Сергей Пантелеевич Мавроди – национальный герой. Да, да, Вы не ослышались. Именно национальный герой, а не финансовый гений и никак не аферист. Национальные герои обычно объединяют нацию, но времена меняются и сегодня как раз нация нуждается в том чтобы её обманули и поймали на обмане. Только так можно заставить нацию мыслить, но и это видно не всегда помогает.
Все в цьому світі має початок і кінець. І так ми влаштовані що на початку радіємо а в кінці сумуємо, але не слід забувати, що будь який початок, це кінець чогось іншого і навпаки. Саме головне знаходиться між початком і кінцем і це головне називається життям , і самий головний і найдорожчий ресурс це - час. Я шаную свій і Ваш час, я писатиму тільки те що на мій погляд важливо і цікаво, те що актуально і можливо використати практично. А отже зараз я розпочинаю свій блог , який буде присвячений будівництву. Будівництву в дуже широкому розумінні цього слова, я не обмежуватимусь практичними порадами і науковими знаннями, я хочу розкрити філософію цього слова і цієї справи.
Отже Будівництво – що це? Як завжди підемо до словників.
Будування. 1. тільки одн. Спорудження якоїсь будівлі, дороги, машини тощо.
Будівництво. 1. Місце, де здійснюється будування, а також споруджувана будівля; установа або організація, яка будує що-небудь.
Ще є другий зміст цього слова більш політичний Створення певних суспільних відносин, суспільного ладу, нових форм управління державою тощо. Про це, ми також будемо говорити і чимало, але зараз про головне.
Людство будує вже багато тисяч років починаючи від перших землянок та печер і до сьогоднішніх хмарочосів , і за весь цей час так і не змогло визначити єдиний вірний спосіб будівництва, матеріал з якого будувати та інше. Так, як не має двох однакових людей, так і немає двох однакових будинків. Хтось може заперечити, а як же ті будинки, що побудовані за типовими проектами? Але я тут відповім, навіть якщо, дотримано всіх розмірів і будували одні і ті ж самі будівельники все рівно будинки побудовані на різних ділянках, і метр вправо, метр вліво, має не мале значення для зручності перебування, є такі цікаві лінії хартмана , якщо стіни будинку стоять на точках перетину цих ліній то такий будинок швидше руйнується і енергетика в ньому інша ніж в тому що стоїть за межами цих ліній(про це пізніше в окремій темі ). А отже їх можна порівняти з близнюками, де мати і тато одні, один на одного схожі, а в середині різні. Так і будинки. Отже різні матеріали, різні форми, різні проекти все різне, але об’єднує всіх одне – кожен господар хоче побудувати один раз і надійно так, щоб не переробляти, і щоб до цього більше не вертатися , хоче побудувати так, щоб і наступним поколінням залишилось. Нажаль сучасні матеріали більше продумані по частині отримання прибутку, а по довговічності – ні. Більшість виробників не зацікавлені в довговічності свого товару, швидше навпаки, вони хотіли би, щоб ми ходили до них по матеріали, як по пиріжки, якщо не кожен день, то хоча би раз на рік. Тому якість більшості матеріалів сумнівна або близька до такої.
Тепер про друге значення цього слова, будівництво в політичному змісті цього слова. Ми вже будуємо державу Україну більше 20 років, а проекту й досі немає, ось і маємо, те - що маємо. Прийде один прораб, будуємо дерев’яний котедж (екологічно чистий будинок), прийде другий , будуємо в європейському стилі віллу (поверх того деревяного ) , прийде третій знову дерево, але вже поверх того європейського, ось і результат не забарився. Такого юродства світ ще небачив і тому це називають українською самобутністю. А якби мало бути по правилах будівництва ?
· Розробка концепції будинку (призначення, кількість проживаючих, особливі потреби мешканців).
· Створення перед проектної пропозиції
· Обговорення, внесення коректив та затвердження пропозиції
· Проектування .
· Підготовчі роботи.(Підведення комунікацій, влаштування доріг та інфраструктури, та інше)
· Земляні роботи.
· Зведення фундаменту, нульовий цикл.
· Перший поверх та перекриття .
· Другий і всі наступні в залежності від проекту
· Дах.
