хочу сюди!
 

Марта

48 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 50-60 років

Замітки з міткою «націоналізм»

я в шоке....

я здесь меньше полугода...за это время исчезло 4 человека из тех кого я зналlook unsmile ни один из них не вносил на сайт контент оскорбительного характера...за что же ихquestion question question
я поместил в ленту анекдот про карлсона-и его тут же снеслиangry оскорбление секс-меньшинств...
и при этом на сайте уютно себя чувстуют 3.14доры и отморозки типа http://narod.i.ua/user/65376/profile/
и их сука ролики http://video.i.ua/user/65376/19313/124283/
или я чего то не понимаюbazar  или среди модераторов сайта есть фашисты и прочие 3.14дорасы и отморозкиhuh foo foo foo

15%, 4 голоси

50%, 13 голосів

27%, 7 голосів

8%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Идеолог националистических элементов республики…

Дуже необережно зв’язувати свою долю з долею всесвіту й втручатись у суперечки між добрими й лихими духами.

В.Домонтович. «Розмови Еккегартові з Карлом Ґоцці»

Саме так назвали Івана Дзюбу автори довідки, скерованої у січні 1972 року з КҐБ УРСР до ЦК Ком­партії України. Іван Дзюба був на прикметі у КҐБ давно, маючи в оперативних документах псевдо «Лі­те­ратор». Власне, літератором він і був. Молодий, але вже на той час популярний літературний критик-нонконформіст, не міг не потрапити «на облік», оскільки сповідував занадто вже незалежні погляди, вибивався своєю поведінкою зі стандартів, за якими будували життя та кар’єру його «брати по цеху».

Після створення в липні 1967 рокуспеціальних контррозвідувальних підрозділів «по боротьбі з ідеологічною

диверсією противника» (на місцях це були 5-ті управління/відділи/відділення) Дзюба закономірно став одним з їхніх найголовніших клієнтів. Використання аґентів, довірених осіб, служби зовнішнього спостереження, перлюстрація кореспонденції, так званих оперативно-технічних засобів — увесь цей набір засобів роботи каґебістсь­ких структур повною мірою торк­нувся Івана Дзюби. Тим більше загострився інтерес спецслужби до нього з появою у 1970 році в УРСР нового шефа місцевого КҐБ Віталія Федорчука, який почав спеціалізуватися на відстежуванні та погромних акціях проти «українських націоналістів».

У 1965 році Іван Дзюба напи­сав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якому крити­кував те, що в СРСР називали «на­ціональною політикою». Ще під час роботи над рукописом Дзю­ба давав друзям і знайомим читати чорнові варіанти своєї праці, а після закінчення він надіслав памфлет водночас на адресу кількох владних партійно-державних інстанцій, пояснюючи, що не слід заарештовувати тих, хто виступав за інтереси укра­їнсь­кої культури. Наприкінці своєї розвідки Іван Дзюба доходив висновку про те, що «процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи соціалістичного демократизму і має об’єктивно реакційне значення».

Отже, цілком у дусі сказаного одним з героїв оповідання В.Домонтовича, Іван Дзюба почав втручатися

у «суперечки між добрими й лихими духами». Почав, ще до кінця не розуміючи, що з того буде, які матиме наслідки.

[ Читати далі ]

"бесарабського" Лєніна покалічили

сьогодні зранку кілька націоналістів пошкодили пам'ятник Лєніну, що стоїть неподалік від київської Бесарабки.
день вибрали символічний: сьогодні - день народження головнокомандувача УПА Романа Шухевича.
за виконання указу Президента України, виконавців забрали у міліцію.



фото звідси http://www.sprotiv.org/?cat=news_ukraine&id=1246347720

UPD: відео http://www.youtube.com/watch?v=anMRtvDy_kU&eurl=http%3A%2F%2Flj%2Dtoys%2Ecom%2F%3Fjournalid%3D5506065%26moduleid%3D37%26preview%3D%26auth%5Ftoken%3Dsessionless%3A1246366800%3Aembedcontent%3A5506065%252637%2526%3A5d2c27&feature=player_embedded

Марш проти міграції: перебіг подій

17:00 — На станції Метро “Ботанічний
Сад” почали збиратися перші учасники маршу. В цей час там знаходиться більше сотні ментів.

 

18:00 — На місці збору вже до півтисячі
людей. Починаються перші сутички (молодь нетолерантно обходиться з
мігрантами, що намагаються просковзувати повз).


18:30 — Перші зіткнення з міліцією, зриваємо спробу забрати одного з соратників за підпалені фаєри.


19:00 — Прибуває останній підрозділ
“Патріоту України”. Починається шикування. Барабанщики відпрацьовують
дріб, колона швидко розбирає прапори, банери, нарукавні пов’язки,
роздаються листівки. Вражає кількість учасників — нас більше тисячі.


19:30 — Лунає команда на вихід колони,
барабанний дріб і перші заряди: “Пам’ятай чужинець — тут господар
Українець!”, “Мігранти — геть додому!”, “Одна раса! Одна нація! Одна
батьківщина! Це — Україна!”, “Чайка Максим — не забудем і помстим!”,
“Один за всіх! І всі за одного!”, “Революція!”. Настрій у всіх
припіднято-урочистий і в той же час веселий і бойовий.


20:00 — Опиняємося біля “макДональдса”.
В “символ процвітаючого капіталізму” летять десятки димів та фаєрів.
Купки арабів, відвічних завсягдатаїів “макДональдсу”, тікають від
колони з усіх ніг. Починаємо співати “Жовто-блакитні” та “Ліс шумить,
яри гудуть!”


20:30 — Крокуємо площею Свободи. Біля
міліцейської дільниці, прямо на площі відбувається жорстка сутичка між
колоною та основною масою АСАВів. Причина сутички — здоровий п’яний
дегенерат зі своїми друзями, що бурхливо виражав нелюбов до “фашистів”
і любов до мігрантів. Отримавши від Провідника в голову, дегенерат
зникає, замість нього у Провідника вчіпляються з десяток ментів.
Соратники кидаються на допомогу. За секунду вся колона приходить у рух,
збиваємо ментів з асфальту, відбиваємо всіх наших. Старшина з трудом
заспокоює соратників, але з дільничного пункту міліції вже починає
валити дим, чергові ППС-ники тікають зі своєї “будки”. Захоплена
маленькою перемогою колона починає скажено танцювати, скандуючи
“А.С.А.В” та “Гопота в погонах”.


21:00 — Рухаємося Сумською,
перекриваємо Римарську, виходимо на площу Конституції. Тут проходить
фінальна частина акції. При загальному піднесенні, в фаєрах і димах,
колона слухає короткі промови Ідеологічного референта та Провідника,
присвячені чужинській окупації країни та ментівському “бєспрєдєлу”, що
покриває мігрантів і саджає патріотів. Так як менти ще вранці
відправили на штраф-площадку нашу вантажівку, що повинна була слугувати
помостом, то трибуною стає величезний танк-пам’ятник часів Першої
Світової війни, що стоїть посеред площі. Останнє — хвилина мовчання в
пам’ять побратима Макса Чайки та національний гімн, що виконується з
величезним піднесенням.


17 квітня вперше у ХХІ столітті
у Харкові та й на всій Східній Україні більше тисячі правих зібралися
разом на спільну акцію. Вороже налаштованих перехожих були одиниці, а
більшість, причому як молодь, так і люди похилого віку, радо вітали
марш. Наші ідеї ширяться в масах і підтримуються Українським народом.
Наші ряди стають щільнішими і чисельнішими. Наші кроки скоро відчує вся
Україна.
Джерело правдивої інформації: http://sna.in.ua/archives/8573?nggpage=3 .

Третя імперія - Соціаліст (1)

2.Соціаліст

В кожного свій власний соціалізм

1

Вся помилка соціалізму прихована в одному реченні Карла Маркса: "Отже люди ставлять перед собою такі задачі, які вони здатні виконати".

Це не правда. Люди ставлять перед собою такі задачі, які вони не здатні виконати. Це їхній геній надихає їх на це. Це їхній "божественний дух" штовхає їх до цього.

Сутність Утопії в тому, що вона ніколи не буде здійснена. Сутність християнської надії в тому, що вона ніколи не здійсниться. Сутність тисячоліття в тому, що воно живе у пророцтві, але ніколи у сучасності.

Карл Маркс не довів жодного доказу на підтвердження свого висновку. Якщо б він спробував підкріпити своє твердження прикладами з історії, він був би змушений скоритися фактам. Він би зрозумів, що кожен наступний доказ далекий від того, що він собі до цього намріяв. Тим не менш Маркс продовжував розширювати своє твердження: "Якщо ми придивимось ближче до питання, ми побачимо, що завдання ставляться тільки тоді, коли матеріальні можливості визріли до здатності виконання задач, або коли вони знаходяться в стадії визрівання".  Але хто саме ставить ці завдання? Ми не можемо припустити, що задачі ставлять самі себе. Хто той, хто формулює ці задачі і потім претендує на наявність в собі матеріальних і духовних можливостей для їх вирішення? Крім того хто визначає чи здійсненні вони чи ні, хто їх встановлює?

Маркс був просякнутий матеріалізмом. Але він не піднявся вище за матеріалізм. Марксизм досліджував всі метаморфози матерії, але не досліджував причини цих метаморфоз. Марксистська матеріалістична діалектика перетворилася фактично на фанатичне віросповідання, котре задовольняється тим, що пояснює все навколо, як результат дії та протидії. Але їхня догма неадекватна. Воно ігнорує питання про те, що лежить в основі причини. Марксизм накопичує матеріал: конкретний матеріал, статистичний матеріал, раціоналістичний матеріал. Марксисти стверджують, що в цьому і полягає їхній здобуток, їхня головна слава. Але питання залишається: хто оживляє матеріал?

Маркс вірив, що розвиток це результат серії наслідків, котрі неминуче слідують один за одним. Він вірив, що не тільки, їхній напрямок передбачуваний, але й в те, що їхня мета знана: у його випадку це напрямок пролетарського руху дев'ятнадцятого століття та соціалізм як ціль у найближчому майбутньому. Він не розумів, що явища можуть бути покликані до життя до того, як будуть здатні до розвитку, що їхнє існування залежить від процесу еволюції, котра рухається стрибками і внаслідок чого є абсолютно непередбачуваною. Він не зрозумів, що внаслідок цієї еволюції та цього розвитку явищ, вони не обов'язково викликають власне виконання, а навпаки викликають контр-задачі, котрі мають нейтралізувати та скасувати їх.

Ми люди, котрі налаштовують вітрила на Індію в надії знайти в дорозі Америку. Нашими цілями є ще не помічені королівства, розвиток котрих - матеріальний та духовний - нам не відомий. Лише коли ми дісталися цих берегів, ми можемо озирнутися назад на пройдений курс і визначити співвідношення причин і наслідків.

До цього часу все залежить від нашої волі й нашої мужності та голосу нашого натхнення. Наша доля кувалася без нашого розуміння. Ми говоримо про далекоглядність Провидіння, тому що ми самі не можемо передбачити те, що передбачено для нас.

Феномен Степана Бандери ч.1

До 102-ї річниці з дня народження Провідника ОУН
Степан Бандера і далі залишається в Україні «суперечливою», неоднозначно трактованою фігурою. Хоча, якщо розібратися, то це цілком цілісний, однозначний (для українців — однозначно позитивний) історичний персонаж. І те, що він залишається для більшості з нас «суперечливим», «неприйнятним» — передусім проблема самих українців, зокрема нерозуміння ними справді вартісних моментів своєї історії.

Хоча радянська пропагандистська машина цілеспрямовано очорнювала С.Бандеру, не зупиняючись навіть перед цинічним обманом, «бандерівство» так і не вдалося витравити. Це, зокрема, показало телешоу «Великі українці», що свого часу проводилося на каналі «Інтер». Реально саме С.Бандера став «українцем №1». Хоча певні сили (звісно, які) зробили все, аби представити інший результат. Та навіть при сфальсифікованому результаті виявилося, що провідник ОУН має шалену популярність.

Як пояснити це? Адже про С.Бандеру маємо вкрай мало вартісних, партійно не заангажованих публікацій (особливо таких, які були б розраховані на широку публіку). Серед них можу відзначити хіба що книгу Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф». (До речі, ця авторка більшу частину свого життя прожила на Донбасі). Не маємо також наукової біографії С.Бандери. Хоча питання про це піднімалося. Словом, про С.Бандеру абсолютна більшість українців (навіть його прихильники) мають приблизне уявлення.

Та все ж свідомі українці інстинктивно відчувають: С.Бандера — їхній герой. І вони ладні з гордістю носити ім’я бандерівців.

КОМПЛЕКС НАПОЛЕОНА?

Трапляється, великими людьми стають зовсім невеликі люди (принаймні на зріст). А ще трапляється, що ці великі були незугарні на вигляд, мали проблеми зі здоров’ям і т.д. і т.п. Ледь не з дитинства їм доводилося в нерівних умовах змагатися зі своїми ровесниками, доводити, що вони чогось варті. Для одних людей вади, якими наділила їх природа, стають своєрідним прокляттям. У них опускаються руки. Інші, навпаки, приймають виклики природи. І в цій борні загартовують себе.

До останніх належав С.Бандера.

Народився він 1 січня 1909 р. в селі Старий Угринів (нині Калуський район Івано-Франківської області). Його батько був греко-католицьким священиком. У часи створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) обирався послом до Національної Ради, власне, парламенту цієї держави. Під час польсько-української війни 1919 р. став капеланом Української Галицької Армії (УГА). Разом з її вояками терпів незгоди воєнного життя. С.Бандера так писав про це: «Мій батько перебув всю історію УГА на «Великій Україні» (тобто на Наддніпрянщині) в роках 1919—1920, боротьбу з більшовиками і біломосковськими військами, тиф. До Галичини він повернувся літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офіційними органами, з огляду на переслідування ними українських політичних діячів». Невдовзі після воєнних лихоліть, у 1922 р., померла від туберкульозу його дружина, лишивши на нього семеро дітей. Степан був другою дитиною в сім’ї.

Певно, дитинство С.Бандери назвати радісним складно. Сільська глибинка, воєнне лихоліття, нестатки, рання смерть матері. До того ж Степан мав погане здоров’я. У нього був ревматизм суглобів. Йому навіть відмовляли ноги і він втрачав можливість ходити. Ця хвороба не покидала його протягом усього життя. На деяких фотографіях бачимо Степана з паличкою. Однак С.Бандера навчився боротися з цією хворобою. Що тут було головним: цілеспрямований характер, сила волі, віра в ідею, «вище покликання»? Про це можемо лише гадати.

Мимоволі напрошується паралель з одним радянським героєм — письменником Миколою Островським, який важко хворів. Як і С.Бандера, мав проблеми із суглобами. Був ніби дуже ідейний та цілеспрямований. А хвороба в нього прогресувала, і помер він у молодому віці. На відміну від С.Бандери!

Може, ідея була «не та»? Розумію, дехто скаже: мовляв, порівняння некоректне. Хоча чому? Відомі випадки, коли віра допомагала людям боротися з недугами.

С.Бандері, саме зважаючи на його проблеми зі здоров’ям, відмовили в прийомі до Пласту — української скаутською організації, яка робила ставку на фізичне загартування й патріотичне виховання молоді. Степан все таки добився, щоб його прийняли в Пласт. І змолоду дружив зі спортом. Навіть відомий його арешт 14 червня 1934 р. відбувся при «спортивних обставинах». Поліція заарештувала С.Бандеру тоді, коли він збирався грати в теніс.

Середню освіту С.Бандера здобував у Стрийській українській гімназії. Хворобливий, низькорослий хлопець, звісно, мав мало шансів завоювати увагу й повагу товаришів. Та все ж це йому вдалося. Зі спогадів випливає, що він мав незалежний характер, міг, відстоюючи свою позицію, піти на конфлікт із вчителями. Водночас, учився добре. Тому йому ставили високі оцінки, незважаючи на конфліктність.

У старших класах гімназії С.Бандера прилучається до підпільного українського націоналістичного руху. Можна дошукуватися різних причин того, чому він це зробив. Певну роль зіграла позиція батька, свідомого українця, виховання в сім’ї, атмосфера, яка панувала в Стрийській українській гімназії, вплив старшого товариша С.Бандери, його тезки Степана Охримовича. Останній і прилучив Степана до націоналістичного руху. Однак, на нашу думку, далеко не останню роль у цій справі відіграв юнацький максималізм, прагнення до героїчного, намагання самоствердитися.

Цікаво, що С.Бандера свідомо готував себе для мучеництва заради ідеї. Відомий такий факт: у 15 років, довідавшись про мученицьку смерть української націоналістки Ольги Басараб, Степан вирішив «поекспериментувати», довідатись, чи зможе він витерпіти катування. З цією метою почав заганяти собі голки під нігті. За цим заняттям застала його сестра Володимира. Потім, за свідченням товаришів, С.Бандера, уже навчаючись у Львівській політехніці, бив себе ременем, припікав пальці, защемляв їх у одвірках дверей і т.п.

Тобто він знав, що може потрапити у в’язницю. Знав, які там насильства чинять над українськими націоналістами. Зокрема, згадуваного його товариша С.Охримовича польська поліція забила до смерті. Тому С.Бандера готувався до цього. Можна в цьому свідомому мучеництві побачити й відгомін християнських ідей. Адже, виховуючись у священицькій родині, Степан знав житія святих, те, як святі усмиряли муками своє тіло і страждали заради християнства. Такі приклади могли бути для нього взірцем.

ЧИ БУВ С.БАНДЕРА ТЕРОРИСТОМ?

Звісно, зараз слово «терорист» має вкрай негативну конотацію, а боротьба з тероризмом проголошується ледь не проблемою №1. Однак тероризм — непросте й далеко не однозначне явище. Зокрема, воно стало «доброю традицією» на теренах деспотичної Російської імперії. До терору вдавалися різні революціонери — соціальні, національні. Нагадаймо: до смертної кари за тероризм був засуджений рідний брат «вождя світового пролетаріату» В.Леніна, Олександр Ульянов. Терор широко використовували російські есери. Та й більшовики не гребували ним. Наприклад, не менш значимий «вождь пролетаріату» Й.Сталін у молоді роки здійснював грабіжницькі «експропріаційні акти» (екси), добуваючи гроші для більшовицької каси.

У молоді роки займався терором Юзеф Пілсудський — вождь Польської держави міжвоєнного періоду, проти якої боровся С.Бандера. Ця держава тероризувала численне українське населення Галичини, Волині, Холмщини, Берестейщини, Підляшшя. Лише т.зв. пацифікація, коли українських селян без суду й слідства били, а то й забивали до смерті, чого вартувала! Не дивно, що на державний терор українські націоналісти відповідали індивідуальним політичним терором.

Не будемо зараз вдаватися до аналізу терористичної діяльності ОУН. Цьому треба було б присвятити окреме об’ємне дослідження. Зазначимо лише, що терор ніколи не був основною ланкою діяльності українських націоналістів. Зокрема, за часів, коли ОУН реально керував С.Бандера.

Але давайте повернемося до політичної кар’єри С.Бандери. Після закінчення гімназії він планував продовжити навчання в Українській Господарській Академії, що знаходилася в Подєбрадах, у Чехословаччині. Однак здійснити це не зміг, оскільки йому не виготовили закордонного паспорта. Польська влада дуже прискіпливо відстежувала діяльність свідомих українців і намагалася всіляко обмежувати їх. Перебувши рік вдома, він вступив на агрономічний факультет Львівської політехніки. Брав активну участь в українському національному русі, в роботі різноманітних українських легальних організацій. Став членом ОУН. У 22 роки очолив пропагандистський відділ організації, у 23 став заступником крайового провідника, а в 24 сам очолив Крайовий Провід. Погодитись очолити Крайовий Провід ОУН — це майже підписати собі смертний вирок. Як правило, на цьому становищі люди перебували не більше року і гинули від рук польської поліції. Так, зокрема, сталося з попередниками С.Бандери, Юліаном Головінським та згадуваним Степаном Охримовичем.

Уже на початкових стадіях своєї діяльності в ОУН С.Бандера зарекомендував себе не як майстер терору, а як умілий пропагандист. Можливо, тут давалося взнаки походження зі священицької родини. Він засвоїв, що слово може бути найефективнішою зброєю. Принагідно відзначимо: сам С.Бандера терористичних актів не здійснював — лише готував окремі з них.

Пригадаймо основні моменти. У листопаді 1932 р. 11 бойовиків ОУН здійснили напад на поштове відділення в Городку поблизу Львова. То був типовий екс, спрямований на добування грошей для організації. Даний напад (до речі, його готував не С.Бандера) виявився невдалим. Двоє нападників були вбиті на місці. А двох, Василя Біласа й Дмитра Данилишина, арештувала польська поліція. Після скорого суду ці двоє були повішені. С.Бандера у день, коли відбувалася страта, організував акцію — у церквах Галичини задзвонили дзвони. Це було нагадування про мученицьку смерть бойовиків.

Ставши крайовим провідником ОУН, С.Бандера відмовився здійснювати екси. Підготовлені ним терористичні акти мали переважно політичний і відплатний характер.

Одним з найбільш відомих стало вбивство радянського дипломата Олексія Майлова в жовтні 1933 р. Здійснив його Микола Лемик. Перед цим терактом бойовик зустрічався зі С.Бандерою та Романом Шухевичем і отримав від них інструкції. Відповідно до цих інструкцій, він, здійснивши вбивство радянського консула у Львові (планувалося саме таке вбивство), мав здатися польській поліції й заявити, що цей замах здійснений на знак протесту проти Голодомору в Україні 1932—1933 рр. Правда, М.Лемик убив не консула, а спецуповноваженого ГПУ, який перевіряв роботу радянських консульств у Європі. Зрештою, це більше важило, ніж убивство консула. М.Лемик віддався поліції, а потім виступив на суді з відповідною заявою. Це, зрозуміло, викликало чималий розголос у Польщі.

Ще одним резонансним політичним терактом стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, здійснене 15 червня 1934 р. На совісті пана міністра були масові переслідування українців. Б.Пєрацький був особою, наближеною до Ю.Пілсудського, і міг реально стати наступником цього «начальника держави».

У самому теракті щодо Б.Пєрацького є чимало «дивних» моментів. Існує навіть така версія, що українських націоналістів просто використали противники цього впливового політичного діяча. Зараз не будемо розбирати ці версії — оскільки, знову ж таки, це окрема розмова. Зазначимо тільки, що саме вбивство Б.Пєрацького стало основним звинувачувальним моментом на варшавському суді 1935—1936 рр. проти С.Бандери та інших оунівців.

Проте не політичні вбивства були головними в діяльності ОУН 30-х рр. ХХ ст. За ініціативою С.Бандери та під його керівництвом українські націоналісти провели низку успішних акцій. Зокрема, вдалося організувати широкомасштабну «шкільну акцію», яка охопила величезну кількість українських школярів Галичини. Було видруковано й розповсюджено 92 тисячі листівок і 6 тисяч брошур. На той час це був дуже великий наклад. Завдяки пропагандистській роботі вдалося зорганізувати учнів шкіл, які одномоментно виступили проти польської мови викладання, традиції молитися польською мовою та польської державної атрибутики в школах Галичини.

Ще однією кампанією, ініційованою С.Бандерою, стала «антимонопольна акція». Вона полягала в бойкоті монопольних товарів — горілки й тютюну. З одного боку, ця акція мала на меті підірвати фінанси Польської держави. Адже для останньої торгівля горілкою й тютюном була важливим джерелом грошових надходжень. Окрім того, ця акція була боротьбою за здоров’я нації. До речі, сам С.Бандера ніколи не вживав ні горілки, ні тютюну.

Також під керівництвом С.Бандери на Галичині почалася широкомасштабна акція вшанування могил січових стрільців, що загинули в боротьбі за незалежність України. Ці могили почали впорядковувати: ставили на них пам’ятники або хрести, обсаджували квітами, відправляли поминальні служби, влаштовували віча. У селах, де не існувало таких могил, насипали символічні, встановлюючи на них хрести.

Польська влада швидко зорієнтувалася, що це сприяє розвитку самосвідомості українців. Тому поліцейські та польські шовіністи нищили ці могили, скидали пам’ятники, зрубували хрести. Такі варварські акції часто здійснювали вночі. Тут мимоволі напрошується одна паралель. У розпал «перебудови» на батьківщині С.Бандери, в селі Старий Угринів, йому спорудили скромний пам’ятник. Проте доблесне радянське воїнство його підірвало. Після відновлення пам’ятника знову вчинило такий самий акт вандалізму. Думаю, коментувати не треба.

Та повернімося до особи С.Бандери. Можемо констатувати, що під його керівництвом діяльність ОУН на українських землях мала різносторонній характер. Бандеру не можна схарактеризувати як стовідсоткового терориста. Принаймні, Юзефа Пілсудського чи Йосифа Сталіна є більше підстав за «гріхи молодості» звинувачувати в тероризмі, ніж С.Бандеру. Правда, ці персони стали державними мужами і ніби тим самим «змили» з себе гріх тероризму. Хоча, знаходячись при владі, вдавалися до широкомасштабного державного терору, перед яким їхній «молодіжний» терор видається просто квіточками.

ШЛЯХ ДО СЛАВИ

Чому саме С.Бандера став найбільш знаним оунівським діячем, своєрідним символом українського націоналізму, відсунувши на задній план таких видатних особистостей, як Євген Коновалець чи Роман Шухевич, не кажучи вже про інші, «менш помітні», фігури? У цьому при бажанні теж можна побачити своєрідну загадку чи містику.

До кінця 1935 р. С.Бандера не належав до знаних осіб. Однак саме в кінці 1935-го — першій половині 1936 рр. про нього почали багато говорити й писати. Цьому сприяли два судові процеси — варшавський та львівський.

Після арешту 14 червня 1934 р. С.Бандеру почали допитувати, однак знайти якийсь компромат на нього слідству було важко. Сам же провідник ОУН мужньо тримався, нічого не виказуючи. Те саме стосувалося і багатьох інших арештованих його товаришів. Здавалося, інкримінувати йому якусь протизаконну діяльність не вдасться. Тим більше, що таке було не вперше: перед тим кілька разів С.Бандеру арештовували, але потім відпускали. Він воістину був блискучим конспіратором. Ніхто навіть не міг подумати, що цей невиразний студент політехніки є крайовим провідником ОУН. Однак стався збій. У другій половині 1934 р. до рук чеської поліції потрапили організаційні архіви ОУН, т.зв. «архів Сеника». За нього відповідали Омелян Сеник та Ярослав Барановський. Через якийсь час цей архів опинився в руках польської поліції.

Загалом справа «архіву Сеника» є однією з найзаплутаніших сторінок історії ОУН. До сьогоднішнього часу правда так і не з’ясована. Існувала підозра, що цей архів здав Я.Барановський. Тим більше, виявилося, що його брат був агентом-провокатором польської поліції. Здача «архіву Сеника» полякам стала сильним ударом для ОУН. Це допомогло польській поліції виявити, що С.Бандера є крайовим провідником. Саме в такій іпостасі він і постав у Варшаві на судовому процесі проти 12 оунівців, який відбувся з 18 листопада 1935 р. по 13 січня 1936 р.

Основним звинуваченням на цьому суді було вбивство Б.Пєрацького. Влада хотіла представити оунівців як обмежених та жорстоких терористів. Не дивно, що суд широко висвітлювала польська преса. Однак все вийшло навпаки. Вразила поведінка С.Бандери. Він дав зрозуміти, що не вважає себе громадянином Польщі і не визнає польських законів. На запитання про своє громадянство відповів: «Українське». Також відмовився виступати польською мовою, а сказав, що спілкуватиметься українською. Такі самі заяви зробила більшість підсудних.

С.Бандері відмовили в праві виступати українською. Іноді силою виводили з зали. Сам процес набув скандального характеру і фактично скомпрометував польську владу. На ньому С.Бандері винесли смертний вирок. Він зустрів його словами «Хай живе Україна!». Правда, потім цей вирок замінили довічним ув’язненням.

Проваливши судовий процес у Варшаві, польська влада спробувала взяти реванш у Львові. З 25 травня по 26 червня 1936 р. тут відбувався суд, де оунівцям висунули звинувачення — вбивство своїх: директора української академічної гімназії у Львові Івана Бабія та студента Якова Бачинського. Ці вбивства, особливо І.Бабія, були неоднозначно сприйняті в українському середовищі Польщі. Тому існувала надія, що оунівці постануть тут у вкрай негативному світлі. Однак С.Бандера показав, що Я.Бачинський був убитий за те, що став провокатором-донощиком, а І.Бабій не лише співпрацював з польською владою, а й намовляв учнів своєї гімназії доносити поліції.

У Львові підсудним дозволили виступати українською мовою. Це вони використали сповна для пропаганди ідей ОУН. Вражав своєю поведінкою та словами С.Бандера. Дехто навіть казав, що від нього йшла якась надзвичайна сила. Був навіть випадок, коли в залі суду всі, включаючи поліцейських, суддів, встали, вітаючи провідника ОУН. Польський часопис «Ойчизна» так писав про нього: «Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, одягнений у чорне вбрання. Поводиться вільно й починає зізнаватися зрівноваженим голосом. Думки виявляє в ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Цілий зал із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних».

Промовистим було останнє слово С.Бандери. Його варто навести хоча б частково: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт терористів і їх штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали говорити, навіть про мою власну діяльність... З розправи виходило б, що ОУН зводить свою діяльність головно до бойових акцій. Заявляю, що бойова акція не є єдиною і не є найпершою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, які виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не рахується з людським життям взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної миті можуть самі втратити життя, такі люди більше, ніж хто-будь інший, уміють цінити життя. Вони знають його вартість, ОУН цінить дуже високо життя своїх членів, але наша ідея є в нашому понятті така велична, що, коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, але й тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знаю, що наложу головою, і відомо вам, що мені давали змогу моє життя рятувати. Жиючи рік з певністю, що я втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі життя втратити».

Не думаю, що в даному випадку С.Бандера лукавив. Та, власне, для чого?

Національне програмування

Взято звідси: http://voroxobnyk.org.ua/zirvydakh/natsionalne-prohramuvannja


Український національний організм останнім часом відновлюється. Поступово очищується від щедро увіллятої в нього отрути брехонь та перекручень. Це відбувається завдяки тому, що в українців чимдалі — більше виникає сумнівів у вкорінених штампах і думкоформулах. Виникають питання і прагнення пізнати себе. Запліснявілим відповідям штибу “чому?” - “та тому, що дурні, слабкі, негодящі” - зараз довіряють менше, ніж раніше.

Українцям набридає “щоб не образити” погоджуватися із різними дурними звинуваченнями. Все більше людей починають пошуки України. Правдивої. Не оббріханої. Не похнюпленої, а сильної і нездоланної.

На шляху цього пошуку знаходиться маса інформації. Різної. Зараз транслювати свої думки не є великою проблемою (важче при цьому бути почутим). Зворотній бік цеї ситуації в тому, що ледь не кожен пеньок може транслювати свої “міркування”. Та захистом у пошуці знання є гідність.

Мені приємно констатувати, що націоналістичного товариства прибуває.

Слід зауважити, що це відбувається всупереч інформаційному потокові. Я вже не кажу, чим “годуює” українця сучасна медійна машина або, на що вона його програмує.

Значно цікавіше, як ми самі допомагаємо українцеві (читай — собі).

Українська Нація пройшла важкі випробування, подолала неймовірні перешкоди, щоб постати зараз. У часі, коли йдеться про зміну світів. Світу солодкого словоблуддя на світ, в якому кожне слово має значення.

Слово — породжується свідомістю, але воно ж і впливає, штовхає, формує свідомість. Програмує.

Програмування це закладення інструкцій-принципів задля отримання бажаного результату.

Людська свідомість піддається програмуванню. Цим давно вже користуються різні спеціалісти з рекламного бізнесу та політтехнологій. Людину засобами подібних технологій поставлено у позицію визиску. Таким чином, що людина — не важлива, важлива лише її здатність живити бізнес.

Задача українських націоналістів — захистити українця.

Щоб перемоги наші ставали більшими, ніж є, приділімо максимум уваги тому, що ми самі говоримо. Це не просто слова. Це національне програмування.

Наведемо невеликі рекомендації з користування мовними інструментами.

Загальне правило: ніколи виголошувані нами думки не повинні ставити нас у позицію “битого”, ображеного чи обділеного. Наша Нація подолала важкий шлях і вкотре засвідчила свою здатність виринати з-під землі, жахаючи ворогів своєю незнищенністю. Вочевидь, не личить нам — Її представникам — підгинати колінця.

Наприклад, мають назавжди покинути наш словниковий запас слабко-канючливі терміни “кат України”, “україножер” (ніби моління жертви у нападника: “не жери мене, будь ласка”). Також націоналістам варто відкинути побудову протиставлення “України і ворогів”, як “жертви і хижака”, коли Україна — “голубка, чаєчка-небога, овечка”; а вороги — “шуліки, вовки, ведмеді” тощо. Україна — не слабша за будь-кого і здатна за себе постояти. Не слід самим собі вкручувати в голову хочби й вигадану слабкість і беззахисністьУкраїни.

Нещодавно була річниця бою під Крутами. Як завжди — ціла хвиля мазохістичного квилення: “30 мучнів-українців”... Смакування слабкості.

Та добре, що не всі автори дотримуються деструктивних штампів. Варто подякувати авторам, які зайняли життєствердну і вірну позицію. Позицію фактів. Крутянці — не хлопці для биття, це воїни, які спинили навалу значно більших сил супротивника, завдали неймовірних втрат ворогові, і повернулися до Києва.

Образ зарюмсаної, босої дівчинки не може уособлювати Україну, державу вкриту тисячолітньою славою.

Зараз державна структура розбовтана. Але немає ладу вбільшості через те, що українців програмовано на мазохізм. На милування тортурами своїх героїв, наче ми не нащадки їхні, а вороги. Зустріти оспівування мук і смерті героїв значно легше, ніж звитяжних моментів їхньої величі. Це не славлення, це — жахання. Настанова не йти за героями... Настанова нехтувати своїми інтересами, на догоду бодай формальному існуванню.

Український націоналіст — найперше має давати приклад ясної і життєствердної позиції. Українцям набридають невмотивовані стогони. Театр “слабкості” має скінчитися. Годі прибіднятися. Покажімо себе світові. Покажімо себе самим собі. Упевнений, ми будемо здивовані своєю силою.

Зірвидах,
Доповідь на конференції, присвяченої 80-й річниці створення ОУН
м. Луганськ


Националист Брейвик убивал под музыку

"Норвежский стрелок" Андерс Брейвик убивал подростков в молодежном лагере на острове Утойя под музыку из фильма "Властелин колец: Две крепости", сообщает британская газета The Daily Mail.

В своем манифесте Брейвик писал, что планирует слушать композицию из фильма Lux Aeterna, когда будет стрелять в людей. По его словам, эта музыка "очень вдохновляет и вызывает подобие неистового гнева внутри вас". "Я поставлю звук на своем iPod на максимальную громкость - как средство подавления страха. Я могу включить на повтор только Lux Aeterna Клинта Мансела, поскольку это действительно сильная композиция", - писал террорист.

То, что во время нападения на лагерь убийца мог слушать музыку, подтверждают и свидетели бойни на Утойе. По их словам, на преступнике "были одеты наушники", когда он расстреливал людей.

Клинт Мансел изначально написал Lux Aeterna в качестве саундтрека к фильму Дарена Аронофски "Реквием по мечте". Позже композицию перезаписали с оркестром и хоровым ансамблем, использовав ее в трейлере второй части трилогии Питера Джексона "Властелин колец".

Двадцать второго июля Брейвик устроил взрыв в правительственном квартале Осло, жертвами которого стали восемь человек. Примерно через два часа террорист, одетый в полицейскую форму, появился в молодежном лагере на острове Утойя, рядом с норвежской столицей, и открыл огонь по собравшимся там молодым людям. Полиция смогла прибыть на место только через полтора часа. Когда стражи порядка, наконец, появились, преступник спокойно им сдался. К этому моменту на острове погибли 68 человек.

Общее число жертв взрыва в Осло и бойни на Утойе составило 76 человек, еще около 90 были ранены. В больницах остаются 32 пострадавших, из них 18 - в крайне тяжелом состоянии. По словам врачей, преступник использовал разрывные пули "дум-дум", которые наносят особенно тяжелые ранения.

В субботу Брейвику было предъявлено обвинение в терроризме. Согласно норвежским законам, ему грозит до 21 года тюрьмы. Однако прокурор Кристин Хатлу сегодня не исключил, что преступник отправится за решетку на 30 лет. "Это обвинение (в терроризме) носит временный характер. Впоследствии оно может быть предъявлено таким образом, что наказание может увеличиться до 30 лет", - сказал Хатлу. Отметим, что подобный срок по норвежским законам может быть назначен только по статье за преступления против человечности и военные преступления.

Сам подсудимый сразу взял на себя ответственность за оба нападения. Накануне терактов он разместил в Интернете манифест под названием "2083 - Европейская декларация независимости", в котором изложил свои политические взгляды. Он убежден, что Европе угрожают исламизация и марксизм. Ненавистью к марксистам, в частности, объясняется дата 2083 в названии манифеста (200 лет со дня кончины Карла Маркса). Нападение на летний лагерь Рабочей партии  Брейвик объяснил тем, что считает эту партию марксистской (на самом деле они социал-демократы).

Расстрел участников слета на Утойе был далеко не единственной целью террориста. В своем манифесте Брейвик перечислял еще 400 тысяч "предателей" по всей Европе, с которыми необходимо расправиться. Убить их Брейвик планировал с помощью спор сибирской язвы. Он даже подсчитал, сколько для этого нужно яда - ровно 818 килограммов.

Брейвик похвалил украинских националистов за "подрыв Чернобыля" Норвежский террорист Андерс Брейвик в своем манифесте "2083 - Европейская декларация независимости" описал свое видение причин катастрофы на Чернобыльской АЭС в 1986 году. Как пишет "Коммерсантъ-Украина", Брейвик не исключает, что авария произошла в результате диверсии украинских националистов.

"Эти храбрые антимарксисты могли проникнуть на станцию под видом рабочих. Они устроили саботаж, зная, какой вред авария может принести Союзу. Этот сценарий нельзя исключать", - писал террорист в своем манифесте.

Согласно официальной версии, авария в Чернобыле произошла из-за неверных действий персонала и несовершенства типа используемого реактора. В результате взрыва на станции погибли двое сотрудников, еще несколько десятков работников станции скончались в последующие дни. Более ста тысяч человек были эвакуированы из зоны заражения.

Брейвик в трактате отмечал, что авария на Чернобыльской АЭС была одним из факторов, приведших к развалу Советского союза. Вторым фактором называлась война в Афганистане.

Продолжая тему Украины, Брейвик писал, что считает своими единомышленниками в этой стране членов Украинской национал-трудовой партии. Как отмечает "Коммерсантъ", эта организация существовала на Украине в 2005-2007 годах, а в настоящее время ее активисты вошли в другие националистические движения.

http://www.utro.ru/articles/2011/07/26/988645.shtml
В 2000-е годы взгляды Брейвика стали крайне радикальными. Сам он описывал себя как националиста и заявлял о ненависти к современным мультикультурным системам
Норвежский стрелок Андерс Беринг Брейвик имел связи с европейскими националистами и даже посещал съезды правых. Об этом сообщает британская газета The Telegraph.

Актуальні заповіти Ярослава Стецька

Актуальні заповіти Ярослава Стецька
17 Січ. 2017

Віктор РОГ

Як ніколи актуальними сприймаються думки провідних подвижників національної справи, тих, чий авторитет залишається для нас і сьогодні дороговказом на шляху до державного відродження та утвердження. Однією з таких знакових постатей в нашій історії був і залишається провідник Організації Українських Націоналістів, Президент Антибільшовицького Блоку Народів Ярослав Стецько (1912 – 1986), який присвятив своє життя боротьбі за побудову справді суверенної та соборної України та її ствердженню на світовій арені.




19 січня виповнюється 105 років з дня його народження. Стецько залишив нам велику ідейно-теоретичну спадщину, котра і сьогодні залишається актуальною. Серед основних постулатів його націоналістичного вчення варто відзначити:

1. Найвищою цінністю для українського націоналіста є ідея нації, інтерес нації. Безкомпромісна боротьба та жертовна праця задля добра і величі рідного народу є обов’язком кожного українця.

2. Передумовою збереження і розвитку всіх духовних і фізичних сил української нації, запорукою миру та стабільності в регіоні є Українська Самостійна Соборна Держава, а принципом міжнародного співжиття –принцип національних держав на своїх етнічних теренах.

3. Пробудити націю, консолідувати і мобілізувати її мусить національна еліта, тобто найкращі з усіх соціальних прошарків народу.

4. Без національного визволення немає визволення соціального і особистої свободи. Національна революція має бути водночас і соціальною революцією.

5. В боротьбі за свободу опертя можливе лише на власні сили.

6. Україна має стати в авангарді боротьби за свободу народів і людини.

Життєвий шлях Ярослава Стецька є яскравим прикладом служіння народові, а його багатогранна творча спадщина залишається на диво актуальною в сьогоднішніх умовах. Пропонуємо нашим читачам слово Ярослава Стецька на судовому процесі над членами ОУН у Львові в 1934 році.

“Тому кілька тижнів, як станув я тут перед судом, я зовсім добровільно сказав, що належу до ОУН, зовсім добровільно сказав, що я працював в ідеологічнім рефераті, як його провідник, був редактором «Бюлетеню», офіційного органу Крайової Екзекутиви ОУН, редактором виховно-вишкільних органів української молоді «Юнак» і «Юнацтво». Я подав, що я в слідстві мовчав, бо уважав за відповідне мовчати. Я знаю правду, але не знаю вимушеної правди. Тут я заявив, що належу до ОУН, бо вважав за відповідне так поступити. Прокурор, оцінюючи мою діяльність в ОУН, сказав ось що: «Підс. Стецько в своїй публіцистичній діяльності затроював душі української суспільності, зокрема української молоді». Хочу сказати, чи те, що я писав і друкував, як головний редактор усіх нелегальних видань, так і в легальних націоналістичних часописах, чи це можна оцінювати так, як оцінив прокурор?

Мій оборонець проф. Старосольський поставив внесення допустити доказ із тих статей, які я писав. Прокурор спротивився, але рівночасно оцінив те, що я писав, як таке, що ним я затруював душі української суспільності.

Я писав на теми ідеологічно-суспільні, на теми політичні, на теми етики й іншого роду. У своїх працях публіцистичних я видвигав ось що: оцінюючи нинішню ситуацію взагалі і дійсність, яка існує в українському суспільстві і на українських землях, поставив я тези такого порядку: – сьогоднішній сенс життя узмістовлюється в тому, що ідеалом людини, який мусить перейти в життя, як не нині, то в майбутньому, що тим ідеалом органічним, який має виповнити ввесь зміст життя людини, є ідеал національно-суспільний. Національно-суспільну працю не трактую як заслугу окремих людей, але як обов’язок кожної людини. Я тверджу, що досьогоднішня оцінка, наче б суспільна діяльність є позитивним «ухилом» від засадничого егоїстичного змісту життя – мусить перейти до архіву. Усім змислом життя має бути національно-суспільний ідеал. Вияви егоїстичного елементу в суспільному житті мають стати щонайвище негативним ухилом від національно-суспільного ідеалу життя кожної одиниці. Цього не можна оцінити, як затруювання душ суспільності. Якби хтось серед польського народу проголосив того роду ідею, то цілком певно прокурор не мав би відваги так її оцінити.

Мій оборонець проф. Старосольський заявив, що я зокрема розглядав соціальний зміст українського націоналізму. Як редактор «Бюлетеню» і як редактор «Юнака», видаваних для молоді, я містив в них між іншими статті про соціальний зміст українського націоналізму.

При оцінці розв’язки соціального питання можна узмістовити його в чотирьох точках, які я, як ідеолог українського націоналізму, видвигав: момент національний, момент проти- і безкласовий, момент етичний, і момент праці. Я твердив, що єдино праця рішає про вартість людини, і що єдино суспільна справедливість може бути критерієм у вирішуванні соціальної проблеми. Я твердив, що єдино в національних рамках кожна одиниця може знайти сенс життя… Я видвигнув ідею нового суспільного порядку. Тим новим суспільним порядком має бути ідея солідаризму професій, не класів в економічному розумінні, бо українська суспільність є безкласовою суспільністю людей праці.

Чи того роду думки й ідеї можна назвати затруюванням душ української суспільності й молоді?

Далі, я висунув у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкруги якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів, що Україна має бути їх ідейним і моральним провідником у їхніх визвольних змаганнях.

Дальше, призадумуючись над долею цілого українського народу, я підкреслював соборність ідейну, психологічну й моральну, і соборність політичних змагань. Чи це можна назвати затруюванням душ української суспільності й молоді?

…Я виконував мій обов’язок, який мені диктувала приналежність до української суспільності. Я визнаю, що українська держава існує, існує потенційно в серцях українського народу. Не існує поки що реально, але існує морально, існує і правно в наших душах. Змислом мого цілого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна Соборна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу, я вірю так сильно, що можна вмерти. З цього шляху мене не заверне ніщо, ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть…

«Визвольний Шлях», Лондон 1951, ч. 6 (45)

Ернст Юнгер

Використовуючи почесне окреслення себе як націоналістів, ми не лише прагнемо найжорсткіше відмежуватися від тих, для кого це слово звучить як прокльон, але й взагалі від мирного обивателя. Рух, який прагне захищати життєві цінності силовими методами, і плювати хотів на те, як це сприймається загальноприйнятою мораллю, покладається на воїнів — справжніх повнокровних хлопців, що віддаються справі з радістю та любов’ю. Це не крамарі та виробники марципанів, разом із якими зникає епоха масових призовних армій, а чоловіки, що є небезпечними, оскільки прагнуть бути небезпечними.
Ернст Юнгер

Його називали Анти-Ремарк, йому було тісно у натовпі, він зневажав усі попсові явища свого часу, апогеєм попсовості котрих була Веймарська республіка, він вірив у консервативну революцію і не вірив у рівність і братерство. Це Ернст Юнгер. Юнгер був належним до того суспільного стану, котрий у ХХ столітті майже помер - він був ландскнехтом. Ще у юності він втік з дому, щоб вступити у Французький іноземний легіон. Батько хотів перетворити сина-ландскнехта на ученого бюргера, але все це зазнало поразки. Коли почалася перша світова війна, він кинув коледж і пішов добровольцем на фронт. Він був поранений 14 разів, але завжди повертався на фронт. Він цінив і гордився своїми ранами більше за офіційні відзнаки. Він казав:

"В этой войне, где под обстрелом были скорей пространства, чем отдельные люди, я все же удостоился того, что одиннадцать из этих выстрелов предназначались лично мне. И потому я по праву прикрепил к себе на грудь знак за ранение в золоте, присужденный мне в эти дни" 

 Він був нагороджений Залізним хрестом, Лицарським орденом дому Гогенцолернів та найвищою нагородою кайзерівської Німеччини "Блакитним Максом", за те, що маючи поранення у груди, він зумів вивести свою роту із оточення. 

Після війни він був обурений ставленням суспільства до солдат і до своєї Батьківщини. Комуністична і пацифістична пропаганда обурювали Ернста. З однієї війни він повертається на війну іншу - війну за свідомість німців проти гнилого лібералізму, комунізму, пацифізму, всього того, що отруювало мізки нації. Він вирішив писати про війну, він вирішив описати свій досвід на фронті з точки зору чоловіка. Його погляд повна протилежність сентиментальним поглядам Ремарка, це погляд "чоловіка, що є небезпечним, оскільки бажає бути небезпечним". Це все описано в працях "В сталевих грозах" та "Війна, як внутрішнє переживання".  Юнгер та Ремарк стали символами того періоду. Юнгер - Німеччини сильної, Німеччини нового покоління - Німеччини лицарів, а Ремарк-  Німеччини слабкої, Німеччини переляканого і зломленого долею бюргера.  І одна з них мала перемогти.

В газети націонал-соціалістів "Фьолкішер Беобахтер" він пише програмну статтю  "Революція та ідея", де закликає вже остаточно порвати з усіма формами "епохи буржуазії" і здійснити справжню "націоналістичну революцію". У 1929 році він пише свою головну роботу "Робочий: гсосподство и гештальт". 

Однак з націонал-соціалістами у Юнгера не зовсім складалося. Він їх не любив за попсовість, як він стверджував, йому ніяково було під час масових заходів і під час дешевої пропаганди. Юнгер критикував нацистів, особливо Геббельса. Однак ніяких репресій по відношенню до Юнгера не було, ніхто його не чіпав, адже Гітлер назвав Юнгера "символом нації". Юнгеру дозволялось навіть висміювати нацистів, що він робив у статях та у своєму романі "На мармурових скелях". 

Після війни, не дивлячись на гевалт лібералів і червоних, Юнгер живе у ФРН та продовжує публікуватись. Хоча це вже не той Юнгер. Як мітко зауважив Юліус Евола, він в своїх працях визначав свідчення настання "нової консервативної епохи" навіть у речах, котрі свідчили про прямо протилежне. Це скоріше було бажання, видане за дійсність, людини, котра ніяково себе почувала в епосі, все більше поглиненої епохою мас, демократією та лібералізмом. Все те, що він зневажав. Тому пізній Юнгер не являє собою такої цікавості як ранній. Однак як би там не було, Юнгер це символ руху до нової епохи - епохи перемоги націоналістичної революції.

Уривки з праці "Рабочий. Господство и гештальт":

"Пос­лушание — это искусство слушать, а порядок — это готовность к слову, готовность к приказу, пронзаю­щему подобно молнии от вершины до самых корней. Все и вся подчинено ленному порядку, и вождь узна­ется по тому, что он есть первый слуга, первый солдат, первый рабочий. Поэтому как свобода, так и порядок соотносятся не с обществом, а с государством, и образцом всякой организации является организация войска, а не общественный договор. Поэтому состо­яния предельной силы мы достигаем только тогда, когда перестаем сомневаться в отношении руководст­ва и повиновения.
Нужно понимать, что господство и служение — это одно и то же. Эпоха третьего сословия никогда не понимала удивительной власти этого единства, ибо достойными стремления казались ей слишком деше­вые и слишком человеческие удовольствия. Поэтому все высоты, которых немец за это время оказался способен достичь, были достигнуты им вопреки об­стоятельствам: во всех областях ему приходилось дви­гаться в чуждой и неестественной стихии. Казалось, действительной почвы можно было достичь только под защитой водолазного шлема; решающая работа осуществлялась в смертоносном пространстве. Честь и слава тем павшим, что были сломлены ужасающим одиночеством любви и познания или повержены сталью на пылающих холмах битвы!

Однако назад пути нет. Кто сегодня в Германии жаждет нового господства, тот обращает свой взор туда, где за работу взялось новое сознание свободы и ответственности".

"Вступлению в имперское пространство предшест­вуют такая закалка и такие испытания в рамках пла­новых ландшафтов, какие сегодня еще невозможно себе представить. Мы движемся навстречу удивитель­ным событиям. По ту сторону рабочей демократии, в которой заново отливается и перерабатывается содер­жание известного нам мира, проступают очертания государственных порядков, выходящих за пределы всякого возможного сравнения. Можно, однако, предвидеть, что здесь речь уже не будет идти ни о работе, ни о демократии в привычном для нас смысле слова. Открытие работы как стихии полноты и свобо­ды еще впереди; равным образом меняется и смысл слова демократия, когда материнская народная почва становится опорой для новой расы.

Мы видим, что народы принялись за работу, и мы приветствуем эту работу, где бы она ни выполнялась. Подлинное состязание должно вестись за открытие нового и неизвестного мира — открытие, более разрушительное и более богатое последствиями, нежели открытие Америки. Нельзя без зачарованности на­блюдать за человеком, когда, окруженный регионами хаоса, он закаляет свое оружие и сердце и когда он находит силы отвергнуть счастливый исход.

Участвовать в этом и служить этому — такова задача, выполнения которой ожидают от нас".


Уривки з праці "Борьба как внутренее переживание":

"Какой бы выдающийся еще не оставалась культура - но если мужской нерв теряет силу, то она - гигант на глиняных ногах. Чем величественее его строение, тем страшнее ее падение".          

     "Однако мужское мужество - самое превосходное. В Божественных искрах кровь несеться по артериям, когда человек, звеня оружием,выходит на поле боя в ясном сознании собственной смелости". 

      

"Мужество - это ветер, который движет к дальним берегам, ключ ко всем сокровищам, молот, который выковал великие империи, щит, без которого не выдержит ни одна культура".

     "Мы стали старыми и удобными как старики.Преступлением стало быть большим или иметь больше, чем другие. Для нас,отученных от сильных опьянений, сила и мужчины стали ужасом, масса и равенство признаються нашими новыми богами".  


Завантажити працю Ернста Юнгера "Рабочий. Господство и гештальт" можна тут.


Як на мене, то варто дослідити погляди Юнгера з коментарями Юліуса Еволи, оскільки деякі тези Юнгера Евола критикує цілком слушно, тому заслуговує на увагу праця Юліуса Еволи "Рабочий в творчестве Эрнста Юнгера".


Книга Ернста Юнгера "В стальных грозах".