Дитячі роки
 


Давно вже нема Країни мого Дитинства. Великої, могутньої і прекрасної. За пляшкою на трьох пропили її три іуди з ЦК КПРС. Поховали від імені своїх народів. Від мого імені.
Що ж, за 74 роки до цього поховали і країну Дитинства Тараса Шевченко. Велику, могутню, прекрасну.
Було в країнах нашого Дитинства всього. І прекрасного, і гіркого. Та нинішнє мерзенне животіння викидає з пам’яті все бридке, залишаючи тільки світлі спогади.
В ті часи, коли нинішні „ганьбісти”, смиренно сиділи по своїх закутках і на зборах старанно аплодували зверхникам, я не визнавав радянської влади. Чужою вона була мені. Діда, учасника Льодового походу Лавра Корнилова, Миколу Вербицького-Антіоха – розстріляли разом з заручниками, коли в 1922 році в Чернігові єврей-студент застрелив якогось жида з ВЧК. Тоді ж знищили родове склепіння Вербицьких-Рашевських-Голіциних, де був похований мій прадід- автор рядків „Ще не вмерла Україна”, друг останніх днів Тараса Шевченко, столовий дворянин Микола Андрійович Вербицький Антиох. Це в пам’ять Шевченко він разом з побратимами Тадеєм та Йосипом Рильськими, що разом з ним писали ці рядки, зрікся дворянства (нащадку багатого козака Павлу Чубинському і зрікатись не було чого. Він став дворянином по чину –дослужившись до дійсного статського радника). На його похованні молодший його побратим Михайло Коцюбинський охарактеризував його, як „народного руського вчителя”, що життя своє віддав служінню Людям, а не владі.Хто після чверть столітнього заслання повернувся в Україну Українцем...
Та що до цього було тим, хто навіть сина Коцюбинського згодом знищить...
В день свого повноліття я приносив присягу Роду. Присягав залишити людям пам’ять про предків і їх друзів, самим великим з яких був Тарас Шевченко. Небагато вже залишилось таких, котрі знають про нього те, що не знають інші. Я – один з них.
Колись, на випускному іспиті з української, мені вліпили кол і ледь не вигнали з комсомолу за те, що написав про кохання Тараса і Ганни Закревської. Про їх донечку Софію, названу в честь Софії Енгельгардт. В ті часи це було розцінено, як замах на добре ім’я великого поета-революціонера. Зараз, кожна бузина може поливати брудом наших Світочів, зате жиди, саме жиди, а не євреї, щедро оплачують і множать ті публікації. Бо Шевченко, як і Євген Гребінка, ненавидів жидів. Жидів, а не євреїв. Згадайте розповідь Куліша про те, як Тарас на пожежі кинувся рятувати добро бідного єврея з Подолу...
То ж дозвольте розповісти про Тараса те, що в радянські часи було надійно сховано в закритих архівах. Не по архівах я це знаю. По розповідям бабусі – Євгенії Львовні Кулішевої-Вербицької. Онуки Пантелеймона Куліша, невістки Миколи Вербицького, посестри Миколи Вороного. Ті розповіді я згодом перевіряв по стародрукам в найбільших бібліотеках Союзу, від Калінінграда до Петропавловська-на Камчатці і від Баку до Архангельська. Бо хоч я і вважав Радянську Владу чужою, та саме вона дала мені змогу отримати вищу освіту, захистити кандидатську, впроваджувати свої наукові розробки по всьому Союзу. Нажаль, я визнав Радянську Владу тільки в 1994. Коли переконався, що тоді була Влада, а зараз Зрада.
Це перша глава з моєї книги „Незнайомий Вам Тарас Шевченко”. Я виконую свою присягу. По Шевченка ж мені легко писати і тому, що ми обидва сироти. Тільки він всім світлим забов’язаний своїй пані - Софії Енгельгардт, я ж рідній бабусі – Євгенії Кулішеві-Вербицькій...
Моє дитинство протікало в Сіверському та Подільському краях. Дитинство Тараса протікало в самому серці древньої Русі, на Черкащині. Ця Мала Батьківщина і виховала в ньому ідеї панславізму. Ніколи він не був ні націоналістом, ні західником. Був слов’янофілом.
Він був бунтарем, та ніколи не був революціонером і гайдамаком. Бо з самого раннього віку над ним тяжіло прокляття. І зовсім не кріпацька злиденність була тим прокляттям. Не у злиднях народився Тарас. Давно в минуле відійшли ті часи, коли кріпак нічого не мав. Це ж вже було Х1Х сторіччя. Кріпаки, починаючи з 14-15 річного віку повинні були двічі на тиждень іти на панщину і робити безвідмовно те, що їм накаже панський управитель. Повинні були платити грошима чи натурою десятину вирощеного з тієї землі, що їм надав пан. Чи вони успадкували від батьків але Закон віддав її пану. Он Київський губернатор Бібіков подавав царю рапорт про те. Що багато хто з поміщиків чинить беззаконня і вимагає від кріпаків в посівну чи жнива відробляти не 2 а 3 дні на тиждень. Рапортує і просить дозволу покарати винних...
Все що кріпак заробив на стороні залишалось йому. На зароблене він міг і сам викупитись і викупити землю. Найвідоміші цукрозаводчики – Терещенки, Ханенки, Семиренки вийшли з кріпаків. Сами себе викупили...
Не з бідних була і сім’я Тараса. Батько його Григорій Іванович Шевченко-Грушівський пошлюбив не по вибору батьків, а по коханню, красуню Катерину Бойко, дочку заможного покозаченого кріпака Якима Бойко з Моринців.
У батьківському обійстю молодятам було тіснувато, адже у старого Івана Шевченко ще було четверо дітей. То ж Яким Бойко добився у управителя вільшанським кущем сіл пана Василя Енгельгарда, відставного ротмістра Дмитренка, щоб молодятам віддали хату і землю його сусіда Колесника. Ота чужа земля і чужа хата і були причиною прокляття Шевченків. Бо не справедливо повелись з Колесником. Коли він їздив чумакувати, помічник управителя по Мокринцям, погнав його жінку, яка була на останньому місяці вагітності , на жнива. Там вона і померла під час пологів разом з дитиною. Повернувся Колесник в пусту хату. Розповіли йому про бездушність того помічника управителя. Напився він з горя і добряче накопав того нелюдяна це й прозвали його люди Копієм. Та хіба ж міг допустити управитель ротмістр Дмитренко, щоб його помічника копав власний кріпак? Віддав він Колесника в москалі.
Незабаром почалась війна з Наполеоном і думали всі, що згине той Копій десь в чужій країні. Думав так і дід Яким, поселяючи зятя з дочкою в обійстя Колесника. Жили вони тут непогано. Тримали корівоньку, свиней та овець, мали воли з возом і літом Григорій чумакував. Зимою ж заробляв гроші теслярством та стельмахуванням, бо дуже добре відчував дерево, любив працювати з ним.
Та недовго було те раювання. Тарас народився 25.02.1814 р. (09.03. 1814 за новим стилем - Б.Г.), а вже через півтора року, розбивши Наполеона, повернулась до Росії більша частина армії. Повернувся з армією і Колесник. Та не схотів він більше тягнути солдатську лямку. Втік. Пішов він додому, а там живе сімейство його ненависного сусіда Бойко. Прокляв чоловік зайд та й подався в гайдамаки. В ті часи навколо Моринець були величезні темні ліси з непролазними хащами. От в ті хащі й подався неборака. Зацитую Петра Шевченка у запису Олександра Кониського:
“Копій назбирав собі ватагу таких голінних молодців, як сам, окукобився з ними десь у лісі. З того кубла і почав Копій набігати на людей та грабувати робом розбишацьким, по-гайдамацьки з ножем за халявою. Кілька разів усеред ночі нападав він і на Григорія Шевченка, за те, що взяв його хату. Прийде, було, серед ночі, стукається у вікно. Шевченко відчепить квартирку і питає: ”Хто і чого треба?” – а той відповідає: “ Копій, от хто! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, так даси по-песьки!” Отаким робом Копій чисто об’їв Шевченка; за недовгий час забрав у нього дванадцятеро овечат і корову, та ще й каже : “Корову з’їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш сього, дак геть з моєї хати забирайся!”.
А ми ще дивуємося, звідки такі кровожерливі образи гайдамаків взялись в Тарасових поемах. Та звідти, з того чарівного світу Дитинства.
Кинувся Григорій Шевченко в ноги тестю і батьку, щоб позбавили вони його від того гайдамаки. Порадились батьки та й купили йому за 200 рублів хатку з садибою в Кирилівці, щоб не мучив його той гайдамака Копій... А тепер скажіть самі, чи сьогодні кожен український селянин зможе купити своєму сину хату з ділянкою землі ? .І не думайте, що ті 200 рублів були як сьогоднішні 200 гривень. У наймах нині наш селянин отримує до 1000 гривень на рік. В ті ж часи хлопець у наймах міг отримати 10-15 рублів на рік. Гарна корова коштувала не більше 1,5 рубля. Отож грошовиті були батьки у Григорія і його жінки, раз могли не займаючи ні в кого викласти 200 рублів...
Нове обійстя теж було не з бідних. От як описує ту садибу сам Тарас Шевченко:
“Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а круг яблуні квітник старшої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара розлога верба з усохлою верхівкою, а за вербою стоїть клуня, оточена копицями жита, пшениці і різного всякого хлібу; а за клунею, по косогору, піде вже сад. Та який сад ! Густий, темний, тихий...А за садом левада, а за левадою долинала в тій долині тихий ледь дзюрчить ручай, обставлений вербами та калиною й оповитий широколистими, темними, зеленими лопухами ...”( повість “Княгиня”)
Звісно, в дитинстві нам все здається більшим, ніж є насправді. Величезні кімнати дитинства в юності стають низенькими й тісними. Все відносно. Та от ділянка, яку купили батьки Григорію Шевченко разом з хатою, не була такою вже й маленькою. Опанас Маркович, який був у 60-ті роки Державним представником при Земському суді, писав, що на Чернігівщині, а значить і на Київщині, при виділенні землі селянам по виході з кріпацтва , повинні були надати ту ділянку, якою вони і користувався, але не менш 7 десятин на сім’ю.(десятина = 1,029 га). Отож і у Григорія Шевченко було принаймні ті 7 гектарів ! Чи кожна селянська сім’я на тій же Черкащині має сьогодні таку ділянку землі ?
В цьому тихому саді, в цій метеликово-бабковій долині над ручаєм і протікало щасливе раннє дитинство Тараса. Коли не бігав вулицею з такими ж голопопими малятами, то блукав своїм садом, спускався в долину, умощувався під величним лопухом і дивився на хвильки свого ручая, які пливли кудись у безмежність...
Наше Дитинство починається з пізнавання всесвіту всіма органами почуттів : зором, нюхом, смаком. Іноді дивні речі стрічаються при намаганнях пізнати вічно-розширюючийся всесвіт тими органами. Он сусідське дитинча любило їсти власні екстременти. Подібний схиб був і у Тараса. Тільки не екскрементами він ласував, а глиною. Їв землю в дитинстві великий поет української землі. Хіба ж не символічно!
Від тої найпершої звички ласувати землею не позбавився і в ранньому дитинстві.
Повертався до вечері додому мурзатий, з різачкою в животі від з’їденої глини, та не дивлячись на ту різачку, сяючий від щастя.
Всесвіт його дитинства все більше і більше розширювався. Спочатку це було обійстя їхніх сусідів Коваленків, потім село, а потім і поля за селом. Коли йому виповнилось 6 рочків, літом, коли батько поїхав чумакувати і прихопив з собою старшого братика Микиту, Тарас захотів подивитись, де ж ті залізні стовпи, на яких тримається небо. Вийшов за село, дійшов до величної Пединівської могили, забрався на верхівку і вдалині, за зеленим полем і синім лісом побачив верхівки білої трьохголової церкви. Пішов він у те, чимось знайоме, далеке село. То були Моринці, село в якому народився Тарас. Та майже біля самих Моринців ,переходячи дорогою, натрапив на чумаків. Ті спитали, хто він і куди йде. Відповів, Тарас Шевченко і йде до своєї хати в Кирилівці. Посміялись чумаки над географом-мандрівником і відвезли його до Кирилівки. Хоч Тарас і казав завжди, що мати дуже ним піклувалась, та не дуже то видно із його описів дитячого того життя. От як він сам описує про повернення після того, як був невідомо де з раннього ранку до сутінків :
“На дворе уже смеркало, когда я подошел к нашему перелазу ; смотрю через перелаз во двор, а там, около хати, на темном, зеленом, баратном шпоріше, все наши сидят себе в кружке и вечеряют ; только моя старшая сестра и нянька Катерина не вечеряет, а стоит себе около дверей, подперши голову рукою, и как буд-то посматривает себе на перелаз. Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: “Прийшов!Прийшов!” Подбежала ко мне,схватила меня на руки,понесла через двор и посадила в кружок вечерять,сказавши :”Сідай вечерять,приблудо!”...
Дивна якась материнська любов.Дитина щезла, невідомо куди, а всі крім старшої сестри нічого не помічають. Та коли я в такому ж віці (ми тоді жили в Янівському Лісництві Калинівського району на Вінниччині )пішов собі дорогою до сусіднього села і йшов собі так спокійненько до вечері, рідні підняли такий гвалт, що на пошуки малого мандрівника кинулось все лісництво. Натрапила на мене машина, яку послали в те сусіднє село за підмогою. Дідусь так випоров мене за ту мандрівку, що до цього часу пам’ятаю всі ті обставини. А Тарасові рідні - хоч би що! Неначе не помітили!
Батько Тараса був грамотним. Хотів щоб грамотними були й його діти. Якщо згадаєте, що брати столбового дворянина Віктора Забіли (побратим Тараса в майбутньому) були неписьменними, то зрозумієте, що Шевченки не були такими вже й бідаками. Отож коли Тарасу виповнилось 8 років, батько віддав його вчитись грамоті до церковно-приходської школи. Треба сказати, що на Україні ті школи при церквах були більшою частиною польські. Адже, хоч і приєднавши Польщу до України ще за часів Катерини Великої, Росія залишила на Україні все так, як було за Речі Посполитої. Все було в руках польських управителів панських маєтків навіть після того, як панами стали вже не польські шляхтичі, а російські дворяни. Отож православні школи були рідкістю. Це у “действительного статського советника” графа Василя Енгельгарда і управителем був бувший однополчанин ,ротмістр у відставці українець Михайло Дмитренко, і церкви в його селах були православними, і вчили не латині, і Катехізису, а Псалтирю на церковнослов’янській. Важко сказати, хто був той Совгир, дяк, який став першим вчителем Тараса. Знаємо тільки що він поров учнів нещадно, як і було заведено в ті часи, коли вважалось, що ніщо так не закріплює пам’ять, як биття. Сказати по правді, я не можу з цим сперечатись. Коли дід чи бабуся хотіли, щоб я щось запам’ятав на все життя, обов’язково влаштовували порку. Так було і з розповідями їх про Забілу, Марковича, Глібова. Тому й Присяга Роду супроводжувалась кров’ю на руці. Мабуть тому й діти даючи клятву побратимства скріпляють її кров’ю. Щоб запам’ятати на все життя. То ж не будемо ганити того дяка за те, що добряче лупцював учнів...Навчання Псалтирю тоді тривали біля двох років, після чого приступали до вивчення граматики. Та не довелось Тарасу зразу закінчити ті навчання. Ще йому й 9 не виповнилось, як пішла з дому старша сестра-нянька Катерина, яку видали заміж наприкінці січня 1823...А осінню, під час епідемії, захворіла і померла мати...Повернувся з чумакування Григорій Шевченко, а вдома ні жінки, ні спокою. Кричать голодні діти. Що одному зробиш з дітьми мал-мала менше...Привіз йому з Моринців тесть молодшу сестру Катерини – Оксану, яка чотири роки тому овдовіла і залишилась з 3 малими дітьми на руках. Підкорився Григорій тестю, пошлюбив ту Оксану, хоч і знав про її відьмацький характер. Пошлюбив, хоч ще і 90 днів не пройшло з смерті дружини (вмерла 6 серпня, а нову дружину привів в дім 16 жовтня). Отож і не було йому щастя з того порушення дідівських звичаїв. Гризла його поїдом нова дружина. Гризлись між собою зведені діти. Тікав від тих сварок Григорій чумакувати, захоплював з собою Микиту. Раз, коли батько з Микитою чумакував, на постой в хату Шевченків прислали москаля. Не будемо казати, скільки він там жив і як його обслуговувала скучивши за Чоловіком Оксана, та коли настав час виходити в поход, зникли у того солдата три злотих. Ну на кого б могла подумати мачуха, на своїх рідних дітей? Найстаршим з тих чужих дітей був Тарас, от і вказала на нього, як на злодія. Втік Тарас з переляку в свою схованку в саду сусіда Жениха. Носила йому в схованку їжу сестра Яринка. Зведені сестри вислідили її і привели до схованки мачуху з дядьком Павлом. Три дні катував дядько Тараса. Зізнався він в крадіжці, а от місця не міг назвати. Адже вкрав ті гроші його зведений брат Степанко. Може ті солдатські три злотих і були початком того капіталу, який потім зробив з Степана Колесниковича Терещенко цукрозаводчика - засновника династії мільйонерів Терещенків...
Та після того випадку, Тарас на все життя зненавидів і тих зведених-сестер, зрадниць, і того злодюжку Степана, і ката-дядьку, і відьму мачуху. Після цього дід Іван наказав Григорію брати в чумакування не Миколу, а Тараса. Миколу ж взявся навчати теслярству і стельмахуванню.
Став їздити Тарас з батьком до Єлісаветограду. Здійснились його мрії побачити світ. Та не таким виявився той світ, як гадав він малюком. Їдеш день, два, три, а навколо все тей же степ, все такі ж ліски, все такі ж рідкі військові поселення...
