Перше що виникає після прочитання заголовка – думка про інформаційний вкид. Так заголовок можливо дещо виглядає провокаційно, але все ж дочитайте до кінця, а потім робіть висновки.

1147 – 988 = 159. На момент коли в лісових чигирях поселення Москва доросло до писемних згадок, в Києві 159 років християнство було вже офіційною релігією. Що таке 159 років? Це час, який минув від 1860 року до тепер.  Передає spravzhni.

Віталій Гайдукевич

Уявіть, що Томос Україна отримала в 1860 році? 1860 рік – Авраам Лінкольн обраний 16 президентом США. Через рік почнеться війна Півночі і Півдня. Гарібальді висаджується на Сицилії – обєднання Італії йде повним ходом.

Скільки людство пройшло від 1860 року до тепер? І уявіть, що 159 років тому вже відома і потужна українська держава – Русь просто запровадила офіційну релігію, а про те, що існують висілки «Москва» стало відомо в 2019му. Це про масштаб і істинне місце в історії.

Русь можна вважати дочкою Візантії, після того, як Ольга хрестилася, а хресним був імператор Костянтин. І це ж теж було куди більше про політику, аніж про віру. До Володимира в Києві вже були церкви і взагалі храмові споруди різних релігій – типова ситуація великого торгового міста. А потім геополітичний вибір.

12 травня 996 — освячена перша кам’яна церква Києва на честь Богородиці – Десятинна. Володимир Святославич виділив на неї десяту частину своїх доходів. Княжа казна, це по суті державний бюджет. 10% від державного бюджету? На 2019 бюджет України більше трильйона. Порахуйте 10% від 1.026.131.809,2 тис. гривень. І це на один храм. Нагадую, на території майбутньої Москви жаби кумкають.

І взагалі, Ольга керувала Київською державою 17 років. З 945 по 962 рік. 17 років, це більше ніж три президентські каденції. За часів Святослава Хороброго наша держава мала площу під 800 тис. км.

В нинішніх кордонах Україна — 603 628 км. За Володимира християнство дозволяє укріпити геополітичне становище країни і укріпити авторитет у сусідів – Німеччина, Польща, Чехія, Угорщина. За площею Русь одна з найбільших держав Європи. Тодішній Київ, це 400 церков, 8 чималих ринків, карбування і обіг власної золотої і срібної монети. На території майбутньої Москви досі кумкають жаби.

Відновленій незалежності лише 28 рік пішов. Це лишень на 10 років більше, ніж правління княгині Ольги. Володимир Святославич правив 36 років. Лише одне правління Володимира Хрестителя триваліше, ніж потуги нашого покоління розбудовувати державу! Це до усвідомлення масштабів події «відновлення незалежності церкви».

Ясна річ, нам ще впахувати і впахувати, щоб не було соромно перед образами князів і гетьманів, але давайте віддавати належне тим здобуткам, яки ми спромоглися записати на свій рахунок. І ще…

Наступний момент до багатьох туго доходить, але крапля камінь точить – забудьте формулу «Київська Русь». Не існувало такої держави. Була просто — Русь. Одна і єдина зі столицею в Києві. І коли новгородці казали, що вони на київський базар їдуть, то казали «на Русь». Геотег «київська» вже московити придумали, бо намутили ще жменю «русей» — примазувалися. Ніт – дзуськи.

Правильною формулою є «Русь-Україна». А Московія, вона і є – Московія до 1721 року (18 століття!) на усіх мапах і в усіх документах – жодної Росії. А вже після 1721, із запровадження КРАДЕНОЇ назви із закосом під Русь, це вже почалося тотальне переписування історії і мімікрія відсталої Московії під велич Русі-України. Повернення церкви, правильних назв, артикуляція наших витоків – все це віднайдення себе. А для Московії – крах імперської манії величі.

Демонтаж триває. Наступна зупика – NATO. Як захочеться потеревеніти «то всьо не скоро» — пригадайте про 159 років, 17 років, 36 років. Часові паралелі – корисна штука.

Захисники підозрюваних у вбивстві журналіста Павла Шеремета озвучили перелік неточностей і маніпуляцій у наданих стороною звинувачення доказах причетності до цього злочину Андрія Антоненка, Юлії Кузьменко та Яни Дугарь. Про це вони розповіли на прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі.

Леонід Маслов, речник від захисників Андрія Антоненка, розвідник 92 ОМБР у 2014-2015 роках, нагадав, що підозрюваними у справі є троє осіб: Андрій Антоненко, Юлія Кузьменко та Яна Дугарь – подружжю Грищенків підозру не оголошували. Ніхто з трьох них не був особисто знайомий з Грищенками. Вибухові пристрої, використані убивцями Павла Шеремета та для злочину у Косові, не мають нічого спільного, окрім типу кріплення магнітів.

Слідство стверджує, що підозрювані спільно організовували убивство Павла Шеремета, але на той час вони не були особисто знайомі. «Нам демонстрували телефонні розмови, у яких вони брали участь, але розмовляють вони не між собою. Кожного разу співрозмовник – це стороння особа», – каже Леонід Маслов.

На прес-конференції МВС демонстрували фото з підірваними електроопорами на Херсонщині у Чаплинці разом з фото Антоненка та Сергія Тищенка. Стверджується, що вони причетні до підриву електроопор. «Правда полягає в тому, що ані Антоненко – він взагалі ніколи не був на Херсонщині, ані Сергій Тищенко жодним чином не були причетні до підриву електроопор у 2015 році. Між собою вони познайомилися у 2016 році», – зазначає Леонід Маслов.

Андрій Антоненко раніше справді жив на вулиці Олеся Гончара 28Б, поруч з місцем злочину, але на момент трагедії і до арешту проживав на вулиці Старовокзальній. Там він знаходився і в ніч, коли вбивці закладали вибухівку. Це підтверджують дані трекінгу телефону та Google. Крім того, вихід з будинку 28Б на вул. Гончара веде в арку будинку №30, а не №26, звідки вийшли злочинці.

Зображення на спині вбивці Шеремета, зафіксованого камерами, не збігається з принтами на одязі Антоненка. Також дані трекінгу підтверджують що Антоненко на цей момент розмовляв по телефону, і поліція це алібі не оспорює.

Зріст Антоненка, виміряний вже під час ув’язнення  – 180 см. За висновками експертизи, зріст імовірного вбивці на відео – 170 см, з можливою похибкою 5 см. Деталі цієї експертизи стороні захисту і суду не надають.

Одним з доказів проти Андрія Антоненка вважають знайдений у нього корпус від міни МОН-50, проте авто Павла Шеремета було підірване не за допомогою гексогену, який використовується у МОН-50.

За словами сторони захисту, є запитання до експертиз, висновки яких використовують для підтвердження звинувачення. «Єдина експертиза, яка дала категоричні висновки – так звана психологічна, хоча досліджувалася лише хода. Психологи досліджували ходу, назвавши її невербальною поведінкою…Головна маніпуляція, яка зроблена в висновках психологічної експертизи – те, що експерти-психологи перебрали на себе повноваження робити висновки з біомеханіки. Експерти-психологи назвали невербальною поведінкою ходу і так встановили, Антоненко і Кузьменко співпадають з особами на відео. Я не хочу сказати, що експерт-психолог не може дійти до правильного висновку, але це пересічна думка, не думка сертифікованого експерта. Їхні сертифікати психолога були використані щоб легалізувати пересічну думку, звичайну думку неспеціалістів… Усі психологи кажуть, що не компетентні в цих питаннях», – зазначив Андрій Маслов.

За його словами, голова експертної комісії Юрій Ірхін раніше був помічений у фальсифікаціях, зокрема в експертизі на поліграфі у справі «Ендрю». Також Юрій Ірхін проводив психологічне дослідження у рамках позову Андрія Портнова щодо завдання останньому моральної шкоди, за яким Андрій Портнов відсудив у України компенсацію обсягом 1 мільйон 800 тисяч гривень.

Портретний аналіз ідентифікував лише Яну Дугарь. Андрія Антоненка і Юлію Кузьменко портретна експертиза не впізнала.

Оксана Корчинська , депутат VIII скликання Верховної Ради, розповіла, що особисто бачила Яну Дугарь у 66-му медичному шпиталі у зоні АТО у період 15-20 липня 2016 року.

В експертизі ходи від британського експерта Айвена Бірча досі не надається  англомовний текст висновків та замовчано серйозні застереження, на які він вказує посиланням на британський підручник для суддів. Переклад тексту, на який посилається експерт, не надається. «У підручнику йдеться, що хода особи не є унікальною і не існує наукових теорій за якими можна відрізнити одну особу від іншої на підставі ходи. Це не було прямо зазначено у висновках експертизи…  Таким чином у суді ці застереження не фігурують», – зазначає Андрій Маслов.

У своїй монографії Айвен Бірч зазначає що потенційна унікальність ходи ще не доведена, тому вважається, що хода може бути фактором, що сприяє ідентифікації, а не методом ідентифікації, каже Андрій Кузьменко, представник Всеукраїнської асоціації психологів. Відтак хода може враховуватися для ідентифікації особи лише у сукупності з іншими факторами. Експерименти, проведені самим Бірчем, продемонстрували, що експерти та звичайні люди без експертної підготовки приблизно в однаковій кількості вгадували і помилялися, аналізуючи ходу людей на відео.

Андрій Маслов каже, що британський експерт отримував усі матеріали безпосередньо від поліції та передавав свої напрацювання поліції, а не через Київський науково-дослідний інститут судових експертиз, як мало відбуватися відповідно до закону. Передавав матеріали полковник Рибачук Максим Васильович, начальник відділу міжнародного розшуку осіб департаменту міжнародного поліцейського співробітництва, він же інструктував Бірча. На українському тексті висновку експертизи стоїть підпис Бірча, хоча він не володіє українською.

Ганна Гопко, депутат VIII скликання Верховної Ради, закликала міжнародні правозахисні організації та дипломатів стежити за справою та дотриманням у ній стандартів правосуддя. «Ця справа є маркером, чи рухається Україна до міжнародних стандартів… Ми не хотіли би, щоб ця справа призвела до дискредитації волонтерського і ветеранського руху, завдала шкоди іміджу державі через недотримання стандартів розслідування. Важливо, щоб були дотримані права громадян і не було політизації, яку ми бачимо. Дуже прикро, що Президента України свідомо чи несвідомо втягнуто – через певні політичні амбіції конкретної особи, яка ще досі не відповіла за справу Гандзюк – у прес-конференцію, на якій замість того, щоб представити залізобетонні докази, ми побачили і порушення Конституції, і міжнародних зобов’язань. Мій заклик до представників дипломатичних установ – знаходити час зустрічатися з адвокатами усіх трьох підозрюваних, щоб почути їхню думку», – зазначила Ганна Гопко.

«Ми є друзями обвинувачуваних, але це не заважає нам об’єктивно дивитися на речі і визнати, що вони винні – якщо будуть надані переконливі докази. Втім, ми бачимо тільки те, що відбувається наклеп. Чомусь для цього обрали саме ветеранську і волонтерську спільноту. Важливо, щоб суспільство тримало цю справу у фокусі уваги. Бездіяльність може призвести до того, що одного дня можуть прийти за нами», – підсумував Олександр Гагаєв, віце-президент «MedStar Медевак».

3 лютого 2020 року, в першу річницю інтронізації, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершив молебень у тисячолітній святині Православної Церкви – Соборі святої Софії Київської.

Предстоятелю помісної Української Православної Церкви співслужили архієреї і духовенство зі всієї України, а також представники Вселенської Патріархії, Олександрійського Патріархату, Елладської Православної Церкви та монастирів Святої Гори Афон.
Від повноти Православної Церкви України вітання на адресу Предстоятеля висловив митрополит Львівський Макарій.
Його Блаженство подякував за привітання та звернувся до присутніх зі словом.
«Сьогодні тут, в цьому прекрасному історичному древньому храмі, митрополичому осідку, ми дякуємо Богові за всі ті благодіяння, яких він нас сподобив протягом минулого року. Всі наші новітні події, які лягли в основу створення єдиної Церкви, пов’язані саме з цим визначним історичним місцем – Собором Святої Софії Премудрості Божої. Бо завдяки Об’єднавчому Собору, який відбувся саме в цих історичних стінах, 15-го грудня 2018 року відкрився шлях до отримання Томосу, в якому чітко прописано, що ми з цього часу посідаємо належне 15 місце в Диптиху серед інших помісних Православних Церков» – сказав блаженнійший владика.
«Бог спитає у кожного із нас, що ти міг зробити і не зробив. Не спитає того, чого ми не могли зробити чи втілити у нашому житті, отож робімо все від нас залежне. Сьогодні я ще раз висловлюю щиру подяку всім вам: нашим архієреям вже визнаної помісної Православної Церкви України і всім гостям, які вшанували нас. Вчора ми спільно звершили Божественну літургію у нашому кафедральному Михайлівському Золотоверхому Монастирі. Ми об’єдналися навколо єдиної чаші, бо ми прагнемо, щоб надалі всі православні українці гуртувалися в Церкві навколо Христа і навколо єдиної Пресвятої Євхаристії. Також висловлюю нашу подяку і духовенству, яке наполегливо трудиться на своєму місці і всім вірним нашої помісної Української Православної Церкви. Всі ті сили зла, які збираються і прагнуть нашого розділення та прагнуть нашого знищення, зазнають поразки. Тому нехай Боже благословення і надалі завжди перебуває між нами», – підсумував Предстоятель.
Після молебню Митрополит Епіфаній поспілкувався з представниками українських та міжнародних ЗМІ.

45 років тому, у вересні 1964-го, лідери українського молодого руху, яких згодом назвуть «шістдесятниками», святкували подвійний день народження. Алла Горська й Іван Світличний відзначали «70-ліття на двох». Нині це було б, важко повірити, 160-ліття… З двох іменинників Алла Горська була на два дні старшою: вона народилася 18 вересня 1929 р.

Алла Горська є символічною постаттю в українському шістдесятництві. Її доля є незвичайною і водночас показовою для свого часу. Вона походила з по-совєтському «благополучної» родини – та відважилася на протиборство з казенною системою; вона не встигла зазнати арешту й тюремно-табірних поневірянь – та її, доньку досить високого «номенклатурника», двічі виключали зі Спілки художників за ідеологічну несумісність її творчості з «керівною і спрямовуючою» роллю єдиної на той час партії; зрештою, сама її загибель стала зловісним знаком часу. Обставини смерті Алли Горської і досі залишаються нез’ясованими. Та хоча прямих доказів участи совєтських спецслужб у цьому злочині немає, очевидно: це був цілком свідомий, підступний удар по українському відродженню, одна з перших його втрат – неймовірно трагічна й болюча.

Нині на будинку по вулиці Терещенківській (колишня Рєпіна), де жила Алла Горська зі своїм чоловіком, також видатним художником-шістдесятником Віктором Зарецьким, висить меморіальна дошка, біля якої завжди – живі квіти. А тоді, 45 років тому, держава «шанувала» їхнє помешкання та їхню родину тільки повсякчасним стеженням, репресіями й провокаціями. Адже це був один із центрів «неблагонадійности», місце спілкування творчих, небайдужих, вільних духом людей. Тут бували літературні критики Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Світличний, поети Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Драч, художники Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Веніямін Кушнір та багато інших, кого тодішня влада воліла би бачити разом тільки за колючим дротом у сибірських чи мордовських концтаборах.

І справді, на багатьох відвідувачів цієї квартири згодом чекали арешти й роки ув’язнення й поневірянь. Та, мабуть саму Горську «будівничі казарм» (вислів Є. Сверстюка) ненавиділи особливо – через те, що вона насмілилася кинути виклик не просто їхній людожерській системі, але й тому середовищу, з якого сама походила. Тому вона й стала однією з перших серед шістдесятників у сумному списку жертв боротьби за людську волю й гідність.

А перед тим було брутальне знищення великого вітражу у фойє Червоного корпусу Київського університету, де гнівний Кобзар пригортав скривджену Україну, а напис проголошував: «Возвеличу / Малих отих рабів німих, / Я на сторожі коло їх / Поставлю Слово» (Горська працювала над цим вітражем спільно з Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко), потім – згадане вже виключення зі Спілки художників. У Спілці Горська була поновлена, та невдовзі вона починає надавати моральну підтримку репресованим учасникам руху опору. Вона підписує листи протесту, ходить на суди, підтримуючи обвинувачуваних – і її виключають удруге.

А 28 листопада 1970 року Алла Горська трагічно загинула від руки вбивці у Василькові. Її похорон зібрав, фактично, весь тодішній цвіт української інтелігенції – попри те, що з «органів» приходили персонально до багатьох «неблагонадійних» з попередженням: не з’являтися на траурній церемонії. Зі словами прощання тоді виступили Євген Сверстюк, Олесь Сергієнко, Іван Гель. Василь Стус читав щойно написаного вірша пам’яти Алли Горської:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України –
а ти шукай червону тінь калини,
на чорних водах тінь її шукай.

Пройде трохи часу, і багатьох з присутніх на цьому похороні буде заарештовано й ув’язнено. Український рух опору продовжить свій хресний шлях. А ім’я Алли Горської залишиться символом нескорености, творчої й громадянської мужности й чесности – і саме так увійде в наші часи, часи незалежної України, де ця мужність і нескореність так потрібна, аби зберегти волю від зазіхань нових яничарів та імперсько-стурбованих «сусідів».