Настал третий день нашего пребывания у берегов Африканского континента, в этот день многие начинали «делать школу» - скупать разные красивые вещи, для себя, родных и конечно на продажу, но брали здесь не много, основные закупки предстояли в матушке Европе. Наша группа состояла из трех человек инженера Валеры (в чине капитан, конечно же сухопутный) и двух техников Олега и меня. Валера был командиром станции, где и я трудился, а  Олег из другого отдела, с ним я был едва знаком, но в спортзале иногда глазел, как он молодецки лупил ногами и руками здоровенную грушу. Я так высоко задирать нижние конечности не умел. Купили мы что планировали и по моей просьбе отправились на брег Атлантический пофоткать, да на прибой поглазеть.  Посмотреть, конечно, было на что, базальтовые скалы, о которые с ревом разбивались огромные волны, бурлящая белая от пены вода докатывалась среди камней почти до нас. Решили пройти вдоль берега, в поисках места поживописней, это сейчас вставил в цифровик флешку на шесть гиг и клацай,  до не хочу, а тогда, в кассете тридцать шесть кадров, ну можно взять парочку запасных. В общем, объект съемки выбирался тщательнее. Идем мы, слева океан грохочет, справа скала метров до пятнадцати, щелкаем затворами фотоаппаратов, то прибой, то друг друга на фоне прибоя, далековато уже зашли, когда я сосредоточившись на том, чтобы поймать волну покрасивее в объектив, услышал сзади себя странные крики. Обернувшись, я увидел, что мои соратники доблестно сражаются с двумя аборигенами, последние вели себя, так, как будто наше численное преимущество для них – пара пустяков. Нагло орали – «саня давай мани» и пытались вырвать из рук материальные ценности в виде пакетов с товаром. Вот один из нападающих, подхватил с земли бутылку, звякнул ею об камень и в руке его сверкнула «розочка». В доли секунды он этим предметом дважды поразил Олега по предплечьям. Все это произошло секунд за пять после того как я обернулся от красот океана. Я быстро зачехлил свой Зенит ТТЛ, намотал кожаный ремешок на руку и кинулся на обидчиков. Первым, получив увесистый удар в область шеи, свалился обладатель «розочки». Второго я догнал метров через пятнадцать и  свалил ударом по спине (по голове я бить опасался Зенит ТТЛ машина надежная и тяжелая) Но праздновать победу не пришлось, из за ближайшей скалы высыпала целая шайка в поддержку поверженного врага. Человек восемь. Теперь пришлось драпать нам, в противоположную сторону откуда мы пришли. Держать совет времени не было, но когда впереди показалась небольшая скала, в виде плато, мы дружно заскочили на нее и взяв в руки по булыжнику заняли оборону. Одной стороной это мине плато приросло к склону уходившему не совсем круто вверх. Вот один из нападающих получив ранение оружием пролетариата взвыл и отполз  в сторону. Остальных налетчиков это несколько отрезвило. Они собрались на безопасном расстоянии и стали совещаться. Нам ничего хорошего это не сулило. Путь был один - все выше и выше в гору, там нас ждала свобода. Переговорив, полезли вверх. Заметьте, все наши покупки были целы. У  Олега было два не глубоких пореза, но кровь из них изрядно измазала его белую футболку и естественно руки, вид у него был жутковатый. Так получилось, что наверх я вылез первым, перевалившись боком подальше от кромки  обрыва, я приподнялся на трясущихся от избытка адреналина ногах и от страха замер. Метрах в трех от меня возле узоров из колючей проволоки стоял воин абориген и в руках у него трясся автомат. Воин был при полном обмундировании и даже в каске. Я понял, что он напуган не меньше моего, сейчас прошьет очередью и может на побывку домой съездит за уничтожение диверсанта! Надо что-то было делать. Как можно ласковее я стал ему рассказывать, что я Руссо – туристо – альпинисто. Тут пред очи и так дрожавшего вояки объявилось еще два туриста. Я увидел, как бледнеет негр, он стал каким то сизым. Туристы стояли и тряслись на краю обрыва, ожидая печального конца, а воин на своем посту и тоже трясся. Тут я опять начал свои заклинания, другие туристы пытались изобразить на перепачканных лицах умиление и утвердительно кивали в такт моим заклинаниям. Так продолжалось целую вечность, потом мы потихоньку, гуськом проследовали мимо солдата и облегченно сопя потопали по дорожке, которая вскоре превратилась в дорогу в конце которой  несомненно начиналась черта города, виднелись здания, ходили люди, сновали машины. Но нам предстояло еще одно испытание, пройдя  метров тридцать, мы увидели в тени пальм двухэтажное здание, оно было чуть в стороне от нашего пути, на ступеньках парадного входа стояли два офицера, покуривая. Увидев нас, они остолбенели, потом один из них заговорил, что - то в нашу сторону. Ничего не поняв, я бодрым и радостным голосом выдал следующую фразу – Руссо туристо, альпинисто, моримеро, шип Волков! Спрашивающий рассмеялся и махнул рукой – мол, можете идти, но второй начал ему что - то сердито говорить. Мои спутники,  молча  стояли, слушая дискую, я потянул Валеру за руку и шепнул – пошли мол – пока дискутируют. Через пару минут мы были в городе. В каком - то скверике сели на лавочку.                                                                                                                         – Да бл…дь,  во попали - сказал Валера и закурил трясущимися руками. Мы с Олегом тоже закурили трясусущимися руками  .                                                                                                                      Потом мы дали клятву, что в ближайшие годы о наших похождениях никто не узнает, не знаю как они, я ее хранил свято.

