До бою! Без страху й зневіри за правду, волю, за наш край!
Перелили вже бузувіри скорботи чашу через край…
Угору стяг! Хай кат шаліє, хай стисне нас, але на мить,
бо іскру ту святу, що тліє, несила ворогу згасить.

Не плач, кохана, чуєш, я живий...
Не міг тобі раніше подзвонити.
То був страшний, запеклий, довгий бій,
Та ми не мали права відступити.

Скажи хоч слово, мила, не журись...
Утри сльозу й нарешті посміхнися,
А ще молись... за нас усіх молись...
І матері від мене поклонися.

Цілуй дітей і батькові привіт,
Скажи, його "Кобзар" тепер в нагоді:
Ми з хлопцями завчили "Заповіт",
Під обстрілом читаємо відтоді...

Пробач, рідненька, знову мушу йти...
І не питай, куди тепер рушаю.
Мене чекають прОкляті світи,
Коли вернусь я й сам уже не знаю...

Вона в сльозах стискає телефон,
Пусті гудки, в душі гроза лютує...
Та він живий, то був поганий сон,
Її любов його, таки, рятує!

А він десь там, де небо у вогні
Боронить свою землю від навАли...
Він вже давно не лічить ночі й дні...
Він робить все, щоб ми війни не знали!

Молімося за наших воїнів!

(Олена Лемішко)

Як боляче прокинутись у світі, 

Весь уже без зелени, абсолютно весь,
Остров Невезения в Чёрном море есть.
Остров Невезения в Чёрном море есть,
Весь уже без зелени, абсолютно весь.

Здригнулось небо. Наче обрубав
Небесну вісь зловіщий хтось безміру,
В проваллі хмар кривавий визвір шкірить
І випиває душі на гробах.

Здригнулось небо. Смерть – не дивина.
Така НЕдивна, як опале листя.    
Людське життя в єдиний постріл втислось,
У постріл той, що й мрію обігнав.

Здригнулось небо. Як же так, ну як?
Невже не варті спокій і життя вже?
В ім’я чогось хтось нині знов поляже
У цих необлікованих боях.

Здригнулось небо. Ніч не промина.
Вона щоразу плодить новий відчай,
І зазирає холодом у вічі
Ця, Каїном освячена, війна.

Здригнулось небо. В смерті всі тузи  
Й допоки морок плодиться у лоні –
Нас переможуть, ми ж бо безборонні,  
Меч стерто об “гордієві вузли”.  

Збригнулось небо. Цілить в нього страх.
Куди ж його поділись вічні стражі?
Невже ніхто шляху нам не покаже?
Невже Господь не спинить сліз утрат?...

Здригнулось небо... од людських німот,
Які заклякли в рабськім безхребетті.
Прокинься, Духу, вирвися з лабетів,  
Вдихни життя в знекровлений народ!

Перепливає небо чорна тінь -  
Чорнезна тінь ненависти і злоби.
Здригнулось серце. Виє хтось над гробом.
Там зліг ще ненароджений чийсь син...

Фільм десятий: "ЗДРИГНУЛОСЬ СЕРЦЕ" з циклу сучасної громадянської поезії

автор вірша: Наталія Крісман
читає: Наталія Крісман

музика: Broken freedom
композитор: Ярослав Певно

А Україна – вона, як мати.
Усе простить, і все пробачить:
І продажність ворогам, і зраду;
Лиш попроси пробачення у мами.

Якщо тобі рідніша Руська мать,
То їдь туди. Тебе там приютять!
І обігріють, і нагодують
І, навіть, гвера подарують.(с)

Дама сдавала в блиндаж:
жилеты, очки, патронтаж,
разгрузки, аптечки, масленки
и комплексную тепловизионку.
Лучше не знать врагам,
сколько у нас таких дам!

Смеялась женщина… И смех её звучал
В каморке, в блиндаже, в купе вагона.
Его сквозь сон я смутно различал
За стенкою средь гомона и звона.

О золото! Его мне мир дарил
Бесплатно. На поляне. На пароме.
Смотри:на стадионе у перил
Вон женщина хохочет и в истоме

Уж падает почти! Смеётся! Силы нет!
До слёз, в изнеможенье, на пределе.
Рукою только машет. И в ответ
Нельзя не улыбнуться в самом деле.

В метро. На танцах. На плотах. В кино.
Мелькали страны, лица. Всё сменялось.
А я хотел бы только лишь одно:
Чтоб шли года! Чтоб женщина смеялась!

День народження

Сьогодні день веселий зранку:
Я маю повних десять літ.
Вітають з самого світанку
Всі родичі і цілий світ.

Бажають, щоб була щаслива, 
Щоб гарно вчилась, не хворіла,
Раділа сонцю і весні.
А ще - багато друзів мати,
А недругів усіх прощати
І не цуратися рідні.

Я згодна, що тут сперечатись,
Біжу до гойдалки - гойдатись,
Сьогодні вільний день!
Де не візьмись - Славко Рибалко,
Серйозні очі, брівки-хмарки, 
Листівку подає.

Мовляв, вітаєм і бажаєм,
Але ми дуже заскучаєм,
Коли поїдеш в інше місто.
Із ким тоді найкраще сісти,
Щоб в зошит заглядать?

Я уявила, як вони без мене
Відповідають, бігають, кричать...
Ще трохи часу - будуть як чужі...
І сумно стало на душі
Що треба жить, як доля нам малює...

Бабуся каже, ніби все ще я мала.
Та коли це вже так мене хвилює,
Значить, я справді підросла?

01.06.2014

Надія Калина