігенція на Соловках» і «Недостріляні» — надзвичайно правдива і надзвичайно моторошна розповідь про соловецьку трагедію. Ці книги мають бути у кожній українській родині.


Щоб усі пам’ятали і не сміли більше віддавати під кулі чужих катів наших найкращих синів і дочок.

Степан ЗАПОРОВАНИЙ
Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Він був представником молодшого покоління, що лише чуло і в дитинстві пережило дні наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний український агроном, він, звісно, не міг пройти не поміченим ГПУ, — і на початку 1932 року його обвинувачують в участі у військовій організації.

Дістає п’ять років і потрапляє — спочатку до Казахстану, а потім на Соловки.

Було приємно бачити, шо, вже коли відгреміли громи нашої революції, виріс такий Запорований, а поруч тисячі таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолінійний, він трохи суворий і нетерплячий, але упертий і діловий, як той наш український селянин-хазяїн. Тільки тоді, коли не на людях, не при ділі, тільки тоді він візьме свій зошит, щоб близькому приятелеві показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедія, про яку намагався мовчати.

Як будете старі і над пригаслим жаром,
У надвечірній час згадаєте мене, —
То шкода стане вам, край огнища смутного,
Що мій сердечний пал зневажили колись, —
читав він із зошита.

Сидів похмурий і зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит і писав. А часом підходив до колег, цікавився, розпитував, разом з усіма думав уголос про українські справи, і тоді забував про власні жалі та болі й дивився туди, далеко, за те прокляте Біле море, що замкнуло його тут, — молодого, діяльного, творчого. І знову Степан Запорований іде до свого кутка, знову хапає свій таємний зошит, щоб з вірою в перемогу записати:

Нехай від кулі ворога умру,
Солдатом невідомим у степу, —
Земля прийме хоч труп благословенний…

Спокійно, повний віри в майбутнє, в себе і в силу своєї нації, Степан Запорований, кинувши погляд, сповнений зневаги й презирства, красивим почерком підписує повідомлення УРЧ про продовження терміну ув’язнення ще на п’ять років.

Володимир БЕНЕДИК
Це був молодий народний учитель, — невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугіль, очима, з обличчям блідим і втомленим.

Лише тоді, коли навколо себе цей звичайний сільський учитель бачив товариство і як заходила мова про Україну, — його очі горіли і він говорив так, що, справді, йняли йому віри, що він стояв на чолі величезного селянського повстання 1930 року, яке від Кам’янця-Подільського поширилося до Вінниці й Києва.

Його не розстріляли тільки тому, що саме ГПУ здивувалося, як міг вирости, по суті, за совєтських часів такий одвертий, безоглядно принциповий, прямий і чесний ворог большевизму. І ГПУ вирішило не стріляти, а надіслати його на Соловки, але з такою характеристикою, щоб він ніколи тих островів не міг покинути.

Працював на Соловках у першому сільгоспі і був центром, до якого тяглися українські парубки — учасники селянських повстань. Мав у селянських колах великий авторитет. Був за арбітра у всіх спірних справах. Тяжко хворий і змучений, ніколи не падав духом і закликав своїх товаришів вірити та боронити віру батьків, любити свою батьківщину й ніколи не складати зброї. Любив повторювати й нагадувати, що «там, де жертви, там і перемога»; бо «не було ще жадного народу, щоб собі волю здобув без боротьби і без жертв».

Академік Матвій Яворський

Історик України, «марксист», Матвій Яворський потрапив з Галичини на Наддніпрянську Україну року 1918, коли прийшла туди німецька армія. Згодом, опинившись у большевицькому оточенні, перейшов на совєтську платформу, а пізніше став навіть, так скажу, офіційним партійним істориком України. Був академіком.

Як член компартії, М. Яворський обіймає в совєтській Україні високі посади. Коли ж большевики почали нищити українську культуру, потрапив до тюрми.

1930 року, під час партійної чистки, на зборах Яворському було з документами в руках доведено, що він був офіцером австрійської армії і служив там у військовій жандармерії. На Яворському поставлено хрест. Незабаром його заарештовано і заслано на Соловки.

У Соловецькому кремлі ми зустрілись як давні знайомі, хоч у Харкові майже не знали одне одного. Яворський цікавився, що робиться серед українських істориків. Коли я йому сказав, що 1932 року не надруковано жадної наукової роботи з історії України, він сказав, що тут немає нічого дивного, бо фактичний розгром української історичної науки почався ще з осени 1929 року, після першої конференції істориків-марксистів у Москві. Він цікавився, як розцінюють його схему й погляди на різні проблеми української історії. Я відповів йому, що вже з 1931 року, на вимогу культпропу ЦК, до програм курсу історії України, де ще цей курс читалось, заведено спеціяльну тему «Яворщина». Звісно, з цією темою мучився і лектор, і його слухачі; бо починати «Яворщиною» (темою цілком історіографічною) читання курсу історії України слухачам, які не знали історії України, а тим більше української історіографії, було просто неможливо.

