Казочка на ніч
- 09.09.17, 20:22
- Ой, ма, припини! Ну де ці документи могли дітися? Що ти мені голову морочиш містикою. Яка містика? Ти ж колишня вчителька, ти ж не повинна у це вірити! - Іван, посміхаючись, обняв за плечі Галину Володимирівну
- А от і містика! І трапилося це не з кимось чужим, а зі мною. У вересні 1974, тобі тоді,якраз, всього два місяці було.
Того року осінь наступила, ніби, за графіком. З перших же днів вересня задощило, грунтові дороги в містечку, яких було більшість, відразу порозкисали, тому резинові чоботи в таку погоду у всіх були саме перше взуття. Твій батько мав прийти на обід, а хліба в хаті нема. Я позвала сусідку, бабу Ганю, щоб посиділа біля тебе, сплюшки. А сама, одягнувши резиняки і курточку, поспішила в центр, в магазин, по хліб. Іти було далеченько, бо ми жили майже на околиці. Вулиці були пусті - білий день, діти в школі, дорослі по роботах. Навіть з районного рейсового автобуса, що обігнав мене на повороті, тільки одна людина вийшла - подумала я тоді. Автобус поїхав, а я, дійшовши до автобусної зупинки, порівнялася із пожилою жінкою, що вийшла з цього самого автобуса. Жінка розгублено озиралася по сторонам і мені здалося, що вона не може зрозуміти, де знаходиться.
- Вам щось підсказати? - запитала я у неї.
В наше містечко весь час приїздять пожилі люди з навколишніх сіл. Але вони добре знають, де аптека, побуткомбінат, КООП-спілка чи ощадкаса. Вони ще й самі будь-кому дорогу розкажуть і покажуть. А ця жіночка, схоже, тут вперше. Так воно і виявилося насправді.
- Та я, мабуть, не в ту маршрутку сіла, - відповіла жінка. Або не на тій зупинці вийшла. Це ж вулиця Вишнева?
- Вишнева, - кивнула я.
- А як же мені пройти до третьої поліклініки?
- А в нас нема третьої поліклініки, поліклініка у нас тільки одна і знаходиться вона аж з іншого боку містечка.
- Ну що ви таке кажете? Я завжди їзджу в третю на плановий огляд. Сідаю на тридцять дев’яту маршрутку біля свого будинку, виходжу на Вишневій. А сьогодні, мабуть, переплутала маршрутки. Вік, знаєте, уже не той, зір уже не той, -
жінка відкрила сумку і почала щось у ній шукати і, зітхнувши, закрила її.
- Я ж кажу - вік. Ну, ще й телефон вдома забула. А чи могли б ви подзвонити моєму сину зі свого телефону? Він би приїхав машиною і забрав мене. Ви не хвилюйтеся, я вам заплачу за дзвінок. А номер сина я напам’ять знаю.
Я дивилася на неї, слухала і не могла зрозуміти - що вона таке говорить? Ця жінка нормальна взагалі чи ні? Яка тридцять дев’ята маршрутка? Як я можу подзвонити по телефону прямо з автобусної зупинки? Яка третя поліклініка на Вишневій? Чогось стало не по собі, моторошно якось. Я й кажу:
- Знаєте, ви мене вибачте, але я дуже спішу, щоб встигнути в магазин до обідньої перерви. Ви мене почекайте. Я повернусь з магазину і ми пройдемо до кінця вулиці, потім ще трохи направо і буде пошта. Там є телефон, звідти й позвоните своєму сину.
І я, залишивши жінку на зупинці, пішла в сторону магазину по розбитій від дощу дорозі. Іду й думаю собі - а жіночка то вдягнена не як сільська. Гарний плащ, косинка в горошок, модельні черевички. Купила хліба, вертаюсь назад, але тієї жінки на зупинці вже не було. Чи вона сама пішла, чи її ще хтось повів на пошту - я не знаю. Але, коли я розповіла твоєму батькові про цю жінку і її слова, він на мене нагримав: ”Галю! Не кажи нікому, надто вже схоже на нісенітницю”. Я й мовчала і нікому не казала. А з часом наше містечко приєднали до обласного центру. Все навколо розбудувалося, змінилося. В будь-яку сторону спокійно можна доїхати на маршрутках. І маршрутка № 39 теж є. І ти, сину, заввідділенням у третій поліклініці, правда ж? Дзвони своїм колегам, може, твої папери у тебе на столі тебе чекають, - Галина Володимирівна усміхнулася. - Тільки я от все думаю - хто ж вона була, та жінка? Як вона потрапила до нас тоді, на цілих 40 років назад?