Та й ті чумакування скоро закінчилися. Поїхав осінню 1824 батько до Києва. По дорозі назад промок, захворів. Ні лік у них не було, ні спокою дома. Прохворів він осінь та зиму, а в березні віддав Богу душу. Залишились діти зі злою мачухою. На весну, на час оранки, взяв Тараса до себе в помічники дядько Павло. Взяв, бо ж наймиту треба платити, а племінник повинен був працювати за кусень хліба. Закінчилась посівна і випер дядько племінника назад до мачухи. А мачуха в цей час пустилась берегів з молодим дяком Богорським, який, виперши з школи Совгиря, став вчити дітей замість нього. Та яке там навчання – дяк і днював і ночував у Оксани, яка пропивала з ним Григорієве добро. Щоб Тарас не заважав їм, Богорський запросив його “поселитись в нього яко школяр і робітник”.Позаяк хлопцю вже виповнилось 11 і він вже вмів розрізняти, що варто робити, а що ні, дяк запропонував йому виконувати обов’язки “ консула”, а при відсутності дяка, читати над покійниками Псалтир за 20% від принесеного людьми. Тарас радо згодився. Адже це давало можливість позбавитись нарешті від гризні відьми-мачухи, а крім того, давало хоч якийсь заробіток, ще й можливість заслугувати повагу школярів, адже головним обов’язком ”консула» було слідкувати за успіхами у навчанні школярів і давати їм різок за не вивчене завдання.
Та от з прибутком від того “ консульства” було не дуже. Адже після того, як зі школи пішов суворий, але справедливий і грамотний Совгир, кинули школу і більшість учнів - адже Богорський майже весь свій час проводив не у школі, а у Оксани, Тарас же, хоч і напам’ять засвоїв Псалтир і міг сам навчати йому інших, а от грамоти у Совгиря навчитись не встиг...Отож ті дні в Богорського Тарас згадував як найголодніші й найганебніші в його житті. Мало того, що він став величезним хабарником - ,як згадує Петро Шевченко в переповіді Кониського:
“Хто приносив йому більше наїдків, тому він менше різок давав, а хто приносив мало або зовсім не приносив хабарі, того бив боляче...Та школярів в школі було небагацько; через це самими хабарами не можна було прохарчуватись і “ консул”, голодуючи, мусив пускатись на інший промисел: він крав гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам на Пединівській могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить вогонь, почали гадати, що в печері поселилась нечиста сила, і прохали попа вигнати чортяку. Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви ,окропив свяченою водою вхід у печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, що там є. Ніхто не відважувався. Тоді люди скинулись, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочім перш за всіх виступив Тарас, який добре відав, що в печері тій чортяки немала є тільки кістки з покрадених ним птахів та поросят. Та він вдавав, що боїться лізти, і казав щоб до його про всяк випадок прив’язали мотузку: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним в печері щось непевне, так будь яким робом витягти його. Отож він на прив’язі поліз в печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяки нема. От і заробив гроші...”
Якби те життя у Бугорського тривало довше, невідомо у якого злодюгу чи хабарника перетворився наш Тарас. Та діду Івану увірвався терпець дивитись, як його невістка пропиває з дяком синове добро і він наказав Якиму Бойко забрати сою дочку-хвойду назад у Моринці. Забрала вона своїх дітлахів і залишок скарбу, нагрузила на їхнього воза і поїхала до себе в Моринці з чужим добром, залишивши у хаті голі стіни. Хоч Микиті ще не виповнилось і 15, дід одружив його на сусідській дівчині і головою в домі став Микита. Дяк повернувся до школи. Та не для того, щоб навчати, а щоб пиячити. Все
що міг заробити Тарас на заупокойних, відбирав дяк. Різки учням став давати теж сам. Що ж Тарасу було з голоду вмирати? Адже під час тих пиятик дяк дбайливо тицяв у руку хлопця стакан, не даючи закуски. Щоб зовсім не загинути, після чергової пиятики, коли оковита кинула дяка на підлогу, Тарас надавав йому добряче різок і зібравши свої речі пішов до дяка-маляра в Лисянку вчитись малярству. Та дяк примусив його таскати на гору тяжкі відра з водою, розтирати фарбу-мідянку на залізному листі, а згоди вчити малярству так і не дав. Довелось Тарасу йти у сусіднє село Тарасівку, де жив знаменитий дяк-богомаз. Та той дяк ще й вважав себе хіромантом. Подивившись на ліву долоню Тараса він заявив, що останній не має кабети ні до чого і відмовився брати його в навчання. Довелось повертатись Тарасу ні з чім до рідної домівки, де вже всім командував Микита. Брат його попробував навчити теслярству і стельмахству. Не вийшло. Спорядив пасти громадську череду. І тут, не дивлячись на те, що разом з ним пасла череду найкраща подруга-ровесниця його коханої сестри Яринки –Оксанка Коваленко ,у Тараса нічого не вийшло. Увільнила його громада з пастухів. Пішов у наймити до заможного дяка Кошиця. Заможного, але скупердяя. Заставив він Тараса супроводжувати сина Яся у Шполу, продавати ранні сливи. Зразу за селом, на мості через ставок, віз поламався і сливи полетіли у багно. Весь день хлопці витирали ті сливи від багнюки. Ясно, що нічого за них не виручили. Хоч все село сміялось з тієї комерції ієрея Кошиця, та на горіхи дісталось Тарасу. Після цього не схотів він залишатись у Кошиця. Подякував за хліб-сіль і пішов у село Хлипівку, що славилась своїми малярами, та там відмовились взяти його за учня.
Практичний дід Іван, бачачи, що хлопець пропада без роботи, упрохав Кирилівського помічника управителя взяти Тараса до себе хлопчиком до доручень. Тоді кирилівським помічником у Дмитренко був збіднілий польський шляхтич Ян Станіславович Дименко.
Він закінчив Дерптський університет, пройнявся його чоловіколюбними ідеями, намагався чим міг, допомагати людям. Йому дуже сподобався кмітливий і допитливий хлопчик. Він навчив його письму, якому так і не встигли навчити д'яки. Та сам Димовський був поляк. Всі книжки в нього були польські. Отож після церковно-слов' янської Тарас засвоїв не українську, навіть не російську, а польську мову. Саме на ній він навчився читати й писати. Ясно, що і розмовляти польською він теж навчився у Димовського. Та от у 1828 році вмер старий Василь Васильович Енгельгардт, так і не отримавши дозвіл на одруження з фактичною жінкою, польською княжною, яку колись викрав з дівочого монастиря і з якою нажив трьох синів та двох дочок. Маєтності розділили між спадкоємцями. Вільшанський кущ сіл дістався Павлу Васильовичу Енгельгардту, наймолодшому з братів.
Служив він у гвардії. Дослужився лише до штаб-ротмістра. Звання менше, ніж у управителя вільшанського куща маєтків Дмитренка. Після того, як отримав спадок. Його призначили ад’ютантом друга його батька, 75 річного Віленського генерал-губернатора графа О.Н.Римського-Корсакова.
Щоб показати, якій він цабе, до нового місця призначення. Павло Васильович захотів приїхати з новонабраною гвардією з молодих кріпаків. Він наказав Дмитренко сформувати йому цей гвардійський екіпаж. Дмитренко передав доручення всім своїм помічникам. Ян Станіславович, бачачи, що Тарасу стає вже тісно в Кирилівці, бачачи, як він хоче навчитись малювати, порадив хлопцю їхати з паном до Вільна. А коли той згодився, порекомендував його Дмитренко у склад того гвардійського екіпажу в ролі кімнатного художника. Для цього він навіть його до знаменитого вільшанського художника Степана Превлоцького записав і той навчав Тараса азам мистецтва.
І от осінню 1829 року в Вільно з Вільшан виїхала валка возів, з якою їхав і кімнатний живописець Тарас Шевченко. Козачком їхав його друг дитинства Іван Нечипоренко.
Не всім розповідям Тараса слід вірити беззастережно. Так він пише, що в обов’язки козачка входило подавати пану люльку чи стакан і стояти непомітним істуканом поряд...Насправді-.козачок це був хлопець для доручень, причому поза часто, інтимних доручень пана. Тобто козачок був наближеною особою, з всіма витікаючи ми з цього привілеями. Зазвичай, у панів було по одному козачку. Була ще дівчина для доручень при пані. Козачком при Павлу Васильовичу був Іван Нечипоренко. Отже Тарас таки був кімнатним художником та виконував окремі доручення пана та пані, головним чином - пані.
От саме пані, найпершій віленській красуні, баронесі Софії Григорівні Енгельгардт і зобов’язаний Тарас тим світлим, що виніс він з Дитинства. Баронеса походила з остзейської гілки Роду Енгельгардтів, виховувалась в родині з масонськими поглядами на рівність людей, отже на відміну від чоловіка, бачила в Тарасі не бидло, а Людину. Це вона навчила його читати і писати по російськи. Він завдяки їй навіть став розуміти французьку. Та про це все вже в іншій новелі-есе. Адже з від’їздом до Вільно закінчилось Тарасове дитинство. В якому залишились і покійні батько-з матір'ю, і сестра-берегиня Катерина, і улюблена сестра Яринка, і такий не по дитячому поважний брат Микита ,і його Передкохання – сусідська дівчинка Оксанка, і мудрий дід Іван і таки ненависні мачуха, дяк Богорський, дядько Павло і всі інші недруги...
Дитинство закінчилось. Починалась юнь...

Володимир Сиротенко.

Тарас ШЕВЧЕНКО

В казематі III
 
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]



Тарас Григорович Шевченко
 

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.

Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.

1822 р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.

Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця. Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту.

Восени 1829 р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”. Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”. У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (1762 — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко. 1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва.

21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети). Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”. Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841 р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”. Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський. Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841 р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.

1844 р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот. Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту). Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував.

Перша подорож Шевченка на Україну продовжувалася близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). На Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором критичного реалізму в українській графіці, вийшов 1844р. у Петербурзі. На Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого на Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета. Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається на Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) та ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”. Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета. Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства.

У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу. Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки. 8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зошитків.

Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір. У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849 р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”. 23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях.

2 серпня 1857 р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.
У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка). Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р. Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.

У кінці березня 1858 р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М. Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною, А. Майковим, М. Лєсковим та ін., з діячами польського визвольного руху — 3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”. Проте для Шевченка були неприйнятними буржуазно-ліберальні погляди Куліша і Костомарова (особливо на селянське питання). Справжня ідейна й особиста дружба встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш “Марку Вовчку”. Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга. У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М. Добролюбова, М. Михайлова, Д. Мордовцева та ін.). Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.

Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.

Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.

В казематі

Моїм соузникам посвящаю

Згадайте, братія моя…
Бодай те лихо не верталось,
Як ви гарнесенько і я
Із-за решотки визирали.
І, певне, думали: “Коли
На раду тиху, на розмову,
Коли ми зійдемося знову
На сій зубоженій землі?”
Ніколи, братія, ніколи
З Дніпра укупі не п'ємо!
Розійдемось, рознесемо
В степи, в ліси свою недолю,
Повіруєм ще трохи в волю,
А потім жити почнемо
Меж людьми, як люде.
А поки те буде,
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
І його забудьте, други,
І не проклинайте.
І мене в неволі лютій
Інколи згадайте.

[1847, Орська кріпость]

 Польське суспільство сильно поділене у підході до України


Ізабелла Хруслінська
6 березня, 2017
Польська публіцистка Ізабелла Хруслінська та відомий дисидент Йосип Зісельс про свою книгу "Ти відкриєш мої вуста. Йосиф Зісельс у розмовах із Ізою Хруслінською"

Ізо, це не перша твоя книжка про Україну і про українських громадських чи політичних діячів. Пан Йосип  у нас недавно в студії був, ми з ним говорили і зараз знову повернемося до розмови про вічні українські питання. А наразі питання до тебе. Чому тобі настільки цікава Україна і українці?

Іза Хруслінська: Дуже тяжко мені відповісти. Певно, треба було цілу розмову цьому присвятити. Я, власне,  думала про те, що Україна – це вже більше як 20 років, коли вона є в моєму житті. І раптом я зрозуміла, що поступово, малими кроками, 20 років тому і до сьогодні, вона зайняла майже все моє життя. Тобто на всіх рівнях мого життя Україна, українські справи дуже сильно впливають на мене як людину також.

Як завжди, як ти не вибираєш своєї пасіонарності, вона до тебе приходить. Бо це не трапляється, тому що ти починаєш працювати і це просто так це відкривається. У моєму випадку це було трішки інакше. То до кінця ти не скажеш, чому Україна?

Але коли я почала у 1996-1997 року приїжджати в Україну, працювати, робити дуже багато громадських, суспільних проектів, відразу так сталося, що я зустріла дуже гарних людей. І я думаю, що насправді найбільш важливим фактором у моєму підході до Україні й інтересі до України є передовсім люди, тому що не кожному так трапляється, як мені, що я мала змогу протягом тих усіх років зустріти, говорити і дружити, починаючи з інтелектуалів, учасників української історії.

До цього в різних історичних моментам мені пощастило, я мала змогу говорити і з Євгеном Стахівим, і з Петром Потічним, і з Василем Куком, а дисидентська частина українського руху виявилася для мене однією з найбільш важливих. І тут знову чудові люди. Я не мушу в Україні говорити, ким є українські дисиденти і до якого рівня цей рух був важливим, але я також відкрила людей, скажімо, не подобається це слово, але пересічних, тобто тих, які насправді творять Україну.

Українська історія, українська культура – щодо цього доходять мої друзі-українці в Польщі, тобто меншина українська, яка завжди проживала на цій території, з якою я дуже сильно пов’язана. І це дає цю картину. Так що ти до кінця навіть не знаєш, що це твій вибір.

Я вибирала початково, але потім ти вже ідеш цим і розумієш, що Україна є  дуже важлива особисто для мене. Але я думаю, що це також це нейтральне, що я є полькою. Бо як ми всі знаємо, Україна в польському контексті дуже важлива також на різних рівнях. І, звісно, як ти займаєшся Україною і маєш такі позиції, як я маю, – дуже проукраїнські – і це також щось, що тебе штовхає постійно до цього, що ти ці позиції маєш мати.

Але також звідси береться моя громадська діяльність – в контексті українському, а також польсько-українському. Так що я вважаю, що історія України і сучасність України – це просто частина світової історії, сьогоднішнього дня також. І вона вирішальну роль для мене – я не політтехнолог – але для мене Україна, коли йдеться про майбутнє Європи, світу, вона відіграє вже вирішальну роль.

Ти – в червоно-чорному, майже в бандерівських кольорах. Я думаю, що якби в мене була така змога чи таке щастя займатися тим, чим займаєшся ти, бо я часом про це мрію, то я, можливо, так само, як ти любиш Україну, любив би Польщу. Тому що я захоплююся Польщею, мені подобається польська історія, польська культура, дуже багато інших речей у Польщі, за що, до речі, тут багато людей мене критикує.

І часом зараз, коли у нас непрості українсько-польські стосунки, кажуть: «Ну Княжицький – полонофіл, тому зрозуміло, що він буде говорити». Але попри те, ти торкаєшся, не лише історії України в частині дисидентства, ти не лише говориш про УПА. Ти говориш і про українсько-єврейські стосунки, про всі ті болючі теми, які були взагалі-то на цій території Східної Європи, куди входили і Україна та Польща. А часом частини її були однією країною. Часом – різними. І про всі ці болючі теми ти говориш з любов’ю.

Натомість у суспільствах, особливо в польському суспільстві, зараз перемагає зовсім інша тенденція. В чому причина? Ти вважаєш, що те, що ти робиш, має змінити цю тенденцію чи такі тенденції, коли ми штучно придумуємо чи шукаємо проблемні історії в минулому наших стосунків замість того, щоб шукати хороше і думати, як разом будувати майбутнє.

Ці спекуляції на минулому колись зупиняться? Чи робота – твоя, чи таких людей, як ти, - просто марна робота, важлива для вузького кола інтелектуалів?
[ Читати далі ]

Кому не дає спокійно спати
Роман Шухевич?


Роман Шухевич (1907 — 1950)


Цими днями у ЗМІ триває бурхливе обговорення того, яким способом і на основі яких підстав нинішня влада (Януковича  - Б.Г.) скасувала присвоєння звання Героя України Степану Бандері. Я ж хочу зіграти, так би мовити, на випередження і звернути увагу на аналогічне судове рішення, яке тільки готується – щодо виключення з числа Героїв України Романа Шухевича. Сумнівів стосовно того, що рішення буде таке саме, як треба владі, у жодної притомної людини немає. Нікчемна (це юридичний термін, який у даному разі збігається із моральним поняттям) мотивація свого рішення суддями – мовляв, Бандера не був громадянином України (коли він насправді ним був у дитинстві), – є свідченням правового нігілізму всієї судової системи країни. Тим більш анекдотичною виглядає така ж мотивація у випадку Романа Шухевича (вона лежить в основі рішення суду нижчої інстанції) – адже йдеться про прем’єр-міністра підпільного українського уряду та головного командира УПА!
Збав Боже, я зовсім не маю на меті тиснути на суд. Хоча б тому, що на нього в принципі неможливо натиснути, бо ж ним керує не сила права, а право сили. Це зафіксовано міжнародними правозахисними та антикорупційними організаціями, відтак суд в Україні є лише виконавцем, складовою отієї сакраментальної «владної вертикалі», яку так успішно вибудовувала Партія регіонів. Тому об’єктом тиску є сенс обирати тих, хто справді ухвалює рішення, а не тих, хто голосує в парламенті за помахом руки Чечетова чи просиджує суддівську мантію у ролі наче-незалежного наче-судді. Хоча і тут шансів мало: як достукатися до свідомості тих, хто мислить категоріями «порожняка», «кидалова» та «відкатів»? Отож і на них натиснути словом, використавши зброю критики, – справа майже безнадійна.

Та попри те, що реально вплинути на перебіг подій, пов’язаних із майбутнім скасуванням присвоєння Героя України Романові Шухевичу неможливо з об’єктивних причин, попередити всіх (у тому числі і владу), символом чого саме стане таке скасування і що воно засвідчить, доцільно. А далі, як сказав поет з дещо іншого приводу, «та нехай собі як знають...»

«Демократичний поворот» і його значення

Політик – це його діяльність. Це те, що ним зроблено, і те, що не зроблено, але могло бути зроблено за більшої наполегливості та прозірливості цього діяча. Роман Шухевич зробив надзвичайно багато: під його керівництвом постала підпільно-партизанська Україна з усіма своїми барвами, з плюсами й мінусами, зі здобутками й трагедіями. Та мова зараз про головний здобуток Шухевича: про здійснену під його керівництвом ідеологічну переорієнтацію українського визвольного руху на національно-демократичні орієнтири.

