Моїм рідним, Богові дякувати, не довелося відчути на собі страшні 1932-1933. На Галичині голоду... голодомору не було. Там голодними були повоєнні 46-47 роки, через неурожай, але не було лиш хліба. Бабуся розказувала, що ледь дожила до нового урожаю  і всім серцем ненавиділа картоплю, молоко, сир і масло, а хліб їй тільки снився.

Голодомор для мене був страшним параграфом і підручнику з історії... фотографіями, які холодом обпалювали душу... Не можу сказати, що мене не зворушували ті історії, що я не співчувала... Але то було давно... далеко... десь там... в іншому світі... як страшне кіно... поки...

Поки не переїхала до Киева... Жила на квартирі в однієї дуже старенької бабці. Ми одразу поладнали і у мене з"явилася ще одна бабуся, а  в неї внучка :) Від неї і почула про Голодомор.

Родом вона була з Черкащини, жили в селі на дніпровських кручах. Родині коваля довелося немало пережити, розкуркулення, зруйновану хату і поневіряння по чужих кутках, поки відбудували хату. У 1932 Дарині виповнилося 11 років. Вік цікавості, коли все бачиш, чуєш і легко запам"ятовуєш. 

В село увійшов загін солдат. У селян забрали абсолютно все їстівне з хат і комор, повантажили на вози і повезли... Вози зіштовхнули з крутих берегів у воду...

Сім"я Дарини дорого заплатила. Наймолодші діти повмирали, мама наклала на себе руки.

За 70 років біль від пережитого так її і не покинув... Найважче було дивитися на бабусю, коли на радіо чи на ТБ черговий "розумник" розказував, що Голодомор націоналістична вигадка...

я бачила її очі...

я бачила сльози, що котилися і ховалися у старечих сморшках...

я бачила в розпачі заломлені руки...

П.С. Мені ні раніше, ні пізніше більше не доводилося бачити такого ставленням до ХЛІБА. Власне то слово так і вимовлялося, що чулися всі великі букви. З буханцем хліба поводилися так, ніби то найдорожчий у світі скарб. Холодильник міг бути порожнім, але... Якщо в хаті закінчувався хліб, в людини починалася паніка.