· Заведення комунікацій та влаштування систем життєзабезпечення.
· Внутрішні роботи.
· Здача в експлуатацію.
Ось так би мало виглядати, а як насправді?
По голій землі звели пару цегол поштукатурили, накрили дах з шиферу, і все, - Приймай український народе так довго плекану свою власну хатинку Вільну Україну. Та небагато людей схотіло так жити, і поїхало багато по світі, а ті що залишились , збурились, бо не такого життя хотіли і взяли головного проектанта та кількох прорабів поміняли. Прийшов новий проектант з новими прорабами проте все ломати не стали, зняли тільки дах , змінили шифер на метало черепицю (дуже дорого нам те обійшлося), і поки міняли ту черепицю так сварилися аж в ынших хатах чули. Проте скінчити дах не змогли і прийшлося їх замінити на інших, но тут ще цікавіше (чим довша казка, тим страшніша). Прийшли нові проектант і прораби і вирішили все по новому зробити . Зруйнували дах, стіни і почали думати що робити, а тим часом Нашому РОДУ холодно, голодно і дощик паде. Але потеплішає не тому хто плакати буде – Ой, бідний я й нещасний, холодно , голодно, нагодуйте мене, дайте стіни і дах мені, бо я Вас вибирав. А потеплішає тому - хто сам собі намалює свій проект, свого куточка, в цьому будиночку, нехай і за тих недосконалих правил що зараз є, і збудує СВОЮ УКРАЇНУ, СВОЮ КРАЇНУ. Прибере після будівництва зробить хай не євроремонт (до речі він дуже шкідливий , хоча ми всі його прагнемо) а нашу рідну просту штукатурку з вапном і повішає на своїх стінах свої ікони, зі своїми богами , а не модні картини з закордону (хоча в них нічого поганого не має , але й хорошого теж), і буде слідкувати за порядком в своєму куточку, і не дай боже комусь там насмітити або наслідити. Як правильно будувати, з чого і де, що і з ким, не має однозначно вірної відповіді, але є НАш РОД підскаже , допоможе , не залишить не покине в трудну хвилину (як зараз) отже ДАВАЙТЕ БУДУВАТИ УКРАЇНУ а не стогнати.
После того, что правительство сделало с народом, оно обязано на нем жениться. (Николай Фоменко)
Віталій Огієнко, Український інститут національної пам'яті.
Завдяки гетьману в суспільстві утвердилася концепція руського народу як третього (рівноправного із польським і литовським) народу Речі Посполитої: "Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного".
Наприкінці 2010 р. в Україні відзначили 440-у річницю з дня народження Петра Конашевича-Сагайдачного.
Петро Конашевич-Сагайдачий є найвідомішим і найславетнішим гетьманом Війська Запорізького до часів Богдана Хмельницького. Гетьманування Петра Сагайдачного (з незначними перервами з 1616 по 1622 рр.) стало цілою епохою в історії українського козацтва.
Маючи знамениту Острозьку Академію за плечима, П. Сагайдачний зробив величезний внесок в зміцнення позицій козацтва в Україні, а головне - в перетворення Війська Запорізького на виразника устремлінь українського народу та на потужну військову силу, з якою мусили рахуватися усі сусіди.
Сагайдачний - воїн-оборонець
Передовсім Петро Сагайдачний постає перед нами відважним полководцем та неперевершеним тактиком, генієм військової думки того часу.
На Запоріжжі, у цій «школі життя» Сагайдачний швидко здобуває високий авторитет: стає обозним та керує всією артилерією Січі, згодом очолює січове товариство - стає кошовим отаманом, а потім гетьманом Війська Запорозького. Розташована на межі християнського і мусульманського світів Січ стала природним заслоном проти татарських і турецьких набігів. Сагайдачний же почав не лише захищатися, а й організовувати походи на Крим і Туреччину.
Він реформує козацьке військо, на базі окремих загонів організовує регулярне військо з суворою дисципліною, розробляє стратегію та тактику антитурецької боротьби.