На початку Другої світової війни ОУН виявилася єдиною з-поміж українських політичних сил, яка спромоглася зберегти свої структури. Це було зумовлено специфікою організації – її підпільним та авторитарно-орденським характером. Попри розкол ОУН у 1940 році, обидва крила на загал зберігали характер своєї ідеології, хоча при цьому в революційному відламі, очолюваному Степаном Бандерою, зосередилася більшість тих, хто й далі провадив ідейний пошук – хто в соціал-демократичному напрямі, як Іван Мітринґа, хто в ліберально-консервативному, як Лев Ребет, хто в революційно-демократичному, як Дмитро Мирон («Орлик»). Ідейні пошуки стали значно напруженішими після початку німецько-радянської війни і спроби проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Вже 1942 року «експертна група» (якщо вжити сучасний термін), очолена Василем Куком, дійшла висновку про необхідність істотних змін в ідеології ОУН у разі, якщо організація прагне ефективно боротися за свободу України на просторах усіх українських земель. Відтак проведений після тривалої підготовки під орудою Романа Шухевича улітку 1943 року ІІІ Великий Збір ОУН ухвалив нові програмні документи революційного націоналізму.

«Знищення національного поневолення та експлуатації нації, система вільних народів у власних самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі. ОУН бореться проти імперіялістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи... Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціалізму. ОУН проти того, щоб один народ, здійснював імперіялістичні цілі, «визволяв», «брав під охорону», «під опіку» інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст – поневолення, насильство, грабунок. Тому ОУН бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить України від усіх «опікунів» і «визволителів», поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможньо і культурно жити та розвиватися... Українська народня влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу».

Ось так були визначені головні напрямні діяльності ОУН. Говорилося і про конкретні напрями боротьби націоналістів. Зокрема, за «індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян», «за вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці», «за свободу профспілок», «за вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства», «за свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду, проти офіційного накидання суспільності світоглядних доктрин і догм», «за повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру», «за рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах та обов’язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок»...

В основі майбутнього економічного ладу автори програмних документів бачили органічне поєднання державної та громадсько-кооперативної власності у промисловості, державної, кооперативної та приватної торгівлі, індивідуального й громадського землекористування, залежно від волі самих селян, – і водночас відкидали саму можливість допустити визиск працівників з боку як зажерливих капіталістів, так і комісарів-партократів.

А от про популярне нині ґендерне питання: «за повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських правах і обов'язках, за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій, за першочергове право жінки на фізично легшу працю, щоб жінка не шукала заробітку на праці в шахтах, рудниках та інших тяжких промислах і в наслідок цього не руйнувала свого здоров’я».

І про зовнішньополітичні орієнтири не було забуто. Отже: «Наші цілі здобудемо, вийшовши поза межі України та зв’язавши нашу боротьбу за УССД з боротьбою інших поневолених або загрожених імперіялізмами народів, зокрема народів Сходу, Прибалтики й Балканів, пропагуючи й реалізуючи наше гасло волі народам і людині й права кожного народу на самостійницькі національні держави та протиставитись реакційним концепціям і планам імперіалістів».

Іншими словами, нові програмні настанови ОУН були на рівні вимог часу і передового рівня розвитку демократичної політичної думки.

Слово і діло

Хтось може сказати, що все це були тільки слова, а насправді ніякого повороту не сталося. Мовляв, сталінська Конституція також проголошувала різні політичні свободи, а насправді все було зовсім інакше.

По-перше, сталінська Конституція СРСР насправді зовсім не проголошувала ніяких демократичних свобод. Ці «свободи» забезпечувалися виключно «у цілях зміцнення соціалістичного ладу» (ст.125). А стаття 126 фіксувала партійну природу радянської держави: «Найактивніші і найсвідоміші громадяни з рядів робітничого класу й інших прошарків трудящих об’єднуються у Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків), яка є передовим загоном трудящих у їхній боротьбі за зміцнення і розвиток соціалістичного ладу і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних».

По-друге, практика показала, що керівництво ОУН прагне керуватися тими ідеологічними засадами, які ухвалив ІІІ ВЗУН. Це засвідчує, зокрема, поява у складі УПА значної кількості вояків іншого етнічного походження (у деяких регіонах, за свідченням керівників червоних партизан, число неукраїнців у складі УПА сягало 40%-50%!). Це засвідчує і стан господарства у контрольованих повстанцями районах Волині. Як пише петербурзький історик Олександр Ґоґун, у цих районах господарство було організоване більш ефективно, а селяни жили заможніше, ніж у сусідніх, контрольованих нацистами чи червоними партизанами. Нарешті, улітку 1944 року на багатопартійній основі була створена Українська Головна Визвольна Рада – передпарламент Повсталої України. Головою УГВР стає наддніпрянець Кирило Осьмак (у 1917-18 роках – член Центральної Ради), одним із його заступників – галицький ліберал, депутат польського Сейму Василь Мудрий, прем’єром та командувачем усіма збройними силами – генерал-хорунжий Роман Шухевич.

Зрозуміла річ, тривала жорстока війна, яка накладала істотні обмеження на реалізацію національно-демократичних ідей, але вектор руху був заданий. І для повстанців, і для шістдесятників та дисидентів, і для Народного Руху.

Виглядає, намагання нинішньої владної верхівки скасувати присвоєння Роману Шухевичу звання Героя України є за своїм глибинним підґрунтям прагненням дезавуювати ті політичні та соціальні цінності, за втілення яких боровся прем’єр Підпільної України. А ще – прагненням перекреслити положення чинної Конституції України про тисячолітню державотворчу традицію, звівши її виключно до часів СРСР, як це вже спробував зробити Віктор Янукович у промові до Дня Незалежності у 2010 році.

А ще Роман Шухевич особисто ненависний цій публіці тим, що він, інженер, піаніст, успішний бізнесмен, кинув геть усе заради безнадійної, на перший погляд, боротьби за свободу. Відчуваючи свою ницість у порівнянні з Шухевичем, можновладці водночас щосили прагнуть дегероїзувати його, щоб нинішні молоді українці не ставили свободу народу та свободу людини над усі інші земні вартості.

...Один із провідних ідеологів УГВР – Петро Полтава (Федун) – у ті роки писав, що повстанці ведуть боротьбу «за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в України всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов’язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам».

Слова, наче написані сьогодні. А це означає, що боротьба триває, і від нині сущих поколінь залежить, чи скоро буде справа Романа Шухевича доведена до перемоги.

