А наші хлопці, ті, що на "нулі",....
- 13.08.23, 09:26
- ЖИТТЯ ТРИВАЄ
13
хочу сюди!
-
-
39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років
Замітки з міткою «солдати»
Дай солдату поспати...
- 16.06.16, 12:21
- Молюся за Тебе, Солдате!
Пишет Chipollino ( gorky_look)
2016-06-14 09:32:00
Назад Поделиться
Пусть поспят, або Человеки с ружьем
Очень прикольная манера пресекать все дискуссии ударом по еблу. В эдаком имперском духе. Но она работает до тех пор, пока не появляется кто-то более подкованный в подобном дискурсе, и по еблу не получаешь сам. На твою ухоженную капуанскую виллу вламываются вонючие немытые галлы, братьев которых ты держишь в твоем эргастуле, и которые понимают латынь в пределах «дочька своя давай сюда, жина тоже давай, и сам штаны снимай».
Вот тут появляется желание поговорить цивилизованно, но разговор уже как-то не клеится.
Так что надо понимать: удар по еблу – это тоже аргумент и часть дискурса, не меньший, чем аллюзии, аналогии и прочие парафразы.
Кафедра неоднократно писала об уважении к солдатне. Пушечному мясу, шинельной сволочи, батальонных заборах – и как только не называли их охуевшие от ложного чувства собственной безопасности люди на диване, с пивом и футболом.
***
Больше всего люди в армии страдают не от прыжков с парашютом, а от побудок. Когда в казарму вламывается дежурный и орет страшным раммштайном «ротападъем!»
Дело в том, что мы по природе дневные загонные хищники, хотя и потомки мелких древесных приматов. И в принципе не способны просыпаться одновременно по сирене. Наш удел – это закончить четвертый цикл сна, пожмуриться, потянуться, выгнуть спину, зевнуть, оскалив белозубую пасть, и неспешно идти на охоту.
Сорок километров миграционной трассы в день. Это нелегко, это требует треть времени жизни отводить на хр-хр-хр. Надо выспаться, чтобы бегать быстрее лошади. По количеству эритроцитов в крови, позволяющему нам делать такие вещи, с нами сравнимы только волки – тоже нехилые загонщики. Именно поэтому появился союз человека и собаки, существ, способных бежать вровень.
Кто-нибудь знает – сколько спит волк? Все время, пока не жрет. Посмотрите на свою собаку. Она дрыхнет. Солдат, с этой точки зрения, тоже собака. У него норма – сорок километров пробега в день.
В принципе войны так и велись раньше. Король Джон и король Джек в восемь утра выстраивали по свежему утречку полки, взмахивали носовыми платками, и «поехали»! А как только темнело – расходились, вежливо приподняв шляпы.
А ниндзи, которые ползали с нехорошими намерениями и сюрикенами в зубах по крышам ночью, уж точно не будились сержантом.
Индустриальный принцип устройства военного дела оказался эффективным в целом, но вывел процент неизбежных потерь. Это как бизнес, какое-то количество убытков ты закладываешь сразу, безоговорочно. Ну вот на учениях, например, три процента убытка считается нормальным.
Подорванные в REM фазе сна люди испытывают ощущения, сравнимые с ударом молотком по голове. Это и психоз, и сонный паралич, и остановка сердца. Але шо делать – война не цацки.
Не будите солдат.
***
Однажды я ехал в купе с солдатом, воином Украины, ему уступили нижнюю полку. Он стеснялся и не хотел, тогда тетка с нижней полки решительно залезла на его верхнюю, и сказала, что не слезет оттуда . Це була украиночка.
Однажды я садился в поезд, а у солдата сканер не читал QR код на билете. Поезд задержали на двадцать минут, пока україночки бегали в кассу, чтобы подтвердить оплату. Это был правильный, львовский жыдобендеровский поезд, и он стоял по стойке смирно, пока украиночки выправляли воину билет.
Однажды на станции метро «Вокзальная» мудаки из офиса Петромолитена на КПИ решили устроить полугодовой ремонт эскалатора, закрывая станцию дважды в день, с особым цинизмом, в час пик – утром и вечером (нармальные метровские пацаны ночью спят, они же не солдаты) – и это станция с максимальным пассажирооборотом по городу. Ну, им похуй, они на метро не ездятся, они с него кормятся. Перед открытием станции скопившаяся тысячная толпа ломится туда, и украиночка на кассе машет группе растерянных пацанов в камуфле из Жашкова, Ровно, Харькова или Кицмани – проходите сюда без очереди, проходите за так!
