Не кажучи нікому

Братам по зброї та Прийдешнім поколінням присвячується.

Тартак - Не кажучи нікому

Служба безпеки Росії опублікувала документи НКВС-МДБ присвячені нашій повстанській армії.

Зрозуміло, що опубліковане ретельно добиралось і редагувалось, що це маленький шматочок архіву, який ретельно оберігає ФСБ.

В цілому, серед відібраних документах йдеться про штучність повстанського руху, про його співпрацю з німцями та інше. Та навіть в цих архівах (якщо це справжні документи, а не чергова фальсифікація) є досить цікаві епізоди. І це, наголошую, в тих документах які пройшли ретельний відбір дружньої нам стркутури ФСБ.

 

(из сообщения начальника 4 Управления НКВД СССР Судоплатова заместителю начальника 3 управления НКВД СССР Илюшину.)
5 декабря 1942 г. № 7/с/97

«В с.Соленом, Днепропетровской области, в мае с.г. украинскими националистами был вывешен на здании районной управы петлюровский желто-голубой флаг. На сходе они выступили с речами, в которых подчеркивали необходимость создания «самостоятельного украинского государства». За это немцы вскоре же повесили старосту, начальника полиции, его заместителей, председателя колхоза и уполномоченного колхоза. Трупы их висели для устрашения остальных в течение 8 дней».
ЦА ФСБ России. ф. 100, оп.11, д.7, л. 60-66

 

(из Протокола допроса Кутковца Ивана Тихоновича. 1 февраля 1944г.)

«Украинское население, даже не националистически настроенное, в лице УПА видело свою защиту от немцев, всемерно помогало УПА продовольствием, одеждой, транспортом и т.п.»

«Всем немецким оккупационным властям на Украине 19 ноября 1941 года была разослана директива, предписывающая не допускать в органы самоуправления и полиции сторонников бандеровского движения, а 25 ноября 1941 года немцы издали приказ об уничтожении их.
Вследствие начавшихся со стороны немцев массовых репрессий в отношении бандеровцев, последние перешли на нелегальное положение и повели активную работу по созданию подпольных оуновских организаций и боевых вооруженных групп – «боевок»».

ЦА ФСБ России, ф.100, оп.11, д.7, л.143

(из докладной записки Народного комиссара государственной безопасности УССР Савченко Народному комиссару государственной безопасности СССР Меркулову.1 марта 1944 г. № 341/С, г.Киев)

«Известно, что бандеровцы в практике своей работы уделяли большое внимание насыщению местной украинской полиции своими националистическими кадрами, которые при формировании УПА, по указанию ОУН, бежали из полиции с имевшимся у них оружием и вступали в УПА. Такие факты, в частности, были зарегистрированы на Волыни и в Полесьи».
ЦА ФСБ России, ф.100, оп.11, д.7, л.140-179

В Луганську місцева організація Партії регіонів ініціює встановлення пам’ятного знаку «жертвам ОУН–УПА».

Хоча від УПА в Луганській області ніхто не постраждав. А от від власовської РОА, від «казачества» — чимало потерпілих.

На Луганщині ще достатньо живе людей, які бачили звірства російських козаків на власні очі, а іноді відчували на власній шкурі. Скажімо, один зі слідчих німецької поліції Краснодону у справі «Молодої гвардії» Михайло Кулєшов від імені козаків писав послання «Рейхсканцлеру Великой Германии, Вождю Европы Господину Адольфу Гитлеру»: «Мы, донские казаки, остатки уцелевших от жидовско–сталинского террора своих одноотечественников, отцы и внуки, сыновья и братья погибших в ожесточенной борьбе с большевиками и замученных в сырых подвалах и мрачных застенках кровожадными палачами Сталина шлем Вам, Великому Полководцу, гениальному государственному деятелю, строителю новой Европы, освободителю и другу Донского Казачества, свой горячий донской казачий привет!»

Логічніше було б ініціювати закладення пам’ятного каменю жертвам донських, кубанських і терських козаків, які під час війни з фашистськими загарбниками у 1941—1945 роках добровільно перейшли на бік ворога та допомагали фашистській Німеччині створювати військові формування, що брали участь у боях із Червоною армією, охороняли військовополонених та проявляли до них особливу жорстокість і садизм, грабували і знущалися над мирним населенням України.

