Навкруги від площі Ринок знаходиться багато цікавих старовинних будівель, костелів, отже і до них я встигла дібратись. Першим об"єктом куди я потрапила була Каплиця Боїмів. 

Знаете, какого слова напрочь нет в тайском языке? Голод. Отсутствует как понятие. А вот выражение «кин кхау», подразумевающее еду, дословно переводится как «есть рис».

Заведений, где можно вкусно поесть, тут есть. Везде. На любой бюджет.

Мы чередовали набеги в тайские приморские харчевенки с домашней готовкой. Базарчики и магазины сети Seven Eleven существенно облегчают задачу.

Если хотелось чивилизации, ездили в городок Тонг Сала – там полно магазинов, есть огромный фудкорт, объединивший несколько заведений с готовой едой на любой вкус, причудливый ночной рынок, где готовят и продают уличную еду.

Нашли в Тонг Сала неприметную, но очень классную кафешечку с домашним мороженым. Зависали там, сделав закупки. 

Выбравшись из лап джетлага, стала просыпаться с солнышком и уматывать на пляж. А там практически ни души – два-три йога в позе лотоса и бродячие собарики.

Наплаваешься до пожмаканых ладошек и зверского аппетита, заскочишь на рынок на обратной дороге, потом в столовку к мадам Номи – вот тебе и горячая еда на вынос. Главное – объясниться с хозяйкой на тему остроты блюд и не порвать целлофановый пакетик с бульоном, пока везешь еду домой.

Вкуснячий суп том ям, рисовая лапша, куры-гриль, морепродукты, фантастические салатные смеси. А еще – божественный чай из лемонграсса и синий чаёк из местных цветов. Ошарашенный организьм остается в плену непрерывной дегустации экзотятины дней десять, а потом требует борщу зи смэтаною, грэчкы з салом и млынцив.

Так отож...

Хоть я и начинаю собирать чемодан за неделю до поездки,

но все-равно всегда чего-нибудь да забуду.

В этот раз забыл запасные носки.

Ненавижу покупать то, что у меня есть дома,

но нету с собой из за моей глупости.

 

С работы ушел как обычно раньше.

В аэропорт приехал во время.

Пошел на регистрацию.

С работы взял бутылку воды и собирался положить ее в чемодан,

зная, что ее отнимут если нести в ручной клади, но положил в рюкзак,

который понес в самолет.

Разумеется воду изъяли, сказав при этом,

что пройдя таможню я смогу купить воду там внутри.

Умники какие.

С какой стати я буду платит за что-то в 7 раз дороже?

Да я после этого спать спокойно год не смогу.

 

Самолет долго продержали на летном поле.

Мы вылетели с полутора-часовым опозданием.

 

После того как мы взлетели и я выпил положенную мне долю алкоголя

мозги мои прояснились и до меня дошло.

Что террористы, которые направили самолеты на башни близнецы в Нью-Йорке

сделали это не по указке Бин-Ладена, а по науське тех, кто получает прибыль

от продажи жидкостей в аэропортах.

Ведь там все стоит намного дороже, чем если покупать и приносить с собой.

Например пиво которое в магазине 1 доллар в аэропорту стоит 7.

Конечно им выгодно не допускать пассажиров со своим пойлом.

 

Несмотря на то, что нас задержали с вылетом, в Амстердам прилетели

во время. За время полета ничего существенного не произошло,

что бы стоило расписывать здесь.

 

В Амстердаме при переходе на другой самолет, меня опять пропустили, через обыскивание.

Не могу понять, чего там искать, я же только что вышел из другого самолета?

 

В Венецию прилетел еще 12 не было.

Зашел в туалет побрился, помылся, навел красоту и пошел ждать подружку.

Ее самолет должен был прилететь вначале 12.

Стою жду вдруг меня кто то по плечу хлопает

- Толик! Ты что заснул?

Девочка моложе меня на 17 лет, но мне как раз такие и нравятся.

Можно конечно было еще помоложе лет на 5, но это уже наверно перебор.

Я проснулся чмокнул ее по отцовски в лобик и мы пошли.

 

Подходим к кассе автобусных билетов.

Я пошел за билетами, а она осталась вещи сторожить,

вот еще одна причина зачем нужно брать с собой подружку.

 

В кассе сказали, что автобус до Абано ушел в 12 часов, а следующий будет только в 16.30

Предложили доехать до железнодорожного вокзала Местре, а оттуда взять автобус до Абоно.

Заплатил за билеты меньше 4 евро за двоих и мы поскакали на автобус,

который должен отходить через 10 минут.

Доехали до вокзала без приключений.

Смотрим автобус встал, а вокзала не видно и все выходят.

Мы направились следом за людьми с чемоданами и очень скоро вышли к вокзалу.

Там я ее опять оставил и пошел искать билеты и в какую сторону ехать

Билеты обошлись около 10 евро за двоих и поезд должен был проходить мимо станции

через 10 минут.

Пошли на платформу, дождались паровоза и поехали.

 

В поезде нет указателя когда какая станция, волновались, что проедем.

Спросил пару раз у окружающих, но никто не говорит по английски, все указывают на потолок.

Долго не мог понять, что там на потолке, пока подъезжая к какойто станции не ожил матюгальник

в углу потолка и не объявил остановку.

 

Абано оказалась второй остановкой.

Вышли на вокзал и я увидел надпись Такси.

Зашел спросил сколько стоит до нашей гостинницы,

сказали 12 евро.

Делать нечего согласился.

Впоследствии выяснил, что рядом с вокзалом остановка автобуса "М"

и билет стоит всего 1 евро, и автобус останавливается прямо рядом с нашей гостинницей.

За 5 минут бравый шоферюга домчал нас до гостинницы, дал ему 13 евро и мы пошли на регистрацию.

 

Не смотря на такси, это все-равно оказалось дешевле, чем то что предлагало тур-агенство

Они обещали машину в аэропорт за 400 долларов.

Нам же это обошлось всего около 25 евро.......

и добирались всего полтора часа.

 

продолжение следует

 

Поел я в Германии эти хваленые немецкие сосиськи,
с квашеной капустой, картошкой и пивом.
Скажу я вам - я рад, что немцы войну проиграли! 
А не то бы всем пришлось есть это пойло.

Заказал традиционное немецкое блюдо
эти самые сосиськи и пиво, все за 13 евро.
Принесли стакан пива и тарелку на которой:
две маленькие сосиськи,  каждая с мой мизинец,
две ложки картофeльного пюре, и две ложки квашенной капусты.

Пюре дерьмо, капуста еще хуже, а сосиськи есть нельзя.
Пиво правда хорошее.
Лучше русских и украинцев, капусту никто не квасит.

Руїна

Це все лише краплинки відчуття,
А хочеться душі дощу і зливи!
Здається у минулому ми всі були щасливі,
Тепер лише спокута й каяття!..
Таке життя-буття – вино з полину.
І думкою я щиросердно лину
До мрій чужих, до іншого життя,
Яке би мало бути… каяття…
І хащі поглинають те, що було…
І біль чужий всім серцем я відчула…

На дворе стоял июль.

Найкращим відпочинком для мене є подорожі Україною на автомобілі і, років за 15 таких подорожей, стосовно багатьох місць і міст нашої країни в мене склалось певні враження, частиною яких й захотілось поділитись. Зазначу відразу, що це мої особисті СУБ’ЄКТИВНІ враження, тому попрошу на них не ображатись і активно не мінусувати і не закльовувати в коментах. Отже, враження від деяких міст України.

Львів. Це місто для мене особливе. Місто – чудової архітектури, особливої оригінальної філософії; місто, де український дух є невід’ємною частиною європейського... Прогулявшись вулицями цього міста, відразу хочеш намалювати картину, написати музику чи вірші...Ні, звичайно, наш, далеко не найкращий час, відклав на Львові свій відбиток, символом якого для мене є скляна потвора Укрсоцбанку павпроти пам’ятника Міцкевичу, що нагадує синець під оком статного інтелігентного університетського професора...

Київ. В певному сенсі це рідне для мене місто, адже тут пройшли студентські роки, залишились друзі і спогади молодості. Це місто, яке свого часу, мабуть, ні в чому не поступалось Львову за інтелігентністю і європейськістю. Зараз – це випещений та самовдоволений  бізнесмен на БМВ останньої моделі в дорогому костюмі і в годиннику від «бріоні». І, коли ти починаєш бормотати йому щось про студентські роки і спогади молодості, він поблажливо і неуважно слухає, думаючи в цей час про свої бізнесові справи і час від часу відповідаючи по своєму «верту». Він не такий пихатий як москвичі і завжди відповідає на дзвінки родичів з провінції, питає про їх справи і здоров’я,  але жодною копійкою їм не допоможе, бо родичі родичами, а бізнес бінесом... 

Дніпропетровськ. – франт, який в молодості пішов працювати на завод, але тільки заради того, щоб просунутись по номенклатурній драбині. В смутні часи він, «правильно» зорієнтувавшись, «нарубав бабла», сів у «лексус», купив круту квартиру, та в погоні за грошима вчасно так і не зміг зупинитись і весь час він десь поспішає, заробляючи гроші. Але в ресторані цей респектабельний громадянини запросто може посадити пляму на брюки від дорого костюма і, не звертаючи на це жодної уваги, запросити даму на танець. Цьому франту, звичайно, далеченько до крутого київського бізнесмена, але при нагоді він завжди покаже, що теж не ликом шитий, хоча останнім часом він зазнає болючих ударів від необтяжених моральними законами вихідців шахтарського краю і йому приходиься терпіти, зціпивши зуби, чекаючи свого часу...

Кривий Ріг. Ну, звичайно, в першу чергу – це найдовше місто і ГОКи з «Криворіжсталлю» («Арселорміттал»), які зробили це місто найбільш забрудненим містом України 2010 року. Якщо не зважати на інтриги навколо гігантів індустрії, місто живе нехитрим життям пролетарія.  На відміну від дніпропетровського франта, цьому парню повезло менше... Він, також, пішов працювати на завод, але став тільки кваліфікованим робітником, який живе на свої 4-5 тис. на місяць і цілком задоволений життям. Ні, час від часу він бормоче щось на адресу більш удачливого Дніпропетровська, але це несерйозно. Якщо ж ви почнете з ним розмову про політику чи мисецтва, то почуєте відповідь накшталт: «Ми в університетах не обучались» або «Начальству видніше».

Запоріжжя.  На перший погляд це копія бізнесмена-Дніпропетровська, тільки менш удачлива – та ж показна розкіш, той же поспіх в погоні за грошима, правда, в дещо менших масштабах. Але є два моменти, які суттєво різнять це місто.

Перший момент – це ДніпроГЕС – велична споруда, яку неможливо не помітити, будучи в Запоріжжі, і яка викликає  захват своєю величчю і повагу до міста, в якому розташована. Саме ДніпроГЕС дозволяє Запоріжжю на рівних розмовляти з більш удачливими бізнесменами – Одесою, Дніпропетровськом, Харковом, бо він (ДніпроГЕС) є «екслюзивною» річчю, що в цих кругах дуже ціниться.

Іншим, більш значущим моментом є, звичайно, Хортиця, що робить це місто взагалі особливим містом України. Проблема лише в тому, що процес замовчування Хортиці протягом значного періоду і активне перетворення Запоріжжя в індустріальне місто особисто мені нагадує  переучування в кращих традиціях радянської школи шульги на правшу. І місто майже навчилось бути правшою, тобто бути схожим на інші індустріальні міста, але з набуттям незалежності воно почало згадувати минуле і почався зворотній процес. І тепер це роздвоєння особистості доводить Запоріжжя до нервових зривів на зразок пам’ятників сталіну.

Одеса.  Місто, що, мабуть, розчаровує найбільше. Раніше це було місто гармонійного союзу дотепного та інтелігентного єврея Мішьі та бойкої і практичної рибачки Соні.Але в буремні 90-ті Мішьа спакував чемодани і подався шукати кращої долі, залишивши на причалі розгублену Соню. Ні, звичайно, практична Соня не пропала – вона бойко торгує на 7-му кілометрі і зовсім не бідує.Але, щойно справа стосується мистецтва та політики, освіта та характер рибачки відразу даються взнаки.

Миколаїв та Херсон.  Затишні міста півдня. Схожі своєю історією, інфраструктурою, архітектурою, населенням. Беззастережно віддавши пальму першості півдня України Одесі, може саме через цю схожість, вони запекло конкурують між собою. В радянські часи навіть ходила легенда, не знаю наскільки правдива, що, оскільки відстань між цими містами 50 км, хотіли побудувати спільний на два міста аеропорт, але миколаївське і херсонське керівництво не змогло вирішити, хто з них буде головний і тоді збудували два маленьких. Особисто я, як людина, що виросла під Миколаєвом відчував беззаперечну перевагу Миколаєва з трьох причин: в Миколаєві більша кількість населення, миколаївський футбольний клуб «Суднобудівник» мав більші успіхи , ніж херсонський «Кристал» і, нарешті, в Миколаєві був трамвай, тоді як Херсону такий вид транспорту і не снився.

Севастополь. Перше, чим зустріло місто – це відсутністю готелів. Тобто, на карті-схемі вони були, але на місці виявлялись чим завгодно, але не готелями. Коли з 4-ї чи 5-ї спроби знайшли справжній готель, адміністратор, критично окинувши мій туристично-курортний прикид та радісно-відпускну фізіономію, раптом заявила, що Севастополь це не курортне місто і я, згадавши своє радянське минуле, з жахом чекав її чергової заяви проте, що місць нема, або, що в зв’язку з розміщенням на території міста військової бази, воно закрите для туристів, але, на щастя, все обійшлось.

           Що ще кинулось у вічі - майже в самому центрі міста між багатоповерхівками вітер носив газети, целофанові пакети та інше сміття у великій кількості. При цьому, за столиком під пиво рубались в доміно не старі ще дядьки, скоріш за все військові пенсіонери...

            Ну й ще запам’ятався Севастополь чудовою природою – морем, бухтами... Мабуть, все-таки, недарма його називають містом російської слави – чудова природа і бруд скрізь, де з’являються люди.

Черкаси та Полтава.  Чимось схожі міста. Надзвичайно привітні та затишні. Навіть, коли до них попадаєш вперше таке відчуття, що знаєш їх давно. Так, неначе потрапляєш  у стандартну двокімнатну квартиру до простих небагатих людей, за простотою побуту яких криється щось більш духовне. Тільки господар квартири, поглядаючи на козацьку шаблю на стіні, мучається головними болями, намагаючись згадати щось давно втрачене, надзвичайно важливе, але це йому не вдається – дуже вже сильно гамселили його по голові більшовики.

Кіровоград. Хай пробачають мене кіровоградці, але саме це місто є для мене символом глибокої провінційності в усьому – починаючи з назви, закінчуючи архітектурою. Чомусь, коли його згадуєш, в пам’яті вспливають літаки праворуч на в’їзді і все... Хоча, звичайно, не все так погано- Кіровоград - батьківщина Винниченка, виші цього міста досить високо котируються в національних рейтингах.

Вінниця.  Напрочуд толерантне і якесь неспішне місто. На жаль, в цьому місті був недовго – через справи довелось швидко повернутись додому. Та все ж звернув увагу на те, що люди в місті розмовляють досить чистою українською та російською мовами. При чому, в одній і тій же компанії одні розмовляють українською, інші – російською. Якби така толерантність була хоча б у Дніпропетровську чи Харкові, сказав би, що Україна в цьому відношенні розвивається у правильному напрямку.

Ще місто запам’яталось - присутністю групи «ТІК» буквально скрізь – в кіосках у вигляді плакатів, на рекламних щитах у вигляді анонсів, просто на вулиці в динаміках. 

Тернопіль.  Перше, що кидається в очі – це бідність. Вона старанно маскується, та все ж проступає в муніципальному транспорті, приватних авто, крамницях.  При цьому місто намагається тримати марку, будучи чистим та якимсь підтягнутим. Місто нагадує такого собі галицького інтелігента в поношеному, але чистому і старанно випрасуваному костюмі. Він залюбки підтримає з вами розмову на будь-яку тему від погоди до театру, але жодним словом не обмовиться про свою матеріальну скруту.

Ще запам’ятались бездомні тварини з бірками у вухах, що значить, що вони стерилізовані. Це вам не Київ.

Чернівці.  Першого разу я побував в цьому місті ще за радянських часів і тоді, окрім чудової архітектури, місто запам’яталось двома особливостями. Перша, - якщо перейти вулицю зібралось троє та більше пішоходів, то гори світлофор не те, що червоним – фіолетовим, народ преспокійнісінько з почуттям власної гідності і правоти вирушав переходити проїжджу частину, не звертаючи жодної уваги на авто, яким волею-неволею приходилось зупинятись. 

            Іншу особливість я помітив на автостанції. Біля мене на заднє сидіння автобуса до Сторожинця присіло дві звичайнісінькі сільські бабусі, які між собою розмовляли українською. Через деякий час підійшла і сіла третя, звернувшись до них російською і всі троє продовжили розмову російською. Ще через деякий час підсіла четверта і заговорила чи то молдавською, чи то румунською (я не зрозумів) і всі підтримали розмову цією ж мовою.

2009 року я знову їздив у Чернівці. Місто справило враження провінційного родича, який свого часу вів активне життя, а потім вийшов на пенсію і його забули більш заклопотані родичі. Ні, вони про нього згадують, але тричі на рік, - щоб послати листівку з  поздоровленнями на Новий рік, Різдво та День народження. А той неспішно займається своїм нехитим господарством, у вільний час дивлячись на величну споруду Чернівецького університету, з гордістю та сумом згадує своє минуле, з тривогою чекаючи майбутнє. 

         Наш Мандрівник вирішив поїхати в тур вихідного дня в одне з сіл Надсяння, с. Старий Мякиш, Підкарпатського воєводства, Ярославського повіту в Польщі.

Державний Гімн України до 6 березня 2003 року мав такі слова:
Ще не вмерла України ні слава, ні воля.
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

         Одна строка виділена. Чому? Річка Дон нам більш знайома, бо ще за часів Радянського Союзу вона протікала по території нашої тодішньої країни. І як говорять джерела і факти там проживають українці, та і з територією зрозуміло )))
      А от що ж із Сяном? Чому про нього йшлось в Гімні?
      Сян — річка в Україні (Турківський район, Львівська область) та Польщі.
       До 1946 року гірський Сян лежав на суто українській території, середній - на українсько-польському прикордонні (Сян вважався за межу української та польської частини Галичини), нижній — на польській етнічній території.
       Після встановлення нового кордону між УРСР і Польщею на території України лежать лише джерела Сяну, далі, на 55 км, Сян є кордоном між Польщею й Україною. На цій ділянці річки існували українські села. У 1946 р. при облаштуванні кордону мешканці сіл були переселені, а їхні будівлі — спалені (див. Операція «Вісла»). Нижче, 390 км, тече у Польщі. Після виселення українського населення державний кордон став також етнічною українсько-польською межею.

Сян з висоти пташиного лету (с)



Таким Сян представ  очам Мандрівника у червні 2018 року



      Отже метою подорожі було село Старий Мякиш, Ярославського повіту, Підкарпатського воєводства. А точніше стара  закинута Греко-католицька церква Пресвятої Богородиці.


     
      Знаходиться ця споруда, як і годиться,  в центрі села на височині.



      Коли готувала замітку, знайшла ось таку архівну фотку. Так церква виглядала у 1917 році.

 
       Церква Пресвятої Богородиці (в Польських джерелах часто зустрічається назва Церква греко-католицька Захисту Пресвятої Богородиці) є старовинним архітектурним об"єктом Підкарпаття. Це дерев'яна споруда з брусової конструкції, встановлена на дубовий фундамент, закріплена на великих каменях. Будівля є однією з небагатьох, у дерев'яній церковній архітектурі південно-східної Польщі, приклади, натхненні сакральною архітектурою цегляного бароко.



      Найстаріша частина зрубу закладена у 1615 році. Основна частина, такою якою ми можемо споглядати на фото, була зведена в 1803-1811 роках.
      В кінці 19 століття дранку, якою був покритий дах замінили на метал, який вкриває верх будівлі дотепер.
      Станом на 1939 рік в селі Старий Мякиш проживало 220 українців, 500 поляків і 20 євреїв.
Акція "Вісла" внесла свої корективи в долю українців і з 1947 року церква перестала функціонувати і дотепер стоїть закинута.
Стоїть, як мовчазний свідок трагедії народів....





       Біля церкви стоїть великий пам"ятник жінці, а поряд з церквою, схоже, надгробні камені. Вияснити кому пам"ятник і звідки саме ці камені з написами, на жаль не вдалось.





 
     Церква хоч і покинута, але навколо неї чисто і немає бур"янів, тобто місцеві люди підтримуть порядок   . Звичайно церква стоїть зачинена і потрапити в середину не було можливості. Але в шпаринку заглянути вдалось і стало сумно  



      Але ж було цікаво, невже ніде не залишилось жодного залишку розписів? Як би це було у нас, то і сумніватись не прийшлось, така церква вже давно припинила б своє існування, не кажучи вже про розписи. А от у них все-таки щось збереглось.

Знайшла в інеті фото 2013 року.



А ще є ось така інформація:
     У 1964 та 1965 рр. облаштування церкви (75 об'єктів), включаючи багатозонний, рамковий іконостас близько 1815 року, два бокові вівтарі, фестори були перенесені в Замковий музей міста Ланьцут. В 1976 році була зруйнована дзвінниця XVII століття.







       Ось такі пам"ятки історії, які колись знаходились на території наших земель, знаходяться за її межами.
       Фото в моєму альбомі http://photo.i.ua/user/729788/514375/ 
        Звичайно фото не всі оригінали Мандрівника. То ж дякуємо тим людям, які цікавляться історією і залишають нам з Вами цінні кадри!

 

Париж как Париж. Что его пробовать. Побывать здесь нужно, романтика же... читать дальше >>>