Метро не обеднеет.
Или мы будем за него платить в четыре раза больше, как платят в Москве. Против которой именно и стоят пацаны в камуфляже.
***
Не хочу нагонять брутальный военный пафос Розенбаума и Кобзона, но солдат нам сейчас нужен.
Чисто технически – если он как волк не будет спать свои восемь часов, то не пробежит сорок километров за день и упадет. А потом упадем мы. Кача пока плывет только над ними. Потом она поплывет над нами.
Уступите нижнюю полку, улыбнитесь и скажите «честь», пропустите вне очереди на кассе, подскажите, как доехать, увидев официальные знаки различия на форме, угостите кофе или подвезите бесплатно, если вы мажор с тачилой.
Они не все охуенные небесные витязи, с белыми крылами и блистающими мечами, там всего в достатке, и скама в том числе. Но других у нас точно нет. А враг у нас точно есть.
Пусть солдаты немного поспят.
(С)
2016-06-14 09:32:00
Назад Поделиться
Пусть поспят, або Человеки с ружьем
Очень прикольная манера пресекать все дискуссии ударом по еблу. В эдаком имперском духе. Но она работает до тех пор, пока не появляется кто-то более подкованный в подобном дискурсе, и по еблу не получаешь сам. На твою ухоженную капуанскую виллу вламываются вонючие немытые галлы, братьев которых ты держишь в твоем эргастуле, и которые понимают латынь в пределах «дочька своя давай сюда, жина тоже давай, и сам штаны снимай».
Вот тут появляется желание поговорить цивилизованно, но разговор уже как-то не клеится.
Так что надо понимать: удар по еблу – это тоже аргумент и часть дискурса, не меньший, чем аллюзии, аналогии и прочие парафразы.
Кафедра неоднократно писала об уважении к солдатне. Пушечному мясу, шинельной сволочи, батальонных заборах – и как только не называли их охуевшие от ложного чувства собственной безопасности люди на диване, с пивом и футболом.
***
Больше всего люди в армии страдают не от прыжков с парашютом, а от побудок. Когда в казарму вламывается дежурный и орет страшным раммштайном «ротападъем!»
Дело в том, что мы по природе дневные загонные хищники, хотя и потомки мелких древесных приматов. И в принципе не способны просыпаться одновременно по сирене. Наш удел – это закончить четвертый цикл сна, пожмуриться, потянуться, выгнуть спину, зевнуть, оскалив белозубую пасть, и неспешно идти на охоту.
Сорок километров миграционной трассы в день. Это нелегко, это требует треть времени жизни отводить на хр-хр-хр. Надо выспаться, чтобы бегать быстрее лошади. По количеству эритроцитов в крови, позволяющему нам делать такие вещи, с нами сравнимы только волки – тоже нехилые загонщики. Именно поэтому появился союз человека и собаки, существ, способных бежать вровень.
Кто-нибудь знает – сколько спит волк? Все время, пока не жрет. Посмотрите на свою собаку. Она дрыхнет. Солдат, с этой точки зрения, тоже собака. У него норма – сорок километров пробега в день.
В принципе войны так и велись раньше. Король Джон и король Джек в восемь утра выстраивали по свежему утречку полки, взмахивали носовыми платками, и «поехали»! А как только темнело – расходились, вежливо приподняв шляпы.
А ниндзи, которые ползали с нехорошими намерениями и сюрикенами в зубах по крышам ночью, уж точно не будились сержантом.
Индустриальный принцип устройства военного дела оказался эффективным в целом, но вывел процент неизбежных потерь. Это как бизнес, какое-то количество убытков ты закладываешь сразу, безоговорочно. Ну вот на учениях, например, три процента убытка считается нормальным.
Подорванные в REM фазе сна люди испытывают ощущения, сравнимые с ударом молотком по голове. Это и психоз, и сонный паралич, и остановка сердца. Але шо делать – война не цацки.
Не будите солдат.
***
Однажды я ехал в купе с солдатом, воином Украины, ему уступили нижнюю полку. Он стеснялся и не хотел, тогда тетка с нижней полки решительно залезла на его верхнюю, и сказала, что не слезет оттуда . Це була украиночка.
