хочу сюди!
 

Ксения

41 рік, овен, познайомиться з хлопцем у віці 37-54 років

Замітки з міткою «влада»

Наталія Яковенко : погляд на історію та її подання

Ганна Трегуб. "...Уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники..."

Останні років 10 для українців позначені тим, що можна назвати "змаганнями за історію". І поза тим екраном, який складається з медійних повідомлень та суперечок, які виникають в самому суспільстві щодо певних історичних подій, губиться найголовніше – незаангажований та неупереджений погляд на історію. А за скандалами зникає бажання вивчати свою та чужу історію, знань з якої нині бракує великій кількості українців.

Українська історія новітнього часу нині перетворилася на низку скандальних епізодів, пов’язаних із українським "змаганнями за історію": йдеться про переписування і перекроювання матеріалів шкільних підручників з історії України, перешкоджання розсекречуванню архівів радянської доби, боротьба навколо персоналій Романа Шухевича, Степ

Небезпека ситуації у тому, що не лише в молодих українців, що нині навчаються у школах, а й широко за кордоном українська історія асоціюватиметься зі скандалом. Хто ж буде поважати націю, яка зробила з предмета гордості балаган? Українське суспільство змагається, але чи є ті, хто знає, за що саме, і навіщо? Складається враження, що українці перебувають не на теренах Європи ХХІ століття, а десь на американському Дикому Заході, де кривава ворожнеча починалася через дрібницю, і тривала десятиліттями, коли вже годі було розібратися, а що ж викликало таку глибоку ненависть у людей, що ворогують. Чи не те саме нині відбувається довкола української історії?

На ці та низку інших тем ми спілкувалися з відомим українським істориком Наталею ЯКОВЕНКО.

- Наталю Миколаївно, у 2007 році ви очолили моніторингову комісію з аналізу підручників з історії при УІНП. Яка її доля? Які досягнення? Чи змінилися підручники з того часу і в яку сторону? Якщо говорити про ідеальний підручник для школярів - яким він має бути?

- Нескладно вирахувати, коли й чому наша комісія померла тихою смертю. Це сталося після реорганізації Інституту національної пам’яті та переходу Міністерства освіти до рук пана Табачника, тобто в 2010 році. Ми встигли укласти й оприлюднити на сайті Інституту нові програми, оце й стало останнім досягненням комісії.

Подальшому рухові автоматично настав край, адже тільки підтримка Інституту й МОН давала би шанс перейти від сердитої реакції десятка істориків до публічного обговорення. Звісно, що підручники з того часу не мінялися – це продукція, яку зазвичай приправляють стійким консервантом.

Що ж до кон’юнктурних разових домішок (для прикладу, заміни терміну "Друга світова війна” на "Велику Вітчизняну”), то в світлі наших претензій до шкільної книжки вони ролі не грають, бо на стовбур змісту не впливають. А "ідеальних підручників” взагалі не буває, бо шкільна премудрість за означенням спрямована на відстояне, тобто на вчорашнє, тоді як життя вимагає щоденних оновлень. Інша річ, що можна й треба цю "учорашність” підкореговувати, аби вона не перетворювалася на "позапозавчорашність” – як сталося з нашими підручниками історії України.

Нинішній підручник з історії орієнтований на сьогодення. Фахові ж педагоги знають, що такий підручник розрахований на 10-15 років наперед, на нову генерацію, що за згаданий час підросте і увіллється до активного суспільного життя.

Складні, криваві сторінки історії потрібно висвітлювати у підручниках. Інша річ, яку можуть підказати психологи, в якій формі подати школярам різного віку криваві сторінки історіїСтаршокласники вже є достатньо психологічно дорослими, аби без особливих штучних фільтрів можуть сприймати інформацію про трагедії кривавого ХХ століття, зокрема Голодомор 1932-33, дві Світові війни, тероризм, нетерпимість тощо як ознаки міжвоєнного часу. Про все це школярам треба розказати.

- В чому секрет того, що радянський погляд на українську історію досі знаходить зручне місце не тільки в голові обивателя, але й істориків? Що шляхта Речі Посполитої - поляки, а не українці, що діячі Російської імперії - росіяни тощо.

- Тут немає ані секрету, ані підступної змови якоїсь п’ятої колони. "Радянський погляд”, тобто навички сприйняття минулого через призму, як колись казали, "єдино вірної марксистсько-ленінської методології”, засвоюють зі шкільної лави (з підручника!) і пересічний громадянин, і пересічний історик. А там цього, про що ви згадали, і не тільки цього, знайдеш подостатку.

- Як реформувати наш мартирологічний наратив? Чому українці тільки борються і програють, а не створюють і перемагають? Наш внесок у розбудову Великого князівства Литовського, Російської імперії, Речі Посполитої - хіба це погано?

Плачі над історичними кривдами – це не суто український винахід. Всі національні наративи так званих скривджених (бездержавних) народів свого часу виростали зі схеми опонування "чужим державам”, де "нас гнобили – ми боролися”, "наша еліта зрадила – народ вистояв”. Така схема у підсумку виконувала власну місію – перетворювала етнографічну масу на свідому своєї приналежності націю. Однак те, що було потрібне століття тому, сьогодні уподібнилося колоді поперек дороги. Адже уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, опосередковано прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники.

За нашою пропозицією, мобілізаційний ресурс історії сьогодні варто шукати у так званому "позитивному досвіді” минулого, тобто в наголошенні усіх культурних, соціальних та політичних здобутків українців у складі тих держав, до яких входила Україна. Приклади такого роду (а їх більш ніж досить!) ми вважаємо за один з найпереконливіших доказів успішності та креативності нашої нації, що дає учневі можливість нею пишатися.

Національне почуття людини, що живе в ХХІ столітті, спирається на інші принципи, ніж в людини початку ХХ або середини ХІХ століть. Все те, що в історії викликає почуття гордості за свій народ, причетності до високого, доброго, шляхетного, має виховуватися не конче старезними методами, зокрема відвертою пропагандою.

Шкільний підручник з історії працює також і на виховання в молоді почуття патріотизму, тобто у сфері ідеального, і нема на це ради. Але лишається питання, що до таких речей треба підходити дуже делікатно, різними способами, але не в рублячий спосіб пропаганди різних штибів.

- Чи варто відмовлятися і рішуче засуджувати СРСР як колонізаторів та окупантів? Чи можна вважати УРСР попередницею української держави?

- Відмовлятися й абсурдно, і невірно, бо це суперечитиме очевидному. За добрий приклад тут може послужити навіть створення СРСР, де, як відомо, Українська Республіка відіграла чи не основну роль. Ба більш, Радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької системи як у її позитивних (масова освіта, індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах – репресіях, колективізації, Голодоморі. Зрештою, в Україні діяла не "советская власть”, а радянська влада, яку будували "наші" - Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними. Принагідно нагадаю, що до процесів радянизації чимало зусиль доклала й українська мистецька еліта, адже діячі так званого "розстріляного відродження” теж чи не в більшості сповідували комуністичні ідеали. Інша річ, що учнів треба підвести до розуміння небезпечності та хибності радикальних ідеалів, а водночас на живих прикладах показати специфіку цього дивного часу, наснаженого гаслами революційних перемін, величезним ентузіазмом та шляхетними ілюзіями.