Морські походи під началом Сагайдачного, коли козацькі чайки з'являлися раптово у стін Стамбула та "скурювали мушкетним димом столицю турецького султана",- як писав сучасник, викликали справжній жах у ворога. І що найважливіше - козацький десант звільняв православних полонених, що томилися в тяжкій турецько-татарській неволі. Успішні морські походи 1616-1618 рр. на чолі із Сагайдачним стали прикладом сучасного військового мистецтва та посилили впевненість козаків у своїх силах. Продумана тактика і стратегія вкупі із майже міфічною хоробрістю та відчайдушністю стали дійсно непереможними.
Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував: що "на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті".
З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма значними походами - як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху і масштабів. Із запорозької січової гавані виходило іноді понад 300 "чайок", в яких розміщувалося до 20 тисяч козаків. Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції, керовані Петром Сагайдачним.
 |
| Козацька чайка. Креслення французького інженера Боплана. 1660-ті |
За свідченням сучасника, "не тільки на Чорному морі, а й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфору". Відомий італійський мандрівник П'єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: "Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати".
На Січі, на цій окраїні християнського світу ця незвичайна пасіонарність українського народу знайшла віддушину та не в останню чергу завдяки Петру Сагайдачному відповідну своєму часові організацію. Історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький зазначав: "Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний".
Не менш успішним ніж на морі був Сагайдачний у сухопутних кампаніях. Апофеозом козацької звитяги стала Хотинська війна 1621 р., коли козакам безупинно доводилося витримувати атаки в багато раз переважаючої турецької армії, відчайдушно контратакуючи. Сагайдачний безпосередньо брав участь у бойових діях, незважаючи на поранення напередодні отруйною татарською стрілою.
Без перебільшення, перемога під Хотином врятувала Польшу та Україну від турецького поневолення, а Сагайдачний відіграв у цьому головну роль. Вірменський хроніст Авксент писав з цього приводу: "Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу здобуто лише завдяки Богові й запорозьким козакам".
 |
| Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Войська єго королівської милості Запорозького. Портрет 1622 року. Гравюра з книги К.Саковича "Вірш на жалосний погреб Зацного Рицера Петра Конашевича Сагайдачного". |
Сам перебіг кампанії 1621 р. засвідчив, що козацьке військо, яке налічувало 40 тисяч чоловік і становило половину війська Речі Посполитої, фактично було самодостатньою силою, здатною вирішувати будь-які військові завдання. Петро Сагайдачний як полководець, здобував перемоги виключно не стандартними, на той час, рішеннями. Сутність його оброни була у використанні тактикики наступальності, раптовості, нічного бою й превентивності атак, до речі, випробувану в багатьох успішних морських походах.
Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту.
Не слід забувати, що саме Петро Сагайдачний чи не першим у військовій тактиці активно застосовував проти супротивника тактику засадних та зустрічних боїв, коли нечисленні загони добре вишколених козаків нападали на маршеві колони супротивника, переважаючого у десятки разів і вносили безлад і паніку у його лави.
Взагалі, військова стратегія і тактика Сагайдачного була розрахована на ведення бойових дій в умовах чисельної переваги супротивника, при чому вирішальний удар завжди наносився миттєво й у найслабкіше місце. Не можна не відзначити й високу мобільність козацького війська, яке багато разів зупиняло наступ турецько-татарських орд результативними ударами по їхніх тилових комунікаціях.
Динамічна й гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, неповороткій тактиці польського війська, була вирішальним фактором у цій блискучій перемозі, яка принесла козакам європейську славу.
Сагайдачний - політик
Сагайдачний був непересічним політиком та дипломатом, який дивився на роки вперед та вибудовував як в межах України так і закордоном довгострокові дипломатичні комбінації. Він наполегливо й неухильно проводив свою політичну лінію, дотримуючись чіткої позиції щодо польського короля, магнатів та шляхти. "Політик великий і справний", як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатію для утвердження і проведення своєї лінії.
Сагайдачний боровся за розширення козацького реєстру та в інший спосіб намагався легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію, розширити козацькі права, вивести польські війська з України, встановити релігійне рівноправ'я та визнати вищу православну ієрархію. Він розумів, що кожен, навіть невеликий поступ у цьому ділі сприятиме посиленню позицій козаків в обороні прав народу українського народу та православ'я. Вперше за Сагайдачного козацтво формує свою політичну програму, в якій виходить за вузько станові інтереси. Утворюється спілка козацтва, міщанства й духовенства.
