хочу сюда!
 

Наталия

44 года, рак, познакомится с парнем в возрасте 35-55 лет

Заметки с меткой «поет»

Тарас Григорович Шевченко. Біографія

                                                            
                                                                           

   Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.
       
       Його батьки, які були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.
       
       1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит, вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.
       
       Після смерті у 1823р. матері й 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Уже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.
       
       Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взяли до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільна. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.
       
       Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену й водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.
       
       У Вільні Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільні, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.
       
       1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом із його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викуплять його з кріпацтва.
       
       21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842). Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети).
       
       Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського та романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.
       
       Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана в 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона перейнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”.
       
       Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський.
       
       Навчаючись в Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її в драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.
       
       1844р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка.
       
       Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами в Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка містить поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).
       
       Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. У ці й наступні роки поет пише твори “Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”, “Сон”, “Єретик”, “Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував.
       
       Перша подорож Шевченка в Україну тривала приблизно вісім місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). В Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому вийшов 1844р. у Петербурзі.
       
       В Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого в Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.
       
       Навесні 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається в Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети та краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) й ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”("Відьма"). Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали ввійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише в березні 1847р. передмову, у якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета.
       
       Навесні 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем й іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.). Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу.
       
       Твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки.
       
       8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером й ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зшитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом отримала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір.
       
       У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його внесли як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував із польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.
       
       23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші й відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою та розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчі в житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду та забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.
       
       У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце посідають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями й значенням у літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Поглибленим психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).
       
       Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р.
       
       Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.
       
       У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам в Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М. Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною, А. Майковим, М. Лєсковим та ін., із діячами польського визвольного руху — 3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”.
       
       Улітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися в Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.
       
       У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравіювання). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том містив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М. Добролюбова, М. Михайлова, Д. Мордовцева та ін.).
       
       Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах в Україну й поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.
       
       Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. містило більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя й творчість і переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті митця залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українства. Вона визначила на десятиліття подальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.
       
       Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.

                                                                     

МОЛИТВА

    Отче наш, Тарасе всемогущий,
    Що створив нас генієм своїм,
    На моїй землі як правда сущий,
    Б’ющий у неправду, наче грім
    Ти, як небо, став широкоплечо
    Над літами, що упали в грузь;
    Віку двадцять першого предтечо,
    Я до тебе одного молюсь.
    Язики отруйні і брехливі
    Вогняним мечем пообтинай!
    Проколи серця, товсті й ліниві,
    І гноївки випусти в Дунай!
    Всіх вельмож — рабів німих
    і подлих —
    Скинь в геєну, а слова хули —
    Потурнацький, безголовий
    мотлох —
    На вогнях оновлення спали!
    Дай нам силу ідолів знімати
    З п’єдесталів чорної олжі,
    Бурити казарми й каземати,
    Де виймають душу із душі!
    Не введи в спокусу слави й месті,
    Вкинь в палющу, хижу ненасить
    Мудрості — і прапор правди й честі
    Дай нам, не соромлячись, носить!
    Поклади нам зорі на зіниці —
    Променем туди, де непроглядь!
    Хай підносять очі люди ниці,
    Хай в незрячих більма погорять!
    Мислям нашим дай ясне поліття,
    А поетам — спину, що не гнесь!
    Дай нам пам’ять на тисячоліття,
    Непокору і любов на днесь!
    І не одпусти нам ні на йоту
    Борг, забутий в клекотах забав;
    Сплатимо його із крові й поту,
    Тільки од лукавства нас позбав!
    Да святиться слова блискавиця,
    Що несе у вічну далечінь
    Нашу думу й пісню! Да святиться
    Між народами твоє ім’я! Амінь.

    Дмитро Павличко. 1964

http://www.poetruclub.com.ua/metrs.php?id=99&type=biogr   Джерело

 http://www.youtube.com/watch?v=3CuwCFip7NU

 http://www.youtube.com/watch?v=sY1A1cMf8Lc&feature=related[video

http://video.i.ua/user/11131/49549/260694/?V=3fa56.2b7b.a2.c55766.b0ce0b.kd7d24438]

 Звернення до народу України. (Рекомендую переглянути): http://video.i.ua/user/2905547/34668/162593/

rose 

Скажи, Тарасе, де твоя сокира,
Що ти нам радив «добре загострить»?
Спить міцно наша ненька Україна,
Так міцно, що не можна и розбудить.
Навіщо Віз поперед коней ставлять?
Щоб кони віз назад мерщій тягли.
Нас дуже мрії про минуле бавлять,
Тому ми коней так i запрягли.
В пустому возі у минуле летім,
В СРСР, до хліба й ковбаси...
Прокинемось, мабуть, у 33-ім,
В тоталiтарні сталінські часи.
РOKІB за 100 були всі люди роботящі,
В двобій з Антихристом іти могли….
А ми, Тарасе, стали всі ледачі:
Спимо собі, пустили все напризволяще,
А з хати вже й сокиру утягли!

(Вірш з інтернету)

rose rose rose rose rose rose rose rose rose

Звернення до холуя і лакея

Звернення до холуя і лакея Дмитра Павличка 

Моє звернення до холуя і лакея Дмитра Павличка з приводу його чергового пасквілю, цього разу присвяченого невдасі Ющенкові.

ВельмиНЕшановний Дмитре! Звертається до вас, спочатку націоналістичного, потім комуністичного, а згодом знову націоналістичного полум`яного "поета і трибуна" тележурналіст, якого у радянській середній школі свого часу змушували вчити напам`ять ваші справді вражаючі вірші-балади про "бандерівців-головорізів", "безневинно замордованих комсомольців" чи "фашистську продажну діяспору" в далекій Америці, і прочая, прочая... Титулів у вас багато, а стільки медалей і орденів заслужили від усіх режимів своїм підлабузництвом та підлістю на всі ваші немічні груди... Додам і я кілька епітетів від себе. Бо ваша завжди пристрасна фальш і "камсамольський" запал вже дістав мене і, смію запевнити, все моє незреалізоване покоління! Прізвища вашого не пишу, бо ви його ганьбили немилосердно впродовж свого продажного, завжди переляканого і від усякої влади залежного існування... Ганьбили прізвище батьків, простих, чесних і працьовитих галичан з прикарпатського села. Розумію, що літератори, навіть такі продажні, як ви, мають завжди аморальну і завищену самооцінку. Дехто з моїх друзів вважає, що вам "пороблено" чи роблять поправку на старечий маразм, але я завжди відчував у ваших різноманітних "форумах національного порятунку" і сльозливо-сопливих "зверненнях до нації" цинічний розрахунок і фальшиву патетику! Курву видко здалеку. Саме тому у свої 46 років я відмовляюся збагнути, чому зломлений комуно-фашистами на початку буремних 50-тих років сільський юнак, що дійсно щиро допомагав підпіллю УПА, але якого НКВДисти змусили зрадити своїх побратимів, скараних на смерть, привселюдно обплювати (для зняття обвинувачення в українському націоналізмі) Ідею Нації, а потім регулярно і пафосно писати покаянні і обвинувачувальні опуси на передовицях тодішньої ідеологічної періодики, - чому ця похилого віку Ходяча Українська Ганьба, яка при комуністичній УРСР чи вже незалежній Україні завжди розкошувала, вкотре претендує на морального авторитета Нації?! Та досить вже "вилизувати" і обпльовувати, Лакею! Моя порада - неморально кусати руку, яка колись годувала, чуєш, Холую?! Поспішай писати мемуари, кайся у численних гріхах і зрадах та міркуй на самоті, чому купка заляканих, тупих і самозакоханих сцикунів в далекому 1991 році не спромоглася скористатися шансом, подарованим для Українців тодішньою розгубленою комуністичною фракцією "239"... Милуйся тепер, Дмитре-недоумку, втратою держави, - проголошеної недостойними і керованої недостойними... І роздумуй, Падлюко, чому зараз (парадоксально - та це дійсно так!) гарантом держави є не еліта Нації, (чомусь не випещена за два десятиліття Незалежності), а тупий неукраїнець і колишній рецидивіст-зек, який маніакально навіть своєї тіні боїться. Амінь. Руслан Коцаба, 1966 року народження, мешканець Івано-Франківська, колишній член Української Гельсинської Спілки, журналіст, батько двох донечок Квітки і Зірки, перший заступник голови обласного "Меморіалу ім. Василя Стуса", учасник трьох експедицій-прощ на Соловецькі острови та Сандармох, учасник акцій студентської непокори початку 90-тих років, керівник наметового містечка перед Верховною Радою під час Помаранчевої Революції, власник китайського скутера "Мустанг-150", НЕлітератор

ПиСи: а ось ланка на цей пасквіль Дмитра, Професійного Українця http://www.pravda.com.ua/columns/2012/07/26/6969585/

А ось Джерело з якого була взята ця, така нетипова для багатьох, думка українського Громадянина.

Більше про українських "літераторів-патріотів" - тут.

Того великого вогню і смерть не погасила!

Шевченкове слово було і є таким же свіжим, діючим та закличним.

Усе знесла й перемогла його любові сила. Того великого вогню і смерть не погасила.  

Леся Українка

Творчість Тараса Григоровича, та вірші Шевченка влилися в нашу променисту повсякденну дійсність, як могутня ріка вливається в океан. Зараз, як ніколи, розкривається величезна цінність тих високих вимог до людини, які проголосив Шевченко. «Алмазом добрим, дорогим сіяють очі молодії» мільйонів Шевченкових нащадків — славних своїми ділами .

Великий укранський письменник, людина з незвичайною, тяжкою долею, з свiтовою славою поета-правдолюбця - це Тарас Шевченко. Його думки зрозумiлi усiм пригнобленим, усiм тим, хто хоче вiльного, радiсного i щасливого життя. Чому ж поезiя Шевченка має не тiльки нацiональне, але i свiтове значення? Творчiсть поета-демократа у великiй мiрi вирiшила подальший розвиток укрансько лiтератури, бо не було жодного вiдомого письменника друго половини XIX - початку XX ст., який би не вiдчув впливу Т. Шевченка. Максим Рильський зазначав, що "як пушкiнський реалiзм освiчував шлях росiйськiй лiтературi, так реалiзм Шевченка освiчував шлях укранськiй лiтературi".

Своєю славетною збiркою "Кобзар" вiн започаткував нову епоху не тiльки в iсторi укрансько лiтератури, а й у духовностi. Думки Шевченка-поета, борця-революцiонера завжди зверненi до майбутнього, вони надихають новi поколiння. Ця людина завжди служила правдi i боролася за щасливе майбутнє свого народу. I зброєю у цiй боротьбi поет зробив слово:

Возвеличу Малих отих рабiв нiмих!  Я на сторожi коло їх  Поставлю слово.

I дiйсно, на той час процес становлення ново укрансько лiтератури вiдбувався одночасно iз процесом розвитку науки i культури. А твори Т. Шевченка є зразками глибоко народностi, критичного реалiзму. У лiтературi з'являються новi геро: селяни-протестанти - бунтарi, повстанцi, борцi проти феодального гнiту. Лiтература збагатилася новими жанрами: лiро-епiчна поема, полiтична поезiя, оповiдання i повiсть... Вiн був основоположником критичного реалiзму i в укранському образотворчому мистецтвi. Його чудовi картини, рисунки, гравюри вчили iнших правдиво i багатогранно вiдбивати сучасну дiйснiсть. Цiннiсть художнiх творiв полягає в гострому викривальному змiстi, чiткий соцiальнiй спрямованостi. I в свох безсмертних поезiях, i в живописних полотнах Шевченко пропагував свiтлi iдеали свободи, рiвностi; закликав народ до боротьби проти усiх гнобителiв простому люду конкретний шлях цiє боротьби, цим самим впливаючи на розвиток i лiтератури, i мистецтва, i духовно культури.

Прилучення до світу прекрасного, вірші Шевченка, є важливим чинником морального удосконалення особистості, а значить, і суспільства. Чистою і чесною, гуманною і правдивою, працьовитою і товариською, сповненою власної гідності і пошани до всіх, хто працює, повинна бути людина.

В цій щедрій на любов, добро, приязнь і взаємопідтримку людині, те, про що мріяв, до чого прагнув досягти всією своєю творчістю Тарас Григорович Шевченко. Це — краса, велика, всемогутня сила прекрасного. Нагадаємо, що у своєму Щоденнику (18 листопада 1857 року) Шевченко захоплено вигукує: «Какое животворно чудное влияние красоты на душу человека!» Краса — це вияв найвищої радості життя.

Вірші Кобзаря та його творчість є живою й діючою силою. Це прекрасно висловив Максим Рильський :

...В сім'ї великій,

У цвіту садів прекрасних

Буде жити він вовіки,

Як безсмертний наш сучасник.  В Тарасі Григоровичі Шевченкові ми бачимо нашого сучасника і соратника; він дорогий, близький нам своїм немеркнучим словом, та своїми віршами, його слово звеличує красу боротьби і перемоги, виховує найкращі людські почуття патріотизму.

Учiтесь, читайте,

I чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь!

а теж, хто зна...__вчені, поети, художники)

_-_-_-_-_---_-_-_-_---_-_-_-_-_

написав ще 15 березня 1999року, тож тільки 19 було... да-а, біжать роки  , вчився ще... та й все життя схоже тре вчитись 

-------------------------------------

-------------

---

Скликає пісня слова збирати

Для танку рядкового сталого ритму.

Де тої мелодії нам шукати..?

Для славної музи забутої рифми...

---

Збирає, мандруючи зоряним шляхом,

Співець потайні глибинні далі...

Зринає у світі космічним птахом

Із вітром радості і печалі...

---

Великий художник змальовує простір,

Вечірні й ранкові живуть силуети...

Пензлі гортають знайомий колір,

Що падає вічно і вічно у злеті...

---

Учений в порядок приводить закони,

Природні канони у світлі теорій...

Прозорими робить темні кордони,

Скеровує силу людської зброї...

---

Думка у світі народжує мрію,

Вона не покорена ставленим нормам.

Вогонь у душі все тіло гріє

І зве нас назустріч дорогам)

Україна мовчки вітає день народження великого Кобзаря

Повчальна біографія Тараса Шевченка, який, «дякуючи» німцям, Петру Першому і Катерині Другій, народився кріпаком, хоч діди й прадіди його ще знали веселую волю. Дід по батьковій лінії – Іван Шевченко брав участь у Коліївщині. Батько Тарасів – був письменний, майстер на всі руки, рішучий з неабиякими організаторськими здібностями – мав довіру у чумаків і водив Україною їх каравани.


 Автопортрет написаний в Оренбурзі  1849-1850

Таке оточення і Божа воля наповнила Тарасову душу невичерпними талантами і потягом до свободи. Він допомагаючи батькові в майстерні і у водінні чумацьких валок, взяв з того дуже багато. Вчився керувати людьми і орієнтуватися по світилах небесних визначаючи і час і напрям руху. Щасливе дитинство скоро закінчилося.

Не з власної волі, Тарас покидає Україну, але рішуче відмовляється від смачного життя кріпацької еліти, хоч пан Енгельгард і вихлюпував лють на хлопця, що не бажає працювати не лише у хоромах, але і на кухні. Тарас сам знайомиться з талановитим художником, і сам себе здає йому в оренду граючи на жлобській натурі свого пана. Зайняття улюбленою справою для нього є понад усе.

Вихопившись на волю, Шевченко недовго упивається власною свободою. Він міг, але не хотів, як його друзі Брюлов, або Жуковський жити не знаючи горя у серці столиці. Йому було мало власної волі, він підбурює до волі всю свою націю, творячи її власним словом, гуртуючи до бою.  Врешті, визнаного народом маляра і поета влада кидає у піски солдатом, якому заборонено царем писати і малювати. Але й там, у солдатчині, Тарас всотує в себе все, що треба на шляху до волі. Навіть російські офіцери, що керували експедицією по Аралу, насмілились просити чин офіцера опальному Шевченку,  бо він не раз рятував експедицію своїми знаннями і вміннями.

Царат боявся Тараса як вогню, і тому не дав дозвіл на життя в Україні. Та Шевченко і під самим носом у царя розгортає бурхливу діяльність, заводить знайомства, засуджує кріпацтво, робить аукціони і всі власні кошти кидає на видавництво букваря. Справи його життя були завершені його стараннями, хоч побачити то не стало здоров’я. По смерті поета на його кошти найбільшим тиражем того часу біло видано найдешевшу книжку "Южнорусский букварь". І впало кріпацтво. І слова Тараса у працях його, всіх думаючих українців штовхають на справи, підказують, що кому і як робити.

Видно, про українську владу писав Кобзар, що "Ледачому животові і пироги вадять". Зійшли нанівець всі загравання української "еліти" з москалями. Ніколи не забуду, як готувалася українська "еліта" до 200 -ї річниці Олександра Пушкіна. За пів-року, щодня, на радіо повідомлялося скільки днів залишилося до тої світлої дати. Натомість, 200-та річниця народження великого Кобзаря пройшла непомітно, бо під чоботом москаля-окупанта опинився Крим. Отака вдячність від москаля. Вчиться українці шанувати своє, рідне, краще розуміти філософа і академіка Тараса Шевченка.

Не дарма ж писав поет:

Де єсть добрі люди,

Там і правда буде,

А де кривда буде,

Там добра не буде.

А правдою для українців завжди був, є і буде Тарас Шевченко назавжди. 

http://litopys.org.ua/shevchenko/shev511.htm

http://kampot.org.ua/uploads/posts/2010-03/thumbs/1268393384_portretu_shevchenko_-13.jpg

http://taras-shevchenko.in.ua/kartyny/zhinka_v_lizhku2.jpg 

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/4/46/Shevchenko-Kyiv_kostyol.jpg

Розрита могила

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».


Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.

Світе ясний! Світе тихий!

І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.




Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

За що ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій, теплій хаті

Оковано, омурано

(Премудрого одурено),

Багряницями закрито

І розп'ятієм добито?

Не добито! Стрепенися!

Та над нами просвітися,

Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленними піч топити,


А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!
























Про Висоцького і нас

День пам'яті. 
День скорботи.

Переглядаю новини. Сумую. Читаю. Дивуюсь. Захоплююсь
Поет  (з великої букви)  - то нерв суспільства. 

Тому вони часто виявляються і пророками

"...А в гостиннице советской
Поселился мирный грек ! "

Хто чув, знає  podmig

Поэт – не тот...

Поэт – не тот,

кто выставляет напоказ

свои проблемы,

мерзости и чувства, 

а – тот,            

кто превращает слог в искусство, 

и учит этому всех нас…

как пораженья превращать в уроки…


15 листопада 2009 Старе Довге Місце

Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая