хочу сюди!
 

Ксения

41 рік, овен, познайомиться з хлопцем у віці 37-54 років

Замітки з міткою «україна»

«Остановить российскую агрессию!»

«Остановить российскую агрессию!»


Заявление Конгресса интеллигенции РФ против войны, самоизоляции России и реставрации тоталитаризма
05.09.2014


Граждане, Отечество в опасности — наши танки на чужой земле!

Александр Галич, 1968 год

 

Все больше и больше достоверных сведений о нахождении войск Российской Федерации на территории Украины и их участии в боевых действиях.

Все больше и больше тайных, анонимных захоронений российских граждан, военнослужащих, погибших на территории Украины, — позорных и оскорбительных.

Сегодня на нас, гражданах России, лежит ответственность за будущее. Мы допустили к власти политический режим, развернувший агрессию, и мы должны сделать все возможное, чтобы остановить третью мировую войну, пролог к которой, возможно, уже сегодня разыгрывается в Украине. Конгресс интеллигенции возник на волне протестов против аннексии Крыма. К сожалению, наши худшие ожидания подтвердились.

Сотни российских общественных деятелей, общественных и политических организаций уже заявили об антивоенной позиции. Поддерживая антивоенное обращение к президенту РФ международного общества «Мемориал», Конгресс интеллигенции требует:

    от президента России — немедленно прекратить агрессию против Украины;

     от властей России — расследовать случаи насилия и запугивания гражданских лиц- участников антивоенного движения и родственников погибших и пропавших военнослужащих;

    от руководства федеральных телевизионных каналов — прекратить агрессивную, сеющую ненависть между народами пропаганду, направленную против Украины и стран Запада; предоставить эфирное время для изложения альтернативной позиции по поводу событий в Украине.

    Конгресс интеллигенции призывает граждан России поддержать антивоенные акции и инициативы, сплотиться в широкое антивоенное движение.

Предлагаем подписать данное заявление участникам Конгресса интеллигенции и всем, кто разделяет нашу позицию.


Людмила Алексеева, правозащитник

Людмила Улицкая, писатель

Лев Пономарев, правозащитник

Андрей Макаревич, рок-музыкант, поэт

Владимир Войнович, писатель

Лия Ахеджакова, актриса театра и кино

Валерий Борщев, правозащитник

Леонид Гозман, общественный деятель

Гарри Бардин, аниматор

Игорь Яковенко, журналист, общественный деятель

Олег Дорман, кинорежиссер

Анатолий Вершик, российский математик, доктор наук

Владимир Мирзоев, режиссер театра и кино, сценограф

Андрей Смирнов, актер театра и кино, режиссер

Оксана Мысина, актриса, режиссер, рок-певица

Алексей Симонов, писатель, кинорежиссер, правозащитник

Олег Орлов, правозащитник

Георгий Сатаров, общественный деятель

Андрей Зубов, историк

Андрей Пионтковский, политолог, журналист

Леонид Никитинский, журналист

Ирена Лесневская, общественный деятель

Виктор Шендерович, писатель, журналист

Игорь Иртеньев, поэт

Лев Рубинштейн, поэт, публицист

Лев Тимофеев, публицист, общественный деятель

Сергей Гандлевский, поэт

Борис Соколов, публицист, историк

На 22:54 05.09.2014 Заявление подписали 1828 человек

https://nowarcongress.com/petitions/199/

100%, 22 голоси

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Менталітет українців змінюється!

Моя барикада з краю — я перший ворога стрічаю!

  

Про не байдужість Українців говорить такий факт. Ці тупі ФСБешники(у стилі Задорного) не розуміють звідки гроші у майдана, а все дуже просто, ці гроші дає сам Путін, 3 млрд.$ він дав нашому гаранту, а той дав госпідару, а госпідар закрив ними диру у соцвиплатах: зарплати бюджетникам, виплати соц. незахищеним верствам населення, пенсії,стипендії..., а оскільки свідомість Українців змінилася, завдяки Майдану, і вони стали не байдужими до долі своєї країни, то вони діляться цими грошами з Майданом, як найкращим виразником і захисником інтересів прогресивної частини Українців! 

 

Слава — Україні!  Героям — слава!

Слава — нації!     Смерть — ворогам!

 

Ноги ФІФА тепер ростуть від Газпрому.


