ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG   НАРКОМ ВНУТРІШНІХ СПРАВ СРСР МИКОЛА ЄЖОВ, НА СОВІСТІ ЯКОГО — КРОВ СОТЕНЬ ТИСЯЧ ЖЕРТВ. СТАЛІНСЬКА М’ЯСОРУБКА ЗНИЩИЛА І ЙОГО

Нинішнього року виповнюється 75 літ від початку Великого терору 1937—1938-го — другої після Голодомору 1932—1933 рр. більшовицької акції в Україні, спрямованої на винищення уцілілого від Голодомору селянства, а також інтелігенції й усіх національно-патріотичних сил. Цю публікацію про Великий терор підготовлено за книжкою «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.», яку видали у 2010 році Німецький історичний інститут у Москві та Німецьке науково-дослідницьке товариство. До книги увійшло 243 документи про репресії, що надані Галузевим архівом Служби безпеки України в той час, коли її очолював до 2010 року Валентин Наливайченко, а також коментарі істориків.

ПОЧАТОК

2 липня 1937 року Йосип Сталін телеграмою повідомив народного комісара внутрішніх справ Миколу Єжова і регіональних керівників Комуністичної партії про початок великої кампанії зі знищення і ув’язнення 270 тисяч радянських громадян, переважно в Українській РСР. Розпочався Великий терор 1937 року. Сталін вимагав у п’ятиденний термін подати до Центрального комітету Комуністичної партії число осіб, які будуть розстріляні в регіонах, а також склад «трійок», які здійснюватимуть репресії.

4 липня 1937 року народний комісар внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський наказав начальникам обласних управлінь НКВС до 6 липня скласти списки осіб, які будуть розстріляні, а 7 липня доповісти йому про число осіб, визначених до страти. 10 липня І. Леплевський доповів М. Єжову, що в УРСР виявлено 23 936 осіб, до яких будуть застосовані репресії. Також він просив вказати дату, коли слід розпочати розстріли. 13 липня було визначено 45 оперативних груп НКВС, яким доручалося проведення репресій в областях (Українська РСР мала в 1937 році сім областей і Молдавську автономну республіку).

21—23 липня до Києва надійшли телеграми з областей про визначення осіб, яких потрібно розстріляти: Харківська область — 2 000, Вінницька — 479, Одеська — 653, Дніпропетровська — 1 500.... У відповідь Москва визначила, що мусить бути розстріляно 10 тисяч осіб, але ця кількість (ліміт) на прохання місцевих каральних органів було збільшено до квітня 1938 року, коли ліміт на розстріл сягнув майже 120 тисяч осіб. 28 липня на нараді в НКВС УРСР було визначено, що на виконання акції буде мобілізовано 5 000 активістів НКВС в середньому на 10 днів з платою щодня по 7 рублів на кожного. Начальник відділу Матвій Герзон затвердив цей план, а відповідальний за місця ув’язнення Абрам Вольфсон повідомив, що в’язниці спроможні розмістити «за умов черговості при вилученні» 40 тисяч осіб.

30 липня М. Єжов наказав розпочати репресії 5 серпня 1937 року і закінчити за чотири місяці. У наказі йдеться мова про те, що всі «ворожі елементи підлягають негайному арешту, і після розгляду їхніх справ на трійках — розстрілові». Було категорично застережене «повне збереження у таємниці часу і місця виконання вироків». За статистикою НКВС в УРСР розстріляно в 1937 році 72 683 особи. Ще більша кількість арештованих потрапила до виправно-трудових таборів Сибіру і Крайньої Півночі.

Таємниця Великого терору ретельно охоронялася в СРСР. Але «імперії зла» не стало, і Німецький історичний інститут у Москві і Російська політична енциклопедія видали у 2010 році російською мовою двотомник «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.».

У назві наведено цитату з промови Микити Хрущова на пленумі Московського міського комітету Комуністичної партії 14 серпня 1937 року. Двотомник відкривається подякою колишньому (до березня 2010 року) керівникові Служби безпеки України Валентину Наливайченку за всебічну підтримку проекту дослідження масових репресій в Україні та надання документів з Галузевого архіву СБУ. В упорядкуванні книги, крім німецьких істориків, брали участь українські дослідники Ольга Довбня, Сергій Кокін, Ірина Смирнова і Олексій Тепляков з Росії.

У двотомнику повністю наведено 450 документів, вказано біографічні дані згаданих осіб, а також прокоментовані етапи акції.

Варто зауважити, що на сьогодні двотомник є найновішою публікацією документів і статистичних матеріалів каральних органів, що стосуються Великого терору в Українській РСР.

ЯК МОСКВА ГОТУВАЛА ТЕРОР

На місцях спочатку не збагнули масштабу Великого терору. І. Леплевський 10 липня 1937 року писав М. Єжову: «Дані про Донбас і Дніпропетровськ очевидно применшені. Відповідні вказівки цим областям зроблені». Наляканий цим попередженням, перший секретар Донецького обласного комітету Комуністичної партії Едуард Прамнієкс того ж дня телеграфував до Й. Сталіна: «Числа повідомимо через кілька днів».

Перший секретар Дніпропетровського обласного комітету партії Натан Марголін повідомив, що число призначених до «першої категорії» (так були закодовані розстріли) збільшилося в 10 разів — 2 500 осіб проти 234-х у першому списку. Після цього з місць надійшли прохання про збільшення числа осіб, яких дозволялося розстріляти, зокрема додати служителів Церкви. Остання вимога була викликана ще й тим, що всесоюзний перепис населення 1937 року засвідчив велике число віруючих — 56,7 відсотка. НКВС Української РСР наказав «розпочати рішучі дії з ліквідації церковників і прихильників сект».

