Я приміряю сукні!

Стихо-прозо-шутко-заметко по мотивам украинской народной песни.

Українською мовою. Не можеш навіть прочитати? Вчи!



Ходить Свані по городу
Взявши файну сковорОду
Вилку, ніж каструлю чисту
Щоб знайти чого, поїсти

(с)

Придивляється... Опля!
Під кущем росте картопля




Нахиливсь зі словом: ОК!
Тицьнув пальцем в огірок



Подивився, не такий!
Глянув, поруч є другий



Заглянув за лапушок
Там на ничці кабачок



Ось на дереві трава
Називається - айва



А неподалік від тину
Стигне справжня капустина



Виноробства друг і брат
Ще зелений виноград



За парканом наче діти
Розцвіли сусідські квіти



Спіють перець, кріп, цибуля
Трави різні, бараболя
В маркеті нема такого
Ну а Вам усім - смачного

Дама сдавала в блиндаж:
жилеты, очки, патронтаж,
разгрузки, аптечки, масленки
и комплексную тепловизионку.
Лучше не знать врагам,
сколько у нас таких дам!

Роман Лейбов :

Я – это Киев, я - Львов, я - Одесса,
Я – те ребята из Сотни Небесной,
Я – это мать, жду из армии сына,
Я – Незалежність, я – Україна!
Я – Волноваха, я – Мариуполь.
Дым от разрывов черен, как уголь...
Я – Мариуполь, я – Волноваха.
Нас не задушишь в объятиях страха.
Будет возмездие, будет расплата,
Кровью заплатишь, кремлевская вата.
Нет, не спасет тебя ядерный купол, –
Кровью заплатишь за наш Мариуполь.
Я – это киборг, я – это донор,
Я – волонтер, месяц не бывший дома,
Я – тот ребенок, что пишет солдату:
«Слава Героям! Чекаємо, тату!»
(с)

_-_-_-_-_-___-----___-----_-----___-----___----_-_-_-_-_-_

Вогнем Тебе зігріти з висоти...

У подиху зловити мить реалій,

Стинаючи повітряні мости,

Крильми живити щастя світу й далі...

---

Приходити до тебе лише в снах,

Будити стиха сонячним промінням...

Назавжди відректи від всього зла,

Позбавити нараз від самотиння...

---

Розвіяти сумні твої думки,

Забутися у пристрасних обіймах...

Слова приємні й спогади легкі..,

І розписи мальовані на стінах...

---

20.12.08 і назавжди

... 

мертвий сорому не має
Повість врем'яних літ

Віктор Баранов
До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

Джерело: Вечірній Київ 10 липня 1999 року

                                                                             

                                             ХОДИТЬ  ПАМ’ЯТЬ

    Ходить пам’ять біля  двору,

Біля  моїх  воріт

І  гукає  із  дитинства:

Гей,  малий!  Привіт!

 

Ти  мене  ще  пам’ятаєш? –

Я  твоє  життя.

Із  початку  і  до  краю,

І  без   вороття.

 

Розкажи  мені,  будь  ласка,

Як  життя  прожив,

Чи любив, як в добрій казці,

Чим  ти   дорожив?

 

Моя  добра,  сива  пам’ять,

Ти  живеш  в  мені

І  в житті  моєму  смертнім

Все,  як   на   війні:

 

То  атаки,  то  тривоги,

То любов, що жде,

Коли я  вернусь з дороги,

Коли  дзвін   гуде.

 

Ось  сиджу  я  біля  столу

І  пером   грішу,

І  про  тебе,  моя  пам’ять

Я  слова  пишу:

 

Про  далекі,  сині  гори

І  про  море  сліз,

І про те, як  в нічнім небі

Спить зірковий віз.

 

Про людей, завжди привітних,

Про арктичний лід

І про те, як всім хто добрий

Світить сонце в слід.

 

Все просте в житті цім сущім,

Хоч короткий  строк.

Ось пройшов ще день грядущий

І ступив ще крок.        

         

ще вірш з "сонного" циклу"

Із напівсутінків дрімота виринає,

На підвіконні, ніжки звісивши, сидить

В лінивій позі. Важко позіхає -

До сну скликає тих, хто ще не спить.

                   Наспівує у вушка колискову,

                  У вічі сипле сонним порошком,                   Казки розповідає волошкові,

                  І дзиґ вкрива дрімотним кожушком.

Зірки з торбинки щедро розсипає -

Це - казко-диво-чаро-мрійні сни.

Над містом - ніч. І метушня вгаває...

Зірки ясні над містом - сни рясні...

 

23.07.2010

 

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109299780

Госпіталь. Все біле навкруги.

Стіни пахнуть крейдою сирою.

Ми потроху набираємося сил,

Починаєм згадувати «волю».

 

Ось обід, і сердобольна медсестра

Друзів ще годує з ложки.

Я сиджу спиною до вікна,

Крапельки борщу на ковдрі трошки.

 

Осліпшого танкіста заздрість мучить,

Він згадує: вже двадцять днів сліпий.

Про подругу свою весь час канючить,

Відправить смс-ку просить їй.

 

Я відмовляюсь – слів, кажу, не знаю,

А він кричить: «Я дам слова, пиши!»

І диктувать почав: «Тебе я не кохаю,

Вважай, що я убитий, і не жди.»

 

Слухняно я на кнопки натискаю,

По правді жити будь-кого навчу.

Тому пишу: «Рідненька, я кохаю,

Чекай, я скоро в гості прилечу.

 

Луганськ – це рай. Про банди – то пусте.

Ну хай не рай – курортний Моршин – точно.

До речі, як ти дивишся на те,

Якби зненацька я осліпнув трошки?

 

Служба легка, тут днями в покер грають.

Я тут побився з хлопцями з Одеси.

Хочеш – приїдь, від скуки помираю» -

І госпіталя дав адресу.

 

Три дні затишшя, телефон мовчав.

Танкіст лежав, згорнувшись у клубочок.

Стіну незрячими очима все вивчав.

Вже не чекав нікого і нічого.

 

Та раптом скочив, нашорошив вуха.

І до вікна підбіг – усмішка на вустах.

І хоча ми не чули ще ні звука,

Голос коханої не сплутаєш ніяк!

 

Відмітили весілля тої ж днини –

Вояк боявся наречену відпустить.

Пробачення просив (неначе без причини).

А одне око все ж вдалося зберегти.

 

І я там був, я був героєм свята.

Допомагав товаришам не раз.

Тепер мене просила вся палата:

«Пиши!» Їх міг образить мій відказ.

 

«Пиши» - просили всі благально.

Ви вмієте самі, не зможу я.

«Ти зможеш! Слів не знаю я печальних.»

Я дам слова, а ти – люби життя!

19.07.2014

Надія Калина.