Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Ша! Вже ніхто нікуди не їде!

10:22 28.02.2020
В "UA" суспільности "заявляють про блокування роботи через арешт всіх рахунків
3 хв читати
В "UA" суспільности "заявляють про блокування роботи через арешт всіх рахунків

Постановами Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 18 і 20 лютого був накладений арешт на кошти, наявні на рахунках "UA" суспільности ", що вже призвело до блокування підготовки низки проектів і незабаром призведе до повної зупинки діяльності ТРК, повідомляє прес-служба Громадського мовника.

"Зараз арешт рахунків вже унеможливив підготовку до трансляції Олімпіади-2020, блокує забезпечення участі України в Євробаченні-2020 року, зупинив запуск нових проектів" суспільности ", зокрема запуск нової Громадської студії в ефірі телеканалу" UA: Перший ". Найближчим часом арешт також призведе до повної зупинки діяльності телерадіокомпанії, адже заблокована можливість здійснювати необхідні витрати для роботи національних телеканалів мовника ( "UA: Перший", "UA Культура"), всіх регіональних каналів "суспільности", діджитал-плат форм і трьох каналів радіо ( "UA: Українське радіо", "UA Радіо Промінь" і "UA: Радіо Культура"), - говориться в заяві, оприлюдненій в п'ятницю вранці на сайті Громадського мовника.

Згідно з інформацією, 18 лютого поточного року Міністерство юстиції України відкрило виконавче провадження по стягненню з "суспільности" боргу в сумі 10 млн 591 тис. 224 євро 48 центів і 73 тис. 80 грн судового збору на користь акціонерного товариства "Євроньюс".

"Співпраця колишньої державної Національної телекомпанії України з" Євроньюс "почалося в 2010 році ще до створення громадського мовника. Згодом з бюджету було припинено виділення коштів на оплату ліцензійних платежів за договором про створення україномовної версії" Євроньюс ", що і призвело до появи боргу і відповідний судовий процес ", - відзначили в" суспільности ".

При цьому суспільний мовник отримав цей борг у спадок як правонаступник всіх прав і обов'язків колишньої державної Національної телекомпанії України, яка припинила свою діяльність.

"Уже тиждень суспільний мовник звертається за допомогою до Кабінету міністрів України, Міністерству фінансів України, Міністерству культури, молоді та спорту України та Міністерству юстиції України, проте не отримує відповіді і потрібної з боку держави підтримки", - розповіли в "суспільности".

"Ми усвідомлюємо, що навіть при наближенні витрат за бюджетною програмою, яка передбачена в цьому році для телерадіокомпанії, всі отримані з бюджету кошти будуть негайно перераховані з рахунків суспільного мовника компанії" Євроньюс ". Тому із запланованого і передбаченого законом бюджету на 2020 рік суспільний мовник недоотримає майже 300 млн грн. Таким чином, реалізація річного плану діяльності телерадіокомпанії буде неможливою. Громадське знову перейде в режим виживання, як це і було в попередні го и через колосальне недофінансування, коли мовник міг здійснювати лише базові витрати, без належних вкладень у виробництво нового контенту або технічне переоснащення ", - додають в ТРК.

У ситуації, що склалася, мовник далі звертається до відповідних міністерств для ініціювання виділення з державного бюджету окремих засобів для термінового погашення наявної заборгованості колишньої державної компанії, а також 1,6млн євро виконавчого збору, який телерадіокомпанія повинна заплатити додатково.

"Команда Громадської звертає увагу громадськості на те, що створення незалежної телерадіокомпанії з передачею їй величезних державних боргів - неможливо, а відсутність допомоги з боку державних органів у вирішенні цієї проблеми призведе до повної зупинки громадського мовлення в Україні", - йдеться в повідомленні.


На початку завжди йде: Гоп-гуп-вступ

Гоп-гуп-вступ




Маю одного колегу з роботи і він полюбляє у певні моменти розмови, коли вона занадто довго заходиться навколо тем начальства або влади вище, обірвати все фразою: - Досить про то: вони не варті нашої уваги! То не наше «б», тому давайте говорити про наші 3-и «б»: бабло, бухло і баб!
 Хоча, якщо чесно, всі наші «б» на пряму залежать від отого одного іншого «б», що над нами є! І то так дістає!
Вчора я нагадав цей вартий уваги момент, коли з нагоди відзначення 149-річчя дня народження Лесі Українки зачитався її віршами, бо за тими політиками і політиканчиками з їхніми дуростями коронавірусними і майданутими майданчиками – ми зовсім забули просто нормально жити і ні про що непотрібне нам не тужити. Вже і не пригадаю, коли сідав читати для власного задоволення цікаву книжку, а щоб гарні вірші почитати й перечитати – то це взагалі якась дивина стало. І це дістало! Дістало! Дістало! 
Вони не варті нашої уваги!
Я давно вподобав принцип, що найкращою є та влада, якої зовсім не помічаєш. Просто живеш своїми щоденними турботами коли краще, коли не дуже, але до влади тобі байдуже, бо вона є нормальна. Все йде нормально, де якась похибка виникає – її швидко виправляють без зайвих проблем і без галасу навколо того. 
І навпаки: коли щоденно думаєш про довбану владу, щоб вона дала всьому раду, а вона, та влада, всім нам не рада – йой, як то все злостить. Тільки-но обрали і думаємо, що то усьо, а воно, клята влада, як не у комин – так у вікно! Все щось не так, а на перекосяк у неї виходить. З того і гаплик для всього. Ну тільки-тільки всядешся зручно і тільки почнеш читати, а тебе вже за чуба волочать  і кричать, що треба Неньку-Україну знову рятувати і ворогу не віддавай! Встаєш, проганяєш того ворога, вертаєш домів, аж луп-луп очима, а ворог у тебе вдома сидить і на тебе очікує, бо ж робити комусь треба, а він тілько задля керування. Тьху, нечиста сила, що тебе не вдусила! Знову немає коли читати і відпочивати: мушу з дому наволоч вичищати. І ось так без кінця. Нащо мені радість ця?! Мо ліпше взагалі тої влади не мати? Не буде кому діставати? Податки збирати і люд посполитий обдирати – а? Я владу – на! Вони не варті нашої уваги!
На тому вступ і скінчився.