10 липня 1937 року з Києва був розісланий дозвіл трійкам «розпочати працю». Це стривожило Москву. Ініціативу Києва було скасовано, Москва повинна була навчити виконавців певним правилам терору, щоб їхню діяльність не розголосили за кордоном, як це сталося у випадках під час Голодомору 1932—1933 рр. в Україні.

16 липня 1937 року в Москві відбулася конференція, де М. Єжов і його перший заступник Михайло Фріновський докладно проінструктували її учасників про ліміти розстрілів, проведення арештів, дотримання таємниці, порядок звітності. З Харкова і Вінниці надійшли прохання додати до числа репресованих ще й «учасників повстанського опору радянській владі». Москва погодилася, бо в Україні колишні повстанці складали значний відсоток населення.

Усі деталі каральної кампанії були враховані у наказі М. Єжова № 00447, спрямованому на «остаточне вирішення проблеми внутрішніх ворогів Радянського Союзу». Там зазначалися прізвища членів 64-х «трійок», які мали стати головними виконавцями репресій. «Трійки» збиралися вночі і розглядали лише списки арештованих. Жодного в’язня на засідання «трійок» не викликали, вирок не оскаржувався і виконувався негайно. Зазвичай вирок приреченим не оголошувався. Для збереження таємниці було впроваджено визначення: «10 років виправних робіт без права листування». Насправді — розстріл. Лише після 1945 року сім’ям страчених стали повідомляти, що їхній родич помер в ув’язненні від вигаданої для нього хвороби. Ця брехня стала відомою лише у 1989 році.

30 липня 1937 року наказом № 00447 М. Єжов доручив з 5 серпня розпочати акцію «з репресування колишніх куркулів, активних антирадянських елементів і кримінальників». Чорна хмара Великого терору накрила Україну.

ДРУГИЙ ЕТАП ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ: 1938 РІК

Розпочинаючи в серпні 1937 року Великий терор, так звану «куркульську операцію», Москва наказала закінчити її за чотири місяці. Але на місцях вал репресій розгорнувся з такою силою, що його не можна було зупинити у зазначений термін. Москва і не хотіла обмежувати ініціативу областей у цій кривавій гонитві, тому 31 січня 1938 року дала вказівку про продовження репресій і визначила новий ліміт: щонайменше 48 тис. осіб, засуджених до розстрілу. Термін виконання — до 15 березня.

В Україні перша половина 1938 року стала найбільш кривавим періодом Великого терору. До розстрілу було засуджено лише органами НКВС 122 274 особи і понад 73 200 осіб — до ув’язнення. Для керівництва акцією в лютому 1938 року до Києва особисто прибув народний комісар внутрішніх справ Микола Єжов. Він наказав поширити репресії з села на міське населення, а також розпочати переслідування «інших контрреволюційних елементів», тобто інтелігенції. Приводом для репресій було визначено зв’язки з закордоном, колишнє «повстанчество» і громадські міжлюдські контакти.

Першим секретарем Центрального комітету Комуністичної партії України став Микита Хрущов, народним комісаром внутрішніх справ — Олександр Успенський. Вже 17 лютого 1938 року ліміт на розстріли в Україні було збільшено на 30 тис. осіб. Розпочалося масове знищення активної частини населення. Наприклад, у Вінницькій області від 26 березня до 10 травня 1938 року було розстріляно 3 200 осіб з 3 427-х арештованих за цей час. Особливу увагу НКВС приділяв стратам колишніх вояків петлюрівської і гетьманської армій, учасників націоналістичних організацій. Вони становили дві третини репресованих у цей період.

Загалом другий етап акції терору закінчився на два місяці пізніше, ніж передбачалося, але з областей усе ще надходили прохання дозволити подальші розстріли. М. Єжов своїм наказом підсумував акцію і різко розкритикував НКВС Української РСР, насамперед за розстріли другорядних «ворогів», тоді як «куркульсько-націоналістичні» керівники не були знищені у першу чергу. По-друге, репресії проводилися в центральних районах, а віддалені терени були охоплені менше. По третє, багатьох куркулів і націоналістів було страчено без визнання ними провини і дослідження особистих зв’язків.

У березні 1938 року репресії охопили також представників національних меншин: поляків, німців, естонців, латвійців, греків, фінів, румун, китайців, болгар, іранців, македонців, громадян СРСР та інших держав. «До 15 квітня зберегти визначений моїм наказом № 00485 позасудовий порядок розгляду справ арештованих незалежно від їхнього громадянства», — писав М. Єжов до начальників обласних управлінь НКВС УРСР.

17 квітня 1938 року М. Єжов своїм наказом полегшив дії виказувачів: «В усіх УНКВС областях організувати спеціальні приймальні, куди дозволити вхід без спеціальних перепусток усім охочим повідомити ті чи інші відомості». На виконання наказу на місцях було розроблені додаткові заходи. Начальник УНКВС у Житомирській області Лаврентій Якушев, наприклад, наказав «переглянути архівні і особові справи агентури і освідомлення, раніше відсіяні з різних причин, для визначення їхньої цінності і доцільності відновлення зв’язків з ними». НКВС шукав нових «стукачів». У книзі наведено ряд документів НКВС, які починаються зі слів: «На підставі агентурних даних...». «Стукачі» діяли скрізь. Ось кілька доносів із Житомирської області: «Дружина репресованого в селі Несолонь Ковальчук Параскевія заявляє, що усім треба їхати вглиб Росії, де жити спокійніше, бо тут усіх арештують і майно заберуть».

Учениця 4-го класу сільської школи в селі Рясне, дочка репресованого Павлова, написала гасло: «Фашистський терор, злидні та безробіття — ось доля трудящих в країні соціалізму».

«Проживаючи в селі Мала Пиля, дружина репресованого Марія Шпинь групує в своїй хаті колгоспниць і проводить серед них антирадянську агітацію».