Однажды я садился в поезд, а у солдата сканер не читал QR код на билете. Поезд задержали на двадцать минут, пока україночки бегали в кассу, чтобы подтвердить оплату. Это был правильный, львовский жыдобендеровский поезд, и он стоял по стойке смирно, пока украиночки выправляли воину билет.
Однажды на станции метро «Вокзальная» мудаки из офиса Петромолитена на КПИ решили устроить полугодовой ремонт эскалатора, закрывая станцию дважды в день, с особым цинизмом, в час пик – утром и вечером (нармальные метровские пацаны ночью спят, они же не солдаты) – и это станция с максимальным пассажирооборотом по городу. Ну, им похуй, они на метро не ездятся, они с него кормятся. Перед открытием станции скопившаяся тысячная толпа ломится туда, и украиночка на кассе машет группе растерянных пацанов в камуфле из Жашкова, Ровно, Харькова или Кицмани – проходите сюда без очереди, проходите за так!
Метро не обеднеет.
Или мы будем за него платить в четыре раза больше, как платят в Москве. Против которой именно и стоят пацаны в камуфляже.
***
Не хочу нагонять брутальный военный пафос Розенбаума и Кобзона, но солдат нам сейчас нужен.
Чисто технически – если он как волк не будет спать свои восемь часов, то не пробежит сорок километров за день и упадет. А потом упадем мы. Кача пока плывет только над ними. Потом она поплывет над нами.
Уступите нижнюю полку, улыбнитесь и скажите «честь», пропустите вне очереди на кассе, подскажите, как доехать, увидев официальные знаки различия на форме, угостите кофе или подвезите бесплатно, если вы мажор с тачилой.
Они не все охуенные небесные витязи, с белыми крылами и блистающими мечами, там всего в достатке, и скама в том числе. Но других у нас точно нет. А враг у нас точно есть.
Пусть солдаты немного поспят.
(С)
17
Так, жалію їх
- 24.05.15, 21:40
- ВАРТА
Мені шкода цих двох нещасних, і ось чому.
Цей мій жаль зовсім не означає, що виступала би за будь-які індульгенції до ворожих солдат.
22
Військові у Рівному годували колядників кашею
- 09.01.14, 09:51
До військовослужбовців 55 бригади зв’язку, де командиром полковник Сергій Патапов, завітав з колядою творчий колектив Рівненської обласної громадської організації «Жінки Батьківщини».
На запрошення командування військової частини, Марія Конощук, Валентина Козиревич та Анастасія Янцур приготували для понад 50 солдат строкової служби в їдальні військової частини співоче Різдвяне дійство.
- Напевно, кожен українець асоціює Різдво з сімейним святом, і військові не виняток, - зазначив заступник командира бригади зв’язку по роботі з особовим складом підполковник Віктор Коліда. – Аби принести хоча б невелику часточку цього сімейного затишку та святкового настрою тим військовослужбовцям, які зараз виконують свої службові обов’язки, ми запросили талановитих «Жінок Батьківщини». Гості гарно заспівали, та по-материнськи розважили солдат.
Військовослужбовці не соромилися підспівувати разом із колядниками «Нова радість стала» та «Святая Варвара церкву збудувала».
- Відзначення Нового року і Різдва у колі нових друзів, у військовому колективі – це дійсно те тепло і незабутні враження про армію, які залишаться зі мною після звільнення в запас, - розповів солдат-строковик Антон Литовченко. – Як луганчанину, мені ще й було цікаве побачити дотримання традицій у Західній Україні. Тепер знаю, що все, як і в нас. Так сподобалося слухати колядки, що й сам поколядував би із задоволенням…
По завершенню виступу за хорошу коляду гостей почастували солдатською кашею та сфотографувалися на пам`ять.
2
Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) про українців.
- 20.01.13, 19:30
І то є правда!