Саме в цей час відбувається активне формування національної української спільноти з її чітко вираженими географічними кордонами.
В цьому Сагайдачному також належить визначальна роль, адже саме Сагайдачний знову залучив Київ в орбіту майбутньої нової Української козацької держави. При ньому Київ знову стає політичним осередком нової України.
Історик М. С. Грушевський писав, що вже сучасники дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного, визнавали загальноукраїнське значення його діяльності.
"В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя... Сагайдачний відкрив тим нову добу в історії українського життя".
Не в останню чергу завдяки його діяльності в тогочасній суспільній свідомості утверджується бачення козацтва як символу слави руського народу, "щита" християнського світу проти невірних, що урівнювало українців з іншими народами, утверджувало "чуття власної сили, гідності, унікальності та надійності свого історичного фундаменту".
 |
| Петро Сагайдачний - гетьман. Малюнок ХІХ сторіччя |
У середовищі козацької спільноти завершується формування погляду на себе як на "політичний народ", рівноправний зі шляхтою, котрий виступає легітимізованим виразником і захисником прав та свобод "нашої руської нації". На зміну старій княжій аристократії утверджується нова провідна суспільна еліта - козацька старшина на чолі із Петром Сагайдачним.
Поняття "руський народ" набуває "термінологічної конкретності", позначаючи мешканців територій, історично пов'язаних із Київським та Галицько-Волинським князівствами княжої доби.
Формується погляд на цей "народ" як на самодостатню політичну спільноту, чиє існування санкціонується божим промислом у непереревній тяглості віри і Церкви. При цьому козацтво починає визнаватися нарівні із шляхтою невід'ємною складовою ланцюга тяглості й легітимації народу.
Утверджується концепція руського народу як третього (рівноправного із польським і литовським) народу Речі Посполитої.
"Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного", - зазначалось у проханні православної шляхти (не козацтва!) до сейму 1623 р.
Сагайдачний надав козацькому руху інтелектуальної глибини, міцно пов'язавши його із захистом православ'я, яке після Брестської Унії 1596 року було оголошено поза законом. Селянство, міське населення, козаки, значна частина православного духовенства і української шляхти виступили проти унії, що призвело до подальшого загострення соціальної, політичної, ідеологічної конфронтації, яка досягла особливої гостроти в перші десятиріччя XVII ст., а в 30-ті роки боротьба проти унії стає одним із гасел козацько-селянських повстань.
Одразу ж після Брестського собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. З усім двадцятитисячним Військом Запорозьким він вступив до Київського (Богоявленського) братства - важливого культурного центру України, яке виступало проти Унії.
Маніфестаційний вступ усього війська до братства, яким запорожці продемонстрували солідарність із його програмою, а також те, що беруть його під свій захист, був виявом величезної політичної ваги, який сприяв популярності організації в широких народних масах, високо підніс авторитет братства, а водночас оберігав його від репресій.
Не можна не згадати ще один акт, а саме висвячення під захистом козацької шаблі православним Київським митрополитом Іова Борецького і єпископів - що відновило знищену унією православну ієрархію. Це відбулося за ініціативи Петра Сагайдачного і означав без перебільшення порятунок православної церкви та її вірних від духовного та морального занепаду. Очевидно, Сагайдачний чудово усвідомлював важливість опертя козацької шаблі на ідею та віру.
Він зробив незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок - поставив зброю на охорону культури. Таке поєднання зробило із козацької військової сили справді політичну потугу та могутній притягальний центр для українського населення.
Сагайдачний - меценат і покровитель освіти та культури
Сагайдачний навчався в Острозькій школі - центрі тогочасної української вченості інтелектуального й духовного життя. Цей навчальний заклад був визнаним в Україні культурним та освітнім центром, де молодим людям прищеплювалося розуміння значущості духовних цінностей свого народу.
Згодом він потрапляє до Львівської братської школи, де зустрічається з Іовом Борецьким, з яким підтримував зв'язки до кінця свого життя. Дружба з Іовом Борецьким пізніше переросла в політичний союз, який відіграв вагому роль в українському релігійному і політичному житті.
