В Будинку спілки письменників відкрилася виставка про діяльність націоналістів у східній Україні
Дражлива, соціально болюча тема. Але ще живі люди, які, без перебільшення, присвятили життя боротьбі за незалежність України, кредо яких звучало як «Бог, свобода і Україна». Вони можуть розповісти, як боролися з німцями та енкаведистами в Галичині, Полтавщині чи на Донбасі 65 років тому. Один з цих «останніх з могікан» — Євген Стахів, якому 15 вересня виповнилося 90 років. Саме до дня народження цього командира підрозділу ОУН у Донбасі в Будинку спілки письменників України відкрилася документальна виставка «Східна Україна у підпіллі ОУН і УПА». А з паном Стахівом нині можна спілкуватися виключно тому, що після закінчення війни з німцями, йому дивом вдалося втекти за кордон (хто не загинув, того розстріляли фашисти або енкаведисти).
Чи вдасться завдяки таким виставкам розвіяти нав’язаний Україні міф, що ОУН та УПА — це робота виключно «западенців», покаже час, бо люди так важко змінюють свої погляди на життя, але саме цю мету переслідують організатори виставки. А це молодіжна організація «Студентське братство» й, безпосередній власник документів, вірніше, їх копій, історик із Слов’янська Донецької області Олександр Добровольський. Копій, тому що, за словами історика, багато документів з архівів Донецького СБУ було знищено, в тому числі й в останні роки.
— В Донецькій області відбувається зачистка архіву — документи палять. Особливо — після помаранчевої революції. Тому що коли я потрапив в архів Донецького СБУ у 2007-му, а до того працював там у 2001—2002 роках (під час прем’єрства Януковича мене звідти вигнали), то справи були сильно «почищені». Зокрема, спалили фото членів ОУН, накази управ, оунівські розпорядження. Таким чином заведена на когось карна справа залишається «голою» — знищується серцевина. До речі, така ж ситуація — з документами про партизанський рух на Донеччині — тотальна фальсифікація, — розповів Олександр Добровольський. — Представлені ж на виставці документи я врятував в той спосіб, що скопіював їх. Звісно, це не можна робити, але там живуть «за понятіями». Крім того особисто купував в нашім СБУ документи, свого часу цим легко торгувалося. Таким чином я видав п’ять книг, а за одну — з куплених матеріалів СБУ — навіть отримав грамоту.
З тим, що документів про діяльність ОУН у 1941—1943 роках на Донеччині залишилося мало, погоджується доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький. Він нагадує, що події, які розгорталися у східній Україні в цей час довго були «білою плямою» і довгий час всі думали, що націоналістів там не було.
— Насправді діяльність ОУН поширювалося на всю Україну — таким був первинний задум: що спочатку у Львові, а потім у Києві проголошується відновлення української держави, а похідні групи, які готувалися ще до війни, в міру захоплення німцями України, створять місцеві владні структури. Таким чином з низу буде формуватися українська держава, — розповів Станіслав Кульчицький. — На жаль, все вийшло не так, як було задумано. Передусім через те, що саме в момент проголошення української держави у Львові 30 червня 1941 року гітлерівці сприйняли це як заколот проти рейху. Через певний час, коли вони пересвідчилися що це проголошення не відкликається Бандерою і Стецьком, у вересні 1941 року дали інструкцію винищувати бандерівців. Тим не менше діяльність похідних груп продовжувалася і вони досягли Донбасу... Нині ми маємо два джерела інформації: свідчення члени ОУН, які діяли на східних теренах України і потрапили до КДБ чи до СМЕРШу, на яких завели справи (таких матеріалів достатньо), друге джерело — свідчення тих, хто врятувався за кордоном і написав про це, як Євген Стахів.
Мемуари пана Стахіва «Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя» були опубліковані в Києві в 1995 році і , як стверджує Станіслав Кульчицький, є дуже об’єктивними та точними. Зокрема, в тій частині, яка стосується ставлення місцевих жителів до оунівців та кількості донбаських учасників підпілля ОУН.
— Кажуть, що то все були «западенці». Та таких, як я, зі Львова, який у вересні 1941 року відправився у Горлівку Донецької області формувати похідний загін, було п’ять—шість чоловік на весь Донбас. Решта — місцеве населення (за даними радянської розвідки, зокрема, у Маріуполі діяло 300 оунівців, в Краматорську 120. — Aвт.), — зі сльозами на очах згадує Євген Стахів. — В наші ряди пішла молодь — колишні комсомольці, які були добрими організаторами. Також були колишні петлюрівці. Ніхто з населення нам не відмовляв коли потрібно було десь переночувати, хоча як тільки я заходив до когось в хату, казав: «Якщо у вас мене спіймають, застрелять і мене, і вас...» Особливо добре нас сприймали в грецьких та татарських селах Донбасу: навіть краще, як львів’яни. Люди нам тоді казали, що вірять, що ми здобудемо Україну. У східній Україні я перебував два роки — в Горлівці, Кременчузі, Краматорську, Донецьку — і дуже вдячний людям за їхнє ставлення до нас...
Після Києва виставка «Східна Україна у підпіллі ОУН і УПА» поїде до Донецька та Луганська: там, ближче до чергової річниці створення УПА, 14 жовтня, її зможуть побачити студенти, викладачі й ті, хто зайде у Донецький національний та Луганський педагогічний університети. Всі, кому болить минуле, сподіваються, що так ми будемо по краплі видавлювати з себе раба — завдяки правді.
Служба безпеки України.