Моя сотня, зложена тільки з Українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого Українця уважали політичне підозрілим. Між собою жили в згоді. Старшини в сотні були самі Німці (був один Поляк, але я усунув його). Страх Українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Це помогало і переносилося скоро до сусідніх сотень. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю Українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть річи, які виглядають неможливими до виконання. Мав я одного трубача. Називався Лука Бойко і походив з с.Бучини (Брідщина). Він під час одного бою в Карпатах дістав сильний шрапнельний постріл, який розстріскав йому праву руку. Мимо того Бойко вискочив з окопів і побіг, щоб притягнути раненого товариша, який лежав перед дротами. Я кричу: "Бойку, не йди туди, бо погибнеш". Але він мимо того пішов, притягнув товариша і тоді зімлів з упливу крови. Я зараз вислав його до шпиталю. Там прокинулася йому гангрена. Йому хотіли врізати цілу руку. Тоді він утік зі шпиталю до мене. Здав я його до дівізійного шпиталю, де йому надрізали руку. Він виздоровів. Таких випадків дійсної самопосвяти й геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч. Згадаю тільки з моєї служби при УСС старшого десятника Михайла Атаманюка з Киношова (Рогатинщина), який в ріжних часах був шість разів ранений, Юру Бендейчука, молодого Гуцула з Жабяго, незвичайно відважного хлопця, якого уважаю просто своїм приятелем і и[н.].
Що до моралі тих людей, то вона, як я сказав, дуже висока. Говорю це на підставі порівняння з жовнірами инших народів. Одну тільки хибу має український жовнір: він занадто добродушний і в тім уступає перед жовнірами инших народів, які знаю. На цю надмірну добродушність українського жовніра, яка доводить його до того, що він, навіть покривжденний, не протестує і не жалується, не міг я спокійно дивитися. Я просто підбурював їх в таких випадках. Не раз прикликав я побитого польським офіцером жовніра, як тільки довідався про це і наказував йому зголоситись до рапорту в тій справі і заявить своєму командантові, що робить це на мій приказ. Опісля, розуміється, пильнував я, щоб справа не загирилася (Загирилася - загубилася.). Це була також одна з причин, із за яких прозивали мене "соціялістом" і т. и[н.]. До характеристики українського жовніра скажу ще одно: він має такі нерви, які Гіндербург (Гінденбург Пауль фон (1847 - 1934) - німецький військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал. Під час Першої світової війни від листопада 1914 р. - командувач військ Східного фронту, від серпня 1916 р. - начальник Генерального штабу, фактично головнокомандувач, У 1925-1934 pp. - президент Веймарської республіки.) уважає необхідними для жовніра першої якости. Про це переконався я багато разів. Наведу один такий випадок: коло села Кадубиськ (повіт Броди) в осени 1917 р. лежали ми в окопах. Було досить спокійно. Нараз почали Москалі стріляти гранатами. Один гранат упав в окопи між двох українських жовнірів, які лежали собі. І не вибух. Мабуть, не багато знайдеться таких людей, які не скочили б на рівні ноги по такім гостинці від ворога. Одначе оба українські жовніри тільки мов на команду крикнули свою відому улюблену лайку і ані ворохнулися. Лежали спокійно дальше. Таких випадків міг би я теж безліч оповісти. Словом, уважаю українського жовніра за першорядний матеріял в світі.
Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди і невигоди. В тім перевисшають Українців тільки одні Серби, більш, мабуть, ніхто. В наступі нема кращих жовнірів, як Українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші (найтугіще бороняться пруські Німці). Найслабше місце в душі українського жовніра як жовніра - це недостача власної ініціятиви. Але за те на приказ все виконають. Особливо розвинений у них орієнтаційний змисл (Змисл - чуття.). Він - просто казочно сильний у них. Навіть в ночі. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, український жовнір вірний до смерти.
Українці люблять співати. Я люблю слухати, як вони співають. Обовязково казав я співати "Не пора", "Ще не вмерла Україна", "Верховино" і "Над Прутом у лузі". Я особисто і по товариськи говорив їм про гноблення України Росією, ніколи при тім не підчеркуючи, що в Австрії інакше, бо уважав це не смачним. За таке відношення до Австрії мусів я раз навіть ставати до рапорту. Я при рапорті заявив отверто, що почуваю себе Українцем і інтереси України для мене на першім місці. Мені відповіли, що це противиться моїм обовязкам і на тім скінчилося досить комічно: мене також почали уважати "політично-підозрілим" (з чого я мав сто потіх).
Моя сотня, зложена тільки з Українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого Українця уважали політичне підозрілим. Між собою жили в згоді. Старшини в сотні були самі Німці (був один Поляк, але я усунув його). Страх Українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Це помогало і переносилося скоро до сусідніх сотень. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю Українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть річи, які виглядають неможливими до виконання. Мав я одного трубача. Називався Лука Бойко і походив з с.Бучини (Брідщина). Він під час одного бою в Карпатах дістав сильний шрапнельний постріл, який розстріскав йому праву руку. Мимо того Бойко вискочив з окопів і побіг, щоб притягнути раненого товариша, який лежав перед дротами. Я кричу: "Бойку, не йди туди, бо погибнеш". Але він мимо того пішов, притягнув товариша і тоді зімлів з упливу крови. Я зараз вислав його до шпиталю. Там прокинулася йому гангрена. Йому хотіли врізати цілу руку. Тоді він утік зі шпиталю до мене. Здав я його до дівізійного шпиталю, де йому надрізали руку. Він виздоровів. Таких випадків дійсної самопосвяти й геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч. Згадаю тільки з моєї служби при УСС старшого десятника Михайла Атаманюка з Киношова (Рогатинщина), який в ріжних часах був шість разів ранений, Юру Бендейчука, молодого Гуцула з Жабяго, незвичайно відважного хлопця, якого уважаю просто своїм приятелем і и[н.].
Що до моралі тих людей, то вона, як я сказав, дуже висока. Говорю це на підставі порівняння з жовнірами инших народів. Одну тільки хибу має український жовнір: він занадто добродушний і в тім уступає перед жовнірами инших народів, які знаю. На цю надмірну добродушність українського жовніра, яка доводить його до того, що він, навіть покривжденний, не протестує і не жалується, не міг я спокійно дивитися. Я просто підбурював їх в таких випадках. Не раз прикликав я побитого польським офіцером жовніра, як тільки довідався про це і наказував йому зголоситись до рапорту в тій справі і заявить своєму командантові, що робить це на мій приказ. Опісля, розуміється, пильнував я, щоб справа не загирилася (Загирилася - загубилася.). Це була також одна з причин, із за яких прозивали мене "соціялістом" і т. и[н.]. До характеристики українського жовніра скажу ще одно: він має такі нерви, які Гіндербург (Гінденбург Пауль фон (1847 - 1934) - німецький військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал. Під час Першої світової війни від листопада 1914 р. - командувач військ Східного фронту, від серпня 1916 р. - начальник Генерального штабу, фактично головнокомандувач, У 1925-1934 pp. - президент Веймарської республіки.) уважає необхідними для жовніра першої якости. Про це переконався я багато разів. Наведу один такий випадок: коло села Кадубиськ (повіт Броди) в осени 1917 р. лежали ми в окопах. Було досить спокійно. Нараз почали Москалі стріляти гранатами. Один гранат упав в окопи між двох українських жовнірів, які лежали собі. І не вибух. Мабуть, не багато знайдеться таких людей, які не скочили б на рівні ноги по такім гостинці від ворога. Одначе оба українські жовніри тільки мов на команду крикнули свою відому улюблену лайку і ані ворохнулися. Лежали спокійно дальше. Таких випадків міг би я теж безліч оповісти. Словом, уважаю українського жовніра за першорядний матеріял в світі.
Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди і невигоди. В тім перевисшають Українців тільки одні Серби, більш, мабуть, ніхто. В наступі нема кращих жовнірів, як Українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші (найтугіще бороняться пруські Німці). Найслабше місце в душі українського жовніра як жовніра - це недостача власної ініціятиви. Але за те на приказ все виконають. Особливо розвинений у них орієнтаційний змисл (Змисл - чуття.). Він - просто казочно сильний у них. Навіть в ночі. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, український жовнір вірний до смерти.
Українці люблять співати. Я люблю слухати, як вони співають. Обовязково казав я співати "Не пора", "Ще не вмерла Україна", "Верховино" і "Над Прутом у лузі". Я особисто і по товариськи говорив їм про гноблення України Росією, ніколи при тім не підчеркуючи, що в Австрії інакше, бо уважав це не смачним. За таке відношення до Австрії мусів я раз навіть ставати до рапорту. Я при рапорті заявив отверто, що почуваю себе Українцем і інтереси України для мене на першім місці. Мені відповіли, що це противиться моїм обовязкам і на тім скінчилося досить комічно: мене також почали уважати "політично-підозрілим" (з чого я мав сто потіх).