За сприяння Сагайдачного було засновано школу при Київському братстві, що згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію.
Впродовж усього життя він допомагав освітнім та культурним центрам матеріально, за заповітом залишивши майже все своє майно й гроші Київській, Львівській і Луцькій школах "на науку і виховання бакалаврів учених дітям християнських за чим би наука тривати могла вічні часи".
Джерело: офіційний сайт Українського інституту національної пам'яті.
Ростислав Павленко
Події 24 серпня в Києві засвідчили: в Україні з’являються ознаки того, що ситуація може розвиватися за сценарієм пробудження та організованої дії суспільства. Ще важко судити, коли саме і в який спосіб суспільство «прорве» стан справ, який нікого не влаштовує. Однак процес пішов, і намагатися зупинити його силою небезпечно для влади. Організований протест можна відвернути надзвичайним насильством – масштабу більшовицького терору або подій на площі Тяньаньмень у Пекіні, але в українських очільників немає на це ані можливостей, ані ресурсів, ані авторитету (навіть серед силових структур, які мали б відповідні накази виконувати). Протесту також можна запобігти, «відкривши» режим: відмовившись від закручування гайок, припинивши політичні репресії, створивши для людей легальні канали захисту своїх інтересів як у бізнесі, так і в політичному чи громадському житті, але це потребує від керівництва держави свідомого руху в напрямку, протилежному до того, яким воно йшло останні півтора року.
Революційна ситуація
Американський суспільствознавець Джеймс Девіс ще в 1960-х звернув увагу на закономірність, яка притаманна практично всім революціям. Вони настають зазвичай не тоді, коли ситуація постійно погіршується, бо люди в такому разі здебільшого переймаються виживанням. Недарма знедолений люмпен, який тяжко працює за «біологічну норму», – запорука безпеки олігархічних режимів. Натомість якщо в суспільстві з’являється надія на краще й громадяни з активною позицією розуміють перспективи самореалізації – і раптом вони руйнуються, масові протести й навіть революції стають цілком реальними. Суперечність між очікуваннями і дійсністю може викликати в багатьох апатію і зневіру, однак з часом в активної частини населення формується думка про те, що «треба щось змінювати». Якщо вони не знаходять легальних механізмів захисту своїх інтересів, створюється ґрунт для протестів. Опитування громадської думки в Україні фіксують швидке розчарування людей у нинішній владі і зростання протестних настроїв. Розмивається навіть електоральна база нинішнього керівництва країни у «своїх» регіонах, не кажучи вже про столицю, від початку налаштовану до нього щонайменш скептично. Більшість молоді готова до акцій протесту, а в інших вікових групах цей показник ненабагато нижчий.
Влада пиляє гілку
Невиконання можновладцями передвиборчих обіцянок підриває довіру до них; тим більше що падіння рівня життя українців відбувається на тлі демонстративних витрат влади на своє благополуччя і розкіш – від спецлікування до вертольотів. Вона перетворює на опонентів чи навіть ворогів верстви, які здатні стати основою для опору: бізнес потерпає від здирництва і зазіхань на власність, студенти – від сваволі керівництва вишів, що з подачі профільного міністерства вигадують дедалі нові способи обмежити їхні права та стягнути кошти. Утиски свободи слова і політичні репресії налаштовують проти очільників держави «формувачів думок»: журналістів, експертів, знакових для певних галузей особистостей. З історії 2004 року (а раніше – з досвіду оксамитових революцій у Центральній Європі) відомо, що, навіть поставивши таких громадян на службу, режим не може бути впевнений у їхній лояльності, якщо суспільство відмовляє владі в довірі й активно заявляє про це.
Таке поєднання настроїв і позицій, обтяжене власними помилками влади, небезпечне для неї. Достатня кількість громадян, здатних до активних дій, не бачать іншого виходу, ніж тиснути на керівництво держави. Таких людей стає дуже багато, і походять вони з надто великого кола різних соціальних груп, аби їх можна було просто задушити чи залякати. Наступним етапом стане їхня самоорганізація, яка виллється в постійний масовий тиск на владу. А низький рейтинг останньої означає, що її нікому буде захищати.