Під час цієї розмови я помітив, що Яворський раз у раз діставав з кишені маленькі шматочки хліба і їв. Він якось ненатурально зиркав на свої нари. Мені стало ясно. У Яворського була психоза голоду. Уся соловецька громада лікувала його. Ми приносили, що мали з їжі, і Яворський їв, а що не з’їдав, ховав у приголовку нар.
Минуло щонайменше шість місяців, поки вчений видужав. Зрозуміти це може тільки той, кому доводилося так тяжко і довго голодувати, як тяжко і довго голодував Яворський.

Здається, ніхто так одверто не виявляв своєї люті і презирства до енкаведистів і всього, що нагадувало совєти й Москву, як Яворський. Він ніколи не цікавився, як виглядає, ходив завжди неголений, у ношеному роками «бушлаті» та черевиках фасону «Москва — Мінськ».

Ніколи і нікого не просив, нічого не домагався, бодай тих вигод, які можливі були хоч би в умовах Соловків. Завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах. Приходячи на працю, працював самітно, ні з ким не розмовляючи. Ніколи не цікавився нормою — працював до повного виснаження. Коли якось запитали його, чого він так заподатливо працює, він відповів: «З люті». І це була щира правда.

Пригадую, як одного разу, зважаючи на те, що Яворський систематично перевиконував норми, якийсь «воспитатель» записав його, бородатого професора, на «красную доску». Треба було бачити Матвія Івановича, коли він побачив своє ім’я на цій скрижалі «чести, доблести й геройства». Зблід, затрясся всім тілом і прожогом кинувся до тієї скрижалі та одним махом витер своє прізвище. «Хто це написав? Я вам, посіпаки, блюдолизи, напишу!» — лементував Матвій Іванович і подався до кімнати «воспитателя». Годинами сидів понуро і не говорив ні з ким ні слова. Раптом зіскакував, діставав грубий зошит і писав. Усе написане на острові стосувалося тільки проблем буття української нації. Він розробляв схему історичного процесу України, працював над загальними проблемами соціології та філософії історії. Це був давній і непримиренний ворог всього московського.

Найкращою ілюстрацією ставлення до Москви і до большевизму була його відповідь на запитання, що стояли в анкеті під час всесоюзного перепису людности Совєтського Союзу (здається, навесні 1937 року). Анкета першого перепису була досить широка. Коли Яворського запитали про його підданство, він сказав: «Можете записати китайське, малайське чи яке ви хочете, тільки не московське, не совєтське». На запитання, чи він віруючий і до якого віровизнання признається, відповів, що віруючий і визнає автокефальну церкву. На запитання про партійну належність відповів, що мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії і вважає це за свій великий злочин.

Звичайно, після кожного такого ексцесу Яворський зникав з обрію на один-два місяці в найтемніших льохах під «Білим домом» (будинок управління і 3-ї частини Соловецького острова). Та ні голод, ні підвали, ні вправність соловецьких жилоправів не могли зломити духу людини, яка вважала себе за того, що завинив перед своєю нацією. Він щиро покутував свій гріх, підносячи голос за розп’ятий народ в оборону України.

Наближався кінець терміну ув’язнення. Яворський і тут лишився вірним собі. Незадовго перед кінцем терміну пише свого славетного листа Сталінові. Лист у копії (нелегально, звичайно) читала вся українська колонія Соловків. Через 3-тю частину лист мав потрапити до рук адресата. Лист був короткий, але грізний. Це був убивчий обвинувальний акт, складений українською нацією, в особі її вірного сина, супроти Москви. Свій лист Яворський закінчував тим, що зрікався права звільнятися з тюрми доти, «доки Україною будуть правити Сталін з москалями».

Як тільки листа цього передано до 3-ї частини, того ж вечора Яворського посадили до ізолятора, а через два-три тижні йому оголосили, що «по рассмотрении архива Яворського, срок заключения его надо продлить на пять лет со дня оглашения настоящего постановления».

Матвій Яворський просидів в ізоляторі до листопада – грудня 1937 року. Вивезено його з острова з великим українським етапом до «спецтабору» в напрямі Ухта — Печора.

Після останнього інциденту з листом до Сталіна хтось з соловчан сказав: «Якщо Матвію Яворському не суджено було красиво жити, то, напевне, зуміє він прекрасно померти».


Місцева мешканка покладає квіти до “Соловецького каменя” з написом “Люди, не убивайте друг друга!” Вона вшановує когось зі своїх рідних, що тут загинули. 2009 р.

Я пам"ятаю...

Мабуть цього року на Михайлівській не буде, традиційного (для мене кілька років було обов"язковим ритуалом, як кутя на Різдво) запалювання свічок. Тепер всім байдуже.

Завтра куплю лампадку і піду до пам"ятника. Традиції повинні жити