Богдан Гордасевич
26 лютого 2020 р. (7528)
 м. Львів-Рясне

Сьогодні уродини Лесі Українки

ЖИТТЄВИЙ ТА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Леся Українка

(Лариса Петрівна Косач-Квітка)

(25.02.1871 - 01.08.1913)

Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка) народилась 25 лютого 1871 року в місті Новограді - Волинському, тепер Житомирської області в інтелігентній, "літературній " родині. Її мати - відома письменниця Олена Пчілка, Батько - юрист, громадський діяч, багато уваги приділяли вихованню дітей (було їх шестеро), їх гуманітарній освіті.

Дитячі роки Лесі минали на Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина росла веселою і жвавою, розумницею і чепурушкою. Серед ровесників виділялась здібністю і працьовитістю.

Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню з селянськими дітьми, засвоєнню народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потаємно вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс і там шукала мавку. В останній рік життя в поемі  "Про велета" Леся Українка згадує:

Давно, в дитячий любий вік,

в далекім ріднім краю

я чула казку. Чула раз,

а й досі пам'ятаю.

Леся дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано. Вважала навіть, що з неї був би кращий музика, ніж поет. Але хвороба (туберкульоз кісток) змусила перервати це захоплення. З болем прощалася з інструментом, якому виливала свої радощі і жалі ("До мого фортепіано"). Проте музика зовсім не полишила, а глибоке її розуміння, відчуття гармонії, мелодії відлунюється у багатьох творах, про що свідчать уже заголовки: "Сім струн", "Мелодії", "Ритми", "Пісні про волю", "Лісова пісня"...

Хвороба спричинилась до того, що Леся не змогла ходити до школи, не вчилась у жодному учбовому закладі. Але наполеглива і працьовита, вона здобула глибокі і різносторонні знання. Особливо добре знала літературу - вітчизняну і світову, володіла класичними і основними європейськими мовами, що дало змогу читати в оригіналі твори багатьох письменників світу, перекладати з грецької, французької, німецької, англійської, італійської, польської мов. Історію так досконало вивчила, що у 18 років написала підручник "Стародавня історія східних народів". З юних років цікавилась філософією, знайомилась з науковим соціалізмом, читала марксистську літературу.

Швидкому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла творча атмосфера, в якій зростала, її оточення, серед якого були Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Великий вплив на її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч. Він намагався ввести Лесю у світ культури різних народів, виховати як свідому громадянку, консультував з найрізноманітніших питань.

Коли дівчинці було 9 років, заарештували за революційну діяльність її тітку Олену Антонівну Косач. Ця подія надзвичайно схвилювала Лесю і вона написала вірш "Надія" - перший відомий нам твір письменниці. Глибоко вразила Лесю трагічна загибель у каторжанській тюрмі в снігах Забайкалля революційної народниці Марії Ковалевської, матері її найближчої товаришки. У вірші "Віче", згадуючи свої дитячі забави серед руїн замку Любарта в Луцьку, Леся Українка говорить, що діти "таємні товариства закладали", співали "червоні пісні". Відтоді в душі маленької дівчинки - майбутньої великої поетеси - проростали перші зерна протесту і непокори, розуміння того, що живе вона "у небезпечний час", який вимагає "боротись до загину". Відтоді і на все життя її захоплює герой, який "до землі прибитий списом, шепотів: "Убий не здамся!" ("Мрії").

Уперше ім'я Лесі Українки з'явилось у 1884р. у львівському журналі "Зоря", де було надруковано вірші 13-літньої поетеси "Конвалія" і "Сафо". З того часу її твори все частіше публікуються в різних виданнях, а 1893 р. у Львові вийшла перша поетична збірка "На крилах пісень".

З кінця 80-х років Леся Українка живе в Києві. Вона стає душею літературного об'єднання творчої молоді "Плеяда", часто буває також на потаємних сходах, де читались і обговорювались реферати на політичні теми, велись гарячі дискусії.

