Велике небо зорі сіє,

А попід небом, у красі,

Сидить і слухає Марія

Як тиша ходить по росі.

Як носить у торбині втому

І як торкається чола.

І де та ява – невідомо,

І невідомо чи була.

фото згенероване ШІ

На щастя ми згадали про любов до Батьківщини. Та чи всі з нас усвідомлюють – що таке Україна, котру усі ми так любимо?

Тетяна Пірус, завідувач навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського

Тетяна Петрівна Пірус. Суворий Вчитель. Вимогливий. Принциповий. Тетяна Петрівна ревно, з неймовірною повагою ставиться до знань, збиранню, вивченню та передачі яких присвячує всю себе. В усьому, що стосується справи її життя, для неї немає не важливих дрібниць, вона уважно та прискіпливо перевіряє навіть найменшу деталь.

Ось так і перед зйомками програми декілька разів перевіряли все, що потрапить в кадр, прибирали зайве, додавали необхідне, адже до важливих речей потрібно ставитися лише так і ніяк інакше. Нам так важливо нарешті почути голос наших предків, нашої крові.

А це можливо лише вивчаючи завіти та традиції давнини. Коли торкаєшся до генетичної спадщини нашої Нації важлива кожна деталь, адже кожна крихта цих знань надцінна для кожного українця. Я у своїй необізнаності вважав писанки святковою забавкою, розвагою, красивим звичаєм.

А зараз навпроти мене сиділа мудра, красива українська Берегиня і розповідала про це священне для нашої Нації дійство – писанкарство. І ця розповідь розкривала не просто глибину цієї прадавньої традиції, а створювала вікно вглиб віків, крізь яке можна було побачити наше минуле, відчути ту мудрість, гармонію із собою та світом, котрою сповнений цей дивовижний обряд.

Ось чому для того, щоб зберегти завіти давнини, щоб не втратити все це, торкаючись нашої генетичної культури, принципово та важливо дотримуватися правил, вимог, традицій і заборон. Орнаменти, символи, знаки, обряди – все це здавалося мені трохи навіть казковим і водночас набагато більш справжнім та потужним ніж все те, до чого ми звикли.

Для мене це стало одкровенням, зануренням у диво творіння, в якому так багато Творця, так багато душі. Писанкарство, лялькарство передавалося від серця до серця, водночас єднаючи серця. В цих обрядах та традиціях стільки турботи, любові та душі! Все це – відображення суті українства.

Війна навчила нас патріотизму і ми на щастя згадали про любов до України. Та чи всі з нас усвідомлюють – що таке Україна, котру усі ми так любимо? Усвідомлюють, наскільки це більше, глибинніше поняття, ніж просто територія, на якій ми живемо. Ми намагаємося рости вгору, не маючи коріння, прагнемо рухатися далі, не розуміючи звідки ми вийшли, робимо спроби будувати майбутнє, не знаючи, не усвідомлюючи свого минулого.

Нас не можна в цьому звинувачувати, адже віками репресивна, пропагандистська машина недобратнього народу винищувала в нас саму суть українства і, лише коли пролилася кров найкращих, в нас розплющилися очі на цю страшну правду. Страшна ціна прозріння. Страшний урок. Але ми мусимо вивчити його не тільки для себе, а й для того, щоб нашим дітям та онукам не довелося боронити від ворога рідну землю. І частиною цього уроку є усвідомлення нашої істинної історії, культури, традицій та звичаїв.

В цьому і є наступний етап еволюції українства – перехід від розгубленого, раптово пробудженого патріотизму до глибокого, усвідомленого націоналізму. Хтось пройде цей етап, вивчить цей урок, а хтось назавжди залишиться на узбіччі новітньої історії, спантеличений тим, що відбувається навколо.

Елементи традиційної українською культури сьогодні набирають популярності і їх можна зустріти будь-де. Та це лише початок нашого шляху до усвідомлення нашої генетичної інтелектуальності. Тетяна Петрівна Пірус, Наталія Шпак-Косаківська, Вікторія Ніколаєва – «Сповіді» цих дивовижних українок треба побачити хоча б для того, щоб усвідомити ту мудрість та глибину, котрою сповнені такі здавалося б прості речі й водночас усвідомити ту порожнечу, котра стоїть за сучасним, відірваним від традицій розумінням естетики та краси.

Чим більше я слухав Тетяну Петрівну, тим глибше усвідомлював, що уся розкіш, все те, що сучасний світ намагається нам видати за багатство – це лише спосіб сховати порожнечу в душах та сховатися самим від цієї порожнечі.

У нас, українців, генетично зовсім інший світогляд, інші цінності, інші переконання. Нам нав’язують штучні цілі, видають ціну за цінність, а нам настав час відродити справжні цінності, відчути справжніх себе.

– Бабусю, а чому у мене немає ні діда, ні батька? Моя матуся на це запитання починає розказувати якісь казки, немов я маленька дитина.