В архіві збереглися доноси Віктора Деряжного з Макіївки на Івана Дем’яновського, який з приводу смерті Георгія Орджонікідзе сказав: «Хоча б швидше вони, сукині діти, усі поздихали». 28 січня 1938 року І. Дем’яновський був розстріляний, його майно конфісковане. У 1965 році вдова страченого Ганна Дем’яновська почала розшук свого арештованого чоловіка і отримала повідомлення з КДБ про те, що він помер в місцях позбавлення волі 14 грудня 1945 року від виразки шлунку.

17 листопада 1938 року масовий терор був загалом завершений. Уряд СРСР і Центрального комітету Комуністичної партії своєю постановою визначили, що чинним залишається лише один позасудовий орган — Особлива нарада при НКВС СРСР, що діяв до 1 вересня 1953 року. У 1939 році цей орган засудив 13 021 особу, в 1940 році — 42 912 осіб. У 1941 році Особливій нараді було дозволено засуджувати до страти і на 20 років позбавляти волі. У період 1934—1953 років Особлива нарада винесла 10 101 смертний вирок і 442 531 вирок про ув’язнення.

Щоб уникнути відповідальності за масові репресії, московські провідники провели в органах НКВС УРСР чотири закритих наради, спрямованих нібито на «відновлення соціалістичної законності». Новий нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія 26 листопада 1938 року наказав: «Забезпечити усіх оперативних працівників НКВС примірниками кримінальних кодексів». Нарешті вони почули про деяку законність...

У КАТІВНЯХ НКВС

У двотомнику документів «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.» є чимало свідчень про знущання над арештованими в катівнях НКВС. Зрозуміло, що безпосередньо про це ніяких документів не складали, але такі знущання дозволяли численні накази Москви, а після того, як новопризначені кати розпочали знищення своїх попередників, злочини останніх були включені до висунутих проти них звинувачень.

У серпні 1937 року, коли розпочався Великий терор, у 39 в’язницях Української РСР, що розраховані на 24 755 в’язнів, опинилося понад 43 тис. осіб. Народний комісар внутрішніх справ Ізраїль Леплевський докоряв своїм підлеглим, що до розстрілу засуджується лише половина арештованих, а решта йде до таборів. Йому заперечували, що для каральної акції не вдалося мобілізувати 5 000 працівників, як це передбачалося.

3 серпня 1937 року Республіканський оперативний штаб, який очолював в Києві Матвій Герзон, наказав залучати до розстрілів випускників шкіл державної безпеки і міліції, а також оголосити «партійну мобілізацію». У свою чергу, Москва наказала провести масові розстріли в місцях позбавлення волі, щоб «розвантажити» табори. До кінця 1937 року на виконання цього наказу було розстріляно 30 178 в’язнів.

Карателі забирали гроші у приречених на розстріл людей і «купували спиртні напої, які вживали під час і після проведення розстрілів», — зазначено в архівних документах.

До збільшення числа розстріляних був причетний особисто Йосип Сталін. Збереглися його власноручні резолюції на телеграмах про потребу в додаткових «лімітах» засуджених до страти. Ось лише одна — від 15 серпня 1937 року: «Т. Єжову, за збільшення ліміту до 8 тисяч. Й. Сталін».

Коли начальник управління НКВС у Чернігівській області Корнєв (насправді — Марко Капелюс) на нараді в Києві поскаржився народному комісарові внутрішніх справ СРСР М. Єжову на перевантаження в’язниць хворими і старими людьми, той відповів: «Ех, ви, чекіст! Вивезіть усіх до лісу і розстріляйте!».

Архівні документи свідчать, що слідчі НКВС «працювали» цілодобово, спали по кілька годин в кабінетах, місяцями не виходячи з них. До арештованих застосовували «засоби фізичного впливу». Слідчі мали «штатних» свідків, котрі засвідчували усі «злочини», що вигадані при допитах.

У протоколах оперативних нарад зазначено, що у Київській області «молодих людей, які прийшли в органи, вчили бити арештованих, вимагаючи визнання своєї вини». Ось ще цитати: «Приїздив з Москви заступник народного комісара Бєльський. Він усім дав чітку установку на оперативній нараді: шпигун або учасник організації — все одно буде розстріляний, так щоб узяти від нього усе — дайте йому в морду. Чому не можна?».

На станції Волноваха Південно-Донецької залізниці начальник відділу НКВС Микола Вронський «задавав тон для допитування по-звірячому і записування до протоколу те, що потрібно, а не те, що говорив звинувачений».

У Вінниці: «Вся праця йшла швидким темпом. Увечері начальнику управління НКВС доповідали про число арештованих, які зізналися. Між відділами існувало змагання. У кожному відділі з районів дзвонили і повідомляли: сьогодні 15, 20, 25 зізналися. За невелику кількість начальникам перепадало».

Наприкінці 1938 року у терорі сталася перерва. У постанові Ради народних комісарів СРСР від 17 листопада 1938 року зазначалося: «Очищення країни від диверсійних повстанських і шпигунських кадрів відіграло свою позитивну роль у забезпеченні дальших успіхів соціалістичного будівництва. Однак, не слід думати, що на цьому справу очищення СРСР від шпигунів, шкідників, терористів і диверсантів закінчено. Завдання тепер полягає в тому, щоб, продовжуючи нещадну боротьбу з усіма ворогами СРСР, вести її досконалішими і надійнішими методами».

На той час попередніх карателів змінили нові, і постанова відкривала їм шлях до подальшого винищення народу.

АРХІВИ ЗБЕРЕГЛИ ІМЕНА КАРАТЕЛІВ

У двотомнику німецьких істориків наведено 243 архівних документи, у яких зазначені посади і прізвища безпосередніх виконавців в УРСР наказів Москви про масове знищення селян, інтелігенції, представників інших верств населення. Варто назвати бодай деяких з них, щоб громадськість знала, хто скоїв цей страшний злочин. Якщо коли-небудь відбудеться суд над комуністичним режимом, ці прізвища стануть частиною конкретного звинувачення.

Після закінчення каральної акції в Україні влада арештувала за перше півріччя 1938 року 677 працівників НКВС, більшість з яких було розстріляно. На це було кілька вагомих причин. По-перше, Й. Сталін не хотів мати живих свідків злочину. На місцях теж намагалися перекласти власні провини на інших. По-друге, до влади рвалися в структурі НКВС Лаврентій Берія, в прокуратурі СРСР — Андрій Вишинський. Обидва шукали привід для знищення своїх конкурентів на владні посади.

Масові репресії в УРСР очолювали почергово народні комісари внутрішніх справ Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Олександр Успенський (усі троє розстріляні). З ними на різних посадах в УНКВС співпрацювали Микола Бачинський, Іван Бей-Беспалько, Михайло Бриль, Матвій Герзон, Емануїл Інсаров-Поляк, Андрій Ключков, Лазар Мунвез, Андрій Назаренко, Ізраїль Радзивіловський, Олександр Севульський, Михайло Степанов, Михайло Тушев, Федір Фокін, Юліан Бржезовський, Соломон Брук, Ісак Купчик, Яків Письменний.

Управління НКВС в областях очолювали Іван Корабльов (Вінниця), Григорій Коркунов (Ворошиловград, теперішній Луганськ), Соломон Мазо (Харків), Адріян Петерс, Олександр Вояков у 1938 році (Полтава), Абрам Розенбардт (Одеса), Павло Чистов (Сталіно, теперішній Донецьк), Лаврентій Якушев (Житомир), Марко Корнєв-Капелюс (Чернігів), Микола Приходько (Кам’янець-Подільський, теперішня Хмельницька область), Петро Карамишев (Миколаїв), Юхим Кривець (Дніпропетровськ), Олексій Долгушев (Київ). Прізвища катів в окремих областях теж є в двотомнику.

Окремо варто згадати безпосередніх виконавців розстрілів. Зрозуміло, що їх кількість була значною. У збірнику наведено згадки про начальника в’язниці НКВС в Києві Івана Нагорного, який брав участь у масових розстрілах, а сам загинув у 1941 році під час Другої світової війни. Олександр Шашков був комендантом НКВС Української РСР і безпосередньо виконував вироки. У 1942 році він був начальником Особливого відділу 2-ої ударної армії Андрія Власова і застрелився, аби не потрапити в полон до німців.

Яким Поясов відповідав за розстріли за вироками міжрайонної слідчої групи в Білій Церкві, за що його нагородили орденом Червоної зірки. Пізніше він працював заступником начальника управління НКВС у Миколаївській області. Подальша доля його невідома.

Упорядники збірника у передмові написали: «На сьогодні це найповніша публікація документів і статистичних матеріалів каральних органів, які висвітлюють проведення операції в Українській РСР за наказом № 00447. Більшість документів введено у науковий обіг вперше». Вони зазначили, що «саме читачеві надається право зробити висновки на підставі опублікованих документів і наведених дискусійних точок зору».

Висновок може бути лише такий: у 1937—1938 роках московські більшовики за участі своїх поплічників в Україні скоїли ще один, другий після Голодомору 1932—1933 років, геноцид українського населення, і особливо болючий саме тому, що була знищена найактивніша частина народу — його еліта.

http://www.day.kiev.ua/227765

Довго мені один знайомий пояснював, що росіяни це все населення Росії - бо вони там живуть, а ті хто живе в Московії (Москва, Петербург ....) ті рускіє, шкода тільки, що кордонів та держави тієї рускої в Росії не прослідковується, як і самих рускіх вже важко там знайти, але славні нащадки татаромонгол як мантру повторяють ми рускіє. Така повага до Русі-України звичайно радує, але не в нас питання, з нами все просто "Київська Русь", з відкіля ти (ми)? "Рус з Кия - рускія", то чому асимільовані крихти заблудлих на північному-сході слов'ян з Кия так уперто називають себе русинами і всі розкосі обличчя монголоїдної раси, що становлять абсолютну більшість там.

Поясніть мені в кого мізки варять таке питання:

Чеченці, ханти, Маріелці ... це росіяни, руські чи може китайські ? Хто такі росіяни і руські в московії, де вони взялись там ?

* Слабким мізками ПОЯСНЮЮТЬ розумні люди:

- Видатний філософ Вольтер, з яким листувалася цариця Єкатєріна ІІ, відписав їй якось, що в Європі знають тільки єдину Русь, правителем якої був король Данило Галицький.

ВИСНОВОК (для нездатних думати):

- Той даун який заперечує приналежність Галичини до Русі, фактично заперечує свою приналежність до Русі-України, якщо татаромонгол то така позиція не дивує, а якщо русин таке говорить то просто даункомзомбівський.

http://video.i.ua/user/3301642/54130/321441/ -в тему сили коксу й згубної дії на мізки

Гасло віча: "Влада для народу, а не народ для влади"

Далі - повторення пройденого:

Початок кінця або "Слава анархізму!"

Епіграф: Свобода - мати анархізму

Від Долі не втечеш - це відома істина, а якщо так, то чи не краще піти гордо Долі на зустріч?
Якщо українцям не везе з керманичами на чолі держави, то може ну її в біса ту державу і тих керманичів?!
І нехай замайорить над Україною чорний прапор АНАРХІЗМУ!
І я не жартую, а серйозно обмірковую шляхи  дій для українців у разі виконання своїх антиукраїнських обіцянок новообраного президента України Віктора Януковича.
 Ми всі визнаємо право демократичного обрання влади і визнання програвшою стороною легітимності влади опонентів за умови, що і переможці виборів визнають необхідність толерантного ставлення їх влади до переможених. Вибори - не війна і тут принцип "Горе переможеним" задіювати безглуздо, бо переможені є такими самими громадянами країни, як і переможці, а не завойованим народом. Але якщо нова влада в силу своєї недалекоглядності  почне ставитись до частини своїх громадян як до поневолених рабів, то ці люди мають всю повноту суверенних прав на повстання і вчинення опору такій владі. Бо влада існує для народу, а не народ для влади!
Я належу до тих громадян України, які змушені погодитись на керівництво державою Україна новообраного президента Віктора Януковича, бо такими є результати загальноукраїнських виборів, демократичність і легітимність яких визнано світом і мною особисто теж. Мною теж! - це особисте визнання легітимності влади кожним громадянином є визначальним, як на мене, у добровільному погодженні особи тій владі підчинятись і виконувати її розпорядження. Наголошую, що це моє добровільне визнання влади, а не примусове! Також ще раз наголошую знову, що влада існує для народу, а не народ для влади! І що за конституцією саме народ є найвищим сувереном-розпорядником державної влади, а сам народ є сукупністю одиниць громадян держави.
Як частина народу я маю повне суверенне право особи-громадянина на протест проти дій влади, якщо вони, дії влади, мене не влаштовують, а від сукупної кількості таких одиниць постає загальна воля народу, що вказує владі на її реальне місце. Власне виходячи з усього вже сказаного я хочу заявити наступне "urbi et orbi"(місту і світу):[ Читати далі ]

Гетьман Богдан Хмельницький в офіційних документах і в дипломатичній переписці називався "господарем всієї Русі", "єдиновласником і самодержавцем руським".

У XVIII столітті в Україні з'являється геніальний історико-політичний твір - "Історія русів", який стверджує однозначний український характер Русі. Українські козаки в XVI-XVII століттях вважали свої походи на Стамбул продовженням походів Київських князів на Константинополь.

Українські козаки вважали, що назва Русь походить від сарматського племені роксолан. Це плем'я розселилося в Центральній Україні на південь від Києва починаючи з І століття до н.е. У тому регіоні є назви річок Рось, Росава, Роставиця, Рутець тощо.

Тарас Шевченко у своїх творах не застосовує щодо Росії слів "Русь" і навіть "Росія", а завжди писав про "Московщину".

В українській мові є слово "росіяни", у той час як прикметник "руський" залишено для всього, пов'язаного з Київською середньовічної державою.

Тобто в Україні еліті від початку було зрозуміло, що з боку влади Московії мала місце проста маніпуляція назвою.

Якби Росія, приміром, зараз назвала себе Китаєм, невже вона б мала право претендувати на спадок і досягнення династії Цинь?

З іншого боку, справді в дипломатичній переписці з іноземцями у Смоленська і Новгорода в 13 столітті є кілька згадок про їхні території як про "руські землі".

Причина цього, вочевидь, в тому, що нащадки старшого сина Володимира Мономаха - Мстислава Великого (1125-1132) княжили переважно в Україні, та в залежних від Києва Смоленську та Новгороді.

Смоленськ і Новгород у відносинах з іноземцями цими згадками, вочевидь, намагався пояснити своє міжнародне становище в традиціях своїх династичних відносин з Києвом.

Водночас,у самій Русі ані Новгород, ані Смоленськ Руссю не звали. Під 1154 рокомКиївський князь Юрій Довгорукий посилає по свого племінника Ростислава у Смоленськ, кажучи: "Сину? Мені з ким Руську землю удержати? З тобою. Поїдь-но сюди".

1173 року, коли Ростиславичам було запропоновано залишити Київ і навколишні міста Білгород і Вишгород та піти до Смоленська, літопис повідомляє, що "І заремствували вельми Ростиславичі, що він позбавляє їх Руської землі".

Коли 1148 року Великий Київський князь Ізяслав Мстиславич прийшов у Новгород, щоб разом із новгородцями, очолюваними його сином Ярославом, йти на Юрія Довгорукого, київський князь каже новгородцям: "Осе, браття, син мій, і ви прислали до мене, що вас ображає стрий мій Юрій. На нього я прийшов сюди, залишивши Руську землю".

Коли того ж року київське і новгородське військо пішло війною на Суздальщину, літопис чітко розділює новгородців і Русь:

"І звідтіля послали вони новгородців і Русь пустошити до Ярославля", "І в той час прийшли новгородці і Русь, попустошивши, од Ярославля, і здобичі багато вони принесли".

У літописі за 1141 рік читаємо: "А коли Святослав (Ольгович) утікав із Новгорода йшов у Русь до брата, то послав Всеволод назустріч йому".

Сучасна російська мова є ближчою до болгарської, ніж до мов сусідніх слов‘янських народів - української, польської, білоруської. Мовна дистанція між українською і російською досить значна, і часто росіяни з Росії взагалі не розуміють української.

Причина цього в тому, що російська мова була створена не на базі стародавніх слов'янських діалектів, а натомість за рахунок засвоєння місцевим, переважно фіно-угорським населенням церковнослов'янської мови, насаджуваної церквою та владою.

Церковнослов‘янська, як відомо, була штучно створена слов'янськими просвітниками Кирилом і Мефодієм для християнського просвітництва на основі солунського діалекту болгарської мови.

Київський князь Володимир Мономах добре володів церковнослов'янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути українських слів, яких немає в церковнослов‘янській: дивуватися, ірій, сторожа, парубок, ворожбит, гребля, лінощі, сором, вдовицю та інше.

"Слово о полку Ігоревім" написане в рік першої згадки слова "Україна", на території України місцевим мешканцем про події, що мали місце в Україні. Цей твір написано церковнослов'янською мовою - слов‘янським аналогом латини.

Водночас, у ньому присутні численні українські слова, які відсутні в церковнослов'янській: яруга, не доста, жалощі, година, брехати, туга, вельми, дівиця, вергати, звичаї, могутній, порох (в значенні "пил"), смага, хула, чи тощо.

Приміром:

"Комони ржуть за Сулою, -звенить слава въ КыєвЂ; трубы трубять въ НовЂградЂ,-стоять стязи въ ПутивлЂ!" "Ни хытру,ни горазду,ниптицю горазду,суда Божіа не минути".

Російський літературний критик ХІХ століття Віссаріон Бєлінський писав про "Слово": "Є в мові його ("Слова о полку Ігореві") щось м'яке, що нагадує нинішнє малоросійське наріччя особливий надлишок гортанних звуків і закінчення на букву "ь" у дієсловах теперішнього часу третьої особи множини.

Але найбільше говорить про південноросійське походження "Слова" побут народу, який описується в ньому...

Цей твір явно сучасний оспіваній у ньому події й носить на собі відбиток поетичного й людяного духу Південної Русі, що ще не знала варварського ярма татарщини, далекої від брутальності й дикості Північної Русі".

Слово "Україна" вперше з'явилося в літописах у 1187 року - того ж року, коли було написано "Слово о полку Ігоревім". Вживання назви Україна в літературі 12-15 століть свідчить, що в той період термін "Україна" вживався як синонім "князівства", "землі".

Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна". І нині по-українськи слово "країна" означає власне країну.

Слово "українянин", яке зустрічається вже в ХІІІ столітті, а пізніше "українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".

Слід відзначити, що назва "Україна" застосовувалася й щодо російських та білоруських земель - Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна.

Відомі також повідомлення про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися "в свою Україну", тобто у власне князівство.

Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України.

У такій подвійній назві Україна типова. Це швидше правило, ніж виняток.

Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія - Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви.

Китай змінював назву кожного разу зі зміною правлячих династій. Так само й Росія нещодавно звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим - Суздалю й Заліссям.

Сьогодні ми можемо сказати, що Київське князівство, разом із Переяславським та Чернігівським, одні лише називалися Руссю й становили ядро Київської держави в часи, коли до цієї держави належали сучасні російські й білоруські землі.

Пізніші спроби привласнити назву Русі - це просто спроби колишніх околиць підняти свій престиж.

Так, Німеччина в Х столітті назвала себе на честь Риму, а Румунія - навіть в ХІХ столітті.

Московія почала претендувати на спадок Русі щонайменше через п‘ятсот років після князя Володимира з появою ідеї "Третього Риму", через кілька століть після того, як були припинені державні зв‘язки з Києвом.

Якщо українців це зможе втішити, то Московія з не меншим ентузіазмом аж до ХІХ століття претендувала на спадок другої Римської імперії, тобто Візантії.

Насправді Росія має таке ж відношення до "Кыєва" і князя "Володымера", як, приміром, Індія до англійського короля Георга. Між тим, у Росії є своя справді велика історія, особливо починаючи з XVIII століття. Але чомусь Росії її здається мало.

Нещодавно російський прем'єр Володимир Путін порівняв тяжкі пожежі в Росії з нападами печенігів і половців. Навряд чи в ці драматичні дні він думав про історію, а, швидше, підбирав аналоги біді. Однак, варто відзначити, що напади печенігів на території Росії в історії не зафіксовані.

Половці, щоправда, кілька разів були присутні - переважно в ролі союзників суздальських князів Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського під час їхніх воєн проти Києва.

Цінуймо це - історія України настільки престижна, що викликає бажання запозичити навіть її супротивників.

Щоправда, на жаль, це стосується переважно давньої історії. З найбільш актуальною новітньою у нас поки складається не так добре. Але це вже інша тема.

24 липня 1990–го за рішенням президії
Київської міськради на флагшток перед нинішньою мерією
урочисто підняли майбутній Державний прапор України.




Слава Україні!

Масштаби трагедії

Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
Області сучасної України, що постраждали від Голодомору.
Зменшення населення в Україні із Кубанню та півдні Росії. 1929—1932Дослідження Станіслава Кульчицького на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вказують на таке.
Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року — 28 926 тис. людей. За 10 років воно скоротилося на 538 тис.
З підрахунку втрат від голоду потрібно виключити очікувану природню смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927—1930 рр. Природня смертність за роки, які передували голодному, становить в середньому 524 тис. людей на рік. Виходячи з відкоригованої народжуваності у 1933 році (621 тис.), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тис. людей. Цей приріст п'ятикратно менший, ніж у попередні роки.
• Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
• Області сучасної України, що постраждали від Голодомору
Області сучасної України, що постраждали від Голодомору
Таким чином маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду. Маємо також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник — неприродню смертність у 1933 році.
Природній приріст за 1927—1936 рр. становить 4 043 тис. людей. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами (538 тис.), одержуємо демографічний дефіцит у 4581 тис. людей.
Облік механічного руху населення, який провадився працівниками ЦУНГО СРСР протягом 10-ти років, вказує на від'ємне для України сальдо в 1 343 тис. людей. Статистичні органи визнавали, що він більш неточний, ніж облік природного руху.
Потрібно також врахувати сальдо міграційного балансу, що виводить на 3 238 тис. людей. Цю цифру можна вважати прямими втратами від голоду 1933 року. Вона увібрала в себе неточності в державному обліку природного і особливо механічного руху населення. Деякі історики відмовляються враховувати міжреспубліканське міграційне сальдо, вважаючи його непевною величиною.
Згідно даних демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року в Україні був причиною смерті 144 тис. людей. Цей голод був наслідком конфіскації хлібозаготівель з урожаю 1931 р. і припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком чергової кофіскації хлібозаготівель з урожаю 1932 року. На відміну від 1931 р. у 1932 р. у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. В результаті цього перевага смертності над народжуваністю в українських селах почалася вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж звичайно, смертність у селах (тепер також відомо, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних вказує на те, що у 1933 р. від голоду померло 3 238 тис. людей. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 млн. людей.
Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Відбулося зниження природного приросту населення з 662 тис. на рік у 1927 році до 97 тис. на рік у 1933 році (без врахування померлих від голоду) і 88 тис. на рік у 1934 році.
Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тис., то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тис. людей. Прямі й опосередковані втрати за 1932—1933 рр. разом з демографічним відлунням 1934 року становлять 4 649 тис. людей. Ці дані характеризують демографічні наслідки голодомору 1932—1933 рр.
Український голодомор на тлі загальносоюзного голоду
За даними ЗАГСів про національну приналежність померлих, в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисокою є питома вага загиблих росіян та євреїв в їх загальній чисельності, оскільки вони жили в основному у містах, де функціонувала карткова система постачання продовольством. Поляки або болгари гинули в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості.
Проте сталінський інтернаціоналізм закінчувався на кордонах союзних республік. Зріз загальносоюзної картини голоду визначається лідерством України і, до певної міри — Північно-Кавказького краю. Якби можна було б виділити Кубанський округ, то його показники наблизилися б до українських. В цій таблиці кубанські показники розчиняються в показниках п'яти інших округів Північно-Кавказького краю.
У двох поволзьких краях, які охоплюють територію сучасних п'яти областей (Волгоградська, Оренбурзька, Пензенська, Самарська і Саратовська) сукупною площею 435 тис. кв. км., від голоду померло, за розрахунками московського історика В.Кондрашина, 366 тис. чоловік. В Україні, площа якої до 1939 року становила 450 тис. кв. км., від голоду померло 3 238 тис. чоловік, тобто на порядок більше.
Поволзький голод 1933 року нагадує український 1932 року. В обох випадках у селян забирали геть усе зерно — основний продукт харчування. Проте в добре поставлених селянських садибах залишалася свійська худоба і птиця, а також незернові продовольчі продукти тривалого зберігання — сало, картопля, цибуля, буряки, сушеня тощо.
Восени 1932 року в Україні і на Кубані у тих, хто не виконав хлібозаготівельного плану, тобто у переважної більшості селян, ці запаси продовольства були конфісковані. В результаті голод переріс у голодомор. Такої конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах СРСР не спостерігалося. Отже, сталінська тоталітарна держава здійснювала масові репресії не тільки за соціально-класовими, а й за національними ознаками.

Причини Голодомору

Постанова РНК УРСР та ЦК КП(б)У про саботаж хлібозаготівельДля виявлення причин Голодомору необхідно вивчати та співставляти величезну кількість документів, адже, як зазначають дослідники, у організаторів Голодомору не було ніяких причин документувати (а тим більше оприлюднювати) свою мету.
Результати такого аналізу свідчать, що причиною голодомору стала політика сталінського режиму одночасно щодо українців як нації і щодо селян як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади для забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення (з огляду на те, що, як тоді вважалося, міський пролетаріат не створює проблем щодо його контролю).
На території Київщини, Уманщини, Черкащини, Вінниччини, Чернігівщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Одещини, Луганщини у 20-х — 30-х роках тривала справжня селянська війна. Її елементами були зв'язки з петлюрівською еміграцією, поставки зброї через кордон (тоді з Галичини), план всеукраїнського повстання проти більшовиків.[2].
Документи ГПУ свідчать, що наприкінці 20-х — на початку 30-х стався новий виток повстансько-партизанської боротьби проти «московської комуни». Тоді підросло нове покоління українців, яке пішло у бій. Є свідчення про створення партизанських селянських загонів у 1931-1932 роках. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися "як широкі збройні повстання проти радянської влади". Вони об'єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: "Верніть нам Петлюру!", "Дайте другу державу!", "Хай живе самостійна Україна!", "Геть СРСР!", "Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!". В ті часи люди організовувалися як могли. Були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом "Ще не вмерла Україна" ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада переживала важкі часи. Наприклад, велика, авторитетна родина Кривоносів у селі коло міста Шостки (Сумщина) не пускала у своє село радянську владу до 1932 року.
Позицію радянського уряду щодо українського селянства найкраще висвітлюють промови його провідників та тогочасні публікації в офіційних радянських медіях. Зокрема Йосиф Сталін стверджував:
"Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема"
«Пролетарська правда» номер від 22 січня 1930 р.
"знищення соціальної бази українського націоналізму — індивідуальних селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні"
Виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України Косіор заявив:
"націоналістичний ухил у Комуністичній партії України… грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві"
Він також промовляв на партійних зборах влітку 1930 року:
"Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями"
Шеф ОДПУ в Україні В.Балицький про боротьбу проти селянства в Україні:
"У 1933 р. кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму"
"Механізм" Голодомору
Спосіб, за допомогою якого людей нищили, був найжахливішим з досі відомих" — Ален Безансон.
Для виявлення суті Голодомору (тобто, як саме «морили голодом») при аналізі подій доцільно зосередитися не на тому, чи дійсно в Україні у 1931—1932 рр. був поганий врожай зернових і які були цьому причини і не на тому, чи був поганий врожай також в інших частинах СРСР, тому що, як відомо, скупі врожаї не є незвичайним явищем у сільському господарстві будь-якої країни. Найбільш важливо те, яких заходів було вжито керівництвом СРСР (відтак — і керівництвом тодішньої Радянської України) щоб максимально посилити ураження (сільського, перш за все) населення України голодом.
Відповідно до результатів досліджень, для досягнення бажаної мети — покарання голодом — організаторами Голодомору було використано наступний механізм:
В рік неврожаю зернових культур плани хлібозаготівлі були значно підвищені;
Під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі було запроваджено «свідомо здійснювану конфіскацію продовольства» через запровадження натурального штрафування (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами) за невиконання планів хлібозаготівлі.
Селянам України та Кубані (на той час заселеної етнічними українцями) радянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій уражених голодом. Дивись Директиву ЦК ВКП(б) и СНК СССР в связи с массовым выездом крестьян за пределы Украины
Таким чином, хоча зменшення врожайності практично завжди призводить до деякого («пропорційного») погіршення умов харчування населення, практично всі дослідники визнають, що в умовах України голод такого масштабу міг бути і був організований лише штучно і навмисно.