- Чи можна з певним ступенем провокаційності сказати, що українці створили російську мову і Російську імперію часів її найбільшого розквіту?

- Українці справді доклали чимало зусиль, і то на найвищих щаблях, до творення Російської імперії упродовж XVIII та на початку XIX століття. Але в ті часи поняття „імперія” було не лякачкою, а певним ідеалом – таким собі ґарантом стабільності й благополуччя, тоді як серце петербурзького сановника відпочивало в „милій серцю отчизні нашій – Малоросії”. Розквіт же імперії стався пізніше, й там уже обійшлися без нас.

- Чи є науково-популярна література, яка б допомогла пересічному читачеві усвідомити, що Велике князівство Литовське та Річ Посполита - частина його історії? Чи є цікаво написані українською чи російською книжки не про битви, а про побут тих часів?

- Такі книжки вже стали з’являтися: можу згадати нещодавно надруковані у популярній серії видавництва "Балтія Друк” книжки Олени Русиної і Віктора Горобця про Велике князівство Литовське та, почасти, Річ Посполиту.

Їх написано доброю легкою мовою та прекрасно ілюстровано, але наклад малий, ціна непідйомна, а розповсюдження практично нульове. Так що "пересічному читачеві” ще доведеться почекати. Те саме – про побут і повсякдення: тут поле популяризації взагалі не оране.

- Ви спілкуєтеся зі студентами, вчителями шкіл і владою. Опишіть, будь ласка, свої враження від кожної з цих груп.

- З учителями, на жаль, я не спілкуюся, бо комісія вже не діє, а від спілкування з владою Бог якось завжди беріг. Тому можу сказати тільки про свої враження від спілкування зі студентами – дуже оптимістичні й позитивні. Утім, студента Могилянської академії, з яким я мою до діла, мабуть, не назвеш типовим, тому на це питання я не в стані відповісти.

- Наші сусіди видають купу популярної історичної продукції - від книг до фільмів - де факти не завжди відповідають дійсності. Ми ж часто намагаємося бути ввічливими і не помічати цього. Як і чи треба діяти, щоб ця вигадана історична пам'ять не була нав'язана українському суспільству?

- Воювати з белетристичною, популярною та фільмовою продукцією – це воювати з вітряками. Адже автор самовиражається, і на те немає ради – у нас таких опусів теж хоч греблю гати.

"Мы из будущего-2": фільм замовили люди, "яким не відмовляють"

Інша річ – політика підтримки/непідтримки, до якої може докласти рук і держава (звісно, не через директивні, а через фінансові важелі). Нещодавно мені трапилося випадково (причому в нічний час!) переглянути дуже симпатичну збірку кіноновел кримськотатарською мовою на кримські історичні сюжети. Їх знімання було профінансоване Міністерством культури – ось вам приклад такої підтримчої акції.

-Яка доля "Історичної ініціативи", підписаної науковцями-істориками в січні 2011-го?

- Поки що жодних новин стосовно активності "Історичної  ініціативи” я не знаю.

- Останнім часом в українському суспільстві активізувалися розмови про апатію та страх тих його членів, які б мали виконувати роль його провідників та інтелектуальних орієнтирів. Чи ж насправді сучасний історик-інтелектуал мовчить, бо боїться публічно висловлюватися?

- Не можна ставити питання так категорично, і не можна звинувачувати тих істориків, які не є публічно помітними інтелектуалами, в тому, що вони бояться. Я думаю, що коли говорять про страх і апатію серед українських інтелектуалів, йдеться про інтелігенцію загалом. Насправді функція інтелігенції – не боятися говорити, коли її питають. Я не думаю, що в Україні присутній цей страх. Для багатьох інтелігентів це, радше, наслідок старої звички, запозиченої ще з радянських часів, коли думалося про те, що мій голос все одно нічого не важить, то чого даром язиком об землю бити? Нині серед своїх колег я подібного страху не бачу.

- Чи не хотіли б ви написати художній твір про 14-17 сторіччя? Історичний детектив, скажімо.

- На жаль, цьому на заваді стане не тільки брак таланту, а й навички "дисциплінованого джерелами” історика. А який детектив без вигадки?

Наталя ЯКОВЕНКО - історик (доктор історичних наук), професорка та завідувач кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія". Авторка декількох книжок, серед яких найвідомішими є "Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст.",  "Вступ до історії" і "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України".( Ще дуже цікава та важлива - "Українська шляхта" - автор блогу).

Питання: Ганна Трегуб, Павло Солодько       Українстка правда

Обов"язкова Інформація для Г.Герман та І.Богословської.

Шановні п. Ганно та Інно! Ця стаття  особисто для Вас написана.  Для Вас та таких як Ви, хто свого часу "...отмывал Черного кобеля  до бела"! Тобто створили короля.  Але настане час, коли за свої вчинки треба буде відповісти. Бог все бачить і нічого не пробачить, якщо не Вам, то вашим дітям. Чи вони вже перебралися за кордон  насолоджуватися плодами західної демократії. Хтось волав  про  авторитатизм Тимошенко!. Я переконаний, що вона  не будувала би  навколо себе шестиметрові паркани, не перекривала би рух транспорту, не виставляла би охорону з міліціонерів через кожні 50 метрів по дорозі від Мижгір"я до Банкової, не будувала би  у лісах півночі Київської області сфальтовані дороги з розміткою. Тепер Вам дітись вже нікуди, треба  триматись Президента, як воша кожуха. Бо розчавлять.

А тепер читайте та переймайтеся жахом відповідальності!

Действия президента Януковича привычно и уверенно становятся предметом шуток, колкостей и карикатур. Новые кадровые назначения на важные силовые должности из числа все тех же "донецких". Уже ставшие классическими литературные и географические "таланты". Наконец – заявления о том, что а) в стране идет "скупка оружия" и подготовка к вооруженному захвату органов власти, и б) протестующие "люди потеряли страх и совесть".

К сожалению, повода для шуток в последнем случае мало: у нашего президента, кажется, серьезные проблемы личностного порядка – психологического. Он теряет самообладание и совершает ошибки, что неизбежно сказывается на качестве управления страной.

Стремительно теряя поддержку своих бунтующих избирателей, Янукович пытается опереться на более надежную опору – черные мантии, черные маски и черные шлемы. Под управлением исключительно своих, "донецких".

При этом стоит только внимательно присмотреться к этим лицам, ловишь себя на мысли, что правящий класс сейчас формируется за счет нового антропологического подвида.

Назовем его Homo donetskus. Очень уж выразительные и своеобразные физиономии!

Почему для президента Януковича кадровый вопрос имеет такое принципиальное значение? Не будем здесь подробно останавливаться на экономических и политических мотивах – стремлении с помощью своих креатур из Партии регионов монополизировать контроль над материальными и политическими ресурсами страны.

Тут всё ясно – под прикрытием разговоров о реформах идет концентрация абсолютной, почти монаршей власти, для безудержного захвата и перераспределения собственности.

