хочу сюда!
 

Люда

38 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 35-43 лет

Заметки с меткой «роковини»

Сьогодні 62-гі роковини загибелі Лева-Романа Ребета


«Сенат Українського Вільного Університету з глибоким смутком повідомляє науковий світ та українське громадянство, що в суботу, 12 жовтня 1957 р. о 11 годині нежданно відійшов у вічність ПРОФ. Д-Р ЛЕВ РОМАН РЕБЕТ, талановитий український вчений і незамінний діяч на полі української культури. Похорон призначено на середу, 16 жовтня, о 14 год на “Вальдфрідґофі” в Мюнхені. Вічна йому пам’ять. Сенат УВУ».
Такий короткий некролог від УВУ про смерть ідеолога демократичного крила ОУН і вченого Льва Ребета помістила на своїх сторінках еміграційна газета «Сучасна Україна». Тоді ще ніхто не знав, що насправді Ребет не просто помер, а був убитий – за наказом Кремля. Правду світ дізнався після каяття вбивці щойно в 1961 році, а 1957-го всі були переконані, що смерть Ребета настала від серцевого нападу – саме так констатували лікарі її причину.  «Покійний ніколи не скаржився на серце. Оце, йдучи, як звичайно, до щоденної праці, упав на сходах в коридорі своєї редакції і втратив свідомість. На тому ж поверсі мешкають три лікарі. Негайно були зроблені потрібні уколи, але все вже пізно...», – писав ректорові УВУ, за три дні після смерті покійного, керівник канцелярії університету.

У день 60-річчя від дня загибелі Льва Ребета варто згадати про його непростий життєвий шлях, досі мало відображений у науковій і популярній літературі.

Коротка довоєнна біографія

Народився Лев Ребет 3 березня 1912 року в Стрию (нині Львівщина) в родині поштового урядовця Михайла Ребета та його дружини Марини Недокіс. У 10 років вступив до Стрийської гімназії, яку закінчив 1930 року. Підчас навчання показав себе активним і здібним учнем. Досить швидко хлопець захопився українською національною ідеєю, вступив до «Пласту», а згодом став членом Української військової організації (УВО). Відтак був членом ОУН від самого початку її існування (1929), через деякий час призначений провідником окружної екзекутиви організації у Стрию.

Поринувши у політичну діяльність, Лев Ребет не полишає навчання – вступає на юридичний факультет Львівського університету. Через арешти та роботу в ОУН спромігся завершити навчання щойно 1938 року, отримавши ступінь магістра права. Як зауважує дослідник національно-визвольного руху Іван Патриляк, Ребет був одним із найпотужніших інтелектуалів у середовищі ОУН (на відміну від багатьох провідників організації, він встиг завершити вищу освіту).

За наказом Євгена Коновальця, у 1934-1938 роках Ребет очолював провід Краєвої Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Навесні 1939 року його арештувала польська поліція. У польській в’язниці Ребет перебував до початку Другої світової війни. Після звільнення оселився у Кракові (у центрі німецького генерал-губернаторства тоді зосередилися багато провідних діячів ОУН). 1940 року брав активну участь у II Великому зборі ОУН у Кракові, де активно підтримав революційні ідеї молодшого крила ОУН на чолі з Степаном Бандерою.

З початком німецько-радянської війни прибув до Львова, де брав активну участь у проголошенні Акту відновлення Української держави (30 червня 1941 року), став заступником голови Державного правління Ярослава Стецька. Але, як відомо, нацистам такі дії українських націоналістів не сподобалися, і 9 липня вони заарештували Стецька через його відмову відкликати Акт. Після цього Ребет на кілька днів став головою ОУНівського уряду, але 12 липня і він був заарештований нацистами. Відтак провідного ОУНівця доправили до в’язниці гестапо у Кракові, де він перебував до осені 1941-го, потім був переведений до концтабору Аушвіц (Освенцім) – табірний № 57368. Там перебував до грудня 1944 року.



Лев Ребет. Світлина з досьє концтабору "Аушвіц"

Таку скудну і дещо нудну для пересічного читача інформацію вдалося відшукати в книгах і енциклопедичних статтях, присвячених Льву Ребету. Скоріш за все, це пов’язано з тим, що, як пише дослідник Микола Посівнич, постать Ребета досі мало досліджена істориками. Хоча здавалося б, надруковано чимало книжок і статей.   

Після концтабору

Після звільнення Лев Ребет зустрівся з родиною, переїхав з нею до Відня й розпочав активну політичну та наукову роботу. Варто зауважити, що його дружиною була вольова жінка Дарія Ребет, теж активна націоналістка (між іншим, єдина жінка, яка входила до Проводу ОУН). Одружилися вони взимку 1940 року, коли перейшли кордон до Польщі.

На час арешту чоловіка Дарія була вагітна первістком Андрієм, якого народила 30 березня 1942 року. Сина Лев Ребет вперше побачив після звільнення з концтабору, наприкінці 1944-го. Маленький Андрій був дещо спантеличений тим, що «чужий» для нього дядько насправді виявився його батьком, саме тому, ще довго називав його «вуйко-тато».

Родина Ребетів була дружною та міцною. У ній завжди панувала злагода та спокій. Майже завжди. Бо, як згадували друзі родини, Дарія дещо пригнічувала Лева вдома своїм авторитетом. Якщо в сімейних справах подружжя рідко виходили за межі «миру», то в політичних дискусіях інколи доходило ледь не до бійок. Життя двох політиків під одним дахом – справа нелегка, навіть якщо вони – подружжя. «Ні батько, ні мати ніколи не вважали себе якимись визначними політичними діячами, то були скромні інтелігентні люди… І все ж у нас була родина політиків. А як обидва батьки політики, то вдома інколи відбувалися такі політичні баталії, що й тарілки літали над головами», – згадував згодом син Андрій.

Тим часом фронт невпинно наближався до Відня, і згодом місто захопили радянські війська. Аби не наражати себе на небезпеку, родина Ребетів вирішила переміститися на територію, контрольовану західними союзниками. Але під час переїзду в зону майбутньої американської окупації потрапили під бомбардування і лише дивом врятували свої життя. При цьому Дарія отримала осколкове поранення голови, а маленькому Андрійку осколок пошкодив колінну чашку. Вилазка не вдалася, хоча втікачі мали квитки на потяг до Інсбруку.

Невдовзі радянські війська окупували Відень, і родині Ребетів, зважаючи на їхнє недавнє минуле, довелося ховатися по підвалах, аби не потрапити до рук СМЕРШу. Несподівано малий Андрій захворів на запалення легенів, батьки думали, що він уже не виживе. 

Становище Ребетів у Відні було вкрай важким. Як пише Микола Посівнич,  «Лев часто ходив по смітниках, шукаючи їжі для родини. А коли не знаходив нічого, то йшов до міста міняти останній одяг на харчі. Бувало так, що за блузку чи светр вдавалося виторгувати лише дві морквини. Незабаром Відень перейшов під юрисдикцію західних країн, життя Ребетів дещо покращилося. Розпочалася організаційна робота з налагодження контактів із представниками ОУН. З’явилася можливість переїхати до інших міст, і купивши за хабар документи, вони зуміли виїхати до Інзбруку,  де існувала сильна група ОУН (р)».

З Інсбруку перебралися до Мюнхена, де життя дещо налагодилося. 27 вересня 1951 року Дарія народила чоловікові доньку Оксану. Маючи двох дітей, виховання яких вимагало коштів, родина знову почала відчувати матеріальну скруту, а у 1954-1955 рр. ця скрута досягла свого апогею. «Жили ми скромно, навіть бідно. Батько сам направляв черевики, бо не мали грошей комусь віддати, щоб відремонтували», – згадував син Андрій.

Не витримавши скрути, Лев вирішив завершити політичну та наукову діяльність й емігрувати до своєї родини в Нью-Джерсі (США). Для цього навіть закінчив курси токарів, щоби на перших порах за океаном мати професію. Але Дарія виступала проти цієї ідеї. Вона сама, замість чоловіка, пішла на співбесіду до американського консульства в Мюнхені. На всі питання навмисно давала негативні відповіді, а на останнє – чи любить Америку – сказала, що ні. Відповідно, Ребети отримали відмову.
 

Лев Ребет з дружиною та дітьми. 1956

Втім, ще до спроби Ребета виїхати до США він уже був помітною постаттю в українській еміграції. Ще по прибутті до Мюнхена його обрали головним суддею ОУН, а з 1946 року він працював у Закордонному представництві УГВР. Паралельно займався науковою працею, результатом якої стала докторська дисертація на тему «Держава і нація», яку захистив 1949 року. Ребет взагалі переважно досліджував питання нації, написав на цю тему багато наукових праць: «Формування української нації» (1951), «Теорія нації» (1955), «Походження українців, росіян і білорусів у світлі сучасних совєтських теорій» (1955). А книга «Світла й тіні ОУН» вийшла друком уже після загибелі науковця (1964). Свої статті часто друкував в еміграційних газетах «Час» і «Українська трибуна». А ще був редактором тижневика «Сучасна Україна» й ідеологічного журналу «Український самостійник», яким  серйозно цікавилися спецслужби СРСР. Авторитет Ребета як науковця в еміграції зромтав. У 1954 році він стає професором УВУ та членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка. 

Конфлікт із Бандерою. Керівник «двійкарів»

За своїми ідеологічними поглядами Лев Ребет відчутно вирізнявся серед переважної більшості провідників ОУН. Був більш демократичним. «Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська –  біла й червона – імперія, показати зразок модерної демократичної дер­жави, де воля й достоїнство людини – не порожній звук», – писав Лев Ребет.

Саме тому вважав, що гасло «Україна для українців», яке підносило оточення Степана Бандери до і підчас війни, не відповідає часу, є «тоталітарним та авторитарним». Були у Ребета й однодумці та прихильники: дружина Дарія, Василь Охрімович, Зиновій Матла й інші. Утім, поки тривала активна підпільна боротьба, в організації націоналістів дотримувались дисципліни, тож суперечки на цьому ґрунті не виходили за певні межі.

Активно конфлікт між Ребетом і Бандерою розгорнувся після завершення Другої світової війни. Причиною стали постанови III Надзвичайного збору ОУН (1943; відбувався за відсутності С.Бандери, який перебував у концтаборі). Ребет наполягав на демократизації програми ОУН відповідно до рішень  III збору. Натомість Степан Бандера вважав, що ті зміни були спричинені впливом марксизму на деяких членів ОУН, що це відхід від «чистого націоналізму і передчасний крок, неузгоджений із ним». З цим не погоджувався Ребет: «По лінії заперечування політики і програми ОУН на батьківщині і пішло формування емігрантської групи довкола Степана Бандери… Вони відчужилися від організації й заклякли на передвоєнних формах, викрививши ідеологію в бік… автократизму, внутрішньої нетерпимости та виключности і дрібного, цинічного макіавеллізму».

Власне цей конфлікт і спричинив розкол в ОУН 1954 року. Тоді Ребет разом із Матлою оголосили про створення Закордонних органів ОУН (як альтернативи до бандерівських Закордонних частин ОУН), що їх вони вдвох й очолили. Нову структуру відразу охрестили «двійкарями» через спільне керівництво Ребета й Матли. З часом «двійкарям» вдалося легалізувати свою організацію під назвою ОУН (з), тобто «за кордоном».

«Двійкарі» об’єднали навколо себе майже всю українську інтелігенцію за кордоном. Зуміли створити видавництво «Пролог», яке протягом свого існування випустило понад 200 книжок. Також видавали щомісячник «Український самостійник» і відомий часопис «Сучасність» (тривалий час він навіть виходив у незалежній Україні).  ОУН (з) завзято підтримувала дисидентів-«шістдесятників» в УРСР, активно інформувала Захід про терор проти інакодумців у СРСР.

У справу втрутилося КҐБ

Еміграційні постаті такого рівня, як Лев Ребет, завжди цікавили та дратували Кремль. Тому його ліквідація чекістами була лише справою часу. Джон Стіл у книжці «Відомі шпигуни» пише, що Ребет, «цей ідейний інтелектуал й антирадянський публіцист, викликав у Москви особливу ненависть».

Спочатку КҐБ мав намір викрасти Ребета. Планували, що працівник газети «Український самостійник» Надійчин піділлє чи підсипле в їжу Ребета снодійне, але той по суті не мав доступу до жертви. Тому ця ідея відпала, почалася підготовка до ліквідації.

Для цього обрали агента родом із Галичини – Богдана Сташинського, якого КҐБ завербувало ще в студентські роки. Навесні 1957 року Сташинський двічі був у Мюнхені, де стежив за майбутньою жертвою. Завданням агента було виявити місце проживання Ребета. У своїх зізнаннях на суді в жовтні 1962 року Сташинський повідомив: «Передусім я мав звернути увагу на місце праці на вулиці Дахауер, а пізніше – на місце праці на площі Карла; далі устійнити його дійсну адресу і вияснити, якою дорогою Ребет їздить до праці».