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

 http://www.radiosvoboda.org/a/2276957.html

Командир Армії Нескоренних -
Роман Шухевич




Командир Армії Нескорених Роман Шухевич

В сучасній українській літературі щодо героїв національно-визвольних змагань існує одна глобальна проблема – це і усвідомлена, і навіть, зачасту, неусвідомлена суб’єктивність. Значні періоди минулого часу борці за самостійну Україну вважалися людьми негативного змісту – зрадниками і ворогами, тому що такими вони і були по відношенню до пануючої влади імперського окупаційного плану. Зокрема, гетьмана Івана Мазепу затаврували як зрадника і паплюжили його ім’я як в часи Російської імперії Романових, так і в часи імперії під абревіатурою СРСР. Всіх членів Організації Українських Націоналістів вважали і, на превеликий жаль, вважають дотепер злочинцями і терористами польські провладні інституції, що не бажають, знову ж таки: на жаль, і  дотепер визнавати окупаційного та дискримінаційного характеру свого панування в Західній Україні у 20-30-х роках ХХ-го століття. Особливо огидного вигляду набувала критика видатних постатей та подій в історії України за часів панування комуністично-терористичного режиму, коли нещадно оббріхували і оскверняли все, що мало неузгоджені ідейні смисли щодо пануючої ідеологічної схеми комуністичного догмату. Тобто будь-які прояви в українців національного та державного суверенітету визнавались владою апріорі злочинними, а їх виразники – злочинцями.
Подібні умови створили для українців фатальну необхідність постійно виправдовуватись та роз'яснювати собі та іншим, що то є неправда і не є таким поганим насправді, а навпаки: герої є героями, бо боролись за свій народ і свою державу, а ніякими не зрадниками, тим більше – ворогами. За тим ми в Україні переважно займались не об’єктивним вивченням життєписів видатних постатей з нашої історії, скільки мусили спростовувати різні наклепи, а за тим вихваляти, шукаючи і підбираючи всі позитивні моменти з їх біографій та свідомо обминаючи і не помічаючи наявні негативні вчинки, які потребували критичного  осмислення. Нарешті настав час, коли українці не повинні ні перед ким виправдовуватись і спроможні відверто поглянути на свою правдиву історію відкритими очима. Для цього маємо спиратись на чітко наукову методику дослідження як історичних процесів з історії України, так і в дослідженнях стосовно окремих персоналій.
В повнім об’ємі ця проблематика стосується і особи Романа Шухевича: ми дотепер не маємо правдивого дослідження ні його життєпису, ні його ідейного доробку. Власне тому при формуванні мною збірника матеріалів про Романа Шухевича до його 100-річя був застосований метод котроверсійності та включено кілька матеріалів псевдо-критичного змісту про його особу задля ширшого осмислення цієї видатної постаті. Будучи Головним командиром Української Повстанчої Армії, Головою секретаріату Української Головної Визвольної Ради, керівником Організації Українських Націоналістів-революцонерів в Україні у найважчий період збройної боротьби, саме Роман Шухевич потребує грунтовної наукової праці над всім його життєвим шляхом фактично по-денно починаючи від часу його дитинства. Доля так розпорядилася, що особа Романа Шухевича від малечку перебувала у епіцентрі тогочасних суспільних подій, отже у детальному дослідженні перед нами постане не окремий життєпис, а ціла епоха з української дійсності кінця ХІХ-го і початку та середини ХХ-го століть. Спробую стисло окреслити перелік таких епохальних тем, які безпосередньо дотичні до особи Романа Шухевича.
Найперше, це його родовід. Шухевичи належала до прадавніх галицьких священицьких родів, які були основою всього класу шляхетства для українського етносу по цілій Україні. То був особливий феномен в українського народу, що основну верству його еліти складало виключно духівництво, а не військово-урядовий клас, як в інших державах та народах поряд. Відсутність державного суверенітету і постійна підпорядкованість українських земель від часів їх загарбання Золотою Ордою почергово різним окупантам не надавала можливості розвинутись власній українській еліті з місцевих феодалів-воевод, їх дружини та двірні, тому що вони швидко асимілювалися з домінуючою окупаційною владою і ставали її частиною. Особливо це стосується періоду панування Польщі та Московії. І тільки верства українських священників, як органічна складова українського народу за всім змістом свого буття, несла на собі той фермент елітності, без якого народ ніколи не переродиться в націю, основою чого є державна єдність та суверенітет. Саме тому з священицького роду Шухевичів вийшла ціла когорта політичних, культурно-громадських та військових діячів, що формували модерну українську націю та боролися за її державність. Певним чином родова шляхетська елітарність обумовила в значній мірі світогляд і долю Романа Шухевича. 
Наступною  темою є дитинство і сімейна атмосфера, в якій зростав маленьких Роман. Хоч сам він народився у Львові і отже є корінним львів’янином, але ріс дитиною і навчався в початковій школі провінційних містечок Краківець та Кам'янці-Струмиловій (тепер – Кам'янка-Бузька), де його батько Осип-Зиновій Шухевич працював у судах. Знову варто зазначити, що якщо у самому Львові була чимала етнічна мішанина з домінуванням німецької, а потім – польської культур, то в провінційних містечках Галичини беззастережну перевагу мало українське культурне середовище, тому що і населення там було переважно українське, ще й міщанське, тобто як тепер кажуть: середній клас. Це важливо зрозуміти і дослідити, тому що виростаючи в домінуючому україномовному середовищі у Романа Шухевича не було з дитинства закладено своєрідного комплексу національної неповноцінності, а навпаки у нього розвинулась і ствердилась самовпевненість автохтона: це моя земля і я на ній є правдивий господар. А пануючі зайди тут тільки випадкові небажані гості. Важлива деталь при аналізі причин того, чому Роман Шухевич відмовлявся емігрувати з України, а буквально прирік себе боротьбі до кінця: перемога або смерть! В Декалозі українського націоналіста це гасло розширено звучало так: Здобудеш Українську Державу або загинеш в боротьбі за неї. Господар зі своєї домівки втікати не повинен, а має її боронити до останнього, що і сталося.
До теми дитинства Романа Шухевича варто додати тогочасну атмосферу війни Першої Світової, яка йшла безпосередньо поряд на землях Галичини. У 7-річному віці дитина вже досить свідомо схоплює події та розмови, які відбуваються навколо неї, що має вплив на формування світогляду та характеру. Тема війни була основною на той час, а воєнна форма і зброя стала буденним атрибутом життя. Жорстока окупація російськими військами Галичини у 1914-1915 роках назавжди розвіяли міф москвофільства на місцевому рівні, отже Роман Шухевич ніколи не мав подібних помислів щодо «братніх слов'янських народів» або надмірної прихильності до росіян тощо. Водночас полі-етнічне середовище Львова привчило Романа до етнічної толерантності і він за все життя не проявив жодних ознак ксенофобії до будь-якої етнічної групи. Важливий факт, що також потребує наукового вивчення та обгрунтування, оскільки звинувачень у ксенофобії вистачає аж занадто.
Час повернення до Львова у 10-річному віці Романа Шухевича співпав зі значними зрушеннями у тогочасному суспільно-політичному середовищі як розпад Австро-Угорської імперії, проголошення 1 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки і всі події польсько-української війни. У цей час Роман навчався у Львівській академічній гімназії з 1917 по 1925 роки, отже перебував у самому вирі подій, зокрема, його батько обіймав посаду повітового політичного комісара 3УНР в Кам'янці-Струмиловій, a його стрийко Cтепан Шухевич став до лав вояків Української Галицької Армії. Програш в боротьбі за Соборну Україну та окупація Польщею земель ЗУНР не могли не справити сильного враження на підлітка, отже і мали спричинити до формування світоглядних цінностей та характеру Романа Шухевича. Однозначно велике значення мав щодо цього полковник Євген Коновалець – командант Української Визвольної  Організації, який у 1921–1922 роках разом з колишнім старшиною УГА Степаном Шахом деякий час винаймали у Шухевичів кімнату. Гімназист Роман неодноразово розмовляв із полковником та прислухався до його розмов, які мали великий вплив на формування його свідомості та глибокого розуміння сутності боротьби за Україну. За самим фактом подальших подій можна беззастережно стверджувати, що саме Роман Шухевич став тим безпосереднім ідейним спадкоємцем чину провідника і вождя українських націоналістів Євгена Коновальця в усій повноті справи. Давайте згадаємо, які посади обіймав за своє життя Роман Шухевич і чи не відповідали вони рівня особи Євгена Коновальця, якби він був живим? Думаю, що наукове дослідження цього питання було б дуже доречним.
Не маю на меті переповідати всю біографію провідника Романа Шухевича, яка заслуговує, повторюсь, буквально на по-щоденно детальне дослідження, але хочу наголосити на певних моментах, що не мають належного наголосу і поголосу в Україні сьогодення. Одним з найголовніших я вважаю недооцінка факту приналежності Романа Шухевича до високого рівня інтелігента та інтелектуала, про що засвідчує його одночасне навчання у двох вищих навчальних закладах: Львівській політехніці на стаціонарі та ще він став студентом заочного курсу музичного інституту ім. Миколи Лисенка по класу фортепіано і успішно обидва їх завершив. Музичний інститут закінчив також його брат Юрій. Разом вони виступали у Львівському оперному театрі, де Юрій співав під акомпанемент Романа. Улюбленими композиторами Шухевича були Гріг та Шопен. Те, що на будинку Львівської Консерваторії дотепер немає меморіальної дошки про те, що тут навчався  Роман Шухевич – показник недооцінки нами всіма високої творчої інтелігентності Провідника.  А то був інтелектуал найвищого рівня! Освіта в тогочасній Польщі-Речі Посполитій і шкільна, і гімназійна та університетська була європейського рівня, значно вища за колишню радянську та сучасну пост-радянську – просто не до порівняння. До того ж для українців існувало ще чимало перепон в їх навчанні та розвитку через насильницьку «полонізацію» як основну державну політику щодо етнічних меншин і в першу чергу щодо українців, які в Галичині та Волині якраз були етнічною більшістю! Тобто і Роману Шухевичу, і Степану Бандері, і ще багатьом-багатьом українцям-студентам доводилось докладати величезних зусиль та проявляти особливо видатні здібності у навчанні, щоб здавати позитивно іспити і проходити далі аж до закінчення навчання. Даремно зараз про цей феномен замовчують, як українці не піддавались гнобленню й духовному деградуванню, тобто не ставали тупим бидлом, чого постійно домагався досягти кожен окупант. Якраз високоосвічені українські інтелектуали змогли надати ту неймовірну силу впливу і УВО, і ОУН, і УПА. І живлять дотепер нас своєю наснагою, оскільки сучасний рівень інтелігентності, судячи з наших сучасних депутатів у ВРУ та їм подібних, – нижче культурного рівня галицьких селян до 1939 року. То наболіла окрема тема винищення української еліти, проте особа Романа Шухевича саме тут є актуальним прикладом.
Найкраще тому свідчення: комерційна діяльність у створеній  Романом Шухевичем рекламній агенції «Фама» – ця фірма (кооператив) стала першою українською рекламною компанією в Галичині. Водночас вона існувала не просто собі прибутковою роботою для прожиття багатьох працевлаштованих тут українців, але насправді була геніальним грандіозним проектом легального надбання коштів задля діяльності всієї ОУН. Так само робота рекламних агентів мала характер значної мобільності, тобто інформаційний зв'язок поміж осередками ОУН та інших громадських організацій був забезпечений і убезпечений. Абсолютно відпала потреба у небезпечних «ексах»-пограбуваннях польських державних установ для здобуття коштів на діяльність українського підпілля. Припинились непотрібні трагічні втрати серед найкращих українців, як і жорстокі «пацифікації» – відплатні репресії з боку польського уряду, але не припинилась боротьба! Розвиваючи свою діяльність, Роман Шухевич виявив неабияку креативність, проводячи несподівані рекламні кампанії та створюючи власний оригінальний стиль, що в цілому стало запорукою фінансового успіху. «Фама» розробляла та розміщувала рекламні оголошення кооператив «Центросоюз», «Маслосоюз» та інших у газетах «Діло», «Новий час». Завдяки вмілому менеджменту фірма розрослась у розгалужене підприємство, і незабаром були зорганізовані й успішно працювали відділи оголошень у пресі, кінорекламі, для друкування рекламних буклетів, виготовлення фірмових вивісок та рекламних щитів, рекламного оформлення вітрин (дизайн), організації рекламних виставок і ярмарків, виробництва мінеральної води, виготовлення «адресарія» (книги адрес установ і фірм) та власний транспортний відділ. Чи могла б такого досягти людина без високого рівня інтелекту? Безперечно, що ні. Наскільки нам не вистачає подібного сорту людей в сучасності. Конфліктна ситуація з так званою «блокадою ОРДЛО» надзвичайно чітко викрила проблему, коли відсутність елементарного рівня інтелекту призводить до таких явищ, що колишні герої-захисники з ветеранів АТО за наслідками своєї, можливо цілком щирої,  «патріотичної» діяльності стають фактично на бік ворога, наносячи шкоду виключно Україні, її економічному стану, отже і українському народу в цілому. Не даремно в народі кажуть: краще розумний ворог, аніж дурні друзі. На превеликий жаль, це задавнена проблема в українському політичному середовищі: діяльність різноманітних провокаторів та агентури під виглядом ультра радикального патріотизму і рафінованого націоналізму, що нічого доброго за собою не мало, тому і щезало, подібно до формувань колишньої УНА-УНСО, або теперішніх ВО «Свобода» чи «Правий сектор». Як кажуть в таких випадках: не потрібно бігти по переду потяга, бо це тільки заважає набирати йому швидкість. Вибачаюсь за цей відступ, але подібна проблема  була актуальна і за часи діяльності Романа Шухевича, тому що і він був у певному сенсі радикально налаштованим активістом в ОУН, але це допомагало справі, а не знищувало її в глобальному обширі тогочасного життя.
З точки зору поглиблення інтелекту варто спробувати проаналізувати час, проведений в ув'язненні Романом Шухевичем, як і іншими учасниками національно-визвольних змагань. Дивним чином цей час сприймається як просто змарнований і фактично його начисто викреслюють з життя героїв, тоді як насправді в цей час йшла активна розумова робота як ідеологічного - так і практичного змісту. Йшло осмислення пройденого шляху, зроблених помилок, оновлення ідейного набутку і планування подальших дій. Українські націоналісти ніколи не марнували часу за жодних обставин і на це потрібно звертати увагу науковцям. Так само не було простим часовим перебуванням у тривалих зимових сидженнях членів ОУН та УПА в сховках-криївках, а навпаки там і тоді йшла активна аналітична робота, навчання і підготовка, яка набувала реального запровадження у діях підпільників і повстанців у наступний період боротьби. Власне тому не зважаючи на значні втрати від репресій і просто неймовірні за кількістю силами війська та спецслужб СРСР у Західній Україні, націоналістичне підпілля було життєздатним там настільки тривалий час.
Нарешті в завершення невеличкої розвідки про теми і проблеми з прогалинами в життєписі Романа Шухевича, хочу вказати на важливе дослідження здобутого фаху, зокрема викликає подив і захоплення система та різноманітність конструкцій схронів-криївок та бункерів, які було збудовано українськими підпільниками, але чому ніхто ще не поєднав цей феномен з тим, що Роман Шухевич мав вищу освіту інженера. До речі, Степан Бандера мав агрономічну освіту, яка обумовлювала добре знання географії регіону і його особливостей. Чимало було фахівців з лісництва серед провідників українських націоналістів, тобто це не була спонтанна дійсність, а глибокопродумана наперед комплексна стратегія освіти і дій по вихованню цілого покоління українців, готових до активної боротьби добре навчених, зі наявними глибокими фаховими знаннями. На цей напрямок майбутнього Визвольного Чину були скеровані і всі українські спортивні товариства, як «Сокіл» чи «Пласт» тощо з чітким воєнізованим ухилом, а товариство «Просвіта» переважно діяла як ідеологічна націоналістична установа і її культурологічна оболонка була суто формальним прикриттям. Таким чином нам потрібно вивчати життєписи наших Героїв, як Роман Шухевич, не виокремлено зі загального контексту життя тогочасної України, а якраз навпаки в комплексному висвітленні часу, суспільного буття і сприйняття його Романом Шухевичем на той момент. За тим відпадуть суперечності щодо розколу в ОУН, звинувачень в тероризмі з боку поляків чи в колабораціонізмі з нацистами Німеччини. Не кажучи про радянські штампи «шпигунів» або «зрадників Батьківщини». Якщо ми зможемо в історичній науці нарешті відійти від хворобливого синдрому виправдовуватись перед кимось стороннім, а почнемо просто чесно досліджувати власну історію українського народу для найпершу чергу нього самого – тоді і тільки тоді ми зможемо постати як суверенна самостійна світова Нація і Держава.

