спочатку трішки відступає назад... даючи марну надію, махаю ручкою десь в далині...і ти вже починаєш радуватися, невже пощастило, невже на цей раз пронесло, і все буде добре...та даремно, не потрібно вірити її обміну, маленькій хитрості... через хвилини вона виникає прямо перед обличчям , дивиться в очі, так лагідно , цим страшним поглядом із жовтим вогнем...хватається за виски і повільно починає здавлювати... і ці хвилини здаються просто вічністю, встигаєш зметнутися, до небес з молитвою і до пекельних воріт з прокльонами... біль , лавиною, луною несеться по всьому тілу, криком повертається назад до висків, але не може нічим допомогти... зачекалися на тебе..... головна біль...
Життя неможливе без кохання,кохання неможливе без болю,біль неможливий без рани,рана неможлива без насилля,неважливо,духовне воно чи фізичне,але воно веде за собою сльози,думки про самогубство і,невдовзі,сам акт суїциду. Дуже часто виникає питання «Навіщо ми живем?».Я ні разу не чула гідної відповіді на нього. Ми народжуємось,ростемо,вчимося,закохуємось,одружуємось,спимо,народжуєм дітей,старієм,бачим внуків,помираємо.. Але іноді наше життя здається таким жалюгідним,пустим.. Чому все так? Зараз дуже модним є різати вени. Дуже часто зустрічаються підлітки,особливо-дівчата,які хоча б раз різали себе.. Навіщо?... Фізичний біль - можливість приглушити душевний. Коли з порізаної вени на холодну підлогу ванної кімнати капає багряна кров…Густа,солонувата,тепла кров темно-червоного кольору…ти маєш змогу забутися. Ти вже не думаєш ні про зраду,ні про пустоту,самотність.. ти думаєш тільки про холодне залізо-лезо у твоїй руці,про звук крапель крові,що капає на підлогу. Повільно … Кап – кап – кап… «Н і ! Стоп! Я не хот іла помирати ! Я лише намагалась забути свій душевний біль..» - думаєш ти. Швидко стаєш на ноги,біжиш до раковини,по дорозі викидаєш лезо. Миєш рану. Вона пече,кров не перестає текти. Так,саме текти,вона вже не крапає,а ллється,як і сльози із твоїх очей. Рука терпне. Ось ти вже не відчуваєш пальців – вони ніби оніміли,а коли намагаєшся поворухнути ними,в районі порізів з`являється дивне і дуже страшне відчуття – тобі лоскотно…Ти боїшся.. З ванної кімнати,не закриваючи воду,ти біжиш до аптечки,знаходиш там бинт. Хаотично перев`язуєш рану. Ти вже не просто плачеш од болю,ти кричиш од страху-що ж тепер буде. Рука заніміла. Бинт на руці став темно-кривавого кольору. Страшно…Боляче…Образливо.. Ти трохи заспокоюєшся.. Сльози потихеньку висихають,ти просто хаотично схлипуєш час од часу…Відходиш назад,натикаєшся на стіну…Повільно,наче пожовклий лист восени,ті сповзаєш по ній…Сідаєш на підлогу,схлипуєш…Декілька хвилин ти сидиш,не видаючи ніяких звуків,емоцій,навіть думок… Чуєш цокання годинника,воно дратує,нагадує про час,реальність,життя…Ти повертаєшся в більш-менш нормальний стан,підводишся з підлоги... «Скоро прийдуть батьки…Треба прибрати.. Якщо вони це побачать,їм буде боляче..» - думаєш ти… Йдеш на місце,де щойно намагалась покінчити з собою,прибираєш,закручуєш воду,витираєш кров з підлоги,зі стінок ванни,з холодного леза. Воно й досі приваблює тебе. Холодне,закривавлене,блискуче і неймовірно гостре залізо…Але тепер ти зупиняєш себе,витираєш його від крові,відносиш до кімнати,кладеш за улюблену іграшку – ховаєш… Так,ти його не викинула,а саме заховала. Просто ти знаєш-фізичний біль приглушає душевний,якого в твоєму житті дуже багато.. Занадто багато для 14-ти річної дівчинки… Тебе завжди тягнуло до гострих предметів – лезо,ніж,шматочок розбитого скла…Це все – арсенал,що супроводжує майже все твоє життя…А ще твоє життя одвічно супроводжує смуток,біль,зрада… Сьогодні ти бачила його в обіймах своєї подруги.. Боляче.. Ти майже звикла до зради,але ця була найболючішою…Ні,вона не була твоєю кращою подругою,та й з ним ви не були офіційно разом.. Він був минулим.. Але такий ніжний,солодкий,збуджуючий спомин… Літо. Річка. Галаслива компанія…Він трохи випив,але не був п`яним…Ви майже не були знайомі…Але були так близько…Ти й сама не помітила,як опинилась в його обіймах,ще хвилина,й він ніжно зриває з твоїх вуст солодкий поцілунок… «Ваше» дерево.. На ньому було вирізьблене сердечко…Ні,його викарбували не ві,але воно було таким рідним,знайомим. На твоїм серці напевне назавжди лишаться ці рубці – залишки серця на дереві,залишки кохання в твоїй душі… Ви були так близько.. так ніжно…Ти нікого і ніколи не цілувала,як його…Хто знає,можливо ти ще будеш так цілуватись,як тоді…Та навряд…Тобі здавалось,що ви – це не «Ти» і «Він»,а саме «Ви»…Але тепер ти розумієш,що ні…Можливо,він чогось злякався – він боїться серйозних відносин,відповідальності…Він напевне хотів порозважатись…Защеміло серце… Тепер його не повернути і ти це знаєш,але так болить серце,душа…Тепер ти виниш у всьому лише себе,хоч розумієш,що все набагато простіше – ти не була йому потрібна…Але ці очі,цей погляд,ці руки,губи,волосся – темне і густе.. Та посмішка навік закарбується у пам`яті…Залишаться і ті слова,що болючим лезом ріжуть тебе зсередини,щораз коли ти згадуєш… Серце рветься на шматочки…Такі чотирикутні шматочки з пошарпаними краями,обведеними чорним маркером…десь у кутку без діла валяється скотч…Взяти б його і склеїти цих засланців до купи,але заважає пам`ять – тобі боляче навіть поворухнутись в цій клітці з колючого дроту,що обвив тебе з усіх боків спогадами… А вона…Твоя «подруга»!...Вона чудово знала,як ти до нього відносишся.. І зрадила…посміялась.. Що ж,ти помстишся!.. Ще декілька хвилин тому ти через неї і нього хотіла покінчити з собою…Ще б трохи,і ти б це зробила…Ти дивишся на перев`язану руку…Вона болить…Бинт на ній став багряний…Ти з болем і ненавистю відвертаєш голову від руки… Тепер в твоїх очах ненависть,бажання відомстити і лише одне питання: «…Чому саме вона?Чим я гірша?...»…Ти помстишся…Треба лише трохи почекати… І коли ти стала такою жорстокою?...Сама не знаєш… Кожна дівчина по суті – янгол,але коли їй відрізають крила,їй доводиться літать на мітлі…. (_КоШеНяТкО_)
Болить серденько, журиться дух.
Очі заплакані, мозок напух.
Не тримаю нещасні болі…
Йдіть на волю!..
Залишіть мене, я не ображусь.
Ідіть та знайте, я не поскаржусь.
Голос не хоче говорити…
Дайте попити…
Нап'юся отрути і скоро вмирати.
Дарма жити – не вмію брехати.
Мрію спати у вічному сні…
Прошу, заберіть…
Обіцяю, навчуся правильно жити
І всім серцем-душею любити!
Тільки дайте Вашу волю…
Опущу зброю…
*****
Склоняються руки в часі розлуки.
А Ви забираєте інші чесні життя!
Мені ж нема каяття!..
І все-таки нап'юся…
но не каждый человек может выключить боль по своему желанию, а таблетки не всегда эфективны....как вести себя с болью правильно? ответ на этом видео.
http://verkoviva.blogspot.com/2012/10/blog-post_12.html
