Гібридна війна з путінською Росією для багатьох стала великою несподіванкою. Але, за великим рахунком, це лише продовження «столітньої гібридної війни». Вона почалася з 1918 р. після того, як більшовики з допомогою вбивства еліти Російської імперії і небаченого терору захопили владу над Росією й оголосили війну новоутвореній Українській народній республіці. Від самого початку каральні органи більшовиків — ЧК, НКВС, їхній спадкоємець КДБ, формувалися на тлі прихованого, але жорстокого протистояння з рухом за незалежність України. Тому сьогодні немає нічого дивного, що режим вихідців із КДБ, що утримує владу в Росії, з такою легкістю опустився до вбивства українців.

Частина перша "Четем Хаус"

Частина друга "Боснійська криза та Столипін" 

Частина третя "Франція.Російсько-британський договір"

Частина четверта "Балканські війни"

Частина п'ята. "Постріли в Сараєво"

Частина шоста. "Липневий ультиматум"

Винуватці нападу Габріновіч та Принцип були схоплені австрійською поліцією на місці злочину. Згодом зловили ще двох учасників замаху – Т.Грабеча та Д.Іліча. В ході розслідування справи австрійці з’ясували, що підготовка теракту відбувалася ззовні. До нападу всі, окрім Іліча, перебували в Сербії. Тренування зі стрільби проходили в королівському тирі парка Топчиндер у Белграді. Вони мали зустріч з принцем Олександром, котрий невдовзі перед замахом «за дивним співпадінням» здобув престол в наслідок перевороту. Бомби та револьвери їм було надано з державного арсенала в Карагуєваце. Що стосується Іліча, то він був координатором акції, належав до декількох соціалістичних терористичних організацій і вів прямі контакти з сербською розвідкою. Свою участь у акції Сербія визнала офіційно після завершення Першої світової, коли керівники «Чорної Руки» Р.Путнік, Д.Дмітрієвіч та В.Танкосіч були нагородженні званням героїв саме за цю операцію, котра «внесла великий вклад у визволення балканських народів».

От з позиції цих висновків давайте подивимось уважніше на «Липневий ультиматум».

Згадайте, що нам кажуть у школі. «Австрія пред’явила Сербії образливий і принизливий ультиматум з нездійсненними умовами». Зараз подивимось повний текст вимог ультиматуму, котрий в школі нам не показують.

Вимоги ультиматуму:

.    1.Заборонити видання, що пропагують ненависть до Австро-Угорщини і порушення її територіальної цілісності.

.    2.Закрити товариство «Народна Одбрана» і всі інші союзи організації, що ведуть пропаганду проти Австро-Угорщини.

3. Виключити антиавстрійську пропаганду з народної освіти.

        Звичайно, що наше життя складається не лише з приємних і радісних сторінок. Є в житті і горе, і страждання. Так і наша подорож була не лише приємними місцями, а і сумними місцями пам"яті. Тому що у кого немає пам"яті про минуле, у того не буде і майбутнього. Ми ціленаправлено йшли в ці місця, щоб побачити, зрозуміти трагедію людей, які жили менше як сто років тому на цій землі.
        Від костелу йдемо вгору і натрапляємо на цвинтар, на якому є і старі склепи, і старі кам’яні  хрести, і сучасні захоронення. На території цього ж цвинтаря є захоронення солдат, які загинули під час другої світової війни. І тут хочеться сказати: не вірте в те, що на Західній Україні паплюжать ту пам'ять, що там забули загиблих в тій війні. Це не правда! Там пам’ятають і другу світову війну, і біду, яку спричинили НКВДисти, і чорнобильську трагедію, і загиблих в Афганістані…. Люди, які зазнали переслідувань і страждань від всіх влад, які ходили по їхній землі і намагались підкорити, принижуючи, вбиваючи, знищуючи їх, не втратили здатності пам’ятати, співчувати і чтити пам'ять.
        До того ж люди досить привітні і чуйні. Жодна людина, в якої ми уточнювали дорогу нам не відповіла грубо і не відмахнулась від нас. Всі в подробицях розповідали шлях і додавали: як буде не зрозуміло, запитаєте, вас там далі скерують. Відчуття  на душі  від цієї місцевості і людей залишились дуже приємні.