Виявивши всі місця перебування Ребета та досконало вивчивши його маршрути, Сташинський повернувся до своїх зверхників. Давши детальний звіт про зроблену роботу, отримав нове завдання – вбити Ребета. Спеціально для цього Сташинському дали новітню зброю, виготовлену в таємних лабораторіях КҐБ – пістолет, який стріляв струменем синильної кислоти. Після вдихання її парів судини людини різко звужувалися, і вона раптово помирала. Але назовні подія нагадувала серцевий напад. Аби вбивця сам не загинув від отруйних випарів, він перед пострілом мав прийняти протиотруту. Саме з цього пістолета через два роки Сташинський вб’є і Степана Бандеру.

При виїзді зі Східної Німеччини до Мюнхену працівники КҐБ сховали зброю для Сташинського в банку з-під консервованих сосисок. Пістолет обгорнули ватою і поклали до бляшанки. Зроблений з алюмінію, він багато не важив. Відтак банку зі «сосисками» наповнили водою і в такий спосіб підігнали її вагу до потрібної, а потім її «закатали». У багажі вбивці була ще одна банка зі сосисками – справжня. На вигляд вони були абсолютно однакові. Банку з пістолетом відрізняла лише спеціальна позначка. Коли би Сташинського впіймали, то на питання, що це, він мав відповісти, що банку йому дав незнайомий чоловік і просив передати її в Мюнхені жінці в барі «Максим». На кордоні Сташинського ніхто не перевіряв, і він спокійно прибув у пункт призначення.

Своє завдання агент-убивця мав виконати за 10 днів. Спочатку він вів спостереження за жертвою, а коли 10 жовтня вирішив вперше здійснити замах, Ребет не пройшов маршрутом в очікуваний час. Виконати зловісне завдання Сташинському вдалося вранці 12 жовтня. То була субота. І як згодом згадували рідні Ребета, хоч він зазвичай у вихідні не працював у своїй конторі, але того дня зробив виняток – як виявилося, фатальний. Вранці вирішив піти до контори попрацювати і, як згадують, вперше за кілька місяців поцікавився, як син грає на фортепіано. При виході з квартири дружина попередила, щоб не запізнювався на обід з роботи. Ребет чомусь зауважив, що не певен, чи взагалі туди дійде. Згодом рідні казали, що він ніби передчував свою смерть.

Вбивця після дев’ятої години ранку вже стояв на своєму спостережному пункті поблизу Карлспляц. Близько десятої він побачив, як до нього наближається жертва. Сташинський зайшов до будинку, піднявся на другий поверх, приготував зброю і чекав на Ребета. «Я почувався, ніби уві сні», – згадував на суді. Почувши, що Ребет увійшов до будинку, він відзабезпечив досі заховану в кишені піджака зброю і поволі пішов сходами назустріч Ребетові. На близькій відстані до нього раптом скерував загорнену в газеті зброю в обличчя жертви та натиснув на спускову пружину. Після цього Сташинський скористався з ампулки протиотрути та, вдихнувши її пари, пішов геть.

Тіло Ребета, як пише у книзі «Вбивство у Мюнхені. По червоному сліду» історик Сергій Плохій, знайшли на східцях його контори десь між 10:20 та 10:45. Він був ще живий і зумів видертися на другий поверх. Люди вибігли на його стогін, викликали поліцію та швидку, але жертва замаху невдовзі померла. Доктор Вольдемар Фішер, покликаний на допомогу, не зумів нічим зарадити. Поховали Ребета 16 жовтня в Мюнхені.

Виконавши вбивство, Сташинський повернувся до своїх господарів і розповів, як усе відбулося. Його «роботу» КҐБ визнала зразковою та нагородила вбивцю фотоапаратом «Контакс».

Смерть Льва Ребета для родини та друзів була, наче «грім серед ясного неба», адже він ніколи не скаржився на серце і не мав проблем зі здоров’ям. Правду рідні дізналися, коли Сташинський втік зі Східної Німеччини разом зі своєю дружиною-німкенею. Прибувши до Західного Берліну, він здався поліції та розповів про свої злочини – вбивства Льва Ребета та Степана Бандери. Детально про планування та виконання атентату Сташинський зізнався на суді 1962 року.

На суді над Богданом Сташинським була присутня й Дарія Ребет. Вдова здивувала всіх своїм поміркованим ставленням до вбивці. Виступаючи на суді, вона зауважила: «Насамперед я маю сказати, що мені важко бути в ролі співобвинувачувача в цьому процесі… Кого я обвинувачую? І якщо маю відповісти на це питання точно і правдиво, а таким є справді моє бажання, то відповідь моя звучатиме так: оскарження стосується наказодавців, російсько-більшовицького режиму, радянської системи, в яку людину вбудовано безоглядно і майже фаталістично і в якій вона стає механістичним складником. Все те, що виявилося цими днями, я сприймаю як глибоку і жорстоку трагедію. Я не маю супроти оскарженого почуття злоби і ненависти. Це я можу сказати і твердити від імені мого майже дорослого сина, точніше обох моїх дітей. З чисто людського погляду оскарженого можна жалувати, і я не кладу ніякої ваги на те, щоб його покарано гостро. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як феномен, як явище, що є віддзеркаленням трагічної долі нашого народу. Це явище не стоїть відірваним від усього іншого, замкненим у собі. Воно є тільки одним фрагментом у всьому історично-політичному комплексі змагань українського народу до вільного, людського, державного-незалежного життя».

Все ж суд визнав винним Богдана Сташинського у скоєних злочинах і засудив до 8 років позбавлення волі.

Дарія Ребет надалі продовжувала свою політичну діяльність. Після процесу над Сташинським заходами різних українських громадсько-політичних організацій для родини Ребетів зібрали 4 тисячі німецьких марок. А Дарія, як зауважує Микола Посівнич, за допомогою ЗП УГВР та ОУН (з) об’їхала понад 20 осередків української еміграції в США та Канаді з політичними доповідями. Давала багато інтерв’ю засобам масової інформації про визвольну боротьбу українського народу і про вбивство її чоловіка.

Перепоховання подружжя Ребетів на Личаківському цвинтарі

 https://zbruc.eu/node/71788

"Послухай друже, оповідь мою..."

1

Послухай друже оповідь мою
Давно це відбувалося... Колись
В веселім, райськім, чарівнім краю –
На Україні – дні лихі настали,
Бо наші предки на облуду повелись
Та й Віри Сонячної боронить не стали.
І пантеон Богів, що Рід в віках беріг,
Що поряд як рідня з народження росли
Пішов... 
Зник український Тотем-Оберіг
Його Боги з собою понесли.

А ми дивились, реготали вслід –
Та враз усохли і став, і садочок,
Враз занепав наш стародавній Рід –
Вже не несуть бусли до хат синів та дочок.

Не чують вже стежини тупіт ніг
Cум поселився біля дідівських могил
Щезли з осель, зникли з гаїв та рік
Душі принижених, занедбаних Богів.
По димоходи хати поросли,
Бур’ян гуляє в землях древніх орачів
Пішли навік від нас небеснії посли,
Народ прадавній, мов німий мовчить -
То що робити, ясновидці? 
Хто навчить?

2
Я не пророк, не маю прав повчати
Але пораду дам – раба в собі убий!
Помовчиш ти, то й всі будуть мовчати
Твій ворог страх – його без жалю бий.

Хто це не зна, не пер життя плугів,
Таке…
Між крапель в дощ пройде, не змокне
Немає в нього друзів, немає й ворогів
То ж краще хай мовчить, 
А ще краще – замовкне!

3
Нині збагнули – дати б батогів
І Рід пішов би іншим шляхом долі
А зараз змучені процентами боргів
Ось-ось загубимо останній символ волі.
Бо в цих "князьків" нема в душі богів,
Такі правителі підступно та тихенько
Звиклі до зрад – розпродають з торгів
Праматір нашу, Батьківщину-неньку.

Невже назавжди покарала доля
Померкла слава та зів’яла воля?
Невже від атомів завмерло в генах сім'я,
Невже своїх святих не відшукати? 
Невже століттями знову в пітьмі блукати
Й чекати коли ж з’явиться месія........

То що, братове – йдемо до спасіння
Чи треба знов, до кайданів звикати?