Плеядівці намагались працювати для народу. Вони готують популярні видання з історії, географії, перекладають твори російської і зарубіжної літератури, пишуть власні твори. З "Плеядою" пов'язаний початок роботи Лесі Українки - прозаїка. Вона пише оповідання "Така її доля", "Святий вечір", "Весняні співи" , "Метелик" та ін., які публікуються в журналах "Зоря", "Дзвінок". Одночасно молода письменниця займається перекладами, віддаючи цій справі багато часу і енергії. Першою ластівкою був переклад оповідань М. Гоголя "Пропаща грамота" та "Зачароване місце", який здійснила Леся разом з братом Михайлом (виданий 1885р. у Львові). Та найбільш уваги приділяє вона поезії Генріха Гейне. У 1893 р. у Львові з'явилась українською мовою "Книга пісень" німецького поета, куди ввійшли 92 переклади Лесі Українки.

Та це був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів, надій і сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини, у якої "була весна, та тільки за вікном". Пекуче боліла нога, вражена туберкульозом.

Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандрівки в теплі краї, у "добровільне вигнання". Перша поїздка 15-річної Лесі до Чорного моря викликала багато вражень, які вилились в ліричному циклі "Подорож до моря". А далі була Болгарія з дуже дорогою для неї зустріччю з Михайлом Драгомановим, який там жив як політичний емігрант. Далі Крим і його поетичний резонанс "Кримські спогади" та "Кримські відгуки", "Іфігенія в Тавріді". Пізніше Італія, Єгипет.

Тут в Криму, 1897р. Леся Українка познайомилась з С. К. Мержинським. Це була надзвичайна людина. Революціонер-романтик, за словами сучасників, він був одним з перших пропагандистів марксизму на Україні та в Білорусії. Лесю Українку вражала душевна краса цієї людини, постійне внутрішнє горіння, глибока інтелігентність, самовідданість у роботі. Мержинський високо цінував письменницьку працю Лесі Українки, шанував її талант, силу волі. Через сприяння Сергія Костянтиновича поетеса знайомиться з редакцією петербурзького журналу "Жизнь", де публікує літературно-критичні статті - "Малорусские писатели на Буковине",  "Заметки о новейшей польской литературе", "Два направления в новейшей итальянской литературе", "Новые перспективы и старые тени". У них "найбільш послідовно представляє в критичному відділі журналу марксистське спрямування думки".

Велике горе спіткало Лесю Українку. У березні 1901р. помер Сергій Мержинський, людина, для якої вона "почала нову мрію життя, вмерла і воскресла".

Уста говорять: "він навіки згинув!"

А серце каже: «ні, він не покинув!»,-

так починається одна з поезій, присвячених Мержинському. Його образ оживає у віршах «Завжди терновий вінець», «Порвалася нескінчена розмова», «Квіток, квіток, як можна більше квітів...» та в багатьох інших.

Тим часом слова поетеси ширились по Україні. У статі «Леся Українка» І. Франко ставить її творчість поруч з Кобзаревою: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини». У 1899р. у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії», письменниця активно друкується в журналах «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», готує нову збірку. «Відгуки», яка вийшла у Чернівцях 1902р.

Революційні події 1905 року вносять новий струмінь у творчість письменниці. "Мріє, не зрадь... хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною", - такими словами зустріла вона час народного повстання. Того року Леся Українка багато мандрує. У Тбілісі бачила калюжі крові на тротуарах, у Києві - вуличні бої, у Петербурзі була свідком страйку, маніфестацій.

У своїй творчості Леся Українка тяжіла до ліро-епосу, вона написала багато поем, серед яких виділяються "Давня казка", "Роберт Брюс, король шотландський", "Віла посестра", "Ізольда Білорука". І хоч переважають тут сюжети, але це не значить, що авторка відривалась від рідного грунту. Незважаючи на "чужі" образи, поетеса ставить проблеми, які були злобою дня тогочасного суспільства.

Продовжуючи роботу в галузі перекладу, письменниця звертається до драми Гергарта Гауптмана "Ткачі", з польської на українську мову перекладає вірші Марії Конопницької, з італійської - Ади Негрі. Для російського читача готує і видає в Ростові-на-Дону оповідання Івана Франка "На дне", "К свету", "Сам виноват", "Хороший заработок". Леся Українка перекладала і дбала про поширення на Україні марксистської і соціалістичної літератури. Стараннями письменниці та її товаришів у Львові вийшла ціла серія політичних брошур, на яких значилось: "Видання групи українських соціал-демократів".

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих літ ("Русалка") і кінчаючи останніми творами ("Про велета"), він органічно входить в образний світ письменниці. Цьому прислужилась її невтомна систематична праця над збиранням скарбів народної духовної культури. Вона збирала і записувала обряди, пісні, думи у виконанні кобзарів, щоб врятувати від забуття. З цих зацікавлень у спадщині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка "Дитячі гри, пісні й казки" (1903), упорядкований збірник "Народні пісні до танцю"(54 тексти). 30 записів веснянок і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки "Народні мелодії. З голосу Лесі Українки", яку упорядкував і видав 1917 р. її чоловік Климент Квітка.

В останні роки життя Лесі Українки невблаганно прогресувала хвороба, з якою вона вела "тридцятилітню війну". Поетеса вимушена покинути Україну, холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні і вона оселяється на півдні. Літом жила на Кавказі - в Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік Климент Квітка, а на зиму виїжджала в Єгипет. "Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, - скаржилась у листі до Бориса Грінченка, - бо часто від виснаження голова не служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції" (12,282). В одну із мандрівок до Єгипту в січні 1911 р. в морі, серед снігової бурі, закляклою від холоду рукою, вона записала:

Хто не жив посеред бурі

той ціни не знає силі,

той не знає, як людині

боротьба і праця милі.