написав Володимир В'ятрович для УП:

http://www.pravda.com.ua/news/2008/4/25/75218.htm

Корисно буде почитати противникам цієї історичної постаті. А також прибічникам - для ширшого ознайомлення з діяльністю цієї людини.

Депутаты городского совета отменили решение исполнительного комитета от 1992-го года, которым городские власти давали согласие на установку памятного знака в честь 50-летия Украинской повстанческой армии.

Голосование было поименным. Решение поддержали 80 депутатов – фракции Партии регионов, КПУ, «Слобожанский выбор». Против были трое – Оксана Капуста (фракция «Наша Украина»), Виктор Ларченко (фракция «БЮТ») и Любомир Григорец (фракция «БЮТ»). Не голосовали – «нашеукраинцы» Андрей Руденко и Игорь Выровец.

Памятный знак УПА в Молодежном парке установлен незаконно, огласил мнение городских властей директор юридического департамента Владимир Коваленко. Земля под памятником не отведена, сообщил он, а сам памятник установлен незаконно.

Отмена этого решения вызвала бурные споры. Представители фракции «Наша Украина» категорически против этого решения. Лидер фракции Андрей Руденко заявил, что он категорически против сноса любых памятников в Харькове.

После споров депутаты все-таки приняли решение и отменили разрешение исполкома на установку памятного камня УПА.

Михаил Добкин одновременно предложил установить в Харькове памятник в честь тех, кого «УПА замучило на Западной Украине, выполняя свою кровавую миссию». Мэр сказал, что даст протокольное поручение подготовить установку памятника жертвам УПА в Харькове.
http://news.mediaport.info/city/2008/51689.shtml

Вслед за рассекреченной документацией о Голодоморе, СБУ нанесла следующий удар по одному из наиболее устоявшихся мифов – репрессиям УПА против мирного населения Западной Украины. На сегодняшней пресс-конференции глава архива СБУ Сергей Богунов представил документы, подтверждающие: советские органы безопасности действительно действовали под видом бойцов УПА в конце 1940-х – начале 1950-х годов. Основная цель: настроить местное население против повстанцев. А также поодиночке уничтожать наиболее активных националистов.

ИСТОРИЧЕСКИЙ ДОКУМЕНТ

---

“Совершенно секретно.

Военный прокурор войск МВД Украинского округа

15 февраля 1949 г.

№ 4/00134

Секретарю ЦК КПБ Украины тов. Н.С. Хрущеву. Докладная записка о фактах грубого нарушения советской законности в деятельности так называемых спецгрупп МГБ.

Министерством госбезопасности Украинской ССР и его управлениями в западных областях Украины в целях выявления вражеского, украинско-националистического подполья, широко применяются так называемые спецгруппы, действующие под видом бандитов УПА.

Этот весьма острый метод оперативной работы, если бы он применялся умело, несомненно, способствовал бы скорейшему выкорчевыванию остатков бандитского подполья.

Однако, как показывают факты, грубо провокационная и неумная работа ряда спецгрупп и допускаемые их участниками произвол и насилие над местным населением не только не облегчают борьбу, но, наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности.

Например:

1.В марте 1948 г. спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ “Крылатым”, дважды посещала дом жителя с. Грыцькы Дубовицкого р-на Ровенской обл. Паламарчук Г.С., 62 лет, и, выдавая себя за бандитов УПА, жестоко истязала его и двух его дочерей, обвиняя их в том, что якобы они “выдавали органам МГБ украинских людей”.

На основании полученных таким провокационным путем “материалов” они были арестованы, причем, как заявили арестованные, сотрудники отдела МГБ во время допросов их также били и требовали, чтобы они дали показания о связи с бандитами.

2. В ночь на 22 июля 1948 г. спецгруппой был уведен в лес житель с. Ридкив Михальчук С.В., инвалид Отечественной войны. В лесу он был подвергнут допросу, во время которого его связывали, подвешивали и тяжко избивали, добиваясь таким путем показаний о связи с бандитами.

3. В ночь на 23 июля 1948 г. этой же спецгруппой из с. Подвысоцкое была уведена в лес гр-ка Репницкая Н.Я., рожд. 1931 г. В лесу она была подвергнута пыткам. Участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами,…, а затем поочередно изнасиловали. В беспомощном состоянии она была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой находилась продолжительное время на излечении.

