І.Р.

Плащаницею ночі покриєш схололі вуста, Дорахуєш до ста, і, примруживши стомлені очі, Прочитаєш молитву, і тінню старого кота Повз розбурхану Лету прожогом укотре проскочиш. А за нею туман. І прочинене навстіж вікно, І було то давно, і банальна зимова сльота. Ти постукаєш в небо, а там наливають вино, А спускатися долу вже боязко, бо самота. Бо брести по землі, по зимі волочити крило, Жи би все відгуло, а воно на ступнях мозолі. А вино не дозріло – у Лету крівцею стекло. І не дійдеш домів, через біль у вцілілім крилі.

І весь світ мені не чути,
Через білий, радіо, шум,
І нікого не бачу,
Тільки її.
І ніхто не відкриє двері,
Щоб спіймати хвилю
І ніхто не відкриє вікно,
Щоб побачив я сонця світ.
А очі її наче зорі,
Що зеленим світять в пітьмі,
А полум’я волосся,
Гріє душу, навіть в морозний день, мені.
Мене оточують друзі,
Чи може все ж я на самоті?
Я дуже люблю свободу,
А чи зможу я бути з кимсь?
Можливо я не знаю чого я хочу,
Можливо не дам щось в замін,
Та знаю я точно - кохаю,
ЇЇ І ЛИШ ЇЇ!!!!!!!!!!!!


Дівчина якій я це написав зрозуміє що це їй )))) Сонечко - я тебе люблю!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

ось весна. що робити з нею?
знов прийшла. хто її просив?
горобці несуть ахінею
із усіх своїх голосів

ну там промені і струмочки
ну там дамочки цок-цок-цок
ну дощі та інші примочки -
навігація берег пісок

томик віршів старого бахита
навіть гості - ви ви і ви
виправдовуєшся: треба жити.
так і треба тобі. живи.

І дзвін струни
І сяйво місяця небесного
І холод снігу,
На весняній траві.
Все так знайомо,
Все згадується кожен рік
І дивуватися усьому,
Що відбувається набридло...
Мені...
Я так звик бути таким,
Яким подобаюсь собі,
Та чи сподобаюсь комусь я??
Чи так і залишусь на самоті.
Та вірю я в звичайне щастя,
Що кожен робить сам cобі.
І вірю я в прекрасне диво,
Хоч і не зустрічалося воно мені.
Це так прекрасно,
Бачити весняну траву.
І подих зеленої весни
І відчуття,
Що комусь не байдужі твої думки.
Я хочу щоб увесь світ,
Посміхнувся місяцю ясному,
Бо такого близького "супутника"
Їй не знайти, не бачити ніколи.

Роздертий дух, хоч ціле моє тіло.
Дивлюсь на вас, всміхаючись несміло.
Чого я тут? Для кого ці вистави?
Вам не потрібні ми! Вам треба слави!
Та все ж прийшла почути Ваше слово,
Яке заздалегідь уже готове.
А що зробили Ви для України?
Підняли дух хоча б одній людині?
О так! Підняли кілька років тому.
Я пам’ятаю цю щасливу втому,
Як з друзями верталися з майдану…
Ми думали, що порвані кайдани.

Ми так гадали. Вірили словам
А ви віддались нашим ворогам!
Ви нас жбурнули у глибоку прірву!
А разом з нами – нашу щиру віру!

Та ви й самі нам ворогами стали.
Та ви ж без нас пропали би! Пропали…
Та вам, цих слів ніколи не збагнути!
В ярмі не будем більше спину гнути!

Можливо, завтра виженуть зі школи,
І не закінчу я її ніколи.
Бо слів моїх ця влада не пробачить,
Та байдуже про себе! Край мій плаче!

Хай вірш цей тягарем у серці буде,
Як Януковичу яйце у груди!
Історія не пробачає зради
Хіба у Бога попросіть поради!

На щастя є ще в Україні цвіт!
І він ще зачекає кілька літ!
А вже тоді повстануть духом сильним
Тоді і будуть люди наші вільні.

І встане рідна матінка з колін!
Й почує весь народ щасливий дзвін.
Із гордістю піднімем догори
Яскраві синьо-жовті прапори!

Христя Мулик, учениця 10-А класу Тернопільської ЗСШ№14
21-22 січня 2009 року.

З Майдану.

Один вышел на поиски истины как герой, а в награду ему досталась – маленькая наряженная ложь.

Сквозь запахи золы, туман, и зимний вечер
Пришли. На стенах пляшут факелов огни
И твой гудит камин, то вечность
Из нас в трубу высасывает дни.
В чертах знакомых лиц уже не будет радости
Дым, шепот за столом, и пол скрипит в ногах
Мы – карлики души, нам было нужно малости
Лишь руки отогреть, да память воскресить.
Уже тому сто лет, как я покинул город
Дремучий лес в горах – от вашей доброты
Вы вспомнили меня? Я тот, кто мыслей ворох
Таскает за собой и смотрит с высоты
На вашу жизнь – что молох
Напрасных жертв, и праздник суеты.

Вперше зі шкільного віку я розродилася на вірш... (якщо це можна так назвати)))

Не для мене даруєш ти квіти,
не про мене твої ніжні сни,
не для мене співаєш сонети
і даруєш серпанки весни...
Зараз я усвідомити мушу
древні істини якось собі,
не дарма ж дарувала я душу,
не зважала, чи вартий, чи ні...
І тому не триматиму злості
я на тебе й твою нову суть,
я бажаю тобі тільки щастя,
знай - кохала, про це не забудь!
Я ж про це шкодувати не буду,
бо кохання - святе почуття,
заховаю 'го глибоко в душу
й пронесу промінець крізь життя.
Він пригріє мене в лиху днину
і згадаю я десь крізь роки,
як любила незтямно Людину
це найкраще, що є у житті.

Порой весною (в феврале)

Так тянет к ступе и метле,

Или отдаться на столе

Своим гостям навеселе.

Неплохо летом (в сентябре)

Кататься голой на метре,

Отдаться в чьем-нибудь дворе

За крюк висящей на ребре.

В ноябрьских сумерках (зимой)

Так хорошо идти одной,

Когда какой-нибудь больной

С ножом торопится за мной.

А дома, дома (круглый год)

Меня никто, никто не ждет

И я плыву, меня несет

Течением моих невзгод.

И я иду, бреду в бреду

Того, чего не будет, жду

Зачем-то этот блог веду

Несу вот эту ерунду…

Жара и грязь плацкартного вагона

 Звенит в стакане ложка на столе

Твое лицо в потемках как икона

И огоньки проносятся в стекле.

Я под столом возьму тебя за руку

Пока твой муж на верхней полке спит

И ты поймешь, что ты всего лишь сука,

Которая на привязи сидит.

Под звуки храпа – тихая беседа,

Украденный у жизни поцелуй

Я помню ночь - со вторника на среду

Все спали, но не мы с тобой…

…Проходит ночь «разврата» и «растлений»,

В вагоне рассветает суета

Зачем на годы прозы и терпений

Так редко выпадает красота.

Тот, кто считает пошлостью вот ЭТО,

Пусть мне подробно, внятно объяснит

Зачем так много денег и предметов

И очень мало дружбы и любви?

Как хорошо, что жизнь не бесконечна,

И значит, есть страданиям предел

Несправедливо и жестоко вечно

Не видится, с кем видеться б хотел…

Он с чемоданом, а она зевая,

Влюбленной парой выйдут на перрон

Когда-нибудь ее в толпе узнаю

Всегда есть шанс – один на миллион. 

Листок бумаги пред тобой

Пугает, улыбаясь белизной

Так идеальна чистота

Невинная, но и пуста

 

Черкнуть на ней коротко мысль

Даря аль отнимая жизнь

И как же здесь не прогадать

Где силы взять, чтоб написать

 

Как только поднесешь перо

Сомненье… может не оно

Не то, что нужно, не тот смысл…

Не та вселена, не та жизнь...

25 февраля 2009 года

Любава