 

Хочу так само!

 

                                                            
                                                                           

   Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.
       
       Його батьки, які були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.
       
       1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит, вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.
       
       Після смерті у 1823р. матері й 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Уже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.
       
       Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взяли до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільна. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.
       
       Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену й водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.
       
       У Вільні Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільні, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.
       
       1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом із його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викуплять його з кріпацтва.
       
       21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842). Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети).
       
       Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського та романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.
       
       Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана в 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона перейнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”.
       
       Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський.
       
       Навчаючись в Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її в драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.
       
       1844р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка.
       
       Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами в Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка містить поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).
       
       Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. У ці й наступні роки поет пише твори “Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”, “Сон”, “Єретик”, “Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував.
       
       Перша подорож Шевченка в Україну тривала приблизно вісім місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). В Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому вийшов 1844р. у Петербурзі.
       
       В Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого в Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.
       
       Навесні 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається в Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети та краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) й ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”("Відьма"). Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали ввійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише в березні 1847р. передмову, у якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета.
       
       Навесні 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем й іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.). Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу.
       
       Твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки.
       
       8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером й ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зшитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом отримала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір.
       
       У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його внесли як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував із польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.
       
       23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші й відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою та розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчі в житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду та забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.
       
       У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце посідають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями й значенням у літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Поглибленим психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).
       
       Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р.
       
       Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.
       
       У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам в Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М. Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною, А. Майковим, М. Лєсковим та ін., із діячами польського визвольного руху — 3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”.
       
       Улітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися в Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.
       
       У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравіювання). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том містив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М. Добролюбова, М. Михайлова, Д. Мордовцева та ін.).
       
       Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах в Україну й поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.
       
       Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. містило більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя й творчість і переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті митця залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українства. Вона визначила на десятиліття подальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.
       
       Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.

                                                                     

Отче наш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі як правда сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь;
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь.
Язики отруйні і брехливі
Вогняним мечем пообтинай!
Проколи серця, товсті й ліниві,
І гноївки випусти в Дунай!
Всіх вельмож — рабів німих
і подлих —
Скинь в геєну, а слова хули —
Потурнацький, безголовий
мотлох —
На вогнях оновлення спали!
Дай нам силу ідолів знімати
З п’єдесталів чорної олжі,
Бурити казарми й каземати,
Де виймають душу із душі!
Не введи в спокусу слави й месті,
Вкинь в палющу, хижу ненасить
Мудрості — і прапор правди й честі
Дай нам, не соромлячись, носить!
Поклади нам зорі на зіниці —
Променем туди, де непроглядь!
Хай підносять очі люди ниці,
Хай в незрячих більма погорять!
Мислям нашим дай ясне поліття,
А поетам — спину, що не гнесь!
Дай нам пам’ять на тисячоліття,
Непокору і любов на днесь!
І не одпусти нам ні на йоту
Борг, забутий в клекотах забав;
Сплатимо його із крові й поту,
Тільки од лукавства нас позбав!
Да святиться слова блискавиця,
Що несе у вічну далечінь
Нашу думу й пісню! Да святиться
Між народами твоє ім’я! Амінь.

Дмитро Павличко. 1964

http://www.poetruclub.com.ua/metrs.php?id=99&type=biogr   Джерело

 http://www.youtube.com/watch?v=3CuwCFip7NU

 http://www.youtube.com/watch?v=sY1A1cMf8Lc&feature=related[video

http://video.i.ua/user/11131/49549/260694/?V=3fa56.2b7b.a2.c55766.b0ce0b.kd7d24438]

 Звернення до народу України. (Рекомендую переглянути): http://video.i.ua/user/2905547/34668/162593/

 

Скажи, Тарасе, де твоя сокира,
Що ти нам радив «добре загострить»?
Спить міцно наша ненька Україна,
Так міцно, що не можна и розбудить.
Навіщо Віз поперед коней ставлять?
Щоб кони віз назад мерщій тягли.
Нас дуже мрії про минуле бавлять,
Тому ми коней так i запрягли.
В пустому возі у минуле летім,
В СРСР, до хліба й ковбаси...
Прокинемось, мабуть, у 33-ім,
В тоталiтарні сталінські часи.
РOKІB за 100 були всі люди роботящі,
В двобій з Антихристом іти могли….
А ми, Тарасе, стали всі ледачі:
Спимо собі, пустили все напризволяще,
А з хати вже й сокиру утягли!

(Вірш з інтернету)

Василь СТУС

* * *
Як добре, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

20.1.

ПАМ'ЯТІ А.Г.*

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай.
Бо – горстка нас. Малесенька шопта,
Лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров – така густа.
така крута, як кров у наших жилах.
У білій стужі білих голосінь
це гроно болю, що паде в глибінь,
на нас своїм безсмертям окошилось.

* Вiрш пам'ятi художницi Алли Горської, по-звiрячому вбитої при нез'ясованних обставинах 1970 р.

* * *
Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.

X.1968

пропоную прочитати

http://blog.i.ua/community/1925/397244/