2. веремія.

занурив перо у чорнило
й старанно шкрябаю букви.
згідно правилам каліграфії
виводжу в життя по білому в рисках паперу,
уперше в своєму житті
пишу слово чорнилом (шість років тоді було)...
а що ж то за слово перше?..
не вгадаєш нізащо -
бо не "матуся", ні, а - "рама".
лише зараз,
на схилі років збагнув
сакраментальність першого слова, одягнутого у чорнила:
рама - простір мого існування,
доля моя,
мій хомут, якого люблю
...бо мушу.
а ще я люблю тумани,
вечірню зорю і розсвіти -
особливо влітку,
коли трави і квіти косами
вплітаються в раму мого буття,
коли тополя, верба і калина
ведуть суперечки із світом,
а річка
тоненькою синьою стрічкою
окреслює коло арени цирка -
там малесенькі люди
стріляють водою з пістолів,
з піскОвих гармат і танків
випулюють різнорозмірні й різнофігурні
кольорові льодяники і драже,
розсипаючи цукор у полі бою,
гатять
карамельковими ракетами,
а іграшково кріхітні винтокрили
і пластмасові літачки
кидАють зверху кульки,
що лопаються і спадають
золотою щедрою зливою...
і люди! - співають весело
і йдуть у атаку у танці (наче в балеті!),
обіймаються
і фантани пускають з очей... -
я розсміявся!
від сміху впав аж у крісло.
нюхаю нашатир,
щоб не з"їхати з глузду
і не втратити дійсність, реалність під старість...
- ох! розсмішили ж мене війною!..до сліз -
хапаюсь за кулькову ручку
і на папері виводжу каряво - РАМА -
...аби не забути дитинство...

Дякую тобі, Боже, що я  не москаль! 

Яку шкоду ви робили в той час, коли були маленькими дітьми?

Міжнародна громадська організація «Дерматологи — Дітям»

Ми прагнемо допомогти дітям з тяжкими захворюваннями шкіри, використовуючи прийняті в ЄС та Світі стандарти доказової медицини. Для цього мало нашої відданості — потрібно об’єднати зусилля представників державних організацій, бізнес-спільноти, спонсорів і просто небайдужих людей.

Дерев’янко Л.А., президент МГО «Дерматологи — Дітям»

 

 

5 липня 2011 року представники МГО «Дерматологи – Дітям» Людмила Дерев’янко та Тетяна Заморська провели благодійний аукціон та зібрали 13 тис. доларів на підтримку хірургічного лікування кистей рук двох українських дітей із важким захворюванням — бульозним епідермолізом*.

 

МГО «Дерматологи – дітям» щиро дякує керівництву ресторану «Дежавю» та «Krilov’s Auktion House», без шляхетної допомоги яких проведення акції було б неможливе.

 

Завдячуючи коштам, зібраним на додаток до виділених Міністерством Охорони Здоров’я України 8 тис. доларів, а також 1000 доларів, що їх надали шведські колеги, ми змогли пролікувати двох дітей, Гліба та Віктора, у спеціалізованому Центрі з лікування дітей з бульозним епідермолізом у м. Зальцбург, Австрія.

 

У листопаді 2011 р. при МГО «Дерматологи — Дітям» створено центр Дебра–Україна, що допомагатиме родинам з дітьми, хворими на бульозний емідермоліз.

 

У вересні 2011 р. МГО «Дерматологи — дітям» за підтримки торгової марки «Mustela» започаткувала навчальні семінари для батьків «Школа Атопічного дерматиту», що їх проводять у поліклініках м. Києва. Освіта батьків дуже важлива, оскільки дозволяє тримати під контролем захворювання.

 

*Бульозний епідермоліз — це рідкісне тяжке генетичне захворювання, що призводить до тяжких інвалідізуючих деформацій кінцівок ті внутрішніх органів. На цей час лікування дітей з цим захворюванням в нашій країні неможливо.

 

Людмила Дерев’янко — президент МГО «Дерматологи — дітям», керівник дерматологічного центру клініки «Феофанія», к.м.н., доцент кафедри дерматовенерології Національной медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика

Тетяна Заморська — віце-президент МГО «Дерматологи — дітям», юрист-міжнародник, представник родин з дітьми, що хворіюсь на бульозний епідермоліз

Гуннар Ниман — віце-президент МГО «Дерматологи — дітям», лікар–дерматовенеролог, представник шведського Товариства дерматологів та венерологів (SSDV Foundation for International Dermato-Venerology)

 

Наші контакти:

Сайт: www.dermatilogy-dityam.com

Тел. Президента МГО «Дерматологи — Дітям»:

Тел. Віце-президента МГО «Дерматологи — Дітям»:

Електронна пошта: [email protected]

 

Реквізити

Міжнародна громадська організація "Дерматологи - Дітям"

Ідентифікаційний номер 37616420

Рахунок № 26002301349909,

в АТ „ОТП Банк” м. Київ, МФО 300528

 

In English:

 

(for USD):

Міжнародній громадській організації "Дерматологи - Дітям"

Acc.№ 26002301349909, in OTP Bank, Kyiv, Ukraine

SWIFT OTPVUAUK

Cor.Acc. in Standard Chartered Bank New York Branch, New York, USA,

#3582023463002, SWIFT code: SCBLUS33

 

(for EUR):

Міжнародній громадській організації "Дерматологи - Дітям"

Acc.№ 26002301349909, in OTP Bank, Kyiv, Ukraine

SWIFT OTPVUAUK

Cor.Acc. in Commerzbank AG, Frankfurt/Main, Germany, #400 8880064 01, SWIFT code:

COBADEFF

 

Для Російських рублів (RUB)

Міжнародній громадській організації "Дерматологи - Дітям"

Acc.№ 26002301349909, in OTP Bank, Kyiv, Ukraine

SWIFT OTPVUAUK

Cor.Acc. in OTP Bank, Moscow, Russia

Acc K 30111810600000000059

OPERU MGTU BR 30101810000000000311

INN 7708001614

BIC 044525311

SWIFT code: OTPVRUMM

Був світ безмежним і чудовим, Мить невловима – вічність ціла,        Небес та сонця тиху мову До лук, озер я розуміла. Світ зачарований, широкий, Неначе книжку, я читала, Побожно сторінки гортала… Дитя, пізнайко яснооке!.. 04.02.2011 

© Stepans’ka Marina (SMG)

Одразу маю попередити, написане тут – глибоко особисте, і більшості людей має видатись нескінченно нудним і незрозумілим. Але іноді я маю потребу самовиразитись у письмовій формі, тому якщо комусь нецікаво – просто забийте.

Є таке модне слово – патріотизм, при чому далеко не завжди воно вживається у позитивному розумінні. Та частіше за все воно означає любов до рідної землі. Я хочу поговорити саме про землю, саму по собі, без людей, що її населяють. Яку частину землі можна вважати рідною? Країну? Навряд. Місто? Можливо, але не завжди. Рідне місто (у моєму випадку – Кривий Ріг) – зазвичай дуже велике і різностороннє. Словом, не можна однаково любити таку нерівномірну масу. Та і не обов’язково взагалі любити, коли річ іде про щось подібне Кривому Рогу. Скажу чесно, я його майже ненавиджу.

То ж залишається якийсь зовсім маленький клаптик землі. Не позначений на жодній карті і невідомий нікому іншому. Це – край дитинства. Тільки він здатний пробудити в людині справжнє відчуття спорідненості, можливо, давно загублене і забуте за буденною рутиною.

Багато кому про щось говорить дата 13 червня 2010 року? А я її навряд колись забуду. Якщо офіційно, відбулось наступне  - на шахті ім. Орджонікідзе у Кривому розі проводились планові вибухові роботи (не сильний в термінології, тому скажу саме так), хтось щось не розрахував, і обвалилось кілька гектарів землі навколо шахти. Власне, там давно кар’єри навколо, а частину селища давно знесли – саме там земля, під якою давно була пустота, і просіла. З одного боку, таке напевно мало б колись статись, з іншого – очевидна людська халатність, раз і шахта опинилась на межі закриття, і трасу закрили, бо тепер вона опинилась фактично над прірвою.

Тепер неофіційне. У проваллі зникла більша частина особисто моєї отієї самої землі дитинства. По якій бродив ще з хтозна-яких часів, де мій дід випасав кіз, і я міг утекти кудись туди подалі від людей, лазити поваленими деревами, або просто упасти в траву і дивитись на небо. То було так давно, що здається майже нереальним. Потім я мав усе менше часу туди повертатись, але повертався, приїжджав на велосипеді, просто щоб там побути.

У кожного всередині має жити щось таке – невимовно рідне, таке що не повернути. Ніякими силами не повернути.

Ви можете собі уявити наступне – сьогодні, як і завжди, ви йдете своєю дорогою, а завтра її немає… Тупо фізично не існує. От і я не міг уявити.

Видовище дійсно захоплює. Особливо якщо подивитись на провалля в реальному часі і пам’ятати, як все виглядало до того як. Потріскана і скуйовджена земля, повалені дерева, розірвані пні. Розкидані у різні боки надгробки братських могил, роздавлена наче печиво асфальтна дорога. Хто забажає – у Інтернеті вдосталь фотографій.

Звісно, багато кого не вразить. А дарма. Свого часу селище ім. Горького було досить розвинене – тут працювали школи, церкви, лікарня, пошта, стадіон, кінний двір (вершечок даху якого тепер виглядає із прірви). Від більшості переліченого не залишилось і фундаменту. Це все було якихось 25 років назад – не так уже і багато навіть в межах одного людського життя.

Щоб боятися, не обов’язково жити в Кривому Розі чи іншому шахтному місті. Одна хороша людина (яка неодмінно це прочитає:) ) зазвичай згадує про український кристалічний щит, в центрі якого і знаходиться Кривбас. Коли виберуть руду, яка утримує його, зачепить багато кого…

Шкода, що того ранку я не прокинувся на якихось 15 хвилин раніше – став би свідком вражаюче жахливого видовища. А може і потрапив би у центр балу… Іноді виникає відчуття, що якби так сталося, ніхто б особливо і не помітив.

Можливо, я перебільшую. Як власне горе, так і масштаби події. Зрештою, селище стоїть ціле і неушкоджене, до нього проклали нову дорогу (а зі старою зробили як завжди у нас – дірки у колючому дроті і ходять як і раніше, незважаючи на небезпеку). Правда, селище рідіє – будинки пустіють і вмирають буквально на очах, зона обвалу зростає. Шахта після того очухалась і почала відновлюватись. На жаль для мене. Без роботи могли залишитись кілька сотень людей – а мені начхати на них (як і їм на мене). Вони додушили в мені майже всі залишки любові до цього міста і надалі не зупиниться. Такими темпами, зважаючи на розміщення покладів руди, скоро зоною обвалу стануть і рештки селища. І тоді мені вже точно не буде куди повертатись…

Кожен день починається з ритуалу: розплющив очі, встав, умився, зварив каву, глянув на годинник, одягся, пішов на роботу. Кожного дня їжджу одним і тим самим маршрутом…

Я починаю помічати як з життя повільно зникають фарби, все перетворюється у сіру буденність…

Одні і ті самі люди, одна і та сама їжа, одяг, робота…одне і те саме місто. Дивно, як я в ньому ще задихнувся…

Це місто руйнує людей, руйнує їх з середини, знищує їх особистість…перетворює їх на ходячі трупи…

Воно знищує блиск в очах, що колись робив їх справжніми, знищує вогонь, який не давав їм застигнути у пітьмі. Це місто знищує наші мрії.

Воно сповнено гріхом…на кожному кроці обман, на кожному обличчі злість, у кожній кімнаті розпуста а тіні цього міста окутують тебе страхом та стражданнями.

У нас є тільки одна ціль — вижити!

Кожен день я проходжу одне і те саме місце: покинуту занедбану дитячу площадку, і завжди проводжу рукою у повітрі немов торкаюся стіни. Я розумію, що цей сірий світ у якому я зараз перебуваю, це ілюзія, яку не можна знищити…

Торкаючись рукою до цієї невидимої стіни я відчуваю пульс неіснуючого міста, який я сам заховав від себе за сірою буденність життя… Цей світ у минулому, ми свідомо його покинули…і вже ніякої можливості туди повернутися. Ми усіма силами намагалися відректися від нього, і у нас це вийшло…  Ми втекли з відти і тепер його немає… Його більше не існує. Це неіснуюче місто, яке давало нам все: веселощі, радість, любов…справжніх друзів, справжні почуття, а ми…а ми зреклися його.                                                                            Кожен день я ось так стою і проводжу рукою по невидимому бар’єру… і якби були якісь почуття то я б заплакав…

Вибач мене…вибач, що зрадив тебе…моє місто, місто дитинства…