      Далі по цвинтарю ми йти не стали. Ну може якось моторошно трішки було, там була така тиша, лише вітер шелестів то  тихенько, то збільшував свій подих. Відчулась там глибина віків, років...
   
          І от йдемо до сумного трагічного місця – урочище Саліна, яке розташоване в селі Солянуватка, поблизу Добромиля.
Трагедія, яка трапилась в Саліні наприкінці червня 1941 року. Протягом кількох днів в урочищі Саліна загони НКВС замордували і вкинули до шахт понад 3500 людей, здебільшого українців. Очевидці розповідають, що колона арештантів простягалась не на один кілометр. Всіх їх було зігнано в Саліну, і практично ніхто звідти не повернувся. Кілька днів в урочищі на повну потужність працювали двигуни, які приглушували постріли і крики замордованих. Коли катам почало бракувати набоїв, то людей били до смерті дерев"яними молотками, а потім напівживими скидали у шахту. Серед вбитих були місцеві жителі, колишні в’язні перемишльської тюрми, в якій відбували покарання, переважно українські патріоти. Вбитими були й робітники солеварні, які в цей день отримували зарплату і були свідками кривавої розправи НКВС. В навколишніх селах кілька днів було чути стогін і крики людей. На місці трагедії розмішений хрест і пам’ятна табличка в пам’ять про загиблих українців.
          26 червня 1941 року, коли нквс-ники покинули Добромиль, місцеві жителі в Саліні відкрили ями повні трупів, більшість з яких були настільки понівечені, що опізнати їх було практично неможливо. У липні 1941 року місцеві жителі спорудили в лісі братську могилу, де було поховано замордованих.
         Нацисти теж не оминули Саліну своєю увагою, і в липні 1941 року влаштовували тут розстріли євреїв.
          Сьогодні на місці загибелі тисячів людей встановлено меморіальний пам"ятник, капличку, а також відкритий меморіальний комплекс, який має нагадувати сучасникам про трагедію 1941 року - трагедію, яку радянська влада приховувала десятиліттями, але стерти її з пам"яті людей так і не змогла...

      Одразу при вході у ворота стоїть закинута сторожка


Далі двигаємось по довгій дорозі, яка веде в глиб і вглиб. Тиша тут стоїть ще більша ніж на цвинтарі. І було моторошно йти, але ми йшли. Було таке враження, наче все навколо пам"ятає ту страшну трагедію і сумує, скорбить за невинно і кровожадно загинувшими людьми. Дивишся вперед і здається, що там йдуть ті бідолашні люди.... Так і хочеться назвати цю дорогу - дорогою муки і смерті



Дорога дійшла до кінця і перед нами відкрились сходи до меморіалу пам"яті





       Затамувавши подих, ми тихо, наче навшпиньках, щоб не потревожити душі померлих, йдемо по сходам.
       Коли ми сюди потрапили біля пам’ятника було покладено вінки і квіти. І з’ясувалось, що нещодавно, 26 червня, як раз були роковини трагедії…. Навіть лавочки збоку стоять.





       Пройшовши ще далі вглиб, знаходиться та сама братська могила. Вона стоїть одиноко в глибині і тиші



А поряд з меморіалом росте яблунька, яка наче каже, що життя продовжується

        
         Відчуття в цьому місці дуже моторошні… Тиша і вітерець, який шелестить верхівками дерев, будоражать всередині і навіюють сумні думки… Перед очима наче вспливають події тих страшних днів… Довго тут залишатись неможливо! Наче земля стогне від болю людей, які тут отримали страшну мученичиську смерть… https://paschen.livejournal.com/20535.html
         Повертались ми звідти з тяжким серцем
         І щоб відволіктись від тягаря, вже на зворотному шляху обійшли старі розрушені і закинуті будівлі соляного заводу.
         З ХV століття впродовж віків тут видобували сіль, що приносило неабиякий зиск місту. Соляна шахта Саліна була відома далеко поза межами Галичини, а тутешня сіль була знаною не в одній європейській країні. У 1622 році Саліною заволоділи магнати Конєцпольські, а з 1772 року солеварні стали власністю Австро-Угорської імперії.
        На кінець ХІХ століття в Саліні нараховувалось чотири шахти - Францішка, Кароля, Коритовського та безіменна. Тут був свій окремий магістрат, костел, житлові будинки і т.д. Одним словом, промисловий об"єкт був практично таким собі окремим містечком.
       Відомо, що у 1938 році на шахтах працювало близько 300 людей, які щодня виварювали 14 тон солі. В часи Другої світової війни соляний завод на короткий час було закрито, проте вже у 1945 році виробництво відновилось. Сіль з Саліни експортувалась навіть до балканських країн.         
       У 1950 році шахти було закрито через нерентабельність.
        На сьогоднішній день на території урочища збереглось чимало будівель, проте всі вони перебувають у зруйнованому стані. Найбільше в очі кидається колишня адміністративна будівля. Кажуть, що ще на початку 1990-х років годинник на цій будівлі перебував у цілком робочому стані, але сьогодні, на жаль, немає навіть шпиля, на якому розташовувався годинник.
Архівні фото. Комусь пощастило застати цей будиночок ще в такому стані




А нам дістались ось такі руїни. Добре хоч небо трішки розігнало чорні хмари.

















Навпроти є ще залишки однієї будівлі, яка теж може зацікавити







Балки попадали, протрухлявіли і з них стирчать чотиригранні ковані гвіздки



А це нам в очі попались слої фарби



     Фото тут   http://photo.i.ua/user/729788/514921/
      Оглянувши місто Добромиль і його  околиці, час йти далі. Ноги гудуть, йдемо приморені, бо все ж таки ніч в потязі, раннє просинання і проходження вже добрих 25 кілометрів даються взнаки. Хочеться вже хоч десь розкинути палаточку, випити гаряченького чаю і скоріше заснути. Але ж до запланованого місця ночівлі ще треба дійти, приблизно зо 3 кілометри. Йдемо з Добромиля до села Тернава, в якому і знаходиться Замок.
Далі буде....

Чому націонал-демократи повторюють типові помилки у побудові власної держави?

Сергій МАХУН, «День»



РIДКIСНИЙ АРХIВНИЙ ЗНIМОК. ВПЕРШЕ ОПУБЛIКОВАНИЙ У КНИЖЦI «УКРАЇНА. ВIХИ IСТОРIЇ». ПОХОРОН СТУДЕНТІВ-ОБОРОНЦІВ СТАНЦІЇ КРУТИ. 7 БЕРЕЗНЯ (ЗА СТ. СТ.) 1918 р., КИЇВ

25 січня 1918 року на засіданні Малої Ради Української Центральної Ради було прийнято IV Універсал, який проголошував повну незалежність Української Народної Республіки. Але складне військово-політичне становище не дозволило зреалізувати положення IV Універсалу. Уряд радянської Росії розпочав відкриту агресію проти УНР. У січні 1918 р. до Києва рвалися три більшовицькі армійські групи під командуванням Михайла Муравйова, які вже захопили Харків і Полтаву.

На захист УНР, за іронією долі, стали лише близько 300 чоловік iз Помічного Студентського куреня на чолі з сотником Омельченком (студенти-добровольці Українського народного університету, Київського університету імені св. Володимира, учні старших класів Кирило- Мефодієвської гімназії). Діячі Центральної Ради, в першу чергу Михайло Грушевський, виявили повну недалекоглядність у питаннях військової політики; регулярна армія (а ще в грудні 1917 року в Україні було, з фронтових частин — декілька сотень тисяч солдатів і офіцерів, готових захищати, паростки незалежності), так i не була створена. Але лідери визвольних змагань вперто продовжували стояти на позиціях автономії України у складі Росії, а не її повної самостійності. Уряди Володимира Винниченка і Володимира Чехівського ще наприкінці 1917 року неодноразово робили спроби домовитися з урядом радянської Росії.

29 січня 1918 року бійці Студентського куреня зайняли оборону обабіч залізниці поблизу станції Крути між Бахмачем і Ніжином й 5 годин стримували загони петроградських, московських червоногвардійців і матросів Балтійського флоту (близько 6 тисяч чоловік). Майже всі захисники новоствореної УНР прийняли геройську смерть, а 27 студентів і гімназистів було захоплено в полон і страчено.

Після звільнення території України від більшовиків (вже після підписання Брестського миру й окупації України німецькими та австро-угорськими військами), 19 березня в Києві відбувся уро чистий похорон на Аскольдовій горі 28 полеглих у бою під Крутами. Урочисту промову виголосив Михайло Грушевський, який так і не спромігся піднятися над своїми поглядами, поглядами «націон ального романтика» й капітулював перед дійсністю. Демагогія й деш евий популізм більшовиків, постійні чвари серед українських «соціалістів» і «націонал-демократів» призвели до того, що московські комуністи залізною рукою встановили на довгі роки владу Рад. Ал е уроки цієї героїчної поразки не перестають бути актуальними, бо герої Крут свідомо, без непотрібної риторики захищали українську державність, і головне — вірили в цю ідею.

№18, середа, 30 січня 2002

У Кобеляках Полтавській області невідомі особи вкрали бюст Володимира Леніна.

Про це УНІАН повідомили в Центрі громадських зв`язків Головного управління МВС України в Полтавській області.

За інформацією правоохоронців, відсутність бюста виявив місцевий житель, йдучи вранці повз монумент, розташований на вулиці Леніна в Кобеляках.

«Перевіркою з`ясовано, що бюст Леніна, що зник, не відноситься до меморіальних комплексів, пам`яток архітектури і не занесений у державний реєстр пам`яток історії і культури України», - сказав представник ЦГЗ.

За попередніми даними, зловмисники скинули бюст з постаменту, після чого вивезли його в невідомому напрямі. На даний момент вирішується питання про порушення кримінальної справи за фактом зникнення пам`ятника.

Як повідомлялося, торік у Кобеляках хулігани відбили від пам`ятника Леніну голову і скинули її на асфальт.

За матеріалом УНІАН.

Архів Майдан-ІНФОРМу на цю тему:
http://maidan.org.ua/static/news/2007/1208842538.html
http://maidan.org.ua/static/news/2007/1208863673.html
http://maidan.org.ua/static/news/2007/1208929432.html
http://maidan.org.ua/static/news/2007/1209031408.html
http://maidan.org.ua/static/news/2007/1209727175.html

 Ця хата ще збереглася на самій околиці нашого селища. Після війни, коли я приїжджав додому на канікули, раза три заходив сюди, дивився. Майже нічого не змінилося з тих пір, оце тільки може зіщулилася якось, вікна перекосилися, двері похилились, замазка на шибках відпала.

      Мамо казали, що там тепер живуть прикомандировані. Ну, звісна річ, не шкодують чуже добро.

      А тоді, перший раз, коли я несподівано об’явився у їхньому дворі, усе сяяло чистотою і затишком. А біля входу в хату на зеленому килимку з книжкою в руках лежала Параска, дядьки Микифора єдина дочка. Вона з дитинства була хвора на ноги, не ходила.

      Сонечко якраз збиралося сховатися за хату і я, мружачи очі, дивився на неї. А вона, не поспішаючи, натягнула на себе ковдру і я бачив її відкриті маленькі груди. Вона засміялась:

• Чого, дурненький, ізлякався?

Дядько Микифор її дуже любив, навіть з-за неї другий раз не оженився. Жінки на нашій вулиці завжди їм допомагали по домашньому господарству.

• Як тебе звати? – спитала вона.
• Петром… - відповів я.
• Це ти тітки Марійки старший син?
• Угу… - знову відповів я, червоніючи.
• Ну, йди! – відпустила вона мене і чомусь зітхнула.

Коли починалися дощі, то Параска весь час знаходилася в хаті, і тільки з приходом зими дядько Микифор виносив її на двір, щоб вона подихала свіжим повітрям.  Але Параска не любила цього, їй не хотілось, щоб хтось бачив її на руках батька.

Якось я заскочив у хату, в нас була сусідка, тітка Мотря, розмовляла з мамою:

• Шкода дівчини, оце живе, поки у неї батько.

Мати побачила мене і перевела розмову на щось інше. А моє серце стиснулось, я здогадався про кого це вони. Дядько Микифор, щоб вилікувати Параску, возив її до всіх лікарів, про яких тільки взнавав. Але кожного разу поїздка закінчувалася нічим.

• Тато, досить, нема чого витрачати гроші, - казала після кожного повернення додому Параска, - мабуть, я буду отака довіку.
• Ні,ні, доця, - уперто хитав головою дядько, обережно несучи дочку додому і вкладаючи її у ліжко, - наступного разу обов’язково лікар вилікує тебе.

І його віра надихала і підтримувала і дядька і дочку, не давала померти останній надії. І він таки знайшов отакого лікаря, який міг би вилікувати Параску. Тітка Мотря розповіла, що чула у місті про лікаря, молодого, але тямущого, ставить людей на ноги, гроші не бере.

• Ну, да? – не повірив дядько Микифор, - всі беруть…

І повіз Параску до нього. Той ретельно обмацав дівчину, щось надавив у її спині, та так боляче, що вона знепритомніла а потім і каже:

• Я все зробив. Тепер їй треба повірити у себе.
• Господи, - сказав дядько Микифор і заплакав, - та я для вас… - і почав тицяти лікарю у руки гроші.
• Не треба, - насупився лікар, а потім засміявся, - от коли вона вийде заміж , то запросите мене на весілля.

І дядько Микифор тільки низенько згинався у поклоні, авжеж, запросимо.

• Ну, що, тату? – спитала на другий день Параска батька, - що сказав лікар?

Дядько Микифор дивився на неї а очі в нього сяяли:

• Доцю… лікар казав… що ти… той… повинна… сама … вставати…
• Ну, скажеш таке… - злякалася Параска і сховалася під ковдру по самі очі.

Але коли батько пішов на роботу, вона довго дивилася на свої ноги, спробувала опустити їх на підлогу, але нічого не вийшло. «Мабуть, лікар такий самий, як і всі інші!» - вирішила вона.

А за дві неділі до Нового Року за дядьком Микифором прийшли, обшукали все в хаті, нічого не знайшли і забрали його з собою.

• Мене не можна забирати, в мене дитина хвора! – намагався пояснити дядько.

Але ті, в зелених кашкетах, засміялись:

- Давай… давай… пошли…

- Тату… - почув дядько Микифор, обернувся і завмер. Параска, його дочка, зробила крок, другий, до нього і вхопилася за край стола.

З тим він і пішов, тільки наостаннє сказав дочці:

• Натруси кабанчику сіна.

Вона дивилася на батька широко відкритими очима. Він же сам продав кабанчика, щоб були гроші для лікаря.

Я якраз пізно ввечері вийшов з хати по нужді і бачив, як виводили дядька Микифора, сховався за тин і спостерігав. На другий день жінки ходили до Параски і заспокоювали її, і дивувалися одночасно, вона сиділа за столом і плакала.

Так вона почала ходити. Спочатку обережно по хаті, потім по подвір’ю, а потім якось зайшла і до нас. Ми якраз сиділи, вечеряли, чуємо, грюк у двері і вона на порозі. Я мало не вдавився.

І загадка з татовими словами розкрилась, Параска у сажі під дверима знайшла схованку з револьвером.

• Петре, - спитала вона мене, - а ти стріляти вмієш?
• Вмію, - відповів я, - я ж ворошиловський стрілець. В школі краще за мене ніхто не стріляє.
• А ти тайну мою нікому не розкажеш? – спитала вона мене.
• Ні, - відповів я і подивився на її груди.

Вона мені показала револьвера, а я розказав їй як треба з нього стріляти.

А потім до неї прийшов один з тих, хто заарештовував її батька і вона його вбила. Ми якраз знову вечеряли і почули постріл. Батько схопився і кинувся на двір в ми всі за ним. А вже через перелаз спішила Параска, вона була бліда і в руці тримала торбинку.

• Приставав… - сказала вона.

Батько відвіз Параску на станцію і вона нічним потягом виїхала. Більше я її ніколи не бачив. Ті, в зелених кашкетах, довго опитували усіх сусідів, але ніхто нічого не сказав. Бо любили дядька Микифора. Всі показали, що вона не ходить і тим збили зеленокашкетників зі сліду.

А через місяць, це ми потім взнали, дядька Микифора розстріляли, як польського шпигуна. Бо прізвище у нього було Янушевський, як, до речі, і у половини нашого селища до війни.

                          24.12.2000р.

Опубліковано з дозволу автора: Виченд Тутс Запорожье  http://h.ua/story/442302/#3364164

Відповідь казахів путєну

Заключна частина
, і