Це твердження стосується також і тих, хто вважається опорою режиму, зокрема правоохоронних і силових органів. Вони також складаються з людей, які відчувають на собі і умови життя, і ставлення до них у суспільстві. Будь-яка влада спирається не тільки на силу, а й на згоду достатньої кількості людей визнавати її. Як тільки абсолютна більшість громади відмовляє їй у такій згоді, падіння стає питанням часу.
Роль політичної опозиції
У прогнозах щодо майбутнього України чимало уваги приділяється політичній опозиції – політикам і партіям, які є альтернативою чинній владі. За ідеєю, вони мали б очолювати протест, домагатися її зміни. На словах так і відбувається. Однак процеси в суспільстві засвідчують, що політична опозиція не виконує своїх функцій.
Незважаючи на гучні гасла, опозиційні партії не спромоглися на системні мобілізаційні дії навіть серед киян. Утім, мітинг, скажімо, у День Незалежності зібрав до 10 тис. учасників. Їх могло би бути більше, але за відсутності мобілізаційної здатності політиків і наявний результат є показовим. Тим більше що зібралися не маргінали чи проплачені «майдан-арбайтери» (їх завжди добре видно; тож політичним силам, які збираються і далі на них ставити, треба або відмовлятися від цієї практики, або готуватися до електоральних втрат). 24 серпня на протестний мітинг у Києві вийшли здебільшого люди зрілого віку, які здатні спокійно оцінювати ситуацію, не піддаватися на провокації, але за потреби діяти рішуче. Вони є основою принципових зрушень, подібних до оксамитових революцій.
Понад те, будучи залученими до суспільно-політичного процесу, ці люди менш схильні вірити обіцянкам політиків і «відпускати» їх, залишивши без контролю. Тож можна сподіватися, що, коли українське суспільство остаточно прокинеться (якщо відзначені тут тенденції набудуть подальшого розвитку), владу безвідносно до кольорів очікуватиме пильний контроль громади.
Це не означає, що політична опозиція не потрібна. У будь-якому випадку доведеться діяти і на політичному полі. Однак у разі пробудження суспільства політики не «ведуть за собою націю», а виконують належну їм роль: представництва, участі у виборах, організації політичних заходів. Але завжди пам’ятаючи, що цілковитої свободи від суспільного контролю вже не буде.
Вибір шляху
В Україні поки що з’являються лише перші пагони, з яких може вирости повномасштабний організований протест. Спроби їх затоптати лише заженуть проблему всередину – і громада вибухне згодом, коли з’явиться привід для мобілізації, але тоді переговорів та компромісів не буде.
Намагання «забалакати» протест, використати потенціал суспільства для реалізації короткострокових цілей нинішніх опозиційних діячів призведуть до відчуження громадськості й політиків як таких, що загрожує хаотичністю змін і створенням поживного ґрунту для того, щоби його результатом скористалися негідники, як було в 1990-х.
Відтак уже протягом найближчих місяців конкретний перебіг змін, які визрівають в Україні, визначатиметься поведінкою кожної з дійових осіб, від яких залежать конструктивність і змістовність суспільно-політичного процесу. Якщо влада запропонує громадянам діалог, а не ховатиметься за міліцейськими щитами, то ще матиме шанс залишитись учасником української політики, принаймні завдяки підтримці свого «ядерного електорату». Якщо політичній опозиції вдасться налагодити контакт із суспільством і стати провідником його інтересів, а не лише борцем за власне місце у владі, вона зможе розраховувати на переконливіші результати, ніж просто підтримку своїх нинішніх прихильників. Зрештою, якщо українська інтелектуальна, ділова та громадянська протоеліта спроможеться стати повноцінною елітою: запропонує програму дій і виробить механізми контролю влади (безвідносно до персоналій та партійних кольорів), аби змусити її цю програму виконати, суспільний протест зможе нарешті привести до системних змін у країні.
Сергій Грабовський.
Може, за ним сьогодні стоїть навіть іще менше рядових громадян – це якщо провести справді чесні вибори
у певних регіонах країни, де таких виборів за великим рахунком, крім 1991 року, ніколи й не було.Не
здобувши нових виборців, крім хіба що частини колишніх «противсіхів», для котрих Янукович – це
рятунок від «гламурного фашизму Тимошенко», нинішній господар резиденції на Банковій у Києві стрімко
втрачає своїх прихильників – і неминуче втрачатиме їх надалі.