Богдан Гордасевич
м. Львів
5 березня 2017 р.

 Порошенко затвердив терміни проведення військових призовів у 2017 році



 Також указ регулює звільнення в запас військовослужбовців, які вислужили встановлені строки.

Президент Петро Порошенко підписав Указ «Про звільнення в запас військовослужбовців строкової служби, строки проведення чергових призовів та чергові призови громадян України на строкову військову службу у 2017 році». Про це повідомила прес-служба глави держави.

Документом № 44/2017 визначаються строки проведення чергових призовів на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців, які вислужили встановлені строки.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 106 Конституції України та на виконання Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» зі Збройних Сил України, інших військових формувань, Державної спеціальної служби транспорту військовослужбовці строкової служби, які мають ступінь вищої освіти спеціаліст або магістр та вислужили встановлені строки строкової військової служби, будуть звільнені в запас у травні — червні та у жовтні — листопаді 2017 року.

Інші військові-строковики, які вислужили встановлені терміни, звільнятимуться в запас у квітні — червні та у жовтні — грудні цього ж року.

Призов на строкову військову службу придатних за станом здоров'я до військової служби громадян України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 20 років, та старших осіб, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу також здійснюватиметься навесні та восени: у квітні — травні та жовтні — листопаді 2017 року.

Указ набирає чинності з дня його опублікування, крім пункту 1 статті 3, який набирає чинності з 1 березня 2017 року, та пункту 2 статті 3, який набирає чинності з 1 вересня цього року.

Джерело: "Високий замок"

 У Львові вшанували автора Державного Гімну України

    04.03.2017


 
У Львові з нагоди 202-ї річницю від дня народження вшанували автора музики до Державного гімну України — отця Михайла Вербицького.

До монумента видатному українцеві, який відкрили у грудні 2015 року, лягли букети квітів. Тут представники влади, громадські активісти та школярі спільно виконали «Ще не вмерла Україна». Після цього відбулось громадське віче.

«Постать отця Михайла Вербицького об’єднує воєдино всю Україну. Не тільки у межах державного кордону, а й у всьому світі, де сьогодні живуть українці», — зазначив голова  облдержадміністрації Олег Синютка.

Урочистості продовжаться 4 березня у прикордонному селі Млини в Республіці Польща, де покоїться композитор. Тут львівська делегація покладе квіти до каплиці-пантеону, відбудеться чин панахиди. Відбудеться віче за участі керівництва області, дипломатичного корпусу та гостей з Польщі і України. У заходах візьмуть участь Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик», муніципальний хор «Гомін» та чоловічий вокальний ансамбль «Калофонія».

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/news/194372-u-lvovi-vshanuvaly-avtora-derzhavnoho-himnu-ukrainy

Більше читайте тут

http://blog.i.ua/community/662/1645121/

А це навіть коментувати не потрібно:

 Календар подій Львівської міської ради на 04.03.2017

Час - 15.00

Подія - Освячення ікони «Страсті Христові»

Місце - Військовий храм Стрітення Господнього УГКЦ (Афганський храм), вул. Клепарівська, 30а

Примітки - Ікона є даром знаного іконописця, засновника першої інтернет-галереї українського іконопису всіх шкіл і періодів «ICON. ORG.UA», засновника школи іконопису «Десниця» Михайла Скопа

http://city-adm.lviv.ua/events/237766-kalendar-podii-lvivskoi-miskoi-rady-na-04032017
Більше - нічого. Немає ні Вербицького, ні Івасюка для львівського керівництва і чиновників при культурі. Є тільки ось таке ніщо, як Слічна Галина Миколаївна - в.о. заступника міського голови з гуманітарних питань, директор департаменту гуманітарної політики, колишній керівник освіти м. Львова.
Скільки сміття назбирав навколо себе голова міста Андрій Садовий, аж неможливо вивезти й утилізувати усе. Врешті і сам він давно потребує утилізації.

Богдан Гордасевич
21:04 04.03.2017
м.Львів

У столиці України встановили меморіальну таблицю Володимиру Івасюку

04.03.2017



У Києві на Будинку звукозапису встановили меморіальну дошку українському композитору Володимиру Івасюку.
4 березня 2017 року йому б виповнилося 68 років.
 