Не располагая достаточными материалами, так называемые спецгруппы МГБ действуют вслепую, в результате чего жертвой их произвола часто являются лица, непричастные к украинскому бандитскому националистическому подполью. Наряду с этим следует сказать, что этот метод работы органов МГБ хорошо известен оуновскому подполью. Не являются также секретом подобные “операционные комбинации” и для тех лиц, над которыми участники спецгрупп чинили насилие.

Подобные факты из деятельности спецгрупп МГБ, к сожалению, далеко не единичны и, как показывает следственная практика, если в отдельных случаях спецгруппам путем насилия и запугивания, все же удается получить “признательные показания” от отдельных лиц о связи их с бандитским подпольем, то добросовестное и проведенное в соответствии с требованиями закона расследование неизбежно вскрывает провокационную природу этих “признательных показаний”, а освобождение из тюрьмы арестованных по материалам спецгрупп влечет за собой дискредитацию советской законности, органов МГБ и возможность использования каждого случая провокаций во вражеских, антисоветских целях украинскими националистами.

Выступая в роли бандитов УПА, участники спецбоевок МГБ занимаются антисоветской пропагандой и агитацией, идут по линии искусственного провокационного создания антисоветского националистического подполья. Кто может поручиться, что обработанные таким провокационным путем лица не уйдут из-под контроля органов МГБ и не совершат террористический акт.

Например: в ночь на 18 сентября 1948 г. в с. Ставкы Ровенского района участниками антисоветской националистической организации был разоружен боец самоохороны Ковалишин и совершен террористический акт над жительницей Кучинец Л.Ф., являвшейся секретной сотрудницей МГБ. Организаторами данной националистической группы и организаторами убийства гр-ки Кучинец являлись секретные сотрудники Ровенского РО МГБ.

Грабежи, как и другие нарушения советской законности оправдываются также оперативными соображениями и не только рядовыми работниками МГБ, но и самим министром тов. Савченко, который в беседе со мной заявил: “Нельзя боевки посылать в лес с консервами. Их сразу же расшифруют”. Таким образом, грабежи местного населения спецбоевиками рассматривают как неизбежное зло.

Органы МГБ под руководством партии проводят огромную работу по выкорчевыванию остатков украинско-националистического бандитского подполья, в борьбе с которым хороши все средства и нужны хитрость и изворотливость. Но нарушения партийных и советских законов недопустимо, на что Вы, Никита Сергеевич, неоднократно указывали.

Военный прокурор войск МВД Украинского округа полковник юстиции Кошарский.”

http://pk.kiev.ua/country/2007/11/30/171053.html

http://ua.korrespondent.net/main/90204 

Половина украинцев считает их героями, другая половина — врагами. Сегодня в стране нет более непримиримой проблемы, чем отношение к УПА. Украину заклинило на своей недалекой истории.

Cтрана никак не может выучить урок собственной истории по имени “Украинская повстанческая армия”. Что в очередной раз продемонстрировала попытка впопыхах и почти украдкой официально отметить 65-ю годовщину создания УПА. Это же еще раз подчеркнула очередная программная статья доктора исторических наук и вице-премьер-министра Дмитрия Табачника. У него рецепт прост: отложить одни из самых сложных украинских проблем — Голодомор и признание УПА — на 100 лет.

Что же непонятно в истории УПА высокому чиновнику, который не так давно защитил докторскую диссертацию на тему феномена тоталитарно-репрессивного общества в Украине в середине ХХ столетия? Казалось бы, все факты и процессы уже известны, можно делать определенные выводы.

Так почему же нельзя рассказать правду уже сегодня? Сколько еще по стране будет “летать фанера” товарищей коммунистов о Нюрнбергском процессе, осудившем УПА? Или о массовых расстрелах украинскими повстанцами евреев, которые к началу формирования УПА в 1943 году уже были немцами загнаны в гетто или уничтожены в концлагерях?

Оставим это на совести Дмитрия Владимировича. Как оставим на совести всего государственного аппарата отсутствие исчерпывающей информации, что порождает досужие домыслы. Давайте обратимся к человеческим судьбам.

Расскажу историю, которую услышал от академика Игоря Юхновского, человека одинаково уважаемого как на востоке, так и на западе страны.