Російська компанія "Газпром" стала офіційним спонсором ФІФА на 2015-2018 роки.Угода була підписана між головою правління Газпрому Міллером і президентом ФІФА Йозефом Блаттером в присутності президента Росії Володимира Путіна ще 14 вересня.Сума контракту не оприлюднюється , але Міллер зазначив, що вона відповідає масштабам міроприємства.Таким чином для мене усі питання стосовно так званої "боротьби" ФІФА з "украинскими фашистами" зняті.


Батько української фізичної культури

Серія "Забуті імена"
"Кріпи свої сили, бо як ти слабий, то світ скрутить тобі карк". 

Боберський І.
 

Світлим постатям європейської фізичної культури: німцеві Фрідріху Яну, чеху Мирославу Тиршу, великому творцеві новітньої олімпійської ідеї, французькому барону П’єру де Кубертену ми, українці, з гордістю можемо протиставити особистість європейської величини, провідного діяча спортивно-гімнастичного руху України, теоретика та ідеолога, організатора українського сокільства Івана Боберського. Ім’я його, ще донедавна забуте, нині є національною славою нашої держави. 

 
Народився він у с.Доброгостів Дрогобицького повіту на Львівщині (тепер Самбірський р-н Львівської обл.) у сім’ї священика. Походив зі старовинного роду, що бере свій початок від княжих часів на тій землі, яка дала нам гетьмана Конашевича-Сагайдачного. По закінченні Самбірської гімназії вступає до Львівського університету.
По закінченні  університету Іван продовжив удосконалювати свої знання в університетах Австрії — у Відні та Граці. Захоплення ідеєю фізичної культури прийшло до нього саме там, в українському товаристві "Русь", де він склав іспит на звання вчителя руханки у середніх школах. Закінчивши відповідні студії, Боберський здійснює подорож країнами Західної Європи — Франції, Швеції, Чехії, Німеччини. Там знайомиться з роботою осередків фізичної культури, вивчає притаманні їм нові форми й методи фізичного виховання. Це сповнило його передовими ідеями й невгасимим запалом до праці, спонукало вірно служити своєму народові. 

 

У 1900 р. І.Боберський повернувся у Львів й одразу із завзяттям узявся до роботи. Викладаючи німецьку мову та класичну філологію в Першій академічній гімназії Львова, він одночасно стає вчителем фізичної культури. Фаховий вчитель руханки викладає також руханку в гімназії сестер Василіянок. Від самих підвалин самовіддано працює на цій необжитій ниві молодий енергійний вчитель Іван Боберський, озброєний і захоплений передовими поглядами європейського фізичного виховання. Адже на той час на західноукраїнських землях фізична культура переживала часи повної інертності й дуже малого зацікавлення нею. Її перші несміливі кроки співпадають саме з появою у Львові професора І.Боберського, високий фах якого був одразу помічений в колах української спортивної громадськості. Отже, у 1901 р. при вступі у спортивне товариство "Сокіл" на загальних зборах його обрали заступником голови товариства і доручили керувати учительським гуртком з підготовки учителів руханки. 

 

Вже у червні 1901 року за підтримки І.Боберського був створений гурток для підготовки гімназійної молоді до публічних гімнастичних виступів. У навчальні програми Першої академічної гімназії також були введені забави та ігри з м’ячем для учнів молодших класів. 

 
А у 1902 р. львівські руховики-соколи прилюдно виступають з вправами і тим самим позитивно впливають на ставлення громадянства до фізичного виховання. 
 
Вони намагаються будь-якими способами (створюють свої школи, спортивні гуртки, клуби, видають навчальні посібники) поширювати руханку між українськими масами в усіх куточках краю. Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. український "Сокіл" у Львові був єдиним руханковим товариством, що ставило за мету гармонійне виховання тіла і духу. 

Організація руханкових груп вимагала упорядкування відповідної спортивної термінології. Іван Боберський після пошуків власне українського словесного окреслення нових і невідомих понять намагався зберегти у спортивній термінології рідні вислови й український дух. Він, зокрема, впровадив такі новотвори, як "сітківка", або "відбиванка" (волейбол), "копаний м’яч" (футбол), "наколесництво" (велоспорт), "гаківка "(хокей) та ін., широко використовувані на західноукраїнських землях до 1939 р. 

На 1903 р. припадають перші організаційні кроки в розвитку українського футболу. Цей рік був черговою віхою в його еволюції. Подальшим організаційним етапом на шляху творення команди стало заснування Боберським "Українського спортивного кружка" в травні 1904 року. 