Володимир Івасюк однин із засновників української естрадної музики. Автор понад сотні пісень, інструментальних творів і музики до вистав.
Загинув Івасюк у 30-річному віці у лісі поблизу Львова за загадкових обставин. Офіційна версія радянської влади – самогубство. Після загибелі композитора на його творчість наклали неофіційну заборону, а кримінальну справу засекретили. Але три роки тому розслідування поновила українська Генпрокуратура. Слідчим вдалось довести, що смерть композитора - то справа рук радянського КДБ.
Звання Героя України геній української музики отримав посмертно – за 30 років після своєї трагічної смерті, а лауреатом Національної Шевченківської премії став також посмертно у 1994 р.

Читайте більше тут: http://expres.ua/news/2017/03/04/231104-stolyci-vstanovyly-memorialnu-tablycyu-ivasyuku


 Як Володимир Івасюк з друзями пам’ятник Леніну скинули

    04.03.2017

Народився композитор у Кіцмані на Буковині, де навчався у середній школі та у класі скрипки у музичній, відкритій багато в чому завдяки старанням його батька Михайла Григоровича, шкільного вчителя французької мови. Атестат зрілості отримав 1966 року у Чернівцях, куди переїхала родина Івасюків, коли її глава став доцентом української філології Чернівецького університету.



4 березня генію української пісні Володимиру Івасюку виповнилося б 68 років.

ЯК Володимир Івасюк поступив у Чернівецький медінститут.

Улітку приїхав у Кіцмань, щоб разом із друзями відзначити закінчення школи і початок нового життя. Святкували щиро, подавшись увечері у міський парк. Там на невисокому постаменті самотньо стовбичив Ленін – стандартний гіпсовий бюст-штамповка з лисою голівкою. Друзів здивувало, що вождь – з непокритою головою, причому навіть під час дощів і снігопадів. До того ж на багатьох пам’ятниках і картинах Ілліч зображений у кашкеті. Хтось із друзів заявив, що це непорядок, і поліз натягати на гіпсову голову свого картуза. Картуз упав на землю разом з  Леніним, який до п’єдесталу був прикріплений абияк. Картузу хоч би що, а Ілліч – на друзки. Звісно, хтось винюхав, доніс. Компанію «пов’язали». Запахло статтею, і не просто адміністративною за хуліганство, а кримінальною, з політичним підтекстом за наругу над святинею.

Але обійшлося лише адмін­арештом на 15 діб, протягом яких майбутній геній підмітав кіцманські вулиці. У тому, що справу, по суті, спустили на гальмах, вирішальними стали два фактори. По-перше, беззаперечний авторитет Михайла Григоровича, якого у Кіцмані  глибоко шанували. А ще за «хулігана» Володю перед місцевою владою замовив уклінне слівце Іван Миколайчук – також буковинець. На той час він уже був знаменитим кіноактором, зігравши Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та головну роль у легендарних «Тінях забутих предків». Він високо цінував перші композиторські кроки юного Івасюка.

1 вересня 1966 року Володимир Івасюк отримав студентський квиток медінституту, а наступного дня був відрахований за вчинок, який ганьбить високе звання радянського студента, — знову хтось «настукав», підсунув у ректорат копію міліцейського протоколу.

Студентом медінституту Володимир Івасюк став наступного року, але для цього цілий рік був на «виправних роботах» — працював слюсарем на чернівецькому заводі «Легмаш» (ідеальні вправи для пальців скрипаля!). Та нема лиха без добра. Довідавшись, що новий робітник – музикант, йому доручили створити і очолити заводський хор, який невдовзі почав перемагати на оглядах художньої самодія­льності.

Саме там Володя познайомився і подружився з композитором і музикантом Валерієм Громцевим, який очолював заводський самодіяльний вокально-інструментальний ансамбль «Карпати» (з ним виступала і студентка Чернівецького музучилища Софія Ротару). Друзі разом написали пісню «Залишені квіти», яка у виконанні Софії Ротару стала знаменитою під назвою «Жовтий лист»: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, та залишаю замість себе ті квіти, що знайшла в саду для тебе…». Це єдиний прижиттєвий твір Володимира Івасюка, де виступає тільки як автор віршів. Музику (до слова, вона була створена першою, вже на мелодію Володя писав слова) написав Валерій Громцев.

Сьогодні у Кіцмані, звісно, немає ніякого Леніна. Зате є пам’ятник Володимирові Івасюку на повний зріст – перший в Україні і, далебі, найкращий з тих, які вже встановлені. Його автори – львів’яни: скульптори — заслужений діяч мистецтв Украї­ни Микола Посікіра і заслужений художник України Любомир Яремчук та архітектор Михайло Федик.

В день народження композитора у Києві – урочисте відкриття меморіальної таблиці Володимирові Івасюку на Будинку звукозапису Національної радіо­компанії України, що на вулиці Леоніда Первомайського, 5-а, на Печерську. Тут композитор бував безліч разів, записував зі знаменитими виконавцями свої твори, без яких ті не стали б тими, ким є сьогодні.

 Максим Міщенко
   
Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/far-and-near/194194-yak-volodymyr-ivasiuk-z-druziamy-pamiatnyk-leninu-skynuly

 Сьогодні День народження у відомого композитора Володимира Івасюка

    04.03.2016



    Івасюк, ДН, Львів

Сьогодні, 4 березня, відомому українському композиторові та автору низки пісень, які окреслили народними, Володимиру Івасюку мало би виповнитися 67 років.

Володимир Івасюк мав безліч талантів,які він встиг проявити за своє коротке життя. Автор написав 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі,гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець.

Найвідоміші пісня композитора: «Водограй», «Капелюх», «Мила моя», «Пісня буде поміж нас», «Тільки раз цвіте любов», «Червона рута», «Я піду в далекі гори» та інші.

18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія - самогубство - підлягала сумніву громадськості як 1979 року, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Похорон Володимира Івасюка 22 травня 1979 року у Львові перетворився на масову акцію протесту проти радянської влади.

Архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «таємно», можливо, тому, що ще живі багато учасників тих драматичних подій. Самі ж родичі Івасюка вважають, що Володимира вбили.

26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка, але в листопаді 2012 року справу було закрито нібито через відсутність складу злочину.

12 червня 2014 року Генеральна прокуратура України знову поновила закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка.

Володимир Івасюк був вбитий «співробітниками» КГБ — заявив прокурор Львівщини Роман Федик у лютому 2015 року.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/news/162616-sohodni-den-narodzhennia-u-vidomoho-kompozytora-volodymyra-ivasiuka

Мощі святого Валентин, покровителя закоханих, зберігаються у містечку Самборі на Львівщині

Цей священномученик нині дуже популярний. Адже День закоханих пов'язують саме з його iм'ям. Жив святий Валентин у III столiттi, потай вiд влади вiнчав усiх закоханих, за що i був страчений 14 лютого. Нетлінні мощі святого вже понад два столiття покояться у самбiрськiй церквi Рiздва Пресвятої Богородицi у Самборі.



На престолi - маленька позолочена домовина. У ній - частина черепа, деякі кiстки та предмет, схожий на камiнь. Поряд скляна капсула - сюди колись збирали миро вiд останків, що мироточили.

"Мощі святого Валентина привезли до нашого храму 13 травня 1759 року із Ватикану, - каже отець Богдан Добрянський, настоятель церкви. - Викопали їх у Римi на цвинтарi святої Прісцилли, де був похований священномученик, i передали до церкви як духовнi релiквiї".

Помолитися бiля покровителя закоханих люди з'їжджаються звiдусiль - із Польщі, Бiлорусi, Грузії, Казахстану, Росії. За століття молитов i почитання святого у Самборi вже виробилась гарна традицiя. Вважається, що той, хто з глибокою вiрою торкнеться скринi з мощами святого Валентина, переживе велику любов i матиме щасливу сiм'ю.

Зі слів місцевих, чимало люду припадає до мощей святого, кладуть фотокартки. I навіть були випадки, коли чоловiки повертались до своїх дружин.

"До нас приїздять багато туристів, що відпочивають у Трускавці, - каже отець Богдан. - Якось жінка приїхала на екскурсію, почула про мощі святого Валентина і, приступивши до них, довго щось просила. А згодом приїздила дякувати. Як виявилося, за те, що донька вийшла заміж. Три дні вона у нас жила (маємо гостьову кімнату для туристів)".

Вимолюють люди у святого Валентина не тільки особисте щастя, а й оздоровлення від різних хвороб - раку, епілепсії, депресії. Бо ж, як відомо, за життя цей священномученик був і знаним лiкарем, зцілював молитвою недужих.

"Кілька місяців у мене боліли груди, -- розповідає свою історію 39-річна одеситка Ірина. -- Але одного разу уві сні мені з'явився чоловік, який тричі приклав хреста до грудей і сказав, що він святий Валентин. Прокинувшись вранці, я почала шукати інформацію про нього. Після цього сну ще день-два груди боліли. А потім все минулося. І я дуже вдячна, що зі мною так сталося. Я знайшла цю церкву у Самборі. І коли увійшла всередину -- бачила, що все в ній було так само, як я бачила в тому сні, -- ті ж двері, той же прохід, і мощі святого Валентина були на тому самому місці".

Ірина ШЕЛУПЕЦЬ