– То не казки, Олесю. Кожна дівчина в нашому роду при досягненні повноліття і аж до 33 років знаходиться під впливом вікового прокляття. Опівночі, коли настає повний місяць, невідома сила перетворює низьку за зростом біляву дівчину, якими споконвіку є дівчата нашого роду, в високу струнку чорняву красуню в чорному вбранні. І вона йде на полювання за молодими хлопцями. Але все закінчується в ту ж ніч глибокими ранами на грудях хлопця від кігтів, на які перетворюються нігті дівчини.

– Бабусю, і ти туди ж. На дворі 21 вік, а мені через рік виповниться 18 років. І ти думаєш, що я повірю в ці казки?

– Ти можеш мені не вірити, але через декілька днів до твого повноліття залишиться рівно рік. Ти ж не забула про свій день народження? Так от, після нього тобі щоночі буде снитися прабабуся, яка жила тисячі років тому. І цю казку вона розказуватиме тобі кожної ночі.

– Дурниці якісь. От побачиш, бабусю, що нічого подібного, тим більше кожної ночі, мені не снитиметься.

– Ну, ну.

  Але в першу ж ніч після дня народження сон Олесі таки приснився. А після шостої ночі терпець Олесі увірвався, і вона змушена була вибачитись за недовіру перед своєю живою бабусею.

– То це все правда, бабусю?

– А я що тобі казала.

– А як же мій Денис, якого я кохаю?

– Я співчуваю тобі, Олесю, але він, як і всі чоловіки, котрих ми кохали, буде першою твоєю жертвою. Ще ніхто з них такого не витримував, тому ми з покоління в покоління залишаємося без чоловіків.

  Не вірити бабусі цього разу не приходилося. Сум і розпач опанували Олесею. Що відразу помітив її хлопець Денис.

– Чого сумуєш, Олесю? Чи може мене більше не кохаєш?

– Кохаю, Денисе, кохаю, але ліпше нам позабути одне одного.

  І Олеся розповіла все, що знала про своє вікове прокляття.

– Олесю, якщо навіть це так, то я готовий терпіти і буду завжди з тобою. Як ти там кажеш, до 33 років? То це не так і багато. Тим більше, що шрами прикрашають чоловіків.

  Денис усміхнувся Олесі і в її очах вперше можна було помітити надію.

– Бабусю, в тих моїх снах прабабуся згадує про якісь події, які можуть розірвати наше прокляття. Але кожного разу сон обривається на цьому місці. Розкажи мені про це.

– На жаль, той сон нікому не довелося додивитися до кінця. І я не знаю, що може розірвати наше вікове прокляття.

  Через рік Олесі виповнилося 18 років. Вона з острахом цього чекала. Не зважаючи на всі умовляння, Денис в цю ніч залишився поруч з нею. І опівночі відбулося те, чого всі боялися. Висока чорнява дівчина кинулася до Дениса. Він знав, що не зважаючи на зовнішність, то була його Олеся. І він не втік, і не пручався.

  З глибокими ранами на грудях, він лежав на підлозі без свідомості. А над ним, вже зі звичною зовнішністю,  схилилася Олеся і обробляла його криваві рани.

  Так було і наступного місяця. І третього. Не встигали заживати попередні рани, а чергові розписували його груди. Але він навіть не збирався полишити Олесю. Навіть якщо це призведе до його смерті.

– Коли народиться наша донька, скажи, Олесю, що в неї все ж таки був батько, і він любив її ще до її народження.

  Сльози розпачу текли з очей Олесі. І вона з неймовірною біллю в душі чекала на четверту ніч з повним місяцем. І коли ця ніч настала, поруч з нею все ще був її Денис. Блідий і схудлий він тримав за руку свою кохану і в його очах не було страху.

  Зовсім не очікувано Олесю зморив сон. Їй знову приснилася прабабця, і цього разу сон не перервався на важливому місці.

– Коли дівчина з нашого роду зустріне такого хлопця, котрий витримає три місячні ночі і готовий буде три рази витримати рани заради кохання, вікове прокляття втратить свою силу.

  За секунду до опівночі Денис, не боячись болі на своїх грудях, міцно обійняв Олесю. Але через секунду гострий біль кудись зник, а в його обіймах продовжувала бути тендітна білява Олеся.

– Ти мене розбудив. Совісті в тебе немає. Я так солодко спала.

  Денис не одразу помітив, що рани на його грудях раптово зажили, залишивши по собі чіткі шрами.

– А що це в тебе за шрами на грудях? Я їх раніше не помічала.

– А хіба ти, Олесю, нічого не пам’ятаєш?

– А що я маю пам’ятати?

– Та то я так спитав. А шрами залишилися від кігтів однієї чорнявої красуні.

– Ти все жартуєш. Ходімо спати.

  На ранок бабуся милувалася щасливою молодою парою. Вона теж додивилася той пророчий сон до кінця, але, на відміну від Олесі, нічого не забула.

  А згодом у Олесі з Денисом народилася донька. Вона виросла високою і чорнявою красунею. У місячну ніч любила дивитися на повний місяць, але завжди залишалася сама собою.