Что же касается ценностного обоснования реформ, их социальной и культурной санкции – это для "донецких" "неформат". Потому что для них модернизация страны – не социальная проблема, а технократическая задача. Главное – до конца каденции, лучше второй, – во что бы то ни стало выйти из кризиса "победителем, которого не судят".

А то ведь если не получится, так только за конституционный переворот 2010 года – верная тюрьма. И не только одному Януковичу.

Но, с другой стороны, нет сомнений, что такая рискованная игра ва-банк не по душе и многим из правящей команды, кто хоть немного выше уровня чечетовых-лукьяновых: можно ведь и доиграться.

Нам же, гражданам страны, важно понимать природу и возможные последствия этих иррациональных мотивов политических шагов первого лица государства. В этом смысле важно учитывать личностные качества президента, его психологическое состояние.

Для наброска "служебного" психологического портрета Януковича удобно использовать понятийный арсенал социальной психологии Эриха Фромма и аналитической психологии Карла Юнга.

Сразу оговорюсь: этот набросок в известной мере достоверен и для многих иных "важных лиц" правящей бюрократии – увы, в эпоху массового производства и авторитарного правления служебная физиономия "массового человека" становится серийной, как деталь автомобиля.

Итак, присмотримся к Януковичу, к его мимике, жестам, речи, к спонтанным проявлениям внутреннего душевного строя.

Бросается в глаза отсутствие свободы выражения чувств, нормальной человеческой впечатлительности, естественной эмоциональности. Его лицо – каменный монумент. Улыбка, если и появляется, то в виде гримасы, как вычурный жест плохого актера.

В голосе преобладает сварливая интонация, речь лишена образности, метафор, культурных реминисценций – только бюрократическая рефлексия самого плоского позитивизма. Смысловая структура речи не предполагает диалога, она монологична и рассчитана на манипуляцию сознанием других. "Другой" для него – всего лишь объект управления, величина, производная от его власти.

Манера общения "на мероприятиях" – чопорная, отчужденная. Едва усевшись в "президиум", он как будто к чему-то принюхивается – будто его преследует запах тления. Преобладают дежурные казённые фразы, ритуальные посулы или публичный разнос и "порка".

На встречах с журналистами он не терпит никакой "самодеятельности", и потому избегает встреч с ними. Его раздражает любая неконтролируемая ситуация. Поэтому брифинги с их демократической, свободной атмосферой просто исчезли.

Для сравнения. На одном из телеканалов я недавно просмотрел архивную запись, посвященную Михаилу Горбачёву. Невольно бросилось в глаза, насколько разителен контраст между моделью социального поведения еще могущественного тогда, в середине 80-х, генсека и нашего межигирского затворника.

Там было неподдельное стремление выйти из лимузина к людям, поговорить с ними без посредников, объяснить смысл политических инициатив перестройки и опереться на их поддержку в роковом противостоянии реформатора с еще более могущественной силой ретроградной номенклатурной бюрократии. И неважно, чем это закончилось...

Здесь мы наблюдаем иное противостояние – с теми, кто, как выразился президент, "потерял страх и совесть". С самим народом. Отсюда патологическое стремление к самоизоляции и невротические фобии. Януковичу, видимо, достаточно общения с дикими кабанами на природе.

Обратная сторона этой медали – болезненная склонность президента к нарциссизму, к "знаковой" барской роскоши апартаментов, дач, машин. Совершенно гротескные формы приобретает его постоянная установка на демонстрацию собственной значительности – с помощью "царских" кортежей, избыточных затрат на охрану и прочие феодальные забобоны. За всем этим на самом деле скрывается глубоко запрятанное чувство неуверенности в себе человека на высокой должности, мало образованного даже в рамках школьной программы.

Описывая психические комплексы таких руководителей, Карл Юнг отмечал, что настоящая опасность подобной ситуации в условиях кризиса состоит в том, что между подобными лидерами и обществом устанавливается глубинная психическая связь. Для придания себе значительности и привлекательности лидер отождествляет себя, причем "без тени юмора", с исполняемой должностью или титулом.

На другом полюсе этой психической связи – комплексы "жителей Донбасса", которые не имеют гарантий сохранности своей собственности и работы. Лишенные способности повлиять на ход событий, когда их права и саму жизнь некому защитить, люди ищут выход из этого невыносимого враждебного хаоса в иллюзорном мире, запрашивая на иррациональном уровне "сильную руку" вождя. При этом лидер воспринимает направленные на него "сигналы-проекции" массовых ожиданий, и интегрирует их в состав своей личности.

В таких условиях неизбежно происходит то, что Юнг называл психической инфляцией – "расширение" личности лидера, разбухание его личностной сферы за счет присвоения воображаемых качеств, которые "обязаны" по должности, хотя их нет в действительности.

Разбухшие амбиции, завышенная самооценка, архетипическая "поза воина", ложный статус – становятся "второй натурой".

В результате "за внушительной оболочкой скрывается маленькое жалкое существо", трансформирующее свои невротические реакции в политические решения. И вот сейчас, когда рейтинг Януковича упал до 10%, "инфляционный пузырь" личности схлопывается на глазах.

Его непродуманное заявление о "скупке оружия", его высокомерие в отношении протестующих граждан – указывают на то, что его личностный кризис становится опасным для страны. А его воля к власти принимает явно гипертрофированные формы бонапартизма, ни на чем не основанные.

Всё это самым неблагоприятным образом уже сказывается на внешней и внутренней политике государства.

Ситуацию надо срочно менять.

Президент потерял легитимность и не соответствует занимаемой должности. А его Партия регионов за эти два года превратилась в партию похитителей ренты – источник обогащения избранных Homo donetskus и нанесения ущерба благосостоянию общества.

P.S. Употребляя условный термин "Homo donetskus", прошу трудящийся народ Донбасса не обижаться – к вам это не относится. А "жителей Донбасса" в известном смысле полно и в Галичине.

Николай Козырев, народный депутат СССР в 1989-91 годах, специально для УП

Власть вкладывает миллиарды в силовые структуры.

Власть вкладывает миллиарды в силовые структуры - свою главную опору. Как пишет издание Корреспондент, невиданную щедрость обозреватели связывают с нарастанием протестных настроений в обществе.

Бойцы Беркута в полной боевой амуниции в последнее время стали неотъемлемой частью центральных улиц столицы, пишет Корреспондент.

Причем, считает издание, экипированы они так, как будто собрались давать отпор вооруженным и агрессивным повстанцам в одной из бушующих арабских стран, а не охранять порядок среди мирных и безоружных соотечественников.

За последний год власть серьезно озаботилась обмундированием милиции. В частности, недавно Министерство внутренних дел закупило 657 пар наручников, 9358 бронежилетов, 3754 единицы защитного снаряжения (пуленепробиваемые щиты, щитки для защиты рук и ног), 336 пистолетов, пулеметов и винтовок.

Эксперты связывают милицейские покупки с подготовкой к предполагаемым массовым недовольствам, а вовсе не с усилением борьбы с криминалом. Причем, по мнению председателя правления Украинской Хельсинкской группы Евгения Захарова, экипировка, в которой Беркут выходит на акции протеста, демонстрирует, что власть боится митингующих.