Велика війна терландських князівств супроти степових племен

Польовий табір війська короля Асґруба

       Двічі переступивши через одну й ту ж річку, навряд чи зможеш осягнути її глибини... Чергове прислів’я, котре здавалося для когось джерелом мудрості. Кана не збиралася шукати аж настільки вузьких річок, аби спеціально перевірити правильність написаного. Підійшовши до найближчого солдата, вона наказала йому верхи проїхати кілька миль уздовж лісу та оглянути місцевість, намагаючись не потрапити до супротивника як трофей.

       Війна точилася вже більше року. Король Асґруб об’єднався з терландськими князівствами задля того, щоб покращити захист свого королівства. Це давало також можливість за рахунок чужих військ скорочувати кількість кочівників, хоча й доводилося надавати союзникам припаси та забезпечувати в разі потреби різним військовим приладдям, котре не завжди було для королівства таким вже й надлишковим. Але цього разу чимало степовиків змогли пробитися через поріділі об’єднані війська на південь від королівства й дуже швидко наближалися до його кордонів. Важкоозброєна королівська кіннота поступалась у швидкості дещо маневровішому степовому вояцтву. Це дозволяло останньому робити вдалі вилазки та захоплювати здобич, але при поверненні було доволі важко втекти вже з награбованим від значно краще озброєних воїнів у гарних обладунках.

       Кана вирішила зачекати у полі неподалік від прикордонного містечка. Віддалік було видно побачити ліси, якими в разі небезпеки можна було б скористатися як додатковим захистом, аби розпорошити не звиклі до подібного сили степовиків.

       Близько півночі повернувся розвідник. Підійшовши до Кани, він повідомив, що помітив ворога на доволі значній відстані від табору. Як і очікувалося, він просувався вздовж лісу, й зупинився на ночівлю на височині неподалік від основного шляху.

       Призначення капітаном гвардії у підсумку обернулося для „Кана Кудо” більшим тягарем, ніж роки, проведені під керівництвом її попередника, оскільки після смерті ще кількох нобілів зі складу військової ради довелося на належному рівні допомагати в розробці подальших бойових дій. Також сама посада „зобов’язувала”.

Місяць потому

       Кана спостерігала страшні наслідки вчорашньої пиятики в своїх керівників та інших нобілів, яким довелося святкувати нещодавню перемогу неподалік стін міста, куди через недбалість командира одного із загонів таки спромоглися дістатися „завойовники”. Карати кого-небудь, як і милувати, просто не довелося через звичайну відсутність придатних для цього осіб серед присутніх переможців, які були дуже вдоволені продовженню свого перебування на цьому світі ще на деякий час, залежно від подальших обставин. Вона недбало перехиляла келих, але за старою звичкою, не мала схильності до споживання його вмісту... Це не раз дозволяло їй дещо швидше орієнтуватися в ситуації й діяти розумніше, аніж чимало її „колег”. Останні подекуди розплачувалися за свою надмірну веселість значно дорожче, ніж це вартувало.