Боротьба і праця. Такий був зміст усього життя Лесі Українки, життя, гідного подиву і захоплення.

І серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відходила у вічність Леся Українка - великий поет України і жінка з трагічною долею. Звістка про смерть славної дочки України глибокою скорботою озвалася в серцях мільйонів людей. Не лише на Україні, але й у петербурзькій, московській пресі, в Грузії і Білорусії, навіть на Далекому Сході були вміщені некрологи на її смерть. "До нас докотилась сумна чутка, - писали робітники з Миргорода, - що не стало в Житті славної поетеси Лесі Українки. З приводу смерті поетеси ми, робітники, прилучаємо свій жаль до великого смутку неньки України. Спи ж спокійно, наша сестро, ти була людиною і не даремно жила в світі. Твоя муза найшла співчуття і в душі робітника".

Тіло Лесі Українки перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі. Похорон поетеси перетворився у велику народну демонстрацію. Море людей, море квітів, жандарми зрізали червоні стрічки з вінків, забороняли промови, співи, супроводжували процесію. Але людей прибувало, були й промови, співи. Вітчизна прощалась із своєю дочкою, творчість якої входила в безсмертя.

 

Ситуація з фронту на сході країни на 23 лютого 2020 року

Ситуація на сході країни на 23 лютого 2020 року даними РНБО України, прес-центру ООС, Міністерства оборони, журналістів і волонтерів.

Обстановка на лінії зіткнення істотних змін не зазнала. Російсько-окупаційні війська продовжували обстрілювати позиції підрозділів Об'єднаних сил із заборонених мінських домовленостей мінометів калібрів 120 і 82 мм, вели вогонь з гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів і стрілецької зброї.

Луганське напрямок

Тут противник відкривав вогонь тричі.

Так, близько 15:00 з боку населеного пункту Сміливе, а близько 22:00 з боку Сентянівка окупанти випустили по 10 мін калібру 82 мм по опорних пунктах підрозділів Об'єднаних сил, обладнаних поблизу Кримського. Щоб пригасити активність ворога, наші захисники застосували штатний піхотне озброєння.

Ще 10 хв згаданого калібру розірвалися в період з 16:20 до 16:40 На наших позиціях неподалік Новолуганське, тут ворог також відкривав вогонь з великокаліберного кулемета і стрілецької зброї.

Донецьке напрямок

Там враховано 8 прицільних ворожих обстрілів. В районі Новомихайлівка російсько-окупаційні війська вночі за півгодини випустили 9 хв з 120-го міномета.

На підступах до Мар'їнці двічі за добу - вночі і ввечері - стріляли ворожі станкові і ручні протитанкові гранатомети, кулемети і стрілецьку зброю.

Після 8:00 противник 40 хвилин з станкових протитанкових гранатометів, кулеметів великого калібру і стрілецької зброї вів вогонь по військовослужбовцям Збройних Сил України, які виконують бойові завдання у Красногоровки.

До вечора нашим воїнам довелося відповідати на 20-хвилинний обстріл з автоматичного гранатомета і стрілецької зброї, який ворог влаштував неподалік Старогнатівці.

Вечірньої пори окупанти з гранатометів різних систем і великокаліберних кулеметів обстрілювали опорні пункти підрозділів Об'єднаних сил в районах Лебединського, Водяного і Гнутове. Всі ці обстріли мали тривалість 20 хвилин.

Вчора, 22 лютого, в результаті підриву на невідомому вибуховому пристрої один український захисник отримав поранення.

Обстановка на сьогодні, 23 лютого

З початку поточної доби до 12:30 російсько-окупаційні війська тричі, кожен раз по 20 хвилин, вели вогонь на Луганському напрямку.

Близько 7:00 противник з гранатометів різних систем, кулеметів великого калібру і стрілецької зброї обстрілював захисників Майського.

З 09:30 окупанти випустили 5 мін калібру 120 мм, відкривали вогонь з станкового протитанкового гранатомета і кулемета по нашим опорним пунктам поблизу Кримського.

Після 10:00 2 міни 120-го калібру розірвалися на позиціях підрозділів Об'єднаних сил у Орехово.

За наявною на даний момент інформацією, втрат з нашого боку немає.

10 вірусів лікує Арсеній Яценюк

Арсеній Яценюк був найкращим прем'єр-міністром України, тому Рефія його найбільше атакувала на противагу Гройсману, що можете самі порівняти. А чому? Бо був Яценюк успішним прем'єром! І ця мудра промова тому засвідчує, тому прошу уважно слухати і передивитися кілька раз в різний час.



Збулося! Вітаю з пошестю коронавірусу в Україні!

Збулося! Вітаю з пошестю коронавірусу в Україні!