В 1939 году, как известно, Западная Украина встречала Красную армию хлебом-солью и слезами счастья как освободителей от польского угнетения. Волынский городок Кременец в этом отношении ничем не отличался по общему настроению от всей Западной Украины. Все тот же приподнятый дух, все те же надежды на счастливое будущее в составе Великой Украины. В польской гимназии, где в седьмом классе в это время учился Игорь Юхновский, был невероятный подъем среди учащихся. Большинство гимназистов начали писать патриотические стихи и декламировать их перед сотоварищами.

Праздник длился недолго. Очень скоро к воротам школы стала подъезжать закрытая машина и иногда прямо с уроков забирать и увозить в неизвестном направлении самых активных поэтов-гимназистов. Классные ряды редели так же быстро, как улетучился праздник.

В гимназию уже никто из этих подростков так и не вернулся. А разыскали их родители только в 1941 году после прихода немецких войск. В одном из подвальных застенков НКВД нашли гору изуродованных до неузнаваемости мальчишеских тел. Надо ли говорить, что это за день был в истории Кременца?

Завершает все это неопровержимый и доказанный факт: уже за первые месяцы пребывания советской власти на западноукраинских землях в места не столь отдаленные вывезли около 200 тыс. ни в чем не повинных людей. За что? За то, что был учителем, инженером, зажиточным крестьянином, юристом.

Теперь вопрос к читателю, пытающемуся разобраться в очень непростой истории своей страны: имели ли моральное право люди, к которым применяли ничем не оправданный террор и уничтожали самое дорогое — детей, на сопротивление?! Вопрос, естественно, риторический. Но

многим подумать над ним все же стоит. Я уверен, что каждый человек, который не опустился до уровня быдла и не перестал уважать себя, будет искать любые варианты защиты.

Многие западные украинцы обратили взоры к немцам, единственным в Европе, кто обладал достаточной силой, чтобы оппонировать “совитам”.

Но сладкие обещания немецких эмиссаров закончились еще прозаичней. Если “совиты” расстреливали и пытали в застенках тайно, то немцы

расстреливали и вешали на глазах у всех. Вот так стихийно стали зарождаться очаги сопротивления, которые в скором времени были объединены сильной и умелой рукой. Настолько сильной, что смогли воевать сразу на два фронта. И продержаться до 1955 года. Ценой невероятных жертв и лишений, ценой доходящей до жестокости методов самоорганизации. НКВД удалось покончить с повстанцами, лишь задействовав откровенные провокации.

Сегодня уже известно, что было подготовлено около 300-т отрядов из числа проверенных коммунистов-украинцев, которые под видом повстанцев совершали невероятные по жестокости расправы над мирными жителями. О “вопиющих фактах националистических зверств” стал во всеуслышание трубить весь пропагандистский аппарат. Имея монополию на средства массовой информации, был создан образ жестокого и кровожадного “бандеровца”, который спит и видит, как четвертовать приезжую учительницу и за ноги головой об стенку убивать маленьких детей. И это тиражировалось миллионными экземплярами и повторялось десятилетиями, как своеобразное коммунистическое проклятие и предостережение тем, кто осмелится не рыдать от счастья, пребывая в советской империи. А тем более выступить против нее.

И вот здесь кроется самая главная причина, почему УПА до сих пор остается последним бастионом для атак советской коммунистической, а ныне имперской пропаганды: наличие организованного сопротивления. Украинцы в 1940-1950-х годах подняли немыслимое по масштабам тех времен восстание против деспотии и продемонстрировали всему миру массовый отказ от тоталитарной империи. Москва во все времена собирала земли, а тут нашлись зловредные “отказники”.

Поэтому никакие факты, никакие аргументы не убедят приверженцев тоталитарной имперской идеи. Они все равно будут сражаться с последним бастионом. И в этом смысл империи. А кто ее отстаивает — российский президент Владимир Путин или украинский вице-премьер-министр Дмитий Табачник — это уже дело техники.

Виктор Мороз

 

Зачепила тема УПА, чесно кажучи, як необізнанністю людей у цьому питанні, так і нетерпимістю. Тож вирішив викласти статтю мого друга до газети Українська Правда, з яким нещодавно дискутували з цієї теми.