Такі висновки випливають як із проведених за останній час соціологічних досліджень, які зафіксували
істотне падіння популярності Віктора Януковича та підтримки його дій, так і з поведінки та заяв самого
мешканця заповідного у недавні роки Межигір’я. І чи не передусім – із його дій та заяв напередодні Дня
Незалежності і під час самого свята.
Страх перед народом і перед істино Що може об’єднувати дві події, які не сталися: військовий парад у
Києві на 20-річчя відновлення української незалежності та виступ Віктора Януковича на П’ятому всесвітньому
форумі українців? Економія коштів? Завантаженість гаранта Конституції роботою над плануванням та
проведенням реформ? Як видається, спільний знаменник у цих планованих, але нереалізованих акціях один:
страх очільника Української держави перед українцями, перед їхніми спонтанними діями. Страх, який
глибоко вкорінився у його підсвідомості ще з моменту «яєчного теракту» восени 2004 року в Івано-
Франківську. І не тільки перед українцями. Спостерігачі відзначили, що під час церемонії покладання вінка
та квітів до пам’ятника Святому рівноапостольному князю Володимиру, яка стала одним із ключових моментів
святковихурочистостей, Віктор Янукович тримався на відстані кількох метрів від цього вінка, мабуть,
пригадуючи торішній інцидент біля пам’ятника Невідомому солдатові...
Та головне в цьому не чиїсь особисті переживання, хай вони навіть як на главу держави виглядають смішно,
а зміст та резонанс тих чи інших учинків. Участь у параді на честь ювілею відновленої незалежності – висока
честь для всіх військовиків, від рядових до генералів. Цієї честі військовики були позбавлені, тоді як
офіційна мотивація скасування параду є («економія бюджетних і соціальних виплат») вкрай непереконливою
на тлі чергового ремонту низки президентських резиденцій по всій країні та побудові вертолітних майданчиків
біля них. І що думатимуть і говоритимуть армійці про свого Верховного головнокомандувача? Чи це його не
цікавить? Що ж стосується нинішнього Всесвітнього форумуукраїнців, то він став першим, на якому був
відсутній президент. Тож не дивною є реакція значного числа учасників зібрання з-за кордону:
«Це не наш президент».
А от перед ретельно відібраними учасниками урочистого засідання в палаці «Україна» (який влада
демонстративно, всупереч традиції, не надала для Всесвітнього форуму українців) Янукович виступив із
ледь не програмною промовою. Значна її частина – чи не вперше у виступах Віктора Федоровича – була
присвячена критиці більшовицького тоталітаризму та імперського деспотизму, звеличенню українських
державницьких традицій та боротьби за свободу.
Що цікаво: переважна більшість «твердокам’яного» електорату чинного глави держави дивиться на світ
інакше. Для цих людей радянська доба, її реальні чи міфічні досягнення, орієнтація у всьому на Москву
були і залишилися альфою й омегою світогляду. Чи схвально сприймуть ці виборці антикомуністичну та про
демократичну риторику свого обранця? Чи для них різні слова, мовлені у Києві, - це тільки пустопорожній
ритуал, а головне – щоби президентом був «свій хлопець», «земляк»? Видається, далеко не всі з цієї
категорії виборців (а серед них вистачає принципових противників української незалежності) відчують
задоволення від антикомуністичних та антиімперських інвектив, якими насичений виступ.
Хоча, звичайно, інша частина виступу – присвячена подіям уже ХХІ століття – сповнена зовсім іншого пафосу.
Мовляв, усе було добре, як тільки я став прем’єром, 2003-04 роки мали стати міцним фундаментом
позитивних змін, аж тут понавилазили невідомо звідкіля різноманітні демагоги й популісти, одне слово,
помаранчеві. В результаті аж п’ять років Україна втратила, підвів підсумок глава держави, очевидно,
забувши, що за цей час вона стала членом Світової організації торгівлі, випередивши в цьому Росію, та
ввійшла до числа провідних експортерів зерна на світовому ринку. Що ж стосується демагогії, то Віктор
Федорович вочевидь забув свої численні заяви про те, що українська економіка не витримає підвищення
цін на газ спершу до 160, а потім – до 250 доларів за тисячу кубометрів...