"Очевидно, что после оранжевой революции Виктор Янукович боится протестов и старается обезопасить себя от них", - уверен правозащитник и член Всеукраинского общества украинских заключенных и репрессированных Александр Шевченко. Он заявил, что за последний год власть значительно усилила подготовку милиции к акциям протеста.

Об увеличении финансирования силовиков говорят и статьи госбюджета. В 2011 году, в сравнении с 2010-м, бюджет Генпрокуратуры увеличился почти вдвое - с 1,2 млрд грн до 2,2 млрд грн. Финансирование СБУ выросло больше чем на 0,5 млрд грн.: с 2,3 млрд до 2,9 млрд, а МВД - на 1,5 млрд: с 9,6 млрд до 11,1 млрд. "Силовые структуры становятся единственной опорой режима. Но она очень ненадежная, долго на штыках не высидишь", - уверен политолог Вадим Карасев.

Стас Речинский, редактор сайта ОРД, специализирующегося на криминальной тематике, а также расследованиях о злоупотреблениях в правоохранительных органах и имеющего широкие контакты как в МВД, так и в СБУ, говорит, что, по его информации, внутри МВД сейчас идет усиление силового и экономического блока и в то же время убираются аналитические подразделения. "То есть бороться с преступностью скоро будет некому", - отмечает Речинский.

Подробнее о том, почему украинские власти увеличили расходы на содержание силовых структур, читайте в №34 издания Корреспондент от 2 сентября 2011 года.

Корреспондент.net

Цифрове телебачення по-українському.

Микола Княжицький.

22 липня закінчується термін подачі заявок на конкурс з розподілу частот для цифрового телебачення.Українські політики, як і громадяни, досі не звертають серйозної уваги на цей процес, хоча його завершення найближчим часом перенесе нас у зовсім іншу інформаційну реальність. Деякі медіагрупи мають усі шанси вже до наступних виборів стати абсолютними монополістами в українському медіапросторі, а деякі — повністю з нього зникнути. Спробуємо пояснити, чому це відбудеться і які реальні небезпеки для українського суспільства і держави становить цей процес.

Уже нинішнього літа так звана група « РосУкрЕнерго » може не тільки завершити процеси над опозиціонерами, а й отримати повний контроль над телевізійним простором. У серпні Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, контрольована, на думку преси, Хорошковським, підіб’є підсумки цифрового конкурсу.

І якщо в більшості європейських країн перехід на цифру жорстко регулюється спеціальними законами або доповненнями до чинних законів, то в нас процес цей проходить абсолютно безконтрольно й нічим не регламентується. Раніше в країні існувало 15 загальнонаціональних наземних каналів. Більшість з них належать холдингам Пінчука, Коломойського та групі «Інтер», яку пов’язують з Валерієм Хорошковським. Усього два телеканали з числа загальнонаціональних були не залежні від цих груп — «5 канал» Петра Порошенка і «Тоніс» Володимира Костеріна. Останній, схоже, вже втратив контроль над каналом. Пінчук, Коломойський і група «Інтер» поділили ринок мовлення практично порівну — від 25% до 35% в кожного. Усі ці групи, з погляду українського законодавства, є монополістами, оскільки будь-які дві з них контролюють понад 50% ринку. Тепер же в нових цифрових мультиплексах кількість каналів зросте до 28. Але це зовсім не означає, що монополізація зменшиться. Швидше, навпаки. Та ж таки група «Інтер» напевне збільшить власну частку на ринку за рахунок як значного збільшення покриття кожного з існуючих власних каналів, так і новостворених.

[ Читати далі ]

Стискання в обіймах

24 червня, 2011    Юрій Райхель    28
-25
 
Замість «особливих відносин» з Росією українська влада перебуває під тиском, що дедалі посилюється

Події останніх тижнів свідчать, що ставлення Москви до України не надто залежить від прізвищ тих, хто перебуває при владі в Києві. Якщо вони демонструють щось значно менше, ніж готовність потурати щонайменшим забаганкам Кремля (певна річ, на шкоду власним інтересам), то у відповідь відчувають на собі весь арсенал економічних, дипломатичних та інших засобів вираження російським керівництвом свого невдоволення. Ціни на газ, квоти та мита на продукцію, агресивні коментарі міжнародних вчень – неповний перелік того, що Київ отримав останнім часом.

Корабель спотикання

Логіку російського МЗС, котре зчинило ледь не істерику навколо заходу в Чорне море та участі у навчаннях Sea Breezе американського крейсера Monterey, зрозуміти складно. То «немає нам перешкод ні на морі, ні на суші», то раптом на День Росії 12 червня російські дипломати аж ніяк не хочуть піти відпочити, вони шалено рвуться коментувати навчання. Переш за все стосовно крейсера. Просто-таки вселенська катастрофа.

Оскільки формально конвенцію в Монтре, що регулює статус проток, не порушено, то прискіпалися до самого крейсера, точніше, до його озброєння. Monterey був спрямований до європейських вод у рамках втілення «поетапного адаптивного підходу» адміністрації США до формування європейського сегмента глобальної ПРО. Перший етап цієї програми передбачає базування в Адріатичному, Егейському та Середземному морях групи американських кораблів, що мають захищати країни Південної Європи від гіпотетичних ракетних загроз», – йдеться в заяві російського зовнішньополітичного відомства. «Російська сторона неодноразово наголошувала, що ми не залишимо поза увагою появу в безпосередній близькості до наших кордонів елементів стратегічної інфраструктури США та вважатимемо такі кроки загрозою нашій безпеці».

Про які загрози тут може йтися? Крейсер Monterey має на борту протиракетну систему Aegis (Егіда – міфічний щит Зевса й Афіни. – Авт.). це справді частина протиракетного комплексу в південній частині Європи, але яка? Дальність виявлення висотних повітряно-космічних цілей при пошуку у верхній на півсфері простору обмежується приблизно 320 км. І це вже розглядається як смертельна загроза РФ. Тоді як ще два роки тому російські генерали визнали, що з технічного боку, зважаючи на дальність та швидкість ракет, система Aegis не становить жодної небезпеки для Росії. Навіть якщо уявити жахливий сценарій (сподіваємося, нереальний), що Москва захоче скористатися своєю ядерною зброєю. Власне, проти того, що нова система ПРО завадить це зробити, і протестують у Кремлі. Хоча якось непослідовно.

Нещодавно у Чорне море заходив іспанський фрегат «Адміранте Хуан де Бурбон», оснащений такою самою протиракетною системою, але жодних коментарів з боку російського МЗС не пролунало.

Цікаво, що про «небезпеку з боку Заходу» в Росії не забувають, тоді як зовсім не міфічні події у себе цілком ігнорують. Північнокорейські ракетні випробування, зокрема, Москву не турбували, навіть коли ракети Кім Чен Іра впали на російській території.

Кривим оком на Sea Breezе

Хоч так звані коментарі російського МЗС лунали на адресу американців, тим не менш низка пасажів спрямовувалися й Україні. «І якою була роль протиракет Monterey у сценарії навчань Sea Breezе-2011, під час якого відпрацьовували «антипіратську операцію за стандартами НАТО?» Річ не в американському крейсері та його озброєнні, а в самому факті участі Америки у навчаннях. Масштаб їх доволі значний. У Sea Breezе взяли участь 2,% тис. військових, було задіяно 30 кораблів, 10 літаків, 90 одиниць бронетанкової техніки. Від України було понад 1,5 тис. представників ВПС, ВМС, прикордонники, десантники, морська піхота. Другим за чисельністю контингентом були США. У його складі батальйон морської піхоти із 750 людей, два літаки «Геркулес», 26 армійських всюдиходів на базі Hummer… Також у Sea Breezе брали участь Грузія, Азербайджан, Молдавія, загалом представники 15 держав.

Ще з 1997 року в Росії з приводу навчань Sea Breezе лунали обвинувальні коментарі. Хоча, здавалося б, чому б їм самим е взяти участь у протипіратських навчаннях? Запрошення ж було надіслано. До будь-яких навчань, які Україна проводить з державами – членами НАТО, в Росії апріорі ставляться негативно. Звідси і проблеми. Для початку виключно військові.

По-перше, такі навчання, навіть якщо у них й миротворча й протипіратська легенда, сприяють підвищенню бойової готовності української армії, покращенню взаємодії військ, кращій штабній роботі і підготовці особового складу, удосконаленню взаємодії з військами країн НАТО. Саме це і нервує росі1йських генералів. Їм аж ніяк не хочеться, щоб українська армія була боєздатною і, навіть боязко й подумати, рівною російській. У разі сутички легкої прогулянки на кшталт нещодавньої кавказької війни, «гремя огнем, сверкая блеском стали», може і не вийти.

По-друге. Заявлений позаблоковий статус України дедалі більше стає елементом риторики та ритуальних заяв під час московських визитів українських чиновників високого рангу. Насправді у військово-технічній галузі співпраця з НАТО – вагоміший чинник. Стандартизація озброєння за НАТО української армії дедалі більше віддаляє український ВПК та його збройні сили від Росії. А це вже переходить із виключно військової та оборонної до військово-стратегічної площини, навіть до геополітичної.

І, по-третє, слова коментаря «вважатимемо такі кроки як загрозу нашій безпеці» слід сприймати як пересторогу уже Києву. Не так у контексті конкретного випадку, як у значно ширшому сенсі. Це червона нитка дипломатичного випаду Москви. Не варто так часто влаштовувати маневри з американцями та ще й такі масштабні. Втрапите в халепу, хлопці. Приклади вже відомі.

Політика й економіка

Зазначене вище стосується віддаленішої перспективи, проте є й питання, що нині на часі. Між Росією та Україною триває війна нервів. На думку більшості оглядачів, обидві країни стоять на порозі торговельних воєн. Москва доволі активно створює проблеми у двосторонніх відносинах, перш за все економічні, щоб продемонструвати залежність Києва. Спільним знаменником стали складнощі енергетичні. З Китаєм про постачання газу домовитися на останній зустрічі Мєдвєдєва та Ху Цзіньтао не вдалося, тому напруження в Європі зростає. Міллер обіцяє їй до кінця року сюрпризи, напевно, цінові. Й перш за все це стосуватиметься України. Відповідно нашим посадовцям, котрі ведуть перемовини з газових питань, мають чітко розуміти, що надій на послаблення плекати не варто, та й у перспективі вони навіть не з’являться.

Але річ не лише в газі. Труби вже перетворилися на предмет додаткового квотування, значно підвищено ввізне мито на українську карамель, що робить її неконкурентною на російському ринку. А тепер заметушилися навколо молока й молочних продуктів. Все це нагадує грузинський сценарій. То раптом «Боржомі» став отруйним, то пречудові грузинські вина. А до цього була Молдавія. І все було так само

Звісно, що за таких умов Київ шукає способи протидії. Посилена розробка українських  газових та нафтових родовищ є одним із найкращих. Проте швидко цього зробити не можна як із виключно технічних і технологічних причин, так і внаслідок бюрократичних та фінансових ігор навколо бюджетних коштів. Вже те, що розробкою займаються не всесвітньо відомі фірми, зароджує певні цілком обґрунтовані сумніви. В Азербайджані пошук і видобуток газових та нафтових родовищ здійснюють саме світові бренди, наприклад, British Petroleum, Chevron Corporation тощо. Тим не менш, українські олігархи дуже сильно хочуть уникнути російської енергетичної пастки. Поруч стоїть і дозвіл парламенту на експорт українського газу. Наразі це декларація, але з далекоглядними наслідками.

Так і навчання Sea Breezе мають доволі очевидне політичне навантаження. Здається, що київськими владними коридорами вже блукають чутки про те, що нейтральний статус на догоду сусідові проголосили зарано. Втім, змінити рішення – справа одного голосування у слухняному парламенті.


Як я його розумію...

Ось так розділили країну:

25%, 1 голос

25%, 1 голос

50%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Коммунистов лишают кошелька. Черная полоса для Григоришина.

Один из наиболеебогатых и влиятельных в Украине людей вот уже несколько лет не может найти общий язык с ее руководством. Развитие событий показывает, что до следующих президентских выборов владелец группы "Энергетический стандарт" Константин Григоришин рискует полностью утратить ведущие позиции не только в политике, но и в бизнесе.

Шаткое равновесие       Напомним, что первые неприятности с властями у К.Григоришина начались в 2008 г. Тогда предприниматель серьезно поссорился с окружением президента Виктора Ющенко, которого ранее активно поддерживал, в том числе и в период так называемой "оранжевой революции". В результате ему запретили въезд в Украину.

По всей видимости, конфликт возник на почве споров о праве собственности на некие активы, на которые претендовали и другие члены "помаранчевой" команды. Можно предположить, что Константин Иванович при этом был искренне убежден, что в данном случае он прав, потому что имеет больше прав – все-таки и на Майдане в Киеве лично стоял с оранжевым шарфом. И прочую посильную помощь революционерам тоже оказывал. Если верить показаниям совладельца Приватбанка Игоря Коломойского в Лондонском арбитражном суде, то речь идет о сумме в 12 млн. долл.

Но тогдашний глава Секретариата президента Виктор Балога думал иначе. Поэтому приказ об объявлении К.Григоришина персоной нон-грата в Украине с 16 декабря 2008 г. до 2014 г. включительно подписал первый заместитель главы СБУ Тиберий Дурдинец, который всегда считался человеком В.Балоги. 

Правда, затем в 2009 г. предпринимателю удалось добиться отмены решения СБУ в судебном порядке. Напомним, что в тот период значительное влияние на судебную систему имела премьер Юлия Тимошенко - благодаря лояльному к ней председателю Верховного суда Украины Василию Онопенко, экс-депутату Верховой Рады от БЮТ.

С Ю.Тимошенко у владельца "Энергостандарта"не былостоль напряженных отношений, как с В.Ющенко. Правда, и особо близкой дружбы тоже. Именно поэтому предприниматель с 2005 г. наладил сотрудничество с Коммунистической партией Украины, возглавляемой Петром Симоненко. Благодаря этому ему удавалось продвигать нужных людей на высокие должности.

Так, в 2006 г. по квоте КПУ в правительство Юрия Еханурова министром промышленной политики был назначен А. Головко, ранее руководивший консорциумом "Металлургия" К.Григоришина. А в 2010 г. также по квоте коммунистов портфель председателя Государственной комиссии регулирования рынков финансовых услуг получил Василий Волга.

Решение о сотрудничестве с КПУ казалось беспроигрышным вариантом для представителя крупного бизнеса, заинтересованного в продвижении и защите собственных интересов. Напомним, эта политсила, не пользуясь особой популярностью у избирателей, тем не менее, была представлена во всех созывах Верховной Рады, начиная с 1991 г. – что является своеобразным рекордом политического долголетия.

И всегда, декларируя непримиримую оппозиционность, КПУ ухитрялась находить точки соприкосновения с теми, кто находился у власти. Например, в 2007-2010 гг. парламентская фракция коммунистов неоднократно поддерживала своими голосами законопроекты БЮТ. При этом депутаты ВР от КПУ, в частности, Алла Александровская и глава специальной контрольной комиссии ВР по приватизации Руслан Мармазов, активно помогали К.Григоришину бороться с топ-менеджментом харьковского ОАО "Турбоатом" за контроль над этим крупным предприятием энергетического машиностроения. Как известно, в его уставном фонде структурам, связанным с владельцем "Энергостандарта" принадлежит миноритарный пакет акций.  Надо думать, что и КПУ получала преимущества от негласного взаимодействия с "представителем крупного капитала и буржуазии, беспощадным эксплуататором трудящихся", если использовать для определения классовой принадлежности Константина Ивановича коммунистическую риторику П.Симоненко.

Таким образом, имея явных врагов в высших эшелонах власти, К.Григоришин долгое время нейтрализовал их негативное влияние на собственный бизнес за счет союзников и партнеров. По крайней мере, серьезного давления на принадлежавшие ему предприятия со стороны налоговой администрации и других контролирующих госорганов в 2005-2009 гг. не отмечалось.

Что такое "не везет" и как с ним бороться?   Ситуация резко изменилась после победы на президентских выборах в феврале 2010 г. Виктора Януковича. Причем не в лучшую для К.Григоришина сторону. Первым тревожным звонком стало возвращение в коммунальную собственность харьковской ТЭЦ-3. Ранее, с августа 2008 г., имущественный комплекс ТЭЦ-3 находился в аренде у одноименного ЗАО, подконтрольного ООО "Луганское энергетическое объединение", входящего в бизнес-империю К.Григоришина.

Но его конфликт из-за "Турбоатома" с "отцами" города, известными регионалами Михаилом Добкиным и Геннадием Кернесом, привел к судебной тяжбе и переходу имущества ТЭЦ-3 на баланс КП "Харьковские теплосети". Это произошло как раз в середине февраля 2010 г.

Также можно вспомнить, что 400 млн грн. залога, внесенного еще при Ю.Тимошенко в 2009 г. для участия в конкурсе по приватизации ОАО "Одесский припортовый завод", владелец "Энергостандарта" получил назад уже от правительства Николая Азарова… лишь в конце декабря 2010 г. Это подтверждает, что конфликт с харьковскими властями был поводом, но не причиной того, почему К.Григоришин лишился ТЭЦ-3. При лояльных отношениях с новым руководством страны деньги ему могли вернуть за несколько дней.

О том, что после очередных выборов дела в Украине у К.Григоришина пошли неважно, свидетельствует и продажа 59,96% ОАО "Севастопольский морской завод" экс-министру иностранных дел, совладельцу группы "Укрпроминвест" Петру Порошенко, также в декабре 2010 г. 

Тем временем в июле текущего года Высший хозяйственный суд Украины поставил точку еще в одном деле, обязав принадлежащее К.Григоришину ОАО "Укрречфлот" вернуть в коммунальную собственность здание Республиканской клинической больницы, расположенное в центральном районе столицы.

Разумеется, за период кризиса цена недвижимости в Украине, и особенно в Киеве, резко упала. Тем не менее, эту потерю также следует считать довольно существенной для девелоперского направления в бизнесе Константина Ивановича.

Исходя из вышеуказанного, задержание и взятие под стражу В.Волги в середине июля т.г. выглядит как логичное продолжение войны против владельца "Энергостандарта", лоббировавшего данное назначение в марте 2010 г.

О том, что действия СБУ были точечным ударом именно по К.Григоришину, а не по самой КПУ, как предположили политологи, говорит, прежде всего, отсутствие публичной реакции коммунистов и их лидера на арест своего партнера (после выхода из Социалистической партии Украины В.Волга основал Союз левых сил, позднее договорившись о сотрудничестве с КПУ). Компартия по-прежнему находится в составе провластного большинства во главе с Партией регионов, исправно голосуя в парламенте за законопроекты правительства и Администрации президента.

И самое главное, остаются на своих должностях председатель Государственной таможенной службы Игорь Калетник, также получивший назначение по квоте КПУ, и первый заместитель главы Государственного агентства инвестиций и развития Андрей Симоненко, который приходится родным сыном главному борцу за права трудящихся в Украине. Хотя всем понятно, что при желании правоохранительные органы могут без особых усилий "накопать" на главного таможенника "грехов", тянущих на любое наказание. Тоже самое относится и к руководителю Госинвестиций, имеющему широкие возможности жить не на одну зарплату.  

Новая война со старым врагом  Но кто же на нынешнем властном Олимпе так недоброжелательно относится к К.Григоришину и почему? В первую очередь здесь вспоминается его многолетний конфликт с братьями Григорием и Игорем Суркисом, вокруг права собственности на ряд облэнерго и ФК "Динамо-Киев".

Силовые захваты административных зданий ряда облэнерго в западном и центральном регионе, которыми сопровождался этот спор, по праву считаются классикой рейдерских войн в Украине. Да и впервые К.Григоришин был задержан сотрудниками Управления по борьбе с организованной преступностью МВД в Киеве еще в 2002 г., как раз в разгар выяснения отношений с "динамовцами".

Между тем и сейчас не все вопросы между прежними бизнес-партнерами окончательно урегулированы. В частности, продолжается конфликт вокруг управления сумским НПО им.М.Фрунзе, крупнейшим в Украине производителем оборудования для нефтегазовой промышленности.  Финансовые потоки данного предприятия К.Григоришин в 2010 г. вывел в оффшоры. Это, естественно, вызвало недовольство миноритарных акционеров Суркисов, которые, образно говоря, остались сидеть у пересохшего ручья.

Известно, что после победы В.Януковича группа СДПУ(о), включающая братьев Суркисов, экс-главу президентской Администрации Виктора Медведчука и экс-президента Леонида Кравчука частично вернула утраченные в 2004 г. позиции. По крайней мере, они перестали быть для власти врагами, получив возможность решать свои вопросы хотя бы путем переговоров.

Но этого, безусловно, недостаточно для масштабного наступления на интересы владельца "Энергостандарта". Иное дело группа владельца холдинга GroupDF Дмитрия Фирташа, в которую принято включать главу Администрации президента Сергея Левочкина, председателя СБУ Валерия Хорошковского и министра энергетики и угольной промышленности Юрия Бойко.

Само упоминание двух первых должностей показывает степень влияния группы на любые процессы в стране. А пересечься с ней К.Григоришин успел ранее из-за прав на телеканал "Интер". По словам предпринимателя, еще в 2005 г. он заключил конфиденциальное соглашение о покупке "Интера" за 273,8 млн долл. с его тогдашним владельцем Игорем Плужниковым. Однако впоследствии В.Хорошковский, вовлеченный в сделку как посредник, перекупил телеканал (в виде 61% акций ЗАО "Украинская независимая ТВ-корпорация") и опцион К.Григоришина остался нереализованным. По крайней мере, так эта история выглядит в изложении собственника "Энергостандарта", в феврале 2009 г. подавшего иск в Хозяйственный суд Киева с требованием признать недействительной продажу "Интера" В.Хорошковскому.

Напомним, что в тот период на бизнес группы Д.Фирташа и В.Хорошковского вела наступление по всем фронтам премьер Ю.Тимошенко. Поэтому определенные шансы на успех в судебном разбирательстве за телеканал у К.Григоришина были… если бы избиратели на очередных президентских выборах проголосовали немножко иначе. Теперь же ему приходится на собственном примере убедиться, что древние римляне были не так уж далеки от истины, говоря "горе побежденным".

Виталий Крымов, специально для "ОстроВ"

Право бути собою

Коли лускають імперії, на їхніх руїнах завжди виникають держави, на появу яких ніхто не розраховував

Згадаймо розпад Австро-Угорщини чи хоча б Югославії. Так сталося 20 років тому і з СРСР. Однак чи справді набуття Україною власної державності було лише примхою долі, капризом, наслідком збігу геополітичних обставин, побічним продуктом боротьби за владу Ґорбачова і Єльцина? Чи, навпаки, реалізацією внутрішньої логіки розвитку нації, тієї генеральної лінії, яка часами губилася під тиском зовнішніх сил, але врешті-решт не могла не вийти на поверхню історичного процесу?

Щоб погодитися з першим поглядом, доведеться не помітити, забути невдалий досвід визвольних змагань, зусилля поколінь українських дисидентів у складі різних країн, збройний спротив радянському монстрові, врешті-решт, мрію без перебільшення мільйонів, відверту чи приховану, що «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».

До того ж, згадуючи про сприятливий розклад, не слід забувати й не менш серйозні перешкоди. А саме: геть не ілюзорну потугу всього Радянського Союзу, побудованого на силі й насильстві, з його армією, міліцією й таємною поліцією. Байдужість, якщо не ворожість, ключових гравців на міжнародній арені, які страшенно боялися появи незалежної й непередбачуваної України. Численну «п’яту колону» носіїв певного типу свідомості, які сприймають себе як носіїв цивілізації, а своїх опонентів – як варварів. Нарешті, силу звички величезної кількості людей, які не воліли й не уявляли іншого життя, окрім як за колючим дротом.

Незалежна Україна будувалася силами кількох категорій діячів, різноспрямованих, ба навіть протилежних за своїми пріоритетами, цілями, переконаннями, життєвим досвідом.

Група перша: ідеалісти, які здобуття власної держави сприймали як кінцеву мету, що ж до решти завдань, то вони мали «вирішуватися самі собою». Ентузіасти, фахівці та інтелектуали, які донедавна були далекі від спротиву системі, проте щиро її не любили й так само щиро прийняли гасла національного відродження.

Група друга: вчорашні радянські функціонери, що швидко побачили перспективи кадрового просування. Так звані червоні директори – міцні (й не дуже міцні) господарники, які найкраще були обізнані з «реальним сектором» життя й сподівалися підлаштувати його під свої потреби. Бізнесмени-початківці, нещодавні «кооператори» з необмеженими амбіціями та апетитами. Представники кримінального світу, що сунули в бізнес зі специфічними уявленнями про способи його ведення. Усі вони виявилися тісно пов’язаними спільними інтересами, а згодом і спільними проектами.

А ще була маса простих українців, які, попри безлад і злидні, повірили в щирі наміри новостворених еліт й задовольнялися обтічними зразками красномовності першого президента. Це було простіше, ніж вибудувати реальну демократію на засадах реального поділу влади, рівних можливостей і конкуренції ідей, ніж трансформувати економіку, яка зводилася до купи заводів-гігантів, що гнали нікому не потрібну «оборонку» й непридатний для вживання ширвжиток.

І ніхто або майже ніхто навіть не замислювався над тим, що проголошення незалежності – не кінець довгого шляху, а лише його початок. Ніхто або майже ніхто не згадував крилатого вислову: «Ми створили Італію, тепер залишилося створити італійців». Ніхто або майже ніхто не розставив крапок над «і»: спільна держава, спільна мова, спільна культура – не кінцева мета, а інструмент для вирощування політичної нації з метою утвердження таких засад суспільства, як чесність, гідність, освіченість, відкритість новому і, вже як наслідок, добробут.

Романтизм завжди має на споді відтінок безвідповідальності. А новим відповідальним, компетентним елітам не було звідки взятися. Порочне коло: їх треба було вирощувати, спираючись на потенціал усієї країни, але керівники держави саме в цьому й не були зацікавлені.

Розумів він це чи ні, правлячий клас старанно опирався появі діячів нової генерації й, головне, нового типу і, навпаки, займався селекцією тих, хто приймав новостворені правила гри. Частково він толерував зовнішні вияви патріотизму й національної свідомості, насправді ж від самого початку, згідно зі своєю внутрішньою логікою, витискав усі змістовні вияви українськості на маргінеси суспільного життя.

Правовий нігілізм, дискредитація надій, формування типового для третього світу корпоративного капіталізму, що базується на корупції та особистих стосунках (і, навпаки, гальмування вкрай необхідних економічних реформ), відсутність гуманітарної та мовної політики – до всіх цих гріхів ідея незалежної України не має жодного стосунку.

Можна скільки завгодно перераховувати згаяні можливості, згадувати змарнований час. Можна шукати й знаходити винних у тому, що на двадцятому році самостійного існування країна так само далека від ідеалів свободи й демократії, як і наприкінці вісімдесятих. І все ж, тверезо усвідомлюючи всі гріхи і поразки, слід так само тверезо сказати: шанси не втрачено. Незалежність (доки нинішня влада остаточно її не здала) – не порожній звук. Незалежність – це збереження можливості перезавантаження. Це, врешті-решт, відчуття відповідальності за країну загалом, а не окрему провінцію імперії.

Кожному, хто нині констатуватиме поразку українського проекту, можна порадити один мислений експеримент: хай уявить на хвилинку, що Україна досі залишилася в СРСР... Того, старого – з ЦК, Афганістаном, таборами... Чи нового – з вертикаллю влади, Чечнею, міжетнічними сутичками... Уявили?

Мемуары"регионала"Толстоухова издадут за счет бюджета:350грн/кн.