У зв’язку з цим для поліпшення навчально-тренувального процесу І.Боберський активно береться до видавничої справи. Адже підручників для підготовки фахівців фізичного виховання у Львові на той час не було. Власним коштом він опублікував перші підручники гімнастичних вправ, спортивних ігор: "Забави й гри рухові" (1904—1905), "Копаний м’яч" (1906). "Значення руханкових товариств" (1909) та ін. Пізніше, 1913 р., завдяки його ініціативі було видано перший посібник для українського Пласту О.Тисовського. 

З ім’ям професора І.Боберського пов’язана підготовка перших вчителів й вчительок фізичного виховання, які своєю невтомною працею, запалом педагога залучили до фізичного виховання широкі кола у містах і селах. Слід відзначити, що із проханням направити на роботу вчителів руханки до Боберського зверталися з Києва та Катеринослава, однак їх було замало і для Східної Галичини. 
 

За час очолення Боберським сокільського руху (1908—1914 рр. він був головою товариства "Сокіл-Батько") з його ініціативи створюються нові спортивні структури, набувають поширення та розвитку окремі види спорту, товариства, клуби не лише у Львові, а й у провінції. Так, у 1906 р. його учні з академічної гімназії засновують перший український спортивний гурток, де набувають розвитку легка атлетика, футбол, бокс, хокей на траві, лещетарство, мандрівництво та санний спорт. Професор допомагає організувати аналогічні гуртки не тільки у селах (руханково-пожежні гуртки), а й у містах, наприклад, у гімназіях Тернополя і Перемишля, котрі переростають у спортивні товариства "Поділля" і "Саянова Чайка". Завдяки активній праці Боберського в Західній Україні щодо організації цих товариств було засновано 974 сокільських гнізд й близько 800 січових товариств. Майже кожне третє село Галичини мало свої руханкові товариства. Боберський першим приділив увагу залученню до спортивно-гімнастичних товариств жінок. 

З особистої ініціативі І.Боберського у 1911 р. "Соколом-Батьком" у Львові була розпочата акція викупу земельної площі для спорудження спортивного майдану (згодом стадіон "Динамо"). Професор був переконаний, що без такого майдану українська молодь Львова і краю не може бути вихованою належним чином, мати почуття народної гідності свідомих громадян. З цією метою І.Боберський навіть вів листування з українцями усіх частин світу в справі пожертвувань. Таким чином, гасло Боберського: "добудьмо для себе самі українську площу у Львові!", проголошене після сокільського здвигу 1911 р., було втілене у життя, а сама подія мала позитивний вплив на сокільський та спортивний рух взагалі. Звісно, що вручення на здвизі сокільством професору за козацьким звичаєм срібної булави як символу проводу стало виявом вдячності йому всього суспільства. 

Боберський у своїй подвижницькій праці також звернувся до пропаганди й популяризації фізичної культури. Він видавав перші спортивні журнали, а згодом й редагував у багатьох журналах статті з питань руханки та спорту. За його редакцією виходили неперіодичне видання "Вісти з Запорожа" (1910—1914) та щомісячний часопис "Січові вісти" (1912—1914). Як спортивний журналіст Боберський випускав метелики, гасла, картки, діаграми, афіші спортивної тематики. З рефератами про значення фізичної культури для українського народу, особливо для молоді і жіноцтва, він об’їздив усю Галичину. Брав також участь у конгресі робітників фізичної культури у Відні 1910 р., а 1912 р. вивозив своїх вихованців на змагання до Праги. 

Духовними дітьми І.Боберського є українські січові стрільці — перші паростки новітніх українських збройних сил. Він вважав, що сьогоднішній спортсмен-руховик завтра повинен стати на захист Батьківщини, якщо вона того потребуватиме. Ось тому-то українські спортсмени, які робили перші кроки під дбайливим наглядом Боберського, прекрасно зарекомендували себе під час Першої світової війни. Проте й сам "батько" не звільняв себе від цього: він входив до складу Бойової управи стрілецтва, був його невтомним опікуном. Працюючи там безупинно, видав "УСС в Карпатах", "Збірник пісень УСС", а також зібрав і зберіг документальні матеріали про українське військо. 