ШЛЯХ ДО ПОРОЗУМІННЯ

"Выдающееся, а по современным меркам и в высшей
степени оригинальное свойство англичан в том,
что они обладают традицией не убивать друг друга"
Дж. Оруэлл. "Англичане"

Стає вже доброю традицією щороку, на свято Покрови писати щось про УПА, наше ставлення до неї, про "Схід-Захід", проблеми самовизначення і пошуку національної ідеї.
Ще одна тема для дискусій довжиною в десятиліття: російський флот і маяки в Криму, Мельниченко і Гонгадзе, перспективи вступу в ЄС… тепер також і визнання УПА.
Можна майже напевно сказати, що відзначення річниці створення Повстанської Армії будуть щороку проходити за одним і тим же сценарієм – масові піар акції Вітренко, Симоненка і Тягнибока на вулицях і площах Києва, спалення прапорів УПА в Криму, якісь іще локальні новини зі Львова, Харкова, Франківська і Полтави, які, втім, нікого не цікавлять.
Остаточного рішення прийнято не буде, "вищим інстанціям" воно не потрібно. Президент так хоробро і послідовно відстоює упівців, бо напевно знає, що парламент закон не схвалить.
Але ж, мова насправді не про офіційне визнання Повстанської Армії і не про тих, хто заробляє політичний капітал на святі Козацької Зброї. Мова навіть не про УПА. Йдеться про нас із вами. Якщо хтось забув, ми з вами – український народ.
Вся наша історія – це історія боротьби із внутрішньою опозицією і кожна війна у нас, як вірно каже крилатий вислів, автоматично стає громадянською.
Власне, все наше буття, якщо поглянути під відповідним кутом, це історія УПА. Це коли одна частина – за, інша – проти, а більшість не розгинається від роботи і п'є.
Кожна історична подія знаменує в собі новий розкол - територіальний, мовний, релігійний, ідеологічний, що проходить не тільки по містах і селах, але і по родинах, додаючи національній вдачі додаткову рису.
І кожне наступне покоління додає нових шрамів, суперечностей і докладає щоразу ще більш невдалих зусиль на шляху приведення калейдоскопу українства до спільного знаменника, до єдиної, чітко визначеної константи, якій буде беззаперечно дано назву – Україна. І вже ніхто не буде мати сумнівів з приводу того що саме це і є Україна. Нарешті.
Емоціоналізм, як одна з найхарактерніших рис, притаманна населенню на всьому проміжку від Донецька до Ужгорода. Нам важко мислити глобально, бо ми надто бурхливо переживаємо поточний момент (або його імітацію) і, щойно його забувши, знаходимо інший.
А для того щоб оперувати і мислити великими об'ємами інформації, необхідна концентрація. Адепти емоціоналізму і невдалі стратеги – от хто завжди стояв і досі стоїть на чолі української державотворчості.
Але до чого це все. Не сказано нічого нового, давно вже перемелено-пережовано. А питання стоїть в тому, чому, виходячи на поле бою, наші "стратеги" категорично відмовляються від існуючого ландшафту (тому що з картою не збігається) і розстрілюють дві третини власних солдат (бо вони вдягнені "не по формі")?
Чому вони завжди так нагло програють? Чому ніколи не використовують ту місцевість, на якій все одно прийдеться битись, і тих солдат, що вже вишикувались і готові до бою? Емоції заважають?
Під час другої світової війни Україна зазнала найбільших в Європі людських і матеріальних втрат, вона винесла на собі найтяжчі випробування війни. Якби не українці, що боролись в лавах радянської армії, і ті, що чинили опір на окупованій нацистами території, не було б Великої Перемоги.
Честь їм і слава, їх подвиг ми не повинні забути ніколи. Наші українські радянські партизанські з'єднання, що робили рейди на тисячі кілометрів в тилу ворога, даючи нащадкам приклад мужності і любові до своєї землі, гідні закарбування в нашій пам'яті.
Вояки Української Повстанської Армії, ці герої самопожертви і незламної міці, що створили небувалий в історії приклад героїчної боротьби проти двох імперій, не будуть забуті. Їх боротьба буде ще не раз оспівана нащадками.
Чому б не глянути на події 60-річної давнини саме так?
Більше того - перша половина століття. Справжня анархістська республіка Гуляйполе – небувале утворення на теренах Європи, не має подібних аналогів. Махно – символ не гірше Че Гевари, у Нестора Івановича просто були складніші географічні умови.
Боротьба за існування Української Народної Республіки – величезний зріст самосвідомості народу, з огляду на колоніальний статус впродовж століть. Наші українські комуністи – найкращі комуністи в світі.
Хто ще із вищого керівництва партії міг бути настільки чесним перед собою і перед своїм народом, як голова УРСР Скрипник, який, маючи перед очима голод 32-го і величезні репресії проти інтелігенції, пустив собі кулю в лоб?
Більше? Всю другу половину сімнадцятого і майже все вісімнадцяте століття російську імперію вивчало, і окультурювало українське духівництво і випускники Могилянської академії та інших духовних і мирських закладів України.
Літературна російська мова сформувалась під величезним впливом наших книжників, вони власне внесли вагомий внесок в саме створення цієї літературної мови. То навіщо робити такий впертий і, в існуючих умовах "двомовності" населення, неефективний лінгвістичний антагонізм?
Немало українців-шляхтичів спричинились до видатних подій в історії (і на користь) Польщі. Чому нам про них невідомо?
Чому ми не користуємось всіма надбаннями наших предків? Кримські татари, до речі, теж мають що розказати про своє минуле.
Українська історія – це історія страждань, розбрату і великої крові. Історія розколів і шрамів, що від часів Хмельницького і Мазепи не заживають, а продовжують гноїтись, унеможливлюючи завершення процесу консолідації того єдиного цілого, що ми нарешті назвемо "Україною" і не зробимо помилку.
І є лише два шляхи – шлях взаємовиключення, відрізання того, що виходить за "рамки", що не сходиться з картою і одягнено не по формі, і шлях збирання. Збирання розбіжностей воєдино, шлях признання нашого віковічного братовбивства невід'ємною складовою і навіть (нехай, чому б і ні?) найхарактернішою рисою.
Щоб наступного разу, в процесі "різання" не стати біднішими культурно, а можливо навіть, націлившись, уже звівши курок, засоромитись. І стати поруч.

"А українці, прославлені по світах
Як найбільші вбивці і зарізяки,
Гайдамакобандерівці – люті дейнеки,
Постраховище світове,
А українці стріляли по українцях,
А українці вішали українців
І досі катують одне одного
З витонченою жорстокістю…
Безсмертний народ! Незнищимий народ!"
Іван Драч. "Самообслуговування"

Автор Костянтин Левін
http://pravda.com.ua/news/2007/10/15/65386.htm

Вже традиційним стало спекулювання тематикою УПА напередодні 14 жовтня — свята Покрови та дня створення повстанчої армії. І що цікаво кожен трактує діяльність УПА через призму власного бачення історії. Так, саме в історії і криється розв’язок проблеми примирення ветеранів Української Повстанчої та Червоної армій.

А історія — штука дивна, ніколи не знаєш де факти, а де домисли. Особливо це стосується історії УПА, бо офіційна радянська історія малює “лісових братів” зрадниками своєї країни. Упівці дійсно виступили збройною боротьбою проти Червоної армії в  роки Другої світової війни, але вони захищали власний народ від сталінізму та радянщини. Часто сучасне покоління не знає справжньої ролі УПА в українській історії, радянська пропагандивна машина прагнула очорнити образ українських повстанців у очах самих українців. Саме тому сьогодні і існує проблема примирення ветеранів. Упівці не вважали себе громадянами Радянського союзу, який був для них ворогом-окупантом, рівно як і Польща та гітлерівська Німеччина, тому цілком природнє засудження їх радянською системою, та, даруйте, неприроднє не визнання їх сучасною державою на ім’я Україна. І в цьому полягає історичний парадокс, УПА — це армія без держави, власне через свою боротьбу активісти ОУН і збиралися створити державу. Нація відчула потребу у збройній силі і створила її.

Українська Повстанська Армія зародилася саме в той момент, коли українська нація гіпотетично могла здобути власну державність. Першою офіційною датою в історії українського організованого руху опору у ХХ столітті є кінець січня 1929 року. Саме тоді на І конгресі у Відні було створено Організацію українських націоналістів. Метою організації проголошувалося створення Української Самостійної Соборної Держави на всіх українських етнічних землях. Керівним органом ОУН став Провід Українських Націоналістів, головою якого обрано Євгена Коновальця. Вже у 1938 році совєтський агент Павло Судоплатов у Роттердамі вбиває Євгена Коновальця. Саме ця подія поклала початок так званого розколу ОУН. Головним каменем спотикання виявилося питання про співпрацю з німцями, яку по-різному бачили різні члени організації. Це поклало початок роздвоєння ОУН на ОУН-Мельниківці, головою проводу якого на другому конгресі в Римі (1939року) було обрано Андрія Мельника та ОУН-Бандерівці, головою проводу якого став Степан Бандера, після затвердження на ІІ надзвичайному конгресі у Кракові (квітень 1941 року). Цей конфлікт між гілками ОУН пережив Другу світову війну і триває до цього часу, з різними спробами порозумітися, які мали різні наслідки. Бандерівці виступали за радикальні, революційні дії, Мельниківці ж вели помірковану політику.

Плани щодо відновлення Української держави було втілено щойно німецька армія перетнула кордон 30 червня 1941 року ОУН(б) у Львові проголосила створення Української Самостійної Держави. Уряд було доручено сформувати Ярославові Стецькові. Реакція німецького командування остаточно розвіяла всі ілюзії щодо можливої співпраці між ОУН та німецькими підрозділами. Після відмови відкликати Акт відновлення Української Держави, Степана Бандеру та Ярослава Стецька було заарештовано та відправлено до Берліну, а звідти до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували до вересня 1644 року. ОУН(м) засудила радикалізм Бандери у питанні проголошення державності і виявила схильність до більш гнучкої політики, вважаючи відкриту конфронтацію з німецькою потугою несвоєчасною і шкідливою для національних інтересів. Мельниківці формують у Києві Українську Національну Раду та видають газету "Українське Слово". Але німецькі репресії не оминають і це націоналістичне угрупування. У грудні 1941 р. членів Ради було заарештовано, частину з них страчено у Бабиному Яру. Сам Мельник до січня 1944 року перебував під домашнім арештом у Берліні, а потім — у концтаборі Заксенгаузен.

Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року, коли Сергієм Качинським було створено перший відділ УПА під егідою ОУН(б). Згодом військові формування розросталися. А навесні, з ініціативи ОУН(б) почалася консолідація усіх націоналістичних сил. До осені, незважаючи на тяжкий характер перемовин до УПА було приєднано мельниківські загони та залишки Української Народної Революційної Армії Тараса Боровця. Ще раніше УПА поповнилося українською поліцією, що з німецької служби перейшла до лав повстанців та так званими “східними батальйонами”, які німецьке командування формувало за рахунок полонених Червоної Армії. Порятунок в УПА знаходили також євреї, які рятувалися від геноциду. Саме тому УПА почало набувати полінаціонального вигляду, за різними даними до 1944 року кожен п’ятий вояк УПА був неукраїнського походження.

Таким чином армія була змушена воювати на два фронти — проти німецької та Червоної армій, що їй вдавалося робити з перемінним успіхом. На додачу до цього відбувається кривавий конфлікт з поляками за українську Волинь. Протягом усього часу цих протистоянь ворогуючими сторонами проводиться шалена дискримінаційна пропаганда протилежного змісту: німці намагаються дискредитувати повстанський рух, приписуючи їм співпрацю з Москвою, а радянська влада оголошує їх зрадниками та звинувачує у співпраці з німцями. Формально перемовини командирів УПА з німцями каралися смертю.

З остаточним відступом німецьких військ УПА продовжує боротьбу з радянськими військами. У 1946 році московське керівництво ставить завдання очистити Україну від повстанців силами регулярних частин Червоної Армії, прикордонних військ та МГБ. В цей час проводяться масштабні облави, засідки, депортація мирного населення за підозрами у зв’язках з УПА, а часто і просто розстріли без свідків судів та слідств. Чи не найулюбленішим прийомом було перевдягання в бандерівців — діяли фальшиві загони УПА, які жахали мирне населення своєю жорстокістю. Все це змусило керівництво УПА частково вивести свої сили з України, а решті наказано відійти в глибоке підпілля.

Відкритий збройний опір припиняється наприкінці 40-их років, а після загибелі у сутичці із загонами НКВД  головнокомандувача — генерала Шухевича у 1950 році, УПА припиняє своє існування як єдине військове формування. Не зважаючи на це окремі загони продовжують боротьбу до травня 1954 року, коли захоплено нового головнокомандувача полковника Василя Кука. На цьому вважається, що УПА припинала свою діяльність. Але варто згадати, що навіть після 1954 року окремі боївки продовжували функціонувати, а останній партизан — Ілько Оберишин вийшов з підпілля тільки в 1991 році. Як видно УПА не склало зброї, боротьба продовжується вже 65 років.