зі...реквієм до роковин кривавого хрещення

27.07.18


До роковин смерті Тараса Шевченка

Дитячі роки
 


Давно вже нема Країни мого Дитинства. Великої, могутньої і прекрасної. За пляшкою на трьох пропили її три іуди з ЦК КПРС. Поховали від імені своїх народів. Від мого імені.
Що ж, за 74 роки до цього поховали і країну Дитинства Тараса Шевченко. Велику, могутню, прекрасну.
Було в країнах нашого Дитинства всього. І прекрасного, і гіркого. Та нинішнє мерзенне животіння викидає з пам’яті все бридке, залишаючи тільки світлі спогади.
В ті часи, коли нинішні „ганьбісти”, смиренно сиділи по своїх закутках і на зборах старанно аплодували зверхникам, я не визнавав радянської влади. Чужою вона була мені. Діда, учасника Льодового походу Лавра Корнилова, Миколу Вербицького-Антіоха – розстріляли разом з заручниками, коли в 1922 році в Чернігові єврей-студент застрелив якогось жида з ВЧК. Тоді ж знищили родове склепіння Вербицьких-Рашевських-Голіциних, де був похований мій прадід- автор рядків „Ще не вмерла Україна”, друг останніх днів Тараса Шевченко, столовий дворянин Микола Андрійович Вербицький Антиох. Це в пам’ять Шевченко він разом з побратимами Тадеєм та Йосипом Рильськими, що разом з ним писали ці рядки, зрікся дворянства (нащадку багатого козака Павлу Чубинському і зрікатись не було чого. Він став дворянином по чину –дослужившись до дійсного статського радника). На його похованні молодший його побратим Михайло Коцюбинський охарактеризував його, як „народного руського вчителя”, що життя своє віддав служінню Людям, а не владі.Хто після чверть столітнього заслання повернувся в Україну Українцем...
Та що до цього було тим, хто навіть сина Коцюбинського згодом знищить...
В день свого повноліття я приносив присягу Роду. Присягав залишити людям пам’ять про предків і їх друзів, самим великим з яких був Тарас Шевченко. Небагато вже залишилось таких, котрі знають про нього те, що не знають інші. Я – один з них.
Колись, на випускному іспиті з української, мені вліпили кол і ледь не вигнали з комсомолу за те, що написав про кохання Тараса і Ганни Закревської. Про їх донечку Софію, названу в честь Софії Енгельгардт. В ті часи це було розцінено, як замах на добре ім’я великого поета-революціонера. Зараз, кожна бузина може поливати брудом наших Світочів, зате жиди, саме жиди, а не євреї, щедро оплачують і множать ті публікації. Бо Шевченко, як і Євген Гребінка, ненавидів жидів. Жидів, а не євреїв. Згадайте розповідь Куліша про те, як Тарас на пожежі кинувся рятувати добро бідного єврея з Подолу...
То ж дозвольте розповісти про Тараса те, що в радянські часи було надійно сховано в закритих архівах. Не по архівах я це знаю. По розповідям бабусі – Євгенії Львовні Кулішевої-Вербицької. Онуки Пантелеймона Куліша, невістки Миколи Вербицького, посестри Миколи Вороного. Ті розповіді я згодом перевіряв по стародрукам в найбільших бібліотеках Союзу, від Калінінграда до Петропавловська-на Камчатці і від Баку до Архангельська. Бо хоч я і вважав Радянську Владу чужою, та саме вона дала мені змогу отримати вищу освіту, захистити кандидатську, впроваджувати свої наукові розробки по всьому Союзу. Нажаль, я визнав Радянську Владу тільки в 1994. Коли переконався, що тоді була Влада, а зараз Зрада.
Це перша глава з моєї книги „Незнайомий Вам Тарас Шевченко”. Я виконую свою присягу. По Шевченка ж мені легко писати і тому, що ми обидва сироти. Тільки він всім світлим забов’язаний своїй пані - Софії Енгельгардт, я ж рідній бабусі – Євгенії Кулішеві-Вербицькій...
Моє дитинство протікало в Сіверському та Подільському краях. Дитинство Тараса протікало в самому серці древньої Русі, на Черкащині. Ця Мала Батьківщина і виховала в ньому ідеї панславізму. Ніколи він не був ні націоналістом, ні західником. Був слов’янофілом.
Він був бунтарем, та ніколи не був революціонером і гайдамаком. Бо з самого раннього віку над ним тяжіло прокляття. І зовсім не кріпацька злиденність була тим прокляттям. Не у злиднях народився Тарас. Давно в минуле відійшли ті часи, коли кріпак нічого не мав. Це ж вже було Х1Х сторіччя. Кріпаки, починаючи з 14-15 річного віку повинні були двічі на тиждень іти на панщину і робити безвідмовно те, що їм накаже панський управитель. Повинні були платити грошима чи натурою десятину вирощеного з тієї землі, що їм надав пан. Чи вони успадкували від батьків але Закон віддав її пану. Он Київський губернатор Бібіков подавав царю рапорт про те. Що багато хто з поміщиків чинить беззаконня і вимагає від кріпаків в посівну чи жнива відробляти не 2 а 3 дні на тиждень. Рапортує і просить дозволу покарати винних...
Все що кріпак заробив на стороні залишалось йому. На зароблене він міг і сам викупитись і викупити землю. Найвідоміші цукрозаводчики – Терещенки, Ханенки, Семиренки вийшли з кріпаків. Сами себе викупили...
Не з бідних була і сім’я Тараса. Батько його Григорій Іванович Шевченко-Грушівський пошлюбив не по вибору батьків, а по коханню, красуню Катерину Бойко, дочку заможного покозаченого кріпака Якима Бойко з Моринців.
У батьківському обійстю молодятам було тіснувато, адже у старого Івана Шевченко ще було четверо дітей. То ж Яким Бойко добився у управителя вільшанським кущем сіл пана Василя Енгельгарда, відставного ротмістра Дмитренка, щоб молодятам віддали хату і землю його сусіда Колесника. Ота чужа земля і чужа хата і були причиною прокляття Шевченків. Бо не справедливо повелись з Колесником. Коли він їздив чумакувати, помічник управителя по Мокринцям, погнав його жінку, яка була на останньому місяці вагітності , на жнива. Там вона і померла під час пологів разом з дитиною. Повернувся Колесник в пусту хату. Розповіли йому про бездушність того помічника управителя. Напився він з горя і добряче накопав того нелюдяна це й прозвали його люди Копієм. Та хіба ж міг допустити управитель ротмістр Дмитренко, щоб його помічника копав власний кріпак? Віддав він Колесника в москалі.
Незабаром почалась війна з Наполеоном і думали всі, що згине той Копій десь в чужій країні. Думав так і дід Яким, поселяючи зятя з дочкою в обійстя Колесника. Жили вони тут непогано. Тримали корівоньку, свиней та овець, мали воли з возом і літом Григорій чумакував. Зимою ж заробляв гроші теслярством та стельмахуванням, бо дуже добре відчував дерево, любив працювати з ним.
Та недовго було те раювання. Тарас народився 25.02.1814 р. (09.03. 1814 за новим стилем - Б.Г.), а вже через півтора року, розбивши Наполеона, повернулась до Росії більша частина армії. Повернувся з армією і Колесник. Та не схотів він більше тягнути солдатську лямку. Втік. Пішов він додому, а там живе сімейство його ненависного сусіда Бойко. Прокляв чоловік зайд та й подався в гайдамаки. В ті часи навколо Моринець були величезні темні ліси з непролазними хащами. От в ті хащі й подався неборака. Зацитую Петра Шевченка у запису Олександра Кониського:
“Копій назбирав собі ватагу таких голінних молодців, як сам, окукобився з ними десь у лісі. З того кубла і почав Копій набігати на людей та грабувати робом розбишацьким, по-гайдамацьки з ножем за халявою. Кілька разів усеред ночі нападав він і на Григорія Шевченка, за те, що взяв його хату. Прийде, було, серед ночі, стукається у вікно. Шевченко відчепить квартирку і питає: ”Хто і чого треба?” – а той відповідає: “ Копій, от хто! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, так даси по-песьки!” Отаким робом Копій чисто об’їв Шевченка; за недовгий час забрав у нього дванадцятеро овечат і корову, та ще й каже : “Корову з’їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш сього, дак геть з моєї хати забирайся!”.
А ми ще дивуємося, звідки такі кровожерливі образи гайдамаків взялись в Тарасових поемах. Та звідти, з того чарівного світу Дитинства.
Кинувся Григорій Шевченко в ноги тестю і батьку, щоб позбавили вони його від того гайдамаки. Порадились батьки та й купили йому за 200 рублів хатку з садибою в Кирилівці, щоб не мучив його той гайдамака Копій... А тепер скажіть самі, чи сьогодні кожен український селянин зможе купити своєму сину хату з ділянкою землі ? .І не думайте, що ті 200 рублів були як сьогоднішні 200 гривень. У наймах нині наш селянин отримує до 1000 гривень на рік. В ті ж часи хлопець у наймах міг отримати 10-15 рублів на рік. Гарна корова коштувала не більше 1,5 рубля. Отож грошовиті були батьки у Григорія і його жінки, раз могли не займаючи ні в кого викласти 200 рублів...
Нове обійстя теж було не з бідних. От як описує ту садибу сам Тарас Шевченко:
“Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а круг яблуні квітник старшої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара розлога верба з усохлою верхівкою, а за вербою стоїть клуня, оточена копицями жита, пшениці і різного всякого хлібу; а за клунею, по косогору, піде вже сад. Та який сад ! Густий, темний, тихий...А за садом левада, а за левадою долинала в тій долині тихий ледь дзюрчить ручай, обставлений вербами та калиною й оповитий широколистими, темними, зеленими лопухами ...”( повість “Княгиня”)
Звісно, в дитинстві нам все здається більшим, ніж є насправді. Величезні кімнати дитинства в юності стають низенькими й тісними. Все відносно. Та от ділянка, яку купили батьки Григорію Шевченко разом з хатою, не була такою вже й маленькою. Опанас Маркович, який був у 60-ті роки Державним представником при Земському суді, писав, що на Чернігівщині, а значить і на Київщині, при виділенні землі селянам по виході з кріпацтва , повинні були надати ту ділянку, якою вони і користувався, але не менш 7 десятин на сім’ю.(десятина = 1,029 га). Отож і у Григорія Шевченко було принаймні ті 7 гектарів ! Чи кожна селянська сім’я на тій же Черкащині має сьогодні таку ділянку землі ?
В цьому тихому саді, в цій метеликово-бабковій долині над ручаєм і протікало щасливе раннє дитинство Тараса. Коли не бігав вулицею з такими ж голопопими малятами, то блукав своїм садом, спускався в долину, умощувався під величним лопухом і дивився на хвильки свого ручая, які пливли кудись у безмежність...
Наше Дитинство починається з пізнавання всесвіту всіма органами почуттів : зором, нюхом, смаком. Іноді дивні речі стрічаються при намаганнях пізнати вічно-розширюючийся всесвіт тими органами. Он сусідське дитинча любило їсти власні екстременти. Подібний схиб був і у Тараса. Тільки не екскрементами він ласував, а глиною. Їв землю в дитинстві великий поет української землі. Хіба ж не символічно!
Від тої найпершої звички ласувати землею не позбавився і в ранньому дитинстві.
Повертався до вечері додому мурзатий, з різачкою в животі від з’їденої глини, та не дивлячись на ту різачку, сяючий від щастя.
Всесвіт його дитинства все більше і більше розширювався. Спочатку це було обійстя їхніх сусідів Коваленків, потім село, а потім і поля за селом. Коли йому виповнилось 6 рочків, літом, коли батько поїхав чумакувати і прихопив з собою старшого братика Микиту, Тарас захотів подивитись, де ж ті залізні стовпи, на яких тримається небо. Вийшов за село, дійшов до величної Пединівської могили, забрався на верхівку і вдалині, за зеленим полем і синім лісом побачив верхівки білої трьохголової церкви. Пішов він у те, чимось знайоме, далеке село. То були Моринці, село в якому народився Тарас. Та майже біля самих Моринців ,переходячи дорогою, натрапив на чумаків. Ті спитали, хто він і куди йде. Відповів, Тарас Шевченко і йде до своєї хати в Кирилівці. Посміялись чумаки над географом-мандрівником і відвезли його до Кирилівки. Хоч Тарас і казав завжди, що мати дуже ним піклувалась, та не дуже то видно із його описів дитячого того життя. От як він сам описує про повернення після того, як був невідомо де з раннього ранку до сутінків :
“На дворе уже смеркало, когда я подошел к нашему перелазу ; смотрю через перелаз во двор, а там, около хати, на темном, зеленом, баратном шпоріше, все наши сидят себе в кружке и вечеряют ; только моя старшая сестра и нянька Катерина не вечеряет, а стоит себе около дверей, подперши голову рукою, и как буд-то посматривает себе на перелаз. Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: “Прийшов!Прийшов!” Подбежала ко мне,схватила меня на руки,понесла через двор и посадила в кружок вечерять,сказавши :”Сідай вечерять,приблудо!”...
Дивна якась материнська любов.Дитина щезла, невідомо куди, а всі крім старшої сестри нічого не помічають. Та коли я в такому ж віці (ми тоді жили в Янівському Лісництві Калинівського району на Вінниччині )пішов собі дорогою до сусіднього села і йшов собі так спокійненько до вечері, рідні підняли такий гвалт, що на пошуки малого мандрівника кинулось все лісництво. Натрапила на мене машина, яку послали в те сусіднє село за підмогою. Дідусь так випоров мене за ту мандрівку, що до цього часу пам’ятаю всі ті обставини. А Тарасові рідні - хоч би що! Неначе не помітили!
Батько Тараса був грамотним. Хотів щоб грамотними були й його діти. Якщо згадаєте, що брати столбового дворянина Віктора Забіли (побратим Тараса в майбутньому) були неписьменними, то зрозумієте, що Шевченки не були такими вже й бідаками. Отож коли Тарасу виповнилось 8 років, батько віддав його вчитись грамоті до церковно-приходської школи. Треба сказати, що на Україні ті школи при церквах були більшою частиною польські. Адже, хоч і приєднавши Польщу до України ще за часів Катерини Великої, Росія залишила на Україні все так, як було за Речі Посполитої. Все було в руках польських управителів панських маєтків навіть після того, як панами стали вже не польські шляхтичі, а російські дворяни. Отож православні школи були рідкістю. Це у “действительного статського советника” графа Василя Енгельгарда і управителем був бувший однополчанин ,ротмістр у відставці українець Михайло Дмитренко, і церкви в його селах були православними, і вчили не латині, і Катехізису, а Псалтирю на церковнослов’янській. Важко сказати, хто був той Совгир, дяк, який став першим вчителем Тараса. Знаємо тільки що він поров учнів нещадно, як і було заведено в ті часи, коли вважалось, що ніщо так не закріплює пам’ять, як биття. Сказати по правді, я не можу з цим сперечатись. Коли дід чи бабуся хотіли, щоб я щось запам’ятав на все життя, обов’язково влаштовували порку. Так було і з розповідями їх про Забілу, Марковича, Глібова. Тому й Присяга Роду супроводжувалась кров’ю на руці. Мабуть тому й діти даючи клятву побратимства скріпляють її кров’ю. Щоб запам’ятати на все життя. То ж не будемо ганити того дяка за те, що добряче лупцював учнів...Навчання Псалтирю тоді тривали біля двох років, після чого приступали до вивчення граматики. Та не довелось Тарасу зразу закінчити ті навчання. Ще йому й 9 не виповнилось, як пішла з дому старша сестра-нянька Катерина, яку видали заміж наприкінці січня 1823...А осінню, під час епідемії, захворіла і померла мати...Повернувся з чумакування Григорій Шевченко, а вдома ні жінки, ні спокою. Кричать голодні діти. Що одному зробиш з дітьми мал-мала менше...Привіз йому з Моринців тесть молодшу сестру Катерини – Оксану, яка чотири роки тому овдовіла і залишилась з 3 малими дітьми на руках. Підкорився Григорій тестю, пошлюбив ту Оксану, хоч і знав про її відьмацький характер. Пошлюбив, хоч ще і 90 днів не пройшло з смерті дружини (вмерла 6 серпня, а нову дружину привів в дім 16 жовтня). Отож і не було йому щастя з того порушення дідівських звичаїв. Гризла його поїдом нова дружина. Гризлись між собою зведені діти. Тікав від тих сварок Григорій чумакувати, захоплював з собою Микиту. Раз, коли батько з Микитою чумакував, на постой в хату Шевченків прислали москаля. Не будемо казати, скільки він там жив і як його обслуговувала скучивши за Чоловіком Оксана, та коли настав час виходити в поход, зникли у того солдата три злотих. Ну на кого б могла подумати мачуха, на своїх рідних дітей? Найстаршим з тих чужих дітей був Тарас, от і вказала на нього, як на злодія. Втік Тарас з переляку в свою схованку в саду сусіда Жениха. Носила йому в схованку їжу сестра Яринка. Зведені сестри вислідили її і привели до схованки мачуху з дядьком Павлом. Три дні катував дядько Тараса. Зізнався він в крадіжці, а от місця не міг назвати. Адже вкрав ті гроші його зведений брат Степанко. Може ті солдатські три злотих і були початком того капіталу, який потім зробив з Степана Колесниковича Терещенко цукрозаводчика - засновника династії мільйонерів Терещенків...
Та після того випадку, Тарас на все життя зненавидів і тих зведених-сестер, зрадниць, і того злодюжку Степана, і ката-дядьку, і відьму мачуху. Після цього дід Іван наказав Григорію брати в чумакування не Миколу, а Тараса. Миколу ж взявся навчати теслярству і стельмахуванню.
Став їздити Тарас з батьком до Єлісаветограду. Здійснились його мрії побачити світ. Та не таким виявився той світ, як гадав він малюком. Їдеш день, два, три, а навколо все тей же степ, все такі ж ліски, все такі ж рідкі військові поселення...
Та й ті чумакування скоро закінчилися. Поїхав осінню 1824 батько до Києва. По дорозі назад промок, захворів. Ні лік у них не було, ні спокою дома. Прохворів він осінь та зиму, а в березні віддав Богу душу. Залишились діти зі злою мачухою. На весну, на час оранки, взяв Тараса до себе в помічники дядько Павло. Взяв, бо ж наймиту треба платити, а племінник повинен був працювати за кусень хліба. Закінчилась посівна і випер дядько племінника назад до мачухи. А мачуха в цей час пустилась берегів з молодим дяком Богорським, який, виперши з школи Совгиря, став вчити дітей замість нього. Та яке там навчання – дяк і днював і ночував у Оксани, яка пропивала з ним Григорієве добро. Щоб Тарас не заважав їм, Богорський запросив його “поселитись в нього яко школяр і робітник”.Позаяк хлопцю вже виповнилось 11 і він вже вмів розрізняти, що варто робити, а що ні, дяк запропонував йому виконувати обов’язки “ консула”, а при відсутності дяка, читати над покійниками Псалтир за 20% від принесеного людьми. Тарас радо згодився. Адже це давало можливість позбавитись нарешті від гризні відьми-мачухи, а крім того, давало хоч якийсь заробіток, ще й можливість заслугувати повагу школярів, адже головним обов’язком ”консула» було слідкувати за успіхами у навчанні школярів і давати їм різок за не вивчене завдання.
Та от з прибутком від того “ консульства” було не дуже. Адже після того, як зі школи пішов суворий, але справедливий і грамотний Совгир, кинули школу і більшість учнів - адже Богорський майже весь свій час проводив не у школі, а у Оксани, Тарас же, хоч і напам’ять засвоїв Псалтир і міг сам навчати йому інших, а от грамоти у Совгиря навчитись не встиг...Отож ті дні в Богорського Тарас згадував як найголодніші й найганебніші в його житті. Мало того, що він став величезним хабарником - ,як згадує Петро Шевченко в переповіді Кониського:
“Хто приносив йому більше наїдків, тому він менше різок давав, а хто приносив мало або зовсім не приносив хабарі, того бив боляче...Та школярів в школі було небагацько; через це самими хабарами не можна було прохарчуватись і “ консул”, голодуючи, мусив пускатись на інший промисел: він крав гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам на Пединівській могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить вогонь, почали гадати, що в печері поселилась нечиста сила, і прохали попа вигнати чортяку. Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви ,окропив свяченою водою вхід у печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, що там є. Ніхто не відважувався. Тоді люди скинулись, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочім перш за всіх виступив Тарас, який добре відав, що в печері тій чортяки немала є тільки кістки з покрадених ним птахів та поросят. Та він вдавав, що боїться лізти, і казав щоб до його про всяк випадок прив’язали мотузку: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним в печері щось непевне, так будь яким робом витягти його. Отож він на прив’язі поліз в печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяки нема. От і заробив гроші...”
Якби те життя у Бугорського тривало довше, невідомо у якого злодюгу чи хабарника перетворився наш Тарас. Та діду Івану увірвався терпець дивитись, як його невістка пропиває з дяком синове добро і він наказав Якиму Бойко забрати сою дочку-хвойду назад у Моринці. Забрала вона своїх дітлахів і залишок скарбу, нагрузила на їхнього воза і поїхала до себе в Моринці з чужим добром, залишивши у хаті голі стіни. Хоч Микиті ще не виповнилось і 15, дід одружив його на сусідській дівчині і головою в домі став Микита. Дяк повернувся до школи. Та не для того, щоб навчати, а щоб пиячити. Все
що міг заробити Тарас на заупокойних, відбирав дяк. Різки учням став давати теж сам. Що ж Тарасу було з голоду вмирати? Адже під час тих пиятик дяк дбайливо тицяв у руку хлопця стакан, не даючи закуски. Щоб зовсім не загинути, після чергової пиятики, коли оковита кинула дяка на підлогу, Тарас надавав йому добряче різок і зібравши свої речі пішов до дяка-маляра в Лисянку вчитись малярству. Та дяк примусив його таскати на гору тяжкі відра з водою, розтирати фарбу-мідянку на залізному листі, а згоди вчити малярству так і не дав. Довелось Тарасу йти у сусіднє село Тарасівку, де жив знаменитий дяк-богомаз. Та той дяк ще й вважав себе хіромантом. Подивившись на ліву долоню Тараса він заявив, що останній не має кабети ні до чого і відмовився брати його в навчання. Довелось повертатись Тарасу ні з чім до рідної домівки, де вже всім командував Микита. Брат його попробував навчити теслярству і стельмахству. Не вийшло. Спорядив пасти громадську череду. І тут, не дивлячись на те, що разом з ним пасла череду найкраща подруга-ровесниця його коханої сестри Яринки –Оксанка Коваленко ,у Тараса нічого не вийшло. Увільнила його громада з пастухів. Пішов у наймити до заможного дяка Кошиця. Заможного, але скупердяя. Заставив він Тараса супроводжувати сина Яся у Шполу, продавати ранні сливи. Зразу за селом, на мості через ставок, віз поламався і сливи полетіли у багно. Весь день хлопці витирали ті сливи від багнюки. Ясно, що нічого за них не виручили. Хоч все село сміялось з тієї комерції ієрея Кошиця, та на горіхи дісталось Тарасу. Після цього не схотів він залишатись у Кошиця. Подякував за хліб-сіль і пішов у село Хлипівку, що славилась своїми малярами, та там відмовились взяти його за учня.
Практичний дід Іван, бачачи, що хлопець пропада без роботи, упрохав Кирилівського помічника управителя взяти Тараса до себе хлопчиком до доручень. Тоді кирилівським помічником у Дмитренко був збіднілий польський шляхтич Ян Станіславович Дименко.
Він закінчив Дерптський університет, пройнявся його чоловіколюбними ідеями, намагався чим міг, допомагати людям. Йому дуже сподобався кмітливий і допитливий хлопчик. Він навчив його письму, якому так і не встигли навчити д'яки. Та сам Димовський був поляк. Всі книжки в нього були польські. Отож після церковно-слов' янської Тарас засвоїв не українську, навіть не російську, а польську мову. Саме на ній він навчився читати й писати. Ясно, що і розмовляти польською він теж навчився у Димовського. Та от у 1828 році вмер старий Василь Васильович Енгельгардт, так і не отримавши дозвіл на одруження з фактичною жінкою, польською княжною, яку колись викрав з дівочого монастиря і з якою нажив трьох синів та двох дочок. Маєтності розділили між спадкоємцями. Вільшанський кущ сіл дістався Павлу Васильовичу Енгельгардту, наймолодшому з братів.
Служив він у гвардії. Дослужився лише до штаб-ротмістра. Звання менше, ніж у управителя вільшанського куща маєтків Дмитренка. Після того, як отримав спадок. Його призначили ад’ютантом друга його батька, 75 річного Віленського генерал-губернатора графа О.Н.Римського-Корсакова.
Щоб показати, якій він цабе, до нового місця призначення. Павло Васильович захотів приїхати з новонабраною гвардією з молодих кріпаків. Він наказав Дмитренко сформувати йому цей гвардійський екіпаж. Дмитренко передав доручення всім своїм помічникам. Ян Станіславович, бачачи, що Тарасу стає вже тісно в Кирилівці, бачачи, як він хоче навчитись малювати, порадив хлопцю їхати з паном до Вільна. А коли той згодився, порекомендував його Дмитренко у склад того гвардійського екіпажу в ролі кімнатного художника. Для цього він навіть його до знаменитого вільшанського художника Степана Превлоцького записав і той навчав Тараса азам мистецтва.
І от осінню 1829 року в Вільно з Вільшан виїхала валка возів, з якою їхав і кімнатний живописець Тарас Шевченко. Козачком їхав його друг дитинства Іван Нечипоренко.
Не всім розповідям Тараса слід вірити беззастережно. Так він пише, що в обов’язки козачка входило подавати пану люльку чи стакан і стояти непомітним істуканом поряд...Насправді-.козачок це був хлопець для доручень, причому поза часто, інтимних доручень пана. Тобто козачок був наближеною особою, з всіма витікаючи ми з цього привілеями. Зазвичай, у панів було по одному козачку. Була ще дівчина для доручень при пані. Козачком при Павлу Васильовичу був Іван Нечипоренко. Отже Тарас таки був кімнатним художником та виконував окремі доручення пана та пані, головним чином - пані.
От саме пані, найпершій віленській красуні, баронесі Софії Григорівні Енгельгардт і зобов’язаний Тарас тим світлим, що виніс він з Дитинства. Баронеса походила з остзейської гілки Роду Енгельгардтів, виховувалась в родині з масонськими поглядами на рівність людей, отже на відміну від чоловіка, бачила в Тарасі не бидло, а Людину. Це вона навчила його читати і писати по російськи. Він завдяки їй навіть став розуміти французьку. Та про це все вже в іншій новелі-есе. Адже з від’їздом до Вільно закінчилось Тарасове дитинство. В якому залишились і покійні батько-з матір'ю, і сестра-берегиня Катерина, і улюблена сестра Яринка, і такий не по дитячому поважний брат Микита ,і його Передкохання – сусідська дівчинка Оксанка, і мудрий дід Іван і таки ненависні мачуха, дяк Богорський, дядько Павло і всі інші недруги...
Дитинство закінчилось. Починалась юнь...

Володимир Сиротенко.

В Одесі - роковини трагедії 2 травня на Куликовому полі

2 травня 2014 в Одесі відбулися зіткнення між проросійськими і проукраїнськими активістами.
У центрі міста загинули кілька людей. Після цього проукраїнські активісти прийшли на Куликове поле,
де був розміщений наметовий табір проросійських активістів.
Згодом у Будинку профспілок почалася пожежа, яка призвела до загибелі людей.
2 травня постраждали більше 200 людей, загинули 48 людей. .
на 14:00 в Одесі
заплановано проведення панахиди  за загиблими під час подій 2 травня 2014

Крути, ч.1

Часто доводиться подорожувати Україною різними визначними місцями. От і цього разу мандруємо до Крут на Чернігівщені.
Хоча добре відомо, що це залізнична станція, колеги хочуть мандрувати на авто. Цього разу вдалося переконати їхати електричкою.
Вирушаємо о 5:51 електричкою, що прямує з Попільні на Київ. Розвідка повідомила, що зі столиці вона прямуватиме на Шостку о 7:40. У касі такої інформації не мають, тому доводиться брати два квитка: Фастів-Київ, та Київ-Крути. Ціна питання 50 грн.  На Київ прибуваємо із двадцятихвилинним запізненням, хоча це лише скорочує очікування відправлення на Шостку. Вагон номер п’ять, до якого ми взяли квиток виявився «дитячим», хоча цй термін почив у Бозі… Але столики є не в кожному купе :-( Решта місць росташовані парами як у літаку — обличчям до потилиці. Доводиться внаглу сідати за столик, бо нас четверо і хочемо дорогою спілкуватися та ганяти чаї. Хлопці, що сидять на одному з наших місць  з Попільні, швиденько пересідають, от які молодці.  


Після того, як рушили з Києва через вагон пройшли два ППСника. За ними прибігла провідниця і попросила наші квитки. Перепитала, чи ми справді в Крути, бо їм треба повідомити міліції кількість відвідувачів меморіалу. Як жарт питаємо, чи не полюбляє міліція висажувати в Дарниці «націоналістів». Жарт сприйнято вірно, тому відповідь теж звучить як жарт: «Просто їм треба вирахувати кількість кийків для утихомирення». Міліціянти вертаються назад, уважно вдивляючитсь у обличчя пасажирів.
9:40 і ми в Крутах. На наш подив, окрім нас виходить не більше десятка пасажирів. На станції працюють електромонтери й стоїть вишка.


Вирушаємо до Меморіалу.


На дорозі зустрічаємо міліціянтів, що стоять вздовж дороги від стоянки до меморіалу. Біля кожного об’єкта охорона.


До самого Меморіалу не підійти до закінчення офіційної частини, що розпочнеться за годину.


Зате є час на музеї і фотографування репетиції та експонатів.








Цей, мабуть, привезли з Фастова…





































Ці гармати вже грузять на трейлер


Не оминемо увагу публіку, що прибула в Крути. Тут можна побачити від політиків та журналістів до школярів


  

 

 













  













Хто лексусом, а хто й лижами
 

Стоянка має величезні розміри, напевно саме тут сідав гвинтокрил із Ющенком 2006 року. Все місце зайняте автомобілями та автобусами.




Після мітингу вирушаємо додому, фотографуючись з місцевими жителями.

Далі буде…