Але так чи інакше, щонайменше третина виборців, почувши ці пасажі, де чимало перекручених фактів, де
жодного слова про встановлене Верховним Судом викривлення народного волевиявлення, де навіть
вбивство Георгія Ґонґадзе назване «трагічною загибеллю» (можна подумати, що він під автомашину потрапив
чи бурулька на нього впала), також матиме підстави сказати: «Це не наш президент».
І тут не порятують розлогі пасажі про реформи, подолання кризи, соціальну відповідальність влади і боротьбу
з корупцією – хоча б тому, що всі знають: президент США має одну заміську резиденцію, а президент
України – значно більше (точно невідомо: одні кажуть – 12, другі – 15, треті – аж 20).
Президент без електорату?
1994 року Леонід Кучма, ставши президентом України за переважної підтримки проросійського та
прорадянського електорату, одразу різко змінив майже всі свої ідеологічні орієнтири, задекларувавши
зміцнення Української держави (замість тісної інтеграції з Росією), радикальні ринкові реформи (замість
посилення державного патерналізму) та орієнтацію на Європу (що вилилося у входження до Ради Європи та
партнерство з НАТО). Цим самим Кучма пожертвував більшою частиною свого електорату в ім’я підтримки
з боку активних політичних і громадських сил, налаштованих на реформи.
Ясна річ, реформи ті були непослідовними і нерідко неефективними – але все ж певний прогрес у зміцненні
держави був наочним. І початок виходу з економічної кризи та формування нового, вже пострадянського
середнього класу припадає на президентство Кучми – до речі, якраз на часи діяльності уряду Віктора
Ющенка-Юлії Тимошенко. Та зрештою позитиви виявилися перекресленими в останні роки президентства
внаслідок дуже високого рівня корупції, вбивства Ґонґадзе, «касетного скандалу» та спроб знищити свободу
слова і політичної діяльності, побудувавши поліцейську державу.
Але Леонід Кучма та його оточення до певного моменту все ж дбали про дотримання, бодай часткове,
демократичних процедур і про підтримку з боку найпоступовішої частини українських громадян – також бодай
часткову. А от Віктор Янукович та його оточення цим, схоже, не переймаються.
Бо ж хіба можна сприйняти всерйоз, скажімо, риторику про «остаточний розрив з радянським минулим та
його деформованими практиками врядування» з боку того, хто підписав закон про використання прапору
СРСР (під псевдонімом реально неіснуючого «штурмового прапора») під час офіційних урочистостей? Не
менш веселу реакцію викликають і заяви на кшталт: «Я оголосив війну корупції, і наголошую – це не просто
гасло. В цій війні не буде «своїх» та «чужих». І хто ще не зрозумів – відчує, як-то кажуть, на своїй власній
шкурі вже найближчим часом».
Звучить гарно, але чи не краще замість таких заяв просто надати пресі реальний, а не висмоктаний із пальця
кошторис свого власного дня народження – звідкіля там взялися значно більші гроші, ніж президент України
міг заробити за цілий рік чесної праці?
Ну, а щодо вільного розвитку бізнесу, стабільності і виправданості податків, соціальних реформ і
справедливого правосуддя (які гучно задекларовані у святковому виступі перед обраною аудиторією)
чимало цікавого (і дуже цікавого) можна прочитати у ЗМІ – навіть у тих, які не є опозиційними...
От тільки якими методами утримуватиме владу президент без електорату?
После 24 августа украинцы увидели всю реальную политическую сущность тех, кто захватил в Украине власть. Индивиды, что не единожды нарушали не только Конституцию Украины и законы, но и элементарные моральные нормы, теперь во всю кричат о том, что все остальные должны придерживаться закона. Правда, не совсем понятно, в чем состоят нарушения граждан, когда они выходят на мирные акции протеста. Тем не менее, для режима Януковича подобные гражданские позиции - это уже нарушение закона. ЕГО ЗАКОНА - о неповиновении почти царю.