       Чудово продумана оборона тоді виявилася не дуже ефективною через зухвальство славної пам’яті Конрада, котрому заманулося розташувати більшу частину свого загону не в селищі, котре перед тим мали належно укріпити, а в містечку на північ від нього. У підсумку, частина міщан, яка досі була залучена до жвавої торгівлі зі степовиками (подекуди укладаючи навіть шлюби), цілком спокійно поставилася до можливості проведення „дня відкритих дверей”, котрий мав доволі сумнівні наслідки для новоприбулих військових. Це стало гарною підставою для виникнення кількох легенд та навіть однієї балади.

       Гвардія, яка у своїй більшості перебувала поруч із загоном короля, через порівняно кращі бойові навички, терміново відступила аби „захистити” Хойтен. Натомість, усе вирішила швидкість... Яка компенсувалася дисциплінованістю підлеглих Кани. „Степове воїнство” вирішило дещо перепочити та скористатися запасами „славетного” прикордонного містечка. Деякий час поспостерігавши за тим, що відбувалося, гвардія вдалася до нічного нападу. Ті, хто не встигли сховатися, навряд чи мали право в чомусь звинувачувати Кану.

       За заслуги перед королем... А саме, за вчасні та доречні дії під час здобуття захопленого міста, Кану було нагороджено тим самим містом, а також кількома прилеглими селищами. На додачу король щедрою рукою відрахував їй десять золотих злитків з особистого запасу. Задля підвищення бойового духу гвардії до знамена було додано спеціальну стрічку із вишитими золотом словами короля з приводу здобутків та подальших перемог.

Два роки потому

       Кількість королівських військ швидко скорочувалася... Так само, як і запаси скарбниці. Кілька замахів на життя Кани не мали бажаних наслідків для тих, хто на подібне наважився. Натомість сама вона, як і личило важливому військовому діячу, спромоглася розкрити змову проти себе та короля. Асґруб, як і личило його високому сану, поставився до цього з належною увагою. Натомість деякі родинні стосунки відіграли свою роль, і повною мірою змовників не було „залучено до заходів щодо виправлення” (як мало б бути згідно з тогочасними звичаями, закріпленими на найвищому державному рівні). „Капітану гвардії” лишалося тільки сподіватися на сприятливіший перебіг подій.

       Як уже стало зрозумілим, не зважаючи на успіхи Кани як керівника значного військового підрозділу, в цілому для королівства все складалося не найкращим чином. Зменшення кількості військових призводило до скорочення гарнізонів, що своєю чергою полегшувало досягнення мети стрімким степовим нападникам.

       Щедрість короля з часом лише міліла й міліла. Служба не викликала вже тих цікавості й захвату, які змусили Кану потрапити до столиці королівства, а надалі й погодитися на доволі високу посаду.

Останній рік перебування Кани на службі

       Вже кілька днів точилися запеклі бої у степовому прикордонні. Відповідні звістки зі значною ретельністю отримувалися завдяки „Королівській пташиній службі”. Разом з тим, в оточенні короля з’являлося усе більше тих, хто прагнули потрапити на службу до „поживніших місць”. Раз по раз чутки про безпідставні наклепи передавали їй друзі. Усе свідчило про те, що згодом „капітаном гвардії” мали призначити одного високородного барона, котрому пощастило бути одним з віддалених нащадків прапрадіда короля Асґруба, чим додатково засвідчувалася його вірність короні.

Повернення додому

       Кана озирнулася. Двічі оглянула свій загін і наказала вирушати. Степ вабив своєю непередбачуваністю, а також відчуттям свободи, яке давав простір. З королівством її вже майже нічого не пов’язувало. Відпустка, про яку вона попрохала, аби навідатися до належного їй міста, виглядала цілком доречною, а тому особливих заперечень не викликала. Приготування до від’їзду таємно здійснювалися вірними слугами вже кілька тижнів, також не викликавши ні в кого особливої цікавості. Золото загорнули в солому, попередньо вклавши в спеціально оброблені дерев’яні колоди. Деякі цінні речі, котрі Кана вирішила теж забрати додому, загорнули в шмаття й прикрили різноманітним крамом, видаючи себе за збіднілих купців, які взялися за ризиковану справу спільним коштом.

       Надалі їхній шлях пролягав на схід, зміївся й огинав різні непрохідні землі. Випадкові розбійники при вигляді доволі сильного загону з більш як сотні людей намагалися себе не дуже сильно виявляти (до нього входили як слуги, так і деякі наближені друзі, які вирішили, що їхня надмірна відданість короні може зашкодити власному подальшому існуванню поміж живих людей). Країна Кани потребувала досвідчених та мужніх людей задля власного розвитку. Кілька місяців шляху мали принести нові буденні турботи.

       Навряд чи король Асґруб дуже засмутився б, дізнавшись про зникнення кількох придворних осіб, яким доводилося сплачувати надмірні, як на його теперішню думку, кошти. Окрім того, він і сам планував у разі потреби вдатися до жорсткіших заходів.

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі".

P.S. хочу висловити також вдячність за допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.

Дякую за малюнок шановній DORREN31

Королівський палац. Ранок.

       Вже близько пів години як Кана очікувала в передпокої поруч з кабінетом короля. Капітан Хільбрад, який відповідав за приготування міста до оборонних боїв, брав участь у нараді й подекуди можна було почути невдоволені вигуки Його Королівської Милості, що супроводжувалися тишою, яка лише підкреслювала непримиренність короля при відстоюванні державних інтересів… Принаймні, під час спілкування з підлеглими.

       Кану було зараховано до гвардії як особистого ад’ютанта капітана на ім’я Кан Кудо. Обмундирування, а також спеціально пошита форма робили її вигляд цілком прийнятним для будь-якого офіцера й не привертали лишньої уваги до зовнішності. Фактично вона виконувала обов’язки особистого секретаря, подекуди супроводжуючи свого начальника під час офіційних заходів та займаючись тими ж документами, які доводилося подавати "вищим керівникам". Особиста зброя також мала бути при ній як через військовий стан, так і зважаючи на зобов’язання завжди в разі потреби надавати належну допомогу під час нападів на свого начальника. Втім, останні траплялися украй рідко. Цього разу державні справи потребували особливої ретельності у зв’язку з деякою нагальністю.

       Через розрізненість королівських військ доволі значному загону "степових воїнів" вдалося доволі швидко наблизитися трохи чи не до самої столиці. Захопити місто навряд вдалося б такому порівняно незначному як для потужної облоги загону. Але разом з тим навіть ці "степові шибайголови" могли добряче подряпати міські стіни за відсутності належної уваги. Каменемети потребували як наявності каменів для метання, так і різних деталей, які при вининенні нагальної потреби слід було б замінити. Звичним для подібних заходів було гостинне приготування "смоляних відварів" аби упрілі з дороги гості не встигали швидко охолонути й не мали через такий недогляд господарів проблем зі здоров’ям.

Дві години потому

       Нарада успішно закінчилася досягненням згоди короля зі скарбником та майордомом, які безпосередньо відповідали за постачання усього необхідного для потреб війська. Витрати передбачалися хоч і не дуже значні, але останнім часом скарбниця переживала не найкращі часи. Потреба у поповненні різних запасів була ж нагальною.

       Капітан Хільбрад попрямуваав до власного будинку аби дещо поміркувати на самоті й посмакувати чудової баранячої печені, яку саме повинен був приготувати його кухар. Метушня на міських вулицях, що її спричинило наближення "супустатів", продовжувала вирувати. Селяни з околиць збиралися до міста аби часом не мати яких неприємностей зі своїми "потенційними майже новими господарями". "Нобілі", поміж тим, намагалися усе найцінніше потайки переправити до таємних схванок аби убезпечитися від можливих несподіванок. Вояки намагали швидше підтягувати різне громіздке приладдя та озброєння до міських стін. На фоні цього спокій капітана Хільбрада був ще одним свідченням незламності його натури, як і вимогливості до підлеглих йому вояків. Згадана обставина не завжди викликала ентузіазм під час розмов з останніми. За відсутності Хільбрада керівництво здійснював його близький родич Осґрад, якому пощастило поріднитися з начальником через деякі випадкові обставини у вигляді незбагненної примхи пані Айцен. Остання ж з самого початку доводилася сестрою вельмишановного капітана. Це теж зрідка викликало нарікання вояцтва через тимчасові "напади прискіпливості" пана Осґрада які, згідно з пануючим серед цих доблесних мужів повір’ям, приписувалися норовливості його дружини.

       Кана передавши згорток з паперами вояку, котрий супроводжував їх з начальником, попрямувала до шинка аби послухати теревені про останні події та поспілкуватися зі своїми знайомими по службі. Разом з тим тут можна було поживитися чудовою смаженою телятиною, яку саме обертали на вертелі двоє молодих помічників кухаря. Запахи, які панували тут, викликали незбагненне прагнення неодмінно чогось скуштувати. Але, як відомо, найкращою приправою до їжі є голод, а цієї чесноти у вояків доволі часто буває удосталь.  

                                       Два місяці потому

       Опісля вдалого відбиття зазіхань "степових телепнів" на стіни столиці короля Асґруба вище керівництво вирішило й надалі розвивати цей успіх. Загони васалів також залучили до участі в кампанії, хоча останні й чинили запеклий спротив прийняттю такого рішення як через потребу самим ризикувати власним життям (або своїх нащадків), так і через неспроможність (що бувало доволі часто) сплатити відповідний внесок  до скарбниці задля можливості спокійно займатися власними вагомими справами задля блага короля удома. Про бажання слуг або ж звичайних селян щодо вступу до війська запитувати було не прийнято.

       Наступ розгортався просто чудово. Будь-який спротив ворога придушувався, захоплене ним майно забиралося до власного обозу, як, подекуди, й полонені з їхніми "степовими скарбами". Ніщо не віщувало небезпеки, але у підсумку королівське військо було змушене продовжувати наступ у горах на південному заході королівства. Не призвичаєним до подібного коням було важко пересуватися по вузеньких звивистих стежичках, які подекуди тонули в тумані. Людям також значні підйоми давалися важко. Відступ степовиків саме сюди також викликав чимало питань… У підсумку неочікуваний напад ворога при переході через глибоку долину мав украй погані наслідки.

       Кілька сотень ворогів затисли воїнів короля й швидко розбили авангард, якому було важко захищатися на подібній місцевості. Королівський почт намагався прикрити "ЙКМ" від стріл та списів. Гвардійці у цей час їхали дещо позаду. Натомість, їхній капітан разом з лейтенантом Осґрадом саме перебували поруч з королем та обговорюючи подальші дії. Обидва впали пронизаними стрілами вже після перших пострілів. Їм вдалося прикрити короля й це дозволило йому продовжити власний час правління на декілька повчальних для подальших поколінь років.

       Кані вдалося одразу ж зорієнтуватися. Кілька її наказів було швидко виконано. Гвардійці оточили короля не даючи ворогу можливості підсткупитися до нього ближче. Це дозволило королю відступити.

       Зважаючи на успішність дій Кани за складних обставин й загибель начальника гвардії, Його Королівська Милість вирішили тимчасово призначити капітаном саме "цього вояка". Особливо витрачати час на роздуми не доводилося через ту обставину, що власне військо короля зазнало значних втрат. Надалі йшла мова тільки про повернення.

       Король вручив Кані у присутності загону гвардійців грамоту про призначення на посаду. Врочистості за цих обставин видавалися просто недоречними. Кілька вітальних слів, напутні побажання… Необхідно було рухатися далі.

       Відзначення Дня Народження короля вилилося у гучне святкування з великою кількістю випивки, найрізноманітніших заходів та розваг. З цієї нагоди гвардійці отримали кілька днів відпочинку й могли витрачати час за власними смаками та уподобаннями. Це лише підкріплювало їхнє прагнення служити якомога вірніше задля звеличення "ЙКМ".

       Кана вирішила просто прогулятися місто спостерігаючи за людьми, які проходили повз неї у святковому вбранні. Тільки зараз їй вдалося детальніше роздивитися будівлі навколо головної площі міста, яка вражали розмірами та висотою. Шинок тулився неподалік та видавася не зовсім відповіднимцьому місцю як своїми обрисами, так і призначенням… Хоча, їсти завжди потрібно задля підтримання власних сил та прагнення до перемоги… Задля слави "ЙКМ".

Ранок нерішуче, нишком росяними променями піднімає завісу ночі, дихає на землю туманом, краде зірки і котиь сонце… 

22 червня 1941 рік…4-00…

12-00. «Говорит Москва!… – голос Левітана зруйнував надії, знищив сподівання, вирвав з душ усі мрії і кинув на поталу... – …Началась Великая Отечественная война!»  

Переповнені перони вокзалів, охоплені страхом і панікою, тремтять від схлипувань та ридань…

…Кричать труби голосом матерів, плачуть кларнети сльозами дітей, стогнуть альти тугою жінок-дружин, гудуть баси дідівськими порадами бувалих воїнів, вибивають ритм стривожених розпачем сердець барабани – оркестр грає «Прощання слов`янки»…

Вони стоять…

Він і Вона… Навпроти один одного… Два білих лебеді на чорнім озері розлуки, дві тополі під вітром забуття, дві свічки у  темряві вічності, дві ніжності на вівтарі жорстокості, дві пісні у мертвому мовчанні.

Ще не виплакана блакить очей; ще не вицвіла гімнастерка на грудях відважного; ще не завмирає серце, коли бачиш листоношу-чорновісника; ще не згинаєш під вибухами снарядів свою сміливість; ще не шукаєш поглядом надії на далекій польовій дорозі бажану, очікувану постать; ще не посніжено чорну смолу волосся сивиною; ще не в`ївся бруд землі у ніжність рук; ще не розпекла безжальна жорстокість свинцю долю… їх долю…

Та вже зараз вони знають для чого треба боротися, заради кого треба боротися… Щоб не перервалася нитка надії, щоб не щезла зірка віри, щоб не змовкла пісня любові, щоб не зникло майбуття, щоб не щезла мрія… Це знає і він – їх ненароджений Син, який не взнає страхів концтаборів, не здригатиметься від свисту куль, не оброблятиме чужу землю…, але ніколи не почує голос батька…, батька-воїна…, захисника… Тоді дитинство зникне з його обличчя, і ляжуть перші зморшки.

- По вагонам! – лунає як вирок.

- Прощава-а-а-й! – зливається людський крик з криком маршу.

Оркестр грає «Прощання слов`янки»…

Прощаються слов`янки…

День заливає сонцем Йену, купає листя беріз у своїх променях, наштрикується на голки ялин і сосон, пронизує благородні кучері могутніх дубів. Старі гори ліниво гріються і поволі випускають свій глибокий туманний подих.

Південна Тюрінгія… 1968 рік...

По плацу спокійно й впевнено крокує майор, поблискують зірки на кокарді і погонах. Якось тепло і моторошно на душі, тривожно, але приємно, очікування чогось незвичайного, але бажаного. І в той же час душа бринить від несвідомої і незрозумілої досі радості, здається щось забув, таке глибоке, особисте…, та ні, маячня. Це, мабуть, сонце, серпень… Згадався дім далекий на Україні… Не був він вдома вже давно, десь рік, як отримав наказ про призначення майора і переведення начальником зв`язку штабу артилерії дивізії Групи радянських військ у Німеччині. Тепер він тут в Йені, а мати там… вдома. Чекає усе життя. Спочатку батька з фронту, тепер його – сина. Пробач, найдорожча моя людино, не можу я інакше… Бо мій обов`язок перед батьком-захисником – бути захисником-сином, гідним його величного подвигу – Перемоги, сплачувати невикупну ціну – Життя… Ти все розумієш, рідна моя страднице, мовчать смиренно твої уста, не докоряючи за чоловічу зухвалість самостійності зробленого вибору, та говорять глибокі зморшки зосередженості і очікування, терпіння і надії... Так, це, мабуть, серпень..

Підійшов до наїжаченої антенами радіостанції, зайшов, чутно вистукування ключів – працюють морзянку у телеграфному режимі. Аж що це – радіо?! Увімкнено!! Різким ривком відкрив двері, увірвався… радисти схопилися…

- Хто дозволив?..

Та раптом чує:

- …Я хочу привітати з днем народження свого сина…- не може бути,- …майора…- це не чується, це правда, солдати поволі виструнчилися, почувши ім`я свого командира - … вітаю його співслужбовців, всіх солдат від імені матерів, чиї сини у Польщі, Німеччині, Угорщині, Чехословаччині стоять попереду прикордонних застав насторожі спокою нашої країни і всього світу…,- голос тремтів сльозами, зривався високими нотами хвилювання,  перехоплювався радістю моменту і відчаєм щастя далекої зустрічі на хвилях радіостанції «Хвиля»,- …не дозволяйте знову підняти голову війні. Для вас хай прозвучить пісня, яка проводжала ваших батьків на фронт… Будьте гідні їхньої пам`яті і слави…

… Пронизали наскрізь душу перші крики труб, гримнули баси, сколихнули серце альт і барабани… - «Прощання слов`янки…» 

- Увімкніть радіовузол частини, - через силу тихо скомандував майор…

Над плацом здригнулося повітря… Як укопані стояли всі, кров, спочатку замерзла, а потім, пекучим струменем вдарила у голови… Мільйонні армії перед прикордонними заставами лише на дві години бою… Але у разі потреби ми вистоїмо, ціною життя відвоюємо необхідний час, бо сини, ми гідні батьків…

Вечір обіймає прохолодою розпечений пісок, арктичний вітер ночі виганяє денний суховій…

1989 рік… листопад…  Афганістан…

Лейтенант взводу саперів сидить в тривозі і задумі… Засмаг, чорний, але чорніше на душі… Далеко рідний дім, там випав перший сніг, мороз розмальовує вікна вранці… Це, кажуть, ностальгія… Рука мимоволі потягнулася до шухляди з касетами для магнітофону. Ще в Україні купував для «такого випадку», щоб підняти настрій. Вже переслухав всі… Та ось якась незнайома, ще не чув –  «Концерт музики духових інструментів». Хай буде духова музика, послухаємо… Натиснув на «пуск» і… - гримнуло, що аж перехопило подих – «Прощання слов’янки». 

У дитинстві чув від бабусі про діда-фронтовика, про батька-захисника, тоді й обрав професію – оберігати мир і спокій своєї держави. Та саме зараз, тут, в Афгані чомусь так щемить серце… ниють труби… тяжко на душі… б`ють баси… свистять врізнобіч думки… завивають кларнети… і гризуть, гризуть сумління питання…        

Кому ще буде грати «Прощання слов`янки»?

Ірак… 2005 рік… Різдвяні свята… знешкодження бомб… детонація… вибух… смерть восьми українських миротворців… 

«Прощання слов`янки»…

…Прощання слов`янки…

Скільки ще будуть прощатися слов`янки?…

       Кана озирнулася... Місто видавалося безлюдним, зважаючи на пізню годину, але ще можна було почути глоси чоловіків, яких саме намагалися витурити (хоча і в доволі чемній формі) з шинку, розташованого при головній площі міста. Наближався час, коли крокувати вулицями міста мали право лише солдати варти та порівняно нечисленні представники місцевої знаті. Заможність дає деякі переваги... А втім...

       ...Незадовго до цього масштабні бойові дії на півдні країни, коли навалу племен "степової спілки" насилу вдалося втримати, коштував життя не тільки представникам простолюду, але й багатьом "нобілям", які очолювали військові загони. Разом з тим примара перемоги була доволі невиразною і гостро стояла потреба поповнення війська. Населення, як йому і належить, не спішило зростати. Натомість королю Асґрубу довелося, згідно з реаліями часу, вдатися до щедрот своєї скарбниці, яка за несприятливих обставин могла відкритися вже зовсм не для тих, до кого він мав прихильність.

       Двоє чоловіків, заточуючись, вийшли з шинка. Долинув грубий тренований голос:

- Послухай, Хільбраде, а чому це в тебе плащ пропалено у стількох місцях?

- Розумієш, то на мене якось дмухнув червоний дракон!

- І з чого б то ти поліз до червоного!?

- Та в мене ж вистачає розуму аби не смикати за хвоста кам'яного!

       Почувся гучний регіт. А втім, за цими двома спостерігала не тільки Кана, але й кілька чоловіків, які стояли на іншому боці площі неподалік від собору. Їх не можна було як слід роздивитися через накидки з доволі грубої тканини та каптури, які закривали обличчя та робили дещо схожими на примар. Кана, призвичаєна до темряви, могла більш-менш виразно роздивитися подібні деталі. Сам ж вона загорнулася у дорожній плащ зі шкіряними смугами для додаткової міцності й підкладкоя, яка дозволяла у разі потреби використовувати його замість ковдри.

       Кана наблизилася до будівлі зі стрімчастими шпилями, й притулившись спиною до стіни, почала поглядати як на одних, так і на інших. За кілька хвилин Хільбрад та його компаньйон порівнялися з дивними постатями.Почувся брязкіт заліза й у темряві щось зблиснуло. Це не віщувало нічого доброго й Кана підбігла до людей. Відвідувачі шинку саме намагалися витягти свою зброю з піхов. Натомість їй вдалося відразу ж завдати гарного удару, від якого один з нападників осів на землю. Чоловіки, не зважаючи на доволі вдалі (та витратні) відвідини "громадського закладу", порвіняно добре трималися та відбивали удари. Нова комбінація дівчини виявилася не менш успішною і ще одна "примара" впала у куряву. Двоє інших "осіб у каптурах", швидко зорієнткувавшись, кинулися до найближчого провулка, звідки вони явно розраховували потрапити до "грабіжницьких вулиць".

       Останні залишки хмелю у голові Хільбрада ще вирували, коли він поглянув на того, хто так несподівано втрутився у бійку. Доволі гнучка постать, яка разом з тим явно мала досвід у володінні зброєю, до того ж, не найгірший. Але темрява все одно не була такою вже "прозорою", оскільки місяць вже встиг сховатися за хмарами.

       Кана вирішила не ускладнювати собі життя можливою зустріччю з вартовими, які саме мали патрулювати вулиці, й запропонувала "шановним лицарям" пройтися цієї пори вулицями чудового міста. Зважаючи на останні події, чоловікам лишалося тільки погодитися. Освітлення на вулицях фактично не було й тільки де-не-де промінь падав зі шпарини у якомусь вікні.

       Казарми королівської гвардії розташовувалися за кілька кварталів від площі й шлях був знайомим трохи чи не кожному солдату. Поруч знаходився порівняно невеликий, але ошатний на вигляд, будиник начальника, де він і жив. Разом з тим кімнат та "господарських приміщень" у ньому було вдосталь. Перед входом стояли на варті двоє воїнів, які віддали честь, побачивши наближення "керівництва". Одного з них одразуж відрядили до казарм аби звідти направили когось на "місце інциденту". Іншого ж відіслали до того-таки шинка по пляшку найкращого вина, як тільки можна було  у ньму знайти (оскільки саме тут зазвичай відбувалися пишні святкування перемог і шановні "пани офіцери" не скупилися при нагоді заплатии відповідні кошти за належну "якість").

       Тільки вже у вітальні, сівши з гостями у крісла перед каміном, Хільбраду вдалося належним чином роздивитися дивного воїна, який так вдало трапився їм у нагоді. Ним виявилася приємн на вигляд моложава жінка, зовнішній вигляд якої свідчив про тривалі тренування та навіть... Наявність відповідного досвіду.

       Некваплива розмова зав'язалася у поважному тоні. Кана розповіла, що належить до воїнського роду з країни, яка знаходиться на схід від володінь короля Асґруба. Разом з тим її цікавили інші держави, а також було значне баження опанувати щось нове та незвичне, удосконаливши свої навички володіння зброєю. Не зважаючи на значний подив від того, що розповіла співрозмовниця, Хільбрад запропонував їй свою допомогу аби підкреслити свою вдячність. Кана ж одразу попрохала аби її зарахували до війська Його Короівської Милості. Це вже не дуже здивувало капітана. Він відзначив, що війна забирає чимало людей, а навіть з-поміж тих, хто є наближеним до короля. Що ж до умов зарахування до гвардії, то відповідні списки особисто затверджує "Й.К.М." і для цього зацікавлена особа повинна мати доволі високу підготовку (якнайкраще володіючи зброєю) та, що є бажаним, відзначитися якоюсь заслугою перед королем. Але, як сказав Хільбрад, порятунок життя капітана королівської гвардії вже вартий деякої уваги... Як і життя королівського майордома Ерґла.

У подальшому...

       ...Кані вдалося отримати місце у королівській гвардії, а ще за два роки вона обійняла посаду капітана... Сумуючи за доброї пам'яті капітаном Хільбрадом, який загинув захищаючи життя Його Короівської Милості у кривавій битві. Прослуживши п'ять років на цій посаді та отримавши відповідну платню, вона вирушила з почтом зі своїх слуг у східному напрямку. 

З наступною частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі"

Пора приступить к переменам.

(Евгений Душкин)