З 1915 р. І.Боберський — член Головної Української Ради, у 1918—1919 рр. — референт пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР. Коли 1919 р. у таборі інтернованих (у Німецькім Ябліннім) склалась несприятлива ситуація з п’ятитисячною Бригадою Української Галицької Армії, ймовірно, що стабілізації настрою бійців сприяв приїзд саме професора І.Боберського. Бригаду було реформовано, знято карантин. Щоденно стали проводитися ранкова гімнастика та біг, а найбільшою популярністю користувався футбол. Отже, Боберський своєрідним чином втілив у життя шевченківський заклик "борітеся, поборете!" і власний "де сила, там воля витає!". 

У листопаді 1920 року за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР-ЗОУНР І.Боберський виїхав повноважним представником до США та Канади для організації допомоги стрілецькому війську. Під час служби за кордоном він постійно підтримував зв’язки з рідним краєм. Із 1925 р. Боберський — представник Львівського товариства опіки над українськими емігрантами в Канаді з уповноваженням співпрацювати з Товариством опіки ім. св.Рафаїла. 

Перебуваючи в Америці, Боберський брав активну участь у житті української діаспори. Його діяльність була різноманітною — від популяризації у пресі діяльності керівника школи українського танцю В.Авраменка у Нью-Йорку до збору матеріалів про українські часописи, книгарні, друкарні, українські школи на американській землі та проведення статистики української еміграції. 

Не полишав Боберський і видавничої діяльності. За його редакцією вийшли альманахи "Нове поле" (1927), "Прерія" (1928), "Кленовий лист" (1929). В "Новому полі" навіть була опублікована складена ним карта українських поселень у провінціях Канади. Статті професора виходили як в українських періодичних виданнях США і Канади, так одночасно і в львівських часописах ("Діло", "Нова зоря"). 

Боберським була зібрана велика колекція фотографій, що нині зберігається в Українській бібліотеці його імені у Вінніпезі. 

У 1932 р. професор Боберський перебрався з Канади до Югославії, де мешкав у маленькому містечку Тржичі (звідти була родом його дружина) аж до самої смерті. Там він продовжував підтримувати тісні зв’язки з рідною Галичиною. 

І.Боберський як апостол фізичного та національного відродження усе своє життя присвятив вихованню повноцінного українського громадянина, для якого фізична культура стала щоденною потребою, а служіння патріотичній ідеї — метою життя. Сталевий вояк, крицево-кришталевий характер, велике, повне любові до рідного краю серце, здорова душа — все це мусило бути у здоровому тілі. Ось що ставив він за ідеал українській молоді. 

Його вислови-гасла-кличі — "все вперед і всі враз!", "фізична культура на службі нації!" актуальні і в наші дні, коли йде процес виховання національної свідомості, творення психології нової людини, особливо в галузі фізичної культури. Пам’ять про великого громадянина-подвижника ніколи не вмре, як ніколи не загинуть і його ідеї. 

Росіяни смішніші за українців,...

або Як Поярков "старших братів" обстібав. ФОТО

Если бы англичане услышали, что американцы называют их "младшими братьями", то не обиделись бы, а оборжались. Стеб звенел бы, как лом на морозе. Поселенцы, пришедшие из киевской земли, основали московскую колонию, где-то на задворках своей цивилизации.

Читати прикольне далі>>>

Ответы Скоропадского некоторым украинофобам

Деякі уривки зі спогадів Павла Скоропадського, як відповідь деяким розумникам та й просто актуальні речі.

«С другой стороны, великорусские круги на Украине невыносимы, особенно теперь, когда за время моего гетманства туда собралась чуть ли не вся интеллигентная Россия: все прятались под мое крыло и, до комичности жалко, что эти же самые люди рубили сук, на котором сидели, стараясь всячески подорвать мое значение вместо того, чтобы укреплять его, и дошли до того, что меня свалили. Это особенно ясно будет видно при дальнейшем изложении фактов: великорусские интеллигентные круги были одним из главных факторов моего свержения. Эти великороссы совершенно не понимали духа украинства. Простое объяснение, что все это вздор, что выдумали украинство немцы и австрийцы ради ослабления России, — неверно. Вот факт: стоило только центральному русскому правительству ослабнуть, как немедленно со всех сторон появились украинцы, быстро захватывая все более широкие круги среди народа. Я прекрасно знаю класс нашей мелкой интеллигенции. Она всегда увлекалась украинством; все мелкие управляющие, конторщики, телеграфисты всегда говорили по-украински, получали Раду, увлекались Шевченко, а этот класс наиболее близок к народу. Сельские священники в заботах о насущном пропитании своей многочисленной семьи под влиянием высшего духовенства, которое до сих пор лишь за малым исключением все великорусское (московского направления), не высказываются определенно. Но если поискать, то у каждого из них найдется украинская книжка и скрытая мечта осуществления Украины. Поэтому когда великороссы говорят: украинства нет, то сильно ошибаются, и немцы и австрийцы тут не при чем, т. е. в основе они не при чем.» (Відповідь на популярний зараз в Росії міф, що українців вигадали австріяки

«Конечно, общение с Галицией имело громадное значение для усиления украинской идеи среди некоторых кругов. Но это общение произошло естественно: тут ни подкуп, ни агитация не имели существенного значения. Просто люди обращались во Львов, т. к. отношение ко всему украинскому в этом городе было свободно. Естественно, что со временем за это украинство ухватилось и австрийское правительство и немецкое, но я лично убежден, что украинство жило среди народа, а эти правительства лишь способствовали его развитию, поэтому мнение великороссов, что украинства нет, что оно искусственно создано нашими бывшими врагами, — неверно. Точно так же неверно, что к украинству народ не льнет, народ страшно быстро его воспринимает без всякой пристегнутой к нему социальной идеи. Великороссы говорят: народ не хочет Украины, но воспринимает ее потому, что украинские деятели вместе с украинством сулят этому народу всякие социальные блага, поэтому народ из-за социальных обещаний льнет к украинству. Это тоже неверно: в народе есть любовь ко всему своему, украинскому, но он не верит пока в возможность достижения этих желаний; он еще не разубежден в том, что украинство не есть нечто низшее. Это последнее столетиями вдалбливали ему в голову, и поэтому у него нет еще народной гордости, и, конечно, всякий украинец, повысившись в силу того или другого условия по общественной лестнице из народа, немедленно переделывался в великоросса со всеми его положительными и отрицательными качествами. Великороссы совершенно не признают украинского языка, они говорят: «Вот язык, на котором говорят в деревнях крестьяне, мы понимаем, а литературного украинского языка нет. Это — галицийское наречие, которое нам не нужно, оно безобразно, это набор немецких, французских и польских слов, приноровленных к украинскому языку». Бесспорно, что некоторые галичане говорят и пишут на своем языке; безусловно верно, что в некоторых министерствах было много этих галичан, которые досаждали публике своим наречием, но верно и то, что литературный украинский язык существует, хотя в некоторых специальных вопросах он не развит. Я вполне согласен, что, например, в судопроизводстве, где требуется точность, этот язык нуждается еще в большем развитии, но это частности. Вообще же это возмутительно-презрительное отношение к украинскому языку основано исключительно на невежестве, на полном незнании и нежелании знать украинскую литературу» (Відповідь всім розумникам, що твердять ніби української мови не існує).

«Великороссы говорят: «Никакой Украины не будет», а я говорю: «Что бы то ни было, Украина в той или другой форме будет. Не заставишь реку итти вспять, так же и с народом, его не заставишь отказаться от его идеалов. Теперь мы живем во времена, когда одними штыками ничего не сделаешь». (І умийтися піною всі шанувальники «єдіной і недєлімой»)

«Я лично стоял за твердую власть, не останавливающуюся ни перед чем; одновременно с этим я признавал необходимость созидательной деятельности в области национального вопроса, а в сфере социальной проводил целый ряд демократических реформ». (Відповідь на «що робити»)

«Социализма у нас в народе нет, и потому, если он и есть, то среди маленькой, оторванной от народа кучки интеллигентов, беспочвенных и духовно нездоровых. Я не сомневаюсь, как и не сомневался раньше, что всякие социалистические эксперименты, раз у нас правительство было бы социалистическое, повели бы немедленно к тому, что вся страна в 6 недель стала бы добычей всепожирающего молоха-большевизма. Большевизм, уничтоживши всякую культуру, превратил бы нашу чудную страну в высохшую равнину, где со временем уселся бы капитализм, но какой!.. Не тот слабый, мягкотелый, который тлел у нас до сих пор, а всесильный Бог, в ногах которого будет валяться и пресмыкаться тот же народ». (Що зараз і бачимо…)

 «Там, где примешивается национальное чувство, там, в особенности для военного дела, основы всегда здоровые» (критикам націоналізма)

«Я против галичан ничего не имею и уважаю их за их сильную любовь к родине». (Всім послідовникам Табачника й іже з ними

«Петлюра, как я говорил, любил эффектные картины, но он слаб и Украины из омута не выведет. Говорю это без желчи, так как, несмотря на то зло, которое он мне сделал, я все же способен рассуждать объективно. Винниченко и другие — это уже совершенно другая марка, о которой говорить не приходится». (Написано ще до повалення Директорії)

На самом деле это было совершенно не так, яко же Винниченко человек очень левых и совершенно не государственных убеждений. Но это еще ничего, а главное то, что это демагог, находящийся во власти элементов уже прямо-таки антигосударственных. Ясно было, что этот человек никогда не в состоянии будет удержаться хотя бы и на левой ступени, а несомненно покатится все ниже и ниже, пока не докатится до полного большевизма, что, впрочем, уже и факты это показали». (Актуально і про наших сучасних політиків)

Знайдіть 10 відмінностей


Мєдвєдєв і Янукович
http://podrobnosti.ua/upload/photogallery/27296/27298_3.jpg

4%, 2 голоси

81%, 38 голосів

9%, 4 голоси

6%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Нашим новим партнером став сайт "Український Погляд"



Днями новим партнером сайту Спільноти патріотів України "Україна понад усе!" став сайт Української Інформаційної Служби "Український Погляд": http://www.ukrpohliad.org/

Рекомендую українським патріотам ставати його постійними відвідувачами.
bravo

УВАГА З нагоди 94-річниці подвигу героїв Крут!!!

 http://kruty.org.ua/ 

З нагоди 94-річниці подвигу героїв Крут  відбудуться урочисті заходи з ушанування пам’яті української молоді, яка загинула в нерівному бою біля станції Крути 29 січня 1918 р., відстоюючи зі зброєю в руках незалежність Української держави.

  В акції очікується участь представників національно патріотичного молодіжного руху, громадських організацій та проукраїнських  політичних сил. Запрошуються до участі всі небайдужі патріотичні політичні сили і громадські організації!!!            Захід розпочнеться 29 січня 2012 р. о 12.00 (Меморіал пам'яті героїв Крут, залізнична станція Крути, Ніжинський р - н, Чернігівська обл.).

Співтовариство "ВАРТА" пропонує всім учасникам та однодумцям ДОЛУЧИТИСЯ ДО  підтримки заходу із вшанування ГЕРОЇВ КРУТ і  ЗОКРЕМА,  поміняти тимчасово свої аватарки на ТЕМАТИЧНІ....

ДЯКУЄМО ДРУЗІ!!! Слава Україні! Героям СЛАВА!

ТИСНИ І ОБИРАЙ АВАТАРКУ!!!

Українське й галицьке

Українське й галицьке
Ігор ЛОСЄВ

Незважаючи на всі історичні та культурологічні роз’яснення, критики України як у Росії, так і в нашому краї ніяк не можуть (чи принципово не хочуть) відмовитися від абсолютно невиправданої схильності протиставляти українське й галицьке, роблячи Галичину й галичан своєю улюбленою мішенню. Українофоби різного забарвлення не втомлюються запевняти, що на загал вони нічого не мають проти України, їм лише муляє все галицьке, яке вони силкуються представити чимось зовнішнім і ворожим українському. Їх дуже обурює міфічна ними самими вигадана «галицька мова» (що насправді виявляється літературною українською), «галицький правопис» (що насправді є харківським правописом 1927 — 1929 рр.) і «галицькі націоналісти» (що насправді часто-густо були уродженцями запорізької землі, як Дмитро Донцов, Херсонщини, як Євген Маланюк, Чернігівщини за сучасним адміністративним поділом, як Микола Міхновський, Криму й Одеси, як батько та син Липи, Полтавщини — як Кирило Осьмак тощо). Коли запитуєш, а що ж питомо галицького, такого, що не було б власне українським, є в тих гаслах, що озвучують галичани, відповідь отримати неможливо...

Оскільки галичани раніше за інших українців ще на початку ХХ століття наблизилися до стандартів модерної європейської нації (чому сприяло тривале перебування в дунайському «Вавілоні народів» Відня і Будапешта разом із мадярами, чехами, словаками, поляками, хорватами, італійцями), вони навчилися найбільш чітко артикулювати національні прагнення. Зрештою, чимало років це вчилися робити українські посли в австрійському парламенті. І таки навчилися. Крім того, в Австро-Угорщині українцям не довелося перебувати під гнітом такого жорстокого й тупого шовінізму, як українцям Російської імперії. Це визнав Ленін, коли писав у статті «Про сепаратний мир»: «Росія воює за Галичину, володіти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крім Галичини, в цього народу немає і бути не може куточка свободи, порівняної звичайно)». Порівняної, між іншим, з Російською імперією станом на 1914 р... Трохи раніше той самий автор у статті «Соціалізм і війна. Ставлення РСДРП до війни»: «Царизм веде війну для загарбання Галичини й остаточного придушення свободи українців...»

Над українофобами (як місцевими, так і зарубіжними) тяжіє міф про «галицьку заразу», мовляв, це західні, католицькі, чужі решті України галичани спокусили мирних і проросійських малоросів. Творцям цього міфу важко зізнатися самим собі, що ніколи цей галицький вплив не дався б взнаки, якби не було для цього сприятливого грунту — психологічного, мовного, політичного, культурного тощо, якби Велика Україна не визнавала Галичину своєю органічною, до того ж лідерською частиною на якомусь глибинному підсвідомому рівні, незважаючи на постійно навіювані (дуже цілеспрямовано!) побутові штампи «бандерівців» і «западенців». Хоча розумним і спостережливим «східнякам» навіювання не заважали бачити реальність, як не завадило це уродженцю Чернігівщини Олександрові Довженку під час «золотого вересня» 1939 року зазначити у власному щоденнику: «Ми ніколи не зможемо подарувати галичанам, що вони культурніші й людяніші від нас». Проте, як продемонстрували події 1991 року й помаранчевого Майдану-2004, не лише змогли подарувати, й виявилися здатними навчитися в галичан багатьох корисних речей. І це саме тому, що «галицькі гасла» насправді були всеукраїнськими, вони віддзеркалювали настрої мільйонів громадян цілої України, всього порядного, розумного й чесного, що в ній було.

Натомість, Галичина не мала в Україні ніякого помітного впливу, коли виступала з чимось суто галицьким, починаючи від так званої Галицької асамблеї, що створив у перебудовні дні В’ячеслав Чорновіл, і закінчуючи «кав’ярними» демаршами письменників Андруховича й Винничука про «зменшення» території України в інтересах «європеїзації». Але статус Галичини різко підвищувався, коли вона була рупором цілої України, тоді її голос чули на всіх українських землях «від Сяну до Дону», вона знову ставала українським П’ємонтом. Якби галичани, керуючись шкурно-егоїстичними міркуваннями, зреклись би ідеалів соборності України, то могли б вирішити якісь свої регіональні питання. Ба, більше, в цьому їх би з великим ентузіазмом підтримали (до певної межі) всілякі проросійські блоки й конгреси, адже самоусунення Галичини від всеукраїнських політичних і національно-культурних процесів суттєво послабило б українську партію (у широкому сенсі слова), автоматично посиливши антиукраїнські кола. З іншого боку, Москва та її креатура в Україні навряд чи дозволили б утворення якоїсь самостійної галицької державної одиниці, бо навіщо їм демонстраційний ефект для решти України на кшталт того впливу, що був на НДР із боку ФРН. Тому ці сили найбільше влаштовувала б Галичина як промоутер автономізації та федералізації України, коли сам український П’ємонт можна було б ізолювати й маргіналізувати, водночас не відпускаючи цей регіон у самостійне плавання. Тоді Велику Україну можна було б остаточно приборкати, адже Україна мінус Галичина — це Білорусь імені товариша Лукашенка. Справді, Галичина дуже заважає українофобам і реінтеграторам імперії, але зовсім не чимось суто галицьким, а найпослідовнішою маніфестацією питомо українських вартостей. Галичина — це шматок неперетравленої Москвою України. Саме тому Галичина й галичани несуть важкий всеукраїнський хрест найбільш усвідомленої національної відповідальності.

Усе, що російська й москвофільська свідомість кваліфікує як галицьке, насправді є суто українське. Тому завжди будь-яка атака на галичан у зв’язку з їхньою національно-патріотичною позицією фактично є атакою проти України. Це треба розуміти людям, що вважають себе українськими патріотами (незалежно від регіональної приналежності), та й усім лояльним громадянам держави.