В п’ятому корпусі нервово-патологічної клініки все було
як завжди. Пацієнти поводились тихо, в коридорі було чутно тільки шепотіння люмінесцентних
ламп, і лише в ординаторській лунали тихенькі жіночі голоси:
- Оксано, розказуй, ну!
- Ой, Іро я ж тобі майже все розказала. І про викрадення, і про полон,
звільнення, про життя в домі Ольберманів…
- Та я не про те, про Ігоря розкажи – як завжди Ірина перебила подругу
- Та шо я про нього розкажу? – задумливо наче сама собі промовила Оксана - то
він на тренуваннях, то я на чергуванні.
- Та годі – Ірина змахнула руками, мов крильцями – він у тебе ніч провів?
Провів!
- Та це не те що ти…
- В полоні, в підвалі разом зависали? Зависали! – Ірина не звернула уваги на
заперечення Оксани – ти в його домі жила? Жила! Тож який він? Який той
темношкірий пацієнт, що лишив тебе спокою, по життю? Чи може краще він би й
далі сопів собі в комі, а ти облизувалась та жила мріями?
- Ну ладно. Слухай, тільки мовчки.
Ірина провела долонею вздовж рота, наче закривши
застібку-змійку, а Оксана звела очі в стелю розмірковуючи, і потім протягнула:
- Який він? –
перепитала сама себе, і видихнула – такий як пасажир, що помилково зійшов не на
тій станції, і тепер намагається зрозуміти як йому бути далі. От так і Ігор
намагається зрозуміти хто він в цьому житті, куди йому рухатись далі, знайти
себе, розумієш?
Ірина ствердно закивала і запитала:
- Ну а у вас щось намічається? Ти йому сподобалась? А?
- Ой Ірочко, здається він мене взагалі не помічає, за весь час з десяток слів
тільки і сказав до мене.
- Це тому що він втратив мову від твоєї краси!
Дівчата засміялись та було відчутно, що сміх вимушений.
Коли ввечері за столом зібрались Ольбермани і Сео Мьюнг,
Оксана повідомила, що їй телефонував Андрій Васильович і повідомив, що небезпека
минула, і можна повертатись додому.
- Тож, завтра я
з’їду з вашого привітного дому, до себе.
Було помітно, що новина засмутила чоловіків, Альберни
сказав:
- Залишайся,
Олеся – він ніяк не міг запам’ятати її ім’я, називав її то Олесею, то Оленою і
навіть Світланою, втім смуток в голосі бринів щиро - з тобою наш дім, наче
живий, затишний.
А Сео Мьюнг подивився на Ігоря, і у звичній
небагатослівній манері, промовив:
- Поїде.
- Залишайся – хрипким голосом попросив Ігор, і відкашлявшись промовив – Я
хочу, щоб ти залишилась в домі, і… і в моєму житті
- Це я зараз почула те, що почула? – Оксана спробувала віджартуватись, та блиск
в зволожених очах видав її хвилювання – Дивись, бо тут є свідки, потім не відмовишся
- Виходь за мене!
У нависшій тиші, Оксана перетравлювала почуте, Альберни
завмер з недонесеною до рота виделкою. Першим зорієнтувавсь Сео Мьюнг, він
підійшов до старшого Ольбермана, поклав долоню тому на плече, і вказав
підборіддям на сходинки до другого поверху.
Коли молоді люди залишились наодинці, і пауза почала
затягуватись, Оксана порушила тишу:
- Я думала, що кінця днів своїх не буду ліфтом користуватись.
- Не зрозумів?
Оксана розповіла про свій зарок не користуватись ліфтом
до весілля, і продовжила:
- А після знайомства з тобою, я б не змогла жити ні з ким іншим, тож так би і
шліфувала сходинки.
- Я так розумію, ти згодна? – посміхнувся Ігор, а Оксана подумала, що занадто
рідко він посміхається.
- Посміхайся частіше, тобі личить.
Читати попередню главу
Читати наступну главу