Госкомитет тел- и радиовещания Украины оплатит подготовку, изготовление и распространение книги экс-министра Кабмина Анатолия Толстоухова "Харцызск: время, события, люди. Том 1".Об этом сообщает газета "Дело" со ссылкой на "Вестник государственных закупок".

Как указано в объявлении о закупке, издание книги будет осуществляться за государственный счет в рамках программы "Украинская книга".

Будет напечатано и распространено 1000 экземпляров книги. Общая стоимость изготовления продукции составит 350 тыс. грн. Таким образом, каждый экземпляр книги обойдется государственной казне в 350 грн. Срок поставки – до конца 2011 года. 

В государственном бюджете на 2011 год заложено около 20 млн. грн. на государственное финансирование книгоиздания.

Толстоухов является членом Партии регионов.

С марта 2010-го по декабрь 2010 года занимал должность Министр Кабинета Министров в правительстве Николая Азарова.

Этот же пост занимал в 2003–2005 годах и в 2006–2007 годах в правительстве Виктора Януковича СМОТРИТЕ ВИДЕО НА ЦЕНЗОР.НЕТ: ТОЛСТОУХОВ СПЕЛ ШАНСОН НА ЮБИЛЕЕ ТАБАЧНИКА

ПР о законах и правах для народа и оппозиции.

После 24 августа украинцы увидели всю реальную политическую сущность тех, кто захватил в Украине власть. Индивиды, что не единожды нарушали не только Конституцию Украины и законы, но и элементарные моральные нормы, теперь во всю кричат о том, что все остальные должны придерживаться закона. Правда, не совсем понятно, в чем состоят нарушения граждан, когда они выходят на мирные акции протеста. Тем не менее, для режима Януковича подобные гражданские позиции - это уже нарушение закона. ЕГО ЗАКОНА - о неповиновении почти царю.

 
И не удивительно, что милиция, которая сегодня в обслуге у Януковича, аки смирные подневольные рабы, что выслуживаются за хлебушек, звания и досрочную пенсию, сразу же стали в угоду своему благодетелю массово открывать криминальные дела и даже вызывать на допросы нардепов. Да и прокуратура милиции под стать: не знает, как еще услужить барину, все клепает дела, шитые белыми нитками, и передает в суды, что уже и не суды вовсе, а так - имитация судебных процессов, которые, кстати, для экономии бюджетных денег, пора бы уж и отменить, а то позору с этими процессами - на весь мир.
 
Вот в очередной раз на судах Луценко и Тимошенко очередное «нововведение». На суде первого - свидетели обвинения свои показания дают в защиту подсудимого, а судья (не зря Вовк) все слушает да и оставляет Луценко за решеткой. Киреев хоть и не «вовк», но тоже не далеко ушел. Вот тут оказалось, что в деле Тимошенко, которое за пару часов едва успевают просмотреть адвокаты, уже не только вложены чистые листы, но и какие-то страницы отсутствуют, говорят – 13-ти томов не хватает. Да и бухгалтерских подтверждений нет о нанесении вреда государству в особо крупных размерах.
 
Но интересно было узнать, что, как сообщало «Зеркало недели», ущерб от действий Кабинета министров в 2004 году под руководством Виктора Януковича может посоперничать с суммой вменяемых убытков в «газовом деле» Тимошенко. И что? Где прокуратура? Почему не открыто уголовное дело о нанесении ущерба государству? Где закон?
 
Однако в этом вопросе – мертвые с косами стоят. И – тишина. Но зато всякие эксперты уже пророчат Тимошенко 6-8 лет тюрьмы. Правда, не понятно за что, поскольку обвинение то размыто, но для Януковича это не важно. Он, как и его карманные судьи «вовки» совершенно не сомневается в том, что ему нужно Тимошенко съесть. За что – не важно. Суть действий представителей Партии регионов описал еще Крылов, когда в одной из своих басен объяснил политику волка по отношению к ягненку: «ты виноват лишь в том, что хочется мне кушать».
 
И волки от власти так себя и ведут. Им все равно, есть ли реальная вина и существуют ли нарушения. Их задача – съесть ягнят, покуда стадо не возглавил буйвол и не поднял волка на рога или не затоптал его. А чтобы кто-то невзначай не наставил рога, власть и запугивает всех криминальными делами. Этого власть уже даже не пытается скрывать от ЕС.
 
И до тех пор, пока страны Евросоюза в режиме Януковича не увидят «режим Каддафи» или не осознают опасность тоталитаризма, они и в дальнейшем будут обходиться заявлениями. Но всегда наступает точка кипения. Вон Каддафи с Саркози дружбу водил. А как прижало, то Саркози в его сторону и не посмотрел. Хотя, как оказалось, у Каддафи есть друзья и в Украине, поскольку он, осознавая, что ЕС будет блокировать его счета (что и случилось), часть денег завез в Украину, которая на официальном уровне никак не поддерживает мировых тиранов, а на практике - своих пригревает, дабы им подобные не остались с шишом в кармане.
 
Кстати, о законности. Тут, намедни, Янукович заявил что-то о цивилизованности и не вмешательстве власти в судебную системку. Красноречиво так, с апломбом. Как истинный волк, что присматривает за ягненком. Он уверен, что возмущение цивилизованного мира относительно политической расправы над оппозицией никак не повлияет на суд Тимошенко. Так себя ведут и террористы, загнавшие людей в угол. Они пытаются достичь своих целей, и уверены, что их не тронут, поскольку у них - заложники. Но есть одно «но»: мир давно не ведет переговоров с террористами. Их – просто уничтожают. А Янукович играет в аля правосудие, потому как его криминальное сознание построено только в одном направлении: не поймаете – не накажите. А до тех пор, я – главный.
 
Но в официальных заявлениях Украина и Евросоюз ищут пути сближения, поскольку Украина – борется с коррупцией и все заверяет ЕС, что Европа Украине ближе, и что все в Украине по закону. Правда, забывают добавлять: по воровскому.
 
И напоследок. Тут немецкие СМИ прошлись по заворушкам в Англии. Говорили много значимого и правильного, но сошлись в одном: виной всему – социальная несправедливость, поскольку в обществе количество богатых значительно уменьшилось, а количество бедных – начинает зашкаливать. И немецкие обозреватели критиковали английского премьера за то, что он повысил плату за обучение настолько, что не только дети рабочих, но и дети представителей среднего класса потеряли возможность учиться, а средства, сэкономленные от расходов на образование, идут на удешевление рефинансирования банков. И обозреватели заявляют, что подобные действия аля экономии будут и в дальнейшем приводить к социальным бунтам и что, дескать, в Германии общество должно начать контролировать политиков, которые на первое место ставят деньги.
 
Но Германия – страна цивилизованная и уважающая свое общество. В Украине же все происходит куда хуже, чем в Англии. Тут с обществом, которое обворовывают у него же на глазах, обдирая нищих, как липку, не церемонятся. У власти полная уверенность в «Беркуте», «Омоне», «Грифоне» и других силовых структурах, направленных на запугивание народа. Однако история доказывает: не бунтуют только сытые. Голодные бунты – не контролируемы. И тут уже никакой «Омон» не спасет.
 
Лина ТЫХА