Виявляється, що навіть досить екстрополярні мрії збуваються! Не розумієте, що означає "екстрополярні"? Пояснюю на простому прикладі: тоне корабель і я на ньому - страшно? Дуже. Але на тому кораблі повно моїх ворогів і вони всі потонуть. Гарно? Гарно. Буду я рятувати такий корабель? Ні, бо я мала неміч, а ворогів багато і все керуюча нечисть. Я згоден загинути, аби і вони пощезли. Ось це і є екстрополярність: хочеться жити - і хочеться вмерти, але щоб з того користь була Світу.
Я дотепер не можу спокійно згадувати картину покритої цвіллю карти України після підсумків другого туру виборів Презедента України у 2019 році. Вся позеленіла! Вся! Львівщина, як центр Червоної Русі, є винятком, що підтвердило правило: переміг зе-дебілізм! Або інакше: переміг "Совок". Бо важко уявити людей більш схиблених, що себе і свою країну віддають на керування блазню. Свідомо! Хоча важко назвати це нормальною свідомістю, про що я не раз писав: обирати треба лікаря, який справді лікує, а не просто гарно говорить і обіцяє легко й дешево від усього вилікувати, чим і довподоби був Доктор Пі Андрій Слюсарчук... Або довірити вести авіалайнер з купою людей тому, хто гарно водить велосипед, - можуть тільки абсолютно "обезбашенні" люди. В нашому випадку це Зе-електорат в Україні.
З того виникає друга тема: а що робити з тими ідіотами виробництва "ля Совок". Самі добре не живуть й іншим не дають. Найкраще було б просто винищити одномоментно, але ж ми кляті демократи і гуманісти, а не прекрасні ленінці-сталіністи, що мільйонами під розстріли, голодомори, каторгу, війни вимордували всі прошарки людей волі і замінили на тотальне покоління "совкоподібних приматів". Нам так не можна, якогось рожна. Тобто тільки суто природня адаптація живих "совків" у сумирних покійників можлива і це так проблемно витримати! Коли ж ті "совки" нарешті повиздихають самі! Годі дочекатися! Аж тут о радість! Япона мама! Хоча і з Китаю. Коронавірус найкращої якості і змісту!
На цей час вже відомо, що отой "коронавірус" є штучного походження з генетичною вибірковістю на доросле населення з вадами здоров'я, тобто цільово на верству пенсіонерів, які і є головними носіями хвороби "совкового ідіотизму" та зе-дебілізму. Хвала тобі, о коронавірусе, що і руки не закуті, і козлища зе-бедлища передохнуть!
У часи середньовіччя, коли зачували десь про початок пошесті та мору, то одразу зачиняли ворота у містах, які на той час усі були обведені муром, і припиняли будь-яке спілкування зі зовнішнім світом аж доти, доки не отримували точних вістей, що пошесті немає. Тобто немає взагалі ніде поряд хворих на неї. Жорстокість принципу полягала ще у тому, що ворота так само зачиняли, якщо пошесть проявлялася в самому місті, звідки вже нікого не випускали доти, доки залишалися тільки здорові. Всі речі таких хворих і померлих спалювали, а домівки дезінфікували димом чи ще як вважали за потрібне. Причому ніхто не дивився ні на які моменти особистого плану: ворота закрито на користь інтересам громади. До речі, велелюдні нічні походи вулицями міст з факелами виникли саме в той час, бо вважалось, що вогонь, як очисна сила, знищує хворобу. Але тут про інше: про могутню волю тодішньої влади дати мужній наказ "Зачини ворота!" Зачинити одразу! Вчасно! І за можливу помилку ніхто не буде ображатися, бо то на користь всіх та обережність. У такі моменти обережність зайвою не буває.
Власне тому мене злостить неміч теперішньої української влади, освітній рівень якої навіть критикувати не личить, бо його просто немає. Замість чітко сказати: гроші надішлемо на прожиття в Китай, але ви сидіть там і чекайте, допоки все не стане зрозуміло, - ці зеє-гади везуть хворобу до України і ще й іноземців прихопили, бо вже як гулять, твою мать, - так по-повній "обезбашенності". Не даремно віднайдено термін "зе-дебіли", бо то тільки початок критичного обвалу в країні.
При всій моїй нелюбові до Юлії Тимошенко я хочу нагадати і визнати, що проблему з епідемією так званого "свинячого грипу" 2008 року було чітко вирішено саме завдяки рішучим діям влади на чолі з прем'єр-міністром Уряду України, тобто Юлією Тимошенко. Зараз всі самі бачите: Президент України Володимир Зеленський тупо до самогубства завозить пошесть до країни і навіть тим пишається, ідіот, який він вольовий мудак. Уряд зачаївся, тому що там розумніші істоти позбиралися і усвідомлюють: гроші нащо, якщо жити нема що. Один вірменин Аваков відважний, бо що йому Україна? Круть-верть поки не припече, а тоді легко втече на каву до друга грузина Саакашвіллі в Бельгію чи Нідерланди. Патріоти Зе! Патріоти "зелені-бабла-кешу" допоки не здишу!
Сьогодні, коли ми вшановуємо чергову річницю пам'яті Небесної Сотні, я ще хочу додати до неї і чин Дмитра Тимчука, народного депутата ВРУ 8-го скликання, учасника Євромайдану і АТО, керівника проекту "Інформаційний спротив", який одразу після оголошення остаточних результатів виборів Президента України, перемоги В. Зеленського та інавгурації останнього вчинив як особистий протест тому акт самознищення! В червні 2019-го сам пустив собі кулю в голову, щоб не бачити подальшого розвитку подій, який цій видатній людині був ясним наперед абсолютно чітко і Дмитро Тимчук з відчаєм розумів, що тому нічим не спроможний зарадити. Зе-дебілізація всієї країни відбулася! Жити далі - безглуздо! І він пішов сам як і личить воїну, що за кодексом самурая не має права жити в ганьбі.
Натомість бидлятство "беркутні" і коло того "тітушня-петушня" на чолі з О. Лукаш й далі в боротьбі "за життя", падлюки! Ці собі смерті не вчинять, бо жити в ганьбі їм звично. Не даремно визнають, що раби не просто не мають гідності, а навіть не розуміють, що то таке - гідність! Навіщо вона? Яка з неї користь? Підлість і підступ їхнє щастя. Але не наше!
Хоча наше великодержавне чмо Зеленський заявляє, що людей підбурюють політики на протести проти поширення пошесті в їх домівках - це така ницість, що важко передати. Так само говорила совково-дебілоїдна рать про участь людей у Євромайдані, що всі там проплачені, хоча немає таких грошей, щоб за них людина добровільно пішла на смерть - немає! 
Для Зе-кодла було і є ставлення до людей, як до бидла, яким можна легко маніпулювати і різними побрехеньками обманювати, але на щастя в Україні є ще Люди! Не бидло! Гарні розумні люди! І це вони постають на протести, пікети, добровольчі дружини і чергування довкола свого міста, села і обійстя, щоб то оберегти. Люди! Самі! Як, звичайно, і політики, що мають людське нутро. Бо є інші, що переродилися в щось нелюдське. І це легко довести.
Давайте згадайте, як урочисто все Зе-кодло і особисто Володимир Зеленський зустрічав літак з військовополоненими і порівняйте з цим поверненням з Ухання і українців, і іноземних громадян, яких він порятував зі всією своєю великодушністю. Порівняли? Що відчуваєте? Я особисто в чергове приєднуюся до побажання Марусі Звіробій на адресу Президента України Володимира Зеленського: -Щоб ти здох! Додам від себе особисто: -На таку гниду і кулі шкода!
І тримайтеся, зе-дебіломани, - буде вам сувора відплата і кара страшна коронавірусна, бо то ваш вибір і злочин, а інші гарні люди як прості мученики підуть до Раю за звичаю. Ну і я із ними, за компанію.