![Світлина: Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) про українців:
Моя сотня, зложена тільки з Українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого Українця уважали політичне підозрілим. Між собою жили в згоді. Старшини в сотні були самі Німці (був один Поляк, але я усунув його). Страх Українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Це помогало і переносилося скоро до сусідніх сотень. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю Українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть річи, які виглядають неможливими до виконання. Мав я одного трубача. Називався Лука Бойко і походив з с.Бучини (Брідщина). Він під час одного бою в Карпатах дістав сильний шрапнельний постріл, який розстріскав йому праву руку. Мимо того Бойко вискочив з окопів і побіг, щоб притягнути раненого товариша, який лежав перед дротами. Я кричу: "Бойку, не йди туди, бо погибнеш". Але він мимо того пішов, притягнув товариша і тоді зімлів з упливу крови. Я зараз вислав його до шпиталю. Там прокинулася йому гангрена. Йому хотіли врізати цілу руку. Тоді він утік зі шпиталю до мене. Здав я його до дівізійного шпиталю, де йому надрізали руку. Він виздоровів. Таких випадків дійсної самопосвяти й геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч. Згадаю тільки з моєї служби при УСС старшого десятника Михайла Атаманюка з Киношова (Рогатинщина), який в ріжних часах був шість разів ранений, Юру Бендейчука, молодого Гуцула з Жабяго, незвичайно відважного хлопця, якого уважаю просто своїм приятелем і и[н.].
Що до моралі тих людей, то вона, як я сказав, дуже висока. Говорю це на підставі порівняння з жовнірами инших народів. Одну тільки хибу має український жовнір: він занадто добродушний і в тім уступає перед жовнірами инших народів, які знаю. На цю надмірну добродушність українського жовніра, яка доводить його до того, що він, навіть покривжденний, не протестує і не жалується, не міг я спокійно дивитися. Я просто підбурював їх в таких випадках. Не раз прикликав я побитого польським офіцером жовніра, як тільки довідався про це і наказував йому зголоситись до рапорту в тій справі і заявить своєму командантові, що робить це на мій приказ. Опісля, розуміється, пильнував я, щоб справа не загирилася (Загирилася - загубилася.). Це була також одна з причин, із за яких прозивали мене "соціялістом" і т. и[н.]. До характеристики українського жовніра скажу ще одно: він має такі нерви, які Гіндербург (Гінденбург Пауль фон (1847 - 1934) - німецький військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал. Під час Першої світової війни від листопада 1914 р. - командувач військ Східного фронту, від серпня 1916 р. - начальник Генерального штабу, фактично головнокомандувач, У 1925-1934 pp. - президент Веймарської республіки.) уважає необхідними для жовніра першої якости. Про це переконався я багато разів. Наведу один такий випадок: коло села Кадубиськ (повіт Броди) в осени 1917 р. лежали ми в окопах. Було досить спокійно. Нараз почали Москалі стріляти гранатами. Один гранат упав в окопи між двох українських жовнірів, які лежали собі. І не вибух. Мабуть, не багато знайдеться таких людей, які не скочили б на рівні ноги по такім гостинці від ворога. Одначе оба українські жовніри тільки мов на команду крикнули свою відому улюблену лайку і ані ворохнулися. Лежали спокійно дальше. Таких випадків міг би я теж безліч оповісти. Словом, уважаю українського жовніра за першорядний матеріял в світі.
Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди і невигоди. В тім перевисшають Українців тільки одні Серби, більш, мабуть, ніхто. В наступі нема кращих жовнірів, як Українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші (найтугіще бороняться пруські Німці). Найслабше місце в душі українського жовніра як жовніра - це недостача власної ініціятиви. Але за те на приказ все виконають. Особливо розвинений у них орієнтаційний змисл (Змисл - чуття.). Він - просто казочно сильний у них. Навіть в ночі. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, український жовнір вірний до смерти.
Українці люблять співати. Я люблю слухати, як вони співають. Обовязково казав я співати "Не пора", "Ще не вмерла Україна", "Верховино" і "Над Прутом у лузі". Я особисто і по товариськи говорив їм про гноблення України Росією, ніколи при тім не підчеркуючи, що в Австрії інакше, бо уважав це не смачним. За таке відношення до Австрії мусів я раз навіть ставати до рапорту. Я при рапорті заявив отверто, що почуваю себе Українцем і інтереси України для мене на першім місці. Мені відповіли, що це противиться моїм обовязкам і на тім скінчилося досить комічно: мене також почали уважати "політично-підозрілим" (з чого я мав сто потіх).](https://sphotos-d.ak.fbcdn.net/hphotos-ak-snc6/c0.0.403.403/p403x403/270144_430661236999771_141787760_n.jpg)
11
