- Межбижер, вы имеете хранить секреты? - спросила мадам Берсон и заклипала глазами, как ходики мадам Родимчик из подъезда.
- Умею! – неуверенно, но с готовностью, солгал Межбижер.
- Тогда слухайте. Наша Маруся немножечко беременная!
- От кому? – заинтересовался Межбижер.
- От Марик! – тут мадам приложила палец к губам. – Тольки никому, а то Бетя узнает и будем иметь скандал на весь двор.
Межбижер в ответ пошаркал ногой. Это означало начало разгона. Старт, так сказать. И… через восемь минут и шестнадцать секунд о новости знал весь двор и близлежащие улицы Лизогуба и Кангуна.
Рекорд!
Мадам Берсон осталась довольна. Маруся вчера обидела ее тем, что выиграла в девятку аж два рубля с мелочью, а Марик отказался подарить мадам настоящую чугунную сковородку, которую какой-то йолд сдал ему в пункт утильсырья. Мадам даже пошла на то, что готова была компенсировать Марику двадцать четыре копейки, которые тот отдал клиенту. Но Марик не только отказался, но и отдал сковородку тете Бете. Пусть, кстати, и она пострадает.
О том, что у нее есть или будет ребенок Маруся узнала на работе от секретаря парткома, заверившего ее, что партия в беде не оставит, что родина поможет вырастить ребенка настоящим советским человеком.
Хуже обстояли дела у дяди Марика. Он о своем отцовстве узнал на пороге собственной квартиры, куда зашел пообедать. Первое, второе и третье тетя Бетя отпустила ему с помощью скалки и той самой сковородки, так что, к моменту, когда Марику удалось доказать свою невиновность, он напоминал дерево кедр обилием шишек.
Когда тетя Маруся пришла домой, к ней проникла тетя Аня и задала вопрос, который волновал весь двор:
- Мальчик или девочка?
- Куда мне к моим семи детям еще одного? – спросила Маруся.
- У тебя ни одного нет! – возмутилась тетя Аня.
- Что ж ты тогда мне голову морочишь? – поинтересовалась Маруся.
Из дальнейшего разговора выяснилось, что тете Ане обо всем рассказал по секрету Межбижер.
Ага.
Маруся взяла кухонный нож и стала точить его во дворе на кирпиче. Межбижер, крутившийся около, на всякий случай отбежал подальше. Но и там его достал вопрос, какие цветы он хочет иметь на могиле – искусственные или живые?
Межбижер все понял и охотно заложил мадам Берсон.
- Она собственноручно мене сказала! – заверил Межбижер.
Потом у Маруси был недолгий – но мирный! - разговор с тетей Бетей и дядей Мариком.
Потом…
А потом ничего не было. Наутро Маруся отправилась на работу в театр… Там кое с кем поговорила. А вечером…
Вот вечером все и началось.
Дело в том, что к дяде Марику и тете Бете пришла комиссия из райисполкома. Комиссия тщательно вымеряла квартиру дяди Марика. Было объявлено, что до нормы на трех человек дяде Марику, как будущему отцу, не хватает восьми с половиной квадратных метров, поэтому взамен этой двухкомнатной квартиры ему выделят трехкомнатную в новом доме на Бебеля угол Канатной. Комиссия не успела выйти из квартиры, как новость стала известна всему двору. Так что работников райисполкома ждали во дворе разъяренные граждане числом больше сорока, сообщившие, что квартиру надо давать, в крайнем случае, Марусе, как матери, а лучше вообще ничего, никому не давать.
Комиссия, хоть и советские люди, глас народа проигнорировала, сообщив только, что у Маруси уже были и что она получит квартиру дяди Марика.
Все начали так радоваться, что даже подрались.
Но это еще что!
Мадам Берсон, не ожидавшая такого эффекта, распереживалась и… потеряла время.
Нюся Накойхер, мадам Камасутренко, Дуся Гениталенко и даже тетя Рива охраняли мужей бдительно и сурово. Оставались бесперспективные Герцен с Межбижером и алкаш Стеклотаренко. Но и к нему уже страдали в очереди тетя Сима и тетя Аня, не говоря уже о менее значительных персонажах. Так что, мадам Берсон оказалась не то восьмой, не то девятой…
На счастье для Стеклотаренко он, напившись, что-то разбил и загремел на пятнадцать суток.
А за это время все как-то выяснилось.
И все во дворе очень смеялись.
Но через девять месяцев в четырех семьях все-таки появилось пополнение.
Александр Бирштейн

   Допа такой несчастный - семью похоронил . Жена с дочкой и внучкой  разбились на машине . ОН  из Крыма в Мелитополь и уехал , чтобы горе забыть . ОДин живет и про жену покойную пишет вроде она живая.  Хворает сильно. Евангелие от Тамагочи . 

Хто так вміє?!

Близько двох тисяч років тому, Христос викрив і засудив практику показово-нещирої побожності претендуючих на ексклюзив у Божій Благодаті фарисеїв. На жаль, “старі міхи” юдаїзму перекочували до християнства. Тверезий аналіз нинішнього буття українців зокрема, й більшості європейців вцілому засвідчив, що декларування приналежності до християнського світу, для багатьох є і залишається лише пустопорожнім дзвоном. З сумом і болем доводиться констатувати, що сакральна символіка перетворилась в беззмістовний символізм. Людство так і не позбулося схильності до спрощення й спримітизування, деструктивні ліберальні закони багатьох країн унеможливлюють постання суспільства яке б складалося з духовно і морально здорових та гармонійно розвинених особистостей, а провідники цілих спільнот чомусь забули, що ігрища з господарем пекла завжди приречені на поразку. Гріховність не обмежується свідомим вибором зла. Неспроможність зробити правильний вибір є станом духовного рабства. Підпорядкованість пристрастям робить людину пасивною, не самостійною, не вільною, підконтрольною. Вінчання, панахиди, освячення помешкань, предметів і пасок насправді є нерідко незрозумілими для самих учасників дійства церемоніалами й обрядами. Останні звичайно ж дисциплінують і нагадують про відповідальність, проте факт формального дотримання й неосмисленого виконання не є методом і формою рятунку полоненої гріхом душі.

Сприйняття Божої Науки для кожної людини є справою індивідуальною. В одних це відбувається внаслідок родинного виховання, коли батьки належним чином доносять до відома нащадків відвічно-довічну правду. Інші, долучались до числа врятованих внаслідок аналізу власного вже пройденого життєвого шляху, добутого досвіду й спілкування з віруючими. Проте, чимало вихідців з родин невіруючих сприймали Боже Слово внаслідок стресових ситуацій. Таким чином Господь зупиняв грішника, провокував до роздумів, й давав можливість зрозуміти причину буття людини в цьому світі.

В часі Різдва 1992-го року, повернувшись з щорічного міжнародного новорічного з'їзду католицької молоді (того року він відбувся в Будапешті), спільно з кількома київськими учасниками того дійства (вірними УГКЦ з храму Святого Миколая на Аскольдовій Могилі), я зорганізував ватагу колядників. Співали в вагонах метро, колядували знайомим в їх помешканнях. Колядки вивчали з молитовників. Пам`ять навіки закарбувала реакцію тих хто чув наш гуртовий спів. Здається саме тоді я пізнав, що дарувати радість іншим, віддавати власний час, талант, молитви, завзяття, любов до Церкви й народу є великим щастям.

Пригадую колядування й в наступних роках. Кістяк й основний склад вже нової ватаги становили активісти київського осередку Спілки Української Молоді. Якось, на пропозицію однієї з учасниць ми завітали до родини яка залишалась вірною церкві й в часи її підпілля. Власників помешкання зворушили до сліз.

-А нас колись за це переслідували, - зізнався господар.

Здається саме тоді я пригадав й розповіді мами, про її колядування в повоєнні і голодні 50-ті роки вже минулого століття. Село Дарівка, це на Черкащині, звідкіля вона родом, не мало власної середньої школи, тож їй, братам і сестрам доводилось долати шлях за наукою довжиною в вісім кілометрів. Вчителі-комуністи, знаючи що мама з багатодітної родини, не соромились забороняти прославляти Господа. З метою перевірки чи виконуватиме вона їхні злочинні вказівки, лишали родинні клопоти й не лінуючись подолати кількакілометровий шлях до Дарівки, очікували коли діти підуть вітати односельчан та рідних з Різдвом Христовим, й погрозами заганяли їх назад в хату.

Природний підсвідомий потяг до Божих Правд з часом зобов'язує до усвідомленого самообмеження. Не кожна душа має силу самостійно встояти перед звабами лукавого. З прикрістю і соромом пригадую, як колядування ватаги СУМівців закінчувались пиятикою і бешкетом. Дякую Творцеві, що з часом дарував переживання й розуміння грішності тієї поведінки.

В 2001-му році, Різдво Христове я зустрічав в Черкаській Виправній Колонії № 62. Туди, за протидію антинародному режимові, звинувативши в криміналі, мене запроторили цербери постколоніальної, посткомуністичної, постсов'єцької, а головне — геть не української за духом і змістом системи. Станом справ на той час, в “зоні” діяли лише церкви УПЦ МП та Євангельських Християн Баптистів. Попри моє знання літургії й спроможність пояснити причини віри в Господа, православний клирик відмовив мені в участі в літургії, оскіли вважжв “невоцерковленим”. Дискутувати з москвином я не мав жодного бажання, тому тричі на тиждень відвідував Будинок Молитви, який коштом віруючих-баптистів з Англії й працею  віруючих-засуджених постав на місці колишнього табірного стадіону. В часі різдвяного служіння, разом з хором співав вже відомі мені колядки. По закінченню, коли засуджені вже вийшли надвір й почали шикуватись в колону для повернення в гуртожитки (“на бараки”), віруючі вийшли на двір й заспівали “Нова радість стала”. Спів на вулиці, рівно як і перегук є “порушенням внутрішнього порядку виправної установи”. Реакція засуджених й наглядачів (прапорщиків й молодшого офіцерського складу) вразила неабияк. Перші не поспішали виконувати наказ рухатись, й стоячи на морозі слухали спів, а другі не наполягали на його негайному виконанні, не обурювались співом на вулиці, й також слухали. Радісна на перший погляд випадковість, насправді була часткою в ланцюзі Божих Закономірностей.

Донині не знахожу слів та епітетів аби передати й означити процеси які відбувались в моїй душі в ті хвилини й впродовж наступних кількох годин. В залі гуртожитку (“бараку”) де водночас проживали близько 160-ти осіб, того вечора я не відчував смороду немитих тіл й непопраних шкарпеток, тютюнового диму й викликаного недоїданням голоду. Нині журюсь, що стримував себе аби вголос не заспівати вже давно знайомі колядки й псалми які лунали того вечора на служінні. Розумію, що в ті хвилини не соромно було б стати диваком або уподібнитись до блаженного. Можливо в чиїйсь душі прокинувся б спогад, й орда нечестивого зазнала б кількісної втрати.

Христос Народився! 

                                                                                                    Олесь Вахній

...Нагадав мені тільки що наш знавець софтів та приборкувач комп'ютерів Сергій Bayok, що на носі Новий Рік, та ще купа різдв'яних свят. Ото пошарудів я в гуглях всевідаючих, та знайшов сайтичок з різними прибамбасами прикрашаючими)
..Та скачав собі звідти отаку красу:

НУ ОТ ЯКЦЕ ТАККККК????????Е пісня, яку слухають мільони....Пісня гарна.