Богдан Гордасевич
20 лютого 2020 р. (7528)
 м. Львів-Рясне
20:20 20.02.2020

Сергій Дідич загинув цього дня 18 лютого 2014 р. на Євромайдані


Шість років тому, 18 лютого, на Майдані почалися обстріли учасників Євромайдану беркутівцями. Зранку протестувальники почали “Мирний наступ” з Майдану до Верховної Ради, який перетворився в запеклі сутички між “майданівцями”, силовиками і так званими “тітушками”. У цей день обірвалося не одне життя, і серед них – Дідич Сергій Васильович –  громадський активіст, родом з Городенківщини.
Сергій Дідич народився 3 листопада 1969 року у селі Стрільче Городенківського району. Він був головою Городенківської районної організації ВО «Свобода», депутатом Городенківської районної ради, в якій очолював комісію з соціально-економічного розвитку, засновником та директором туристичного клубу «Золоте Руно». Герой України.

Сергій із дружиною на Майдані був з початку грудня. Був сотником івано-франківської сотні. Двічі додому в Городенку подружжя приїжджало на кілька днів і знову поверталося до столиці. Востаннє з родиною бачилися на Різдво. Він був на передовій, а його дружина — на Майдані.

18 лютого 2014 року разом зі своєю сотнею стримував атаку «Беркута» у Кріпосному провулку. За словами побратимів, коли його сотня відходила, Дідич йшов останнім. За первинною версією, граната розірвала йому сонну артерію на шиї.

У пам’ять про батька дочка Сергій Дідича, Ira Didych написала зворушливі слова:

“А ви знаєте, що у мене тато загинув?
6 років тому. В Києві. На Майдані.
Не пам’ятаю, чи писала я про це тут прямо. Мабуть, ні.
Я була дитиною коли його вбили. Мені було 12. Того дня я повернулася зі школи додому. Робила уроки. Дивилася прямі трансляції з Майдану. Вогонь. Колеса. Крик. І гордилася своїми батьками, що вони там.
А потім дізналася, що мого тата вбили.
Мого тата.
Я розказувала вам про це? Так? Ну тоді добре.
Ні? Ну тоді розкажу чому ні.
Бо про смерть говорити незручно.
Сьогодні я не буду розказувати про свого тата. Я вже забула відчуття його доторку. Голос згадую тільки в найглибших снах. Й посмішку вже не знаходжу в інших людях.
Я буду говорити, чому я про це мовчу.
Бо про смерть говорити незручно.
От скажу я вам:
– Привіт. Мій тато на Майдані загинув. І так, я з цим живу. Так плачу коли про жертовність говорять. Коли беркутівців в Росію відпускають. Коли «дегероїзують». Коли б’ються за соцдопомогу. Коли вирішують хто за кого має помирати. Але ж живу.
І що ви мені відповісте? Зазвичай люди мовчать. Або обіймають. (Це вже трохи краще. Але не для мене. Тільки для них.)
Бо про смерть говорити незручно.
– Вибачте, пані викладачко. Чому я вас не слухаю? Знаєте сьогодні 18 лютого. Уже 14 година. Десь в цей час 6 років тому мого тата вбили. Але ще не опізнали.
– Вибачте, друзі, я на збірку не прийду. Просто зараз 19 година. 18 лютого. 6 років тому я почула як кричить моя бабця. Бо її сина вбили. Мені зараз складно зорієнтуватися. Бо я досі цей крик чую.
– Вибач, мам. Але я не можу з тобою сьогодні говорити. Як і ти не могла говорити зі мною в цей день 6 років тому. Сьогодні я буду вибивати. Вибач, мам.
Але я не скажу вам того.
Бо про смерть говорити незручно.
Коли мене діти запитують:
– А де твій тато?
Шо я скажу їм. Вони ж не знають що таке смерть. Ви ж їм не казали. Сказати їм, шо він на небі? Вони ж знають, що там або космос, або літаки. Але ви мовчіть.
Бо про смерть говорити незручно.
– Привіт, Іра. А чому ти ні з ким не зустрічаєшся.
– Привіт. Ну знаєш. Єдиного чоловіка, якого я любила, вбили. Теж чоловіки. І я тепер взагалі чоловіків боюся трохи, насправді.
– Іра, а ти уявляла собі своє весілля?
– Так. Смішно. Але коли мені було 12, то мій тато сказав, що хоче зробити мені красиве весілля вдома. З друзями і літніми квітами. Але знаєш його вбили 6 років тому. І жодне весілля вже не буде таким, яким би він його зробив.
Але я точно вам того б вголос не сказала. Сказала б, що я про таке не думаю.
Бо про смерть говорити незручно.
– Доброго дня, Ірино. Чи можна буде записати з вами інтерв’ю ?
– Так звичайно. Хочете правду чи ще одну сльозливу історію? Вам загальними фразами чи про смерть? Загальними фразами? Добре.
Добре, я не буду говорити з вами про смерть.
Бо про смерть говорити незручно.
– Ой, Іра. Щось ти погано виглядаєш.
– Та я захворіла. Але, насправді, у мене тато загинув 6 років тому. І мені весь тиждень складно навколо 18 лютого жити. А може і два тижні. Але так. Я захворіла.
Так я й хворію 6 років підряд. В той самий час. Бо коли хворієш, можна погано виглядати.
Бо про смерть говорити не зручно.
Я буду ковтати сльози десь в кутку кімнати. Бо шо я вам скажу? Ви ж і так не зрозумієте. І не маєте розуміти. І надіюся ніколи не зрозумієте.

Я вам ще можу багато прикладів навести, коли про смерть говорити незручно. Але ви зрозуміли – будь-коли.

Вам зручно говорити про Героїв. Про Подвиги. Про Історію. Про Гідність. Про Свободу. Про Людяність. Про Майдан.
Але про смерть вам говорити незручно.

Ви маєте знати. Мій тато загинув на Майдані. 18 лютого. Бо якщо ви цього про мене не знаєте, то ви нічого про мене не знаєте. Смерть частина мого життя.
І вашого теж.

P. S.: Подивіться фото. Ми там щасливі.”

https://westnews.com.ua/miy-tato-zaginuv-na-maydani-donka-geroya-nebesnoyi-sotni-napisala-post-u-pam-yat-pro-batka-foto/?fbclid=IwAR3VUskOoF4ArLzsaCINydCCKSkY3pMik-lqNh_T7gS1Wt5ROybasC2J8FI

З повагою до українців в Україні

Гідність не продається і не купується - вона постає в боротьбі



Хто як, а я ображаюся коли мене зневажають і ображають різні падлюки "рускаго мира", що живуть в Україні та пхаються на різні ЗМІ, а їх там радо приймають. Причому я маю на увазі не суто каналізацію ТВ Медведчука-Коломойського, а саме так би мовити про-патріотичні українські засоби масової інформації типу "Громадське", УТ-1 і УТ-2, "Перший" і 5-й, що начебто Порошенка, але чомусь активно працюють проти нього. Ну й інші аналогічні пся крев Пінчук-Ахметев.
В стосоте заявляю: я - українець, живу в Україні, незалежній державі з офіційною державною мовою - українською, а тому вважаю за зневагу і образу, коли до мене звертаються іноземною мовою, бо вважають, що я повинен її знати. І це не просто іноземна мова, а мова ворога, мова окупанта і злочинця, що нищив і дотепер нищить мій народ і країну. Як я повинен реагувати на це, як не відповідною ненавистю і зневагою до тих, хто ретранслює "русский мир" в наші душі й голови на догоду і вигоду ворогу. Це є виродки, подонки, падлюки, паскуди, перевертні і нікчеми, що маскуються під українських патріотів і як би порядних журналістів, редакторів, модераторів тощо. Гімно ви, а не українці!
Я поясню на простому прикладі: на телеканалі "Перший" зробили постійний сурдо-супровід, що є дуже правильно, хоча і досить навіть дорого. Добре, що поважили людей з вадами здоров'я - круто! Молодці Але чомусь зробити синхронний переклад українською всіх, хто говорить російською мовою на цьому каналі, - то якось зайвий клопіт. Українці - то бувше колоніальне бидло і скоро ним знову стануть, тому "и так поймут!" А хріна, вам, тварюки "рускаго мира" на українських ЗМІ! Якщо ви нас, українців, зневажаєте, то і ми вас мали десь в сраці! Я не дивлюсь і не слухаю, як і не спілкуюсь з тими, хто нас українців у нас вдома ображає і зневажає. Тільки так!
Хто захоче, щоб я його почув - говори українською! Захочеш - вивчиш! Не хочеш - не вчи, але і не вилазь, падлюко, на люди! Вже скоро 30-ть років Україні, а воно таке тупе, що мови не подужає вивчити і все язиком чеше та лиже. Згинь, потворо! 
А знаєш мову - вітаю! Нехай то буде недосконало - я відчую повагу до себе, свого народу та своєї країни України і не буду зважати на прогалини в лексиці та стилістиці мови й вимови. А коли навпаки - до сраки, мудаки! Ні чути, ні бачити не хочу! Вимикаю і не вмикаю, бо зневажаю! 
Особливо мені і дивно, і прикро, і огидно, що минулого року почав діяти новий видатний закон про функціонування державної української мови, який всіма держслужбовцями саботується, абсолютно всіма державними інстанціями ігнорується, а не державними - тим більше він далеко десь. Включно з тими, хто його так героїчно вимагав і приймав! А ну спростуйте цей закид... Не виходить? Прикладів немає? Отож і воно. Одна радість: квоти музичні. Все як завжди: по вуха в лайні, а вони ще й співають. За багато сарказму, але занадто дістало то все! По самісіньку Нацраду що телерадіо курує в же!
Пишу це сьогодні, 18 лютого в пам'ять тої жахливої масакри-бійні, яку влаштувала антиукраїнська влада Януковича в цей день 2014 року у Києві проти беззбройного народу, що йшов з мирним протестом до Своєї Верховної Ради заради ствердження Правди і Справедливості, заради Нової України! Символічно, що ця революція набрала назву Революція Гідності. Ми є вільні і ми маємо гідність! А хто нас зневажає - нехай забирається геть!
Є одне чітке правило: Герої не вмирають доти, допоки справа їх живе! Вони загинули, захищаючи свою і нашу гідність, тому якщо ми самі потураємо в зневазі до нашої української мови в нашому домі - то ми є колоніальні покидьки, шмаття задля підтирання ЗМІ-задниць "рускаго мира" і не більше того. Якщо ми не будемо захищати нашу гідність відпочатку як особисту - значить всі герої минулого гинули намарно. Подумайте над тим.
Ще і ще раз закликаю кожного особисто боротися за власну національну гідність Українця такими методами і заходами, які є можливі в кожного, але в жодному разі не залишатися байдужими та пасивними. Гідність - це виключно особиста категорія і досягається суто самою людиною. Це коли подивишся в дзеркало і скажеш: -А ти молодчина! Поважаю!

З повагою до українців в Україні, Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
18 лютого 2020 р.

Додаток

25 квітня, 2019 р. Верховна Рада ухвалила законопроект №5670-д «Про забезпечення функціонування української мови як державної».
Так, за проект закону №5670-д у другому читанні та в цілому проголосували 278 народних депутатів.

Наразі тексту закону з внесеними до нього правками немає. Однак згідно із попереднім текстом законопроекту, єдиною державною мовою в Україні є українська, а «спроби запровадження в Україні офіційної багатомовності» всупереч Конституції України й встановленій конституційній процедурі «провокують мовний розкол країни, міжетнічне протистояння та ворожнечу і спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу».

Проект передбачає, що українською мовою має володіти кожен громадянин України, а також усі претенденти на українське громадянство. Водночас дія закону не поширюється на сферу приватного спілкування та здійснення релігійних обрядів.

Українською мовою мають розмовляти усі високопосадовці та керівники силових структур. Також українська обов'язкова для депутатів усіх рівнів, суддів, адвокатів, керівників вишів, медпрацівників тощо.

Відповідно до проекту закону, українською мовою мають проводитись усі засідання, зустрічі тощо у владних органах та установах – як центральних, так і регіональних.

Українську мають використовувати також у сфері обслуговування, у підписах та маркуванні товарів і послуг. Так, якщо клієнт закладу просить спілкуватись із ним українською – це прохання має бути виконане.

Комп’ютерні програми повинні будуть мати інтерфейс державною мовою та/або англійською або мовами країн Євросоюзу. Сайти за замовчуванням спочатку повинні будуть завантажуватися українською, але можуть мати також інші версії.

Пресу можна буде видавати у кількох мовних версіях, одна з яких має бути українською. У кожному місці розповсюдження друкованих ЗМІ україномовних газет та журналів має бути не менше 50%.

Передбачене й створення посади Уповноваженого з захисту української мови, який регулюватиме впровадження цього закону.

У тексті законопроекту від 2017 року також йшлося про кримінальну відповідальність «за публічне приниження і зневагу до державної мови». Утім у кінцевому варіанті закону цей пункт прибрали, розповів ініціатор законопроекту Микола Княжицький .

Штрафи закон усе ж передбачає: 5 100-6 800 гривень за ненадання інформації про товари та послуги українською, 3 400-6 800 за порушення закону під час засідань, робочого спілкування, мови документів у держорганах, 3 400-5 100 за порушення у сфері науки, у публічних оголошеннях, на сайтах, 6 800-8 500 за порушення у друкованих ЗМІ.

Додамо, що на голосуванні були присутні колишній президент України Віктор Ющенко та колишній предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет.