хочу сюда!
 

Татьяна

38 лет, рыбы, познакомится с парнем в возрасте 37-43 лет

Заметки с меткой «пцу»

Заперечувати Томос-ставити під сумнів автокефалію 10 з 15 церков


В першій частині для тих, хто цікавиться. У другій - всіх. Інтерв'ю із речником Православної Церкви арх. Євстратієм Зорею.
- Те, що владика Еммануїл зараз отримав іншу кафедру, означає, що у нас буде інший комунікатор зі Вселенським патріархатом?
- Я зрозуміла, що досвід грецького кліру у вирішенні питання української автокефалії робить їх мало не «спецназом» у Вселенській патріархії. Це накладає на нашу церкву особливу відповідальність. Але, чи не викликає побоювань у Його Всесвятості активність Москви щодо намагань скликати чергову нараду, знову «поговорити» про українське питання. Чи це просто пропагандистський шум Москви, чи не буде цих усіх подій?
- У Росії в фундаменталістів є кілька теорій змов, що, мовляв, через вакцину вживляється чип, вживляється ДНК біса, вакцина зроблена на абортивному матеріалі... Як ми ставимося до вакцінації?
- Чи не треба нам зробити пропаганду масок та дезінфекції якоюсь частиною пастирської бесіди, навіть публічної проповіді?
- Що ми можемо протиставити цим хресним ходам, які вони роблять, тим публічним зверненням, де вони підключають буквально стареньких жінок ходити вулицями Києва, щоб не визнавати Православну церкву України?
Читати далі за посиланням:
https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3221729-evstratij-zora-ierarh-pravoslavnoi-cerkvi-ukraini.html?fbclid=IwAR1rZMTouzIWC43540uR9gEWYDlnmommKFtnGoi-yVOywoBsj2LkdcoD6fY

ПЦУ и СБУ выполняют спецзадания по поддержке ЛГБТ-сообществ


За одиннадцать лет до знаменитого «Майдана 2014 г.», президент Украины Леонид Кучма выпустил книгу под громким названием «Украина – не Россия!». В последующие годы это простая идея стала основой идеологии Украинского государства. По мысли правителей «Нэзалэжной», все,  что плохо для России - хорошо для Украины. И наоборот.

Очевидно, что подобная конфронтационная идеология идет во вред, как России, так и Украине. Однако все встанет на свои места, если предположить, что в нагнетании антироссийской истерии была заинтересована третья сторона, которая банально использует Украину в качестве пешки в большой геополитической игре. Ведь еще идеолог американских неоконсерваторов Збигнев Бжезинский сформулировал цель США в Восточной Европе – не допустить воссоединения России и Украины, так как без последней Российское государство не сможет возродиться в качестве сверхдержавы. Позиция небесспорная, однако, именно она формирует логику действий украинской элиты и ее заокеанских кураторов. Все что усугубляет российско-украинский конфликт, искренне радует Госдепартамент, и приводит в неистовое ликование киевских чиновников.

Важным звеном в данном процессе стало создание, по инициативе официального Киева, так называемой Православной Церкви Украины. По всей видимости, формирование данного института было вызвано не столько духовной необходимостью, сколько стремлением украинских властей иметь под рукой структуру лояльных церковнослужителей способных помочь им в борьбе с ненавистными «москалями». Если это действительно так, то становятся понятней некоторые неожиданные инициативы иерархов ПЦУ.

Так, например, в 2019 г. Предстоятель Православной церкви Украины митрополит Епифаний выразил надежду о «победоносном завершении  войны на Востоке Украины и возвращении аннексированного Крыма». При этом он забыл упомянуть, что «победа» должна быть достигнута в войне с согражданами и единоверцами из числа жителей Донбасса. Не менее странную мысль высказал 1 июля 2020 г. представитель ПЦУ «архиепископ» Тернопольский и Кременецкий Нестор. Во время «отпевания» солдата батальона «Айдар» Ивана Дедюха, он заявил, что все, кто погиб на Донбассе - это кирпичики, из которых строится настоящее украинское государство.

Данные заявления представителей УПЦ, вероятно, убедили светские украинские власти в том, что иерархи новой церкви являются их искренними союзниками, а значит, их можно привлекать и к решению более сложных политических задач. К числу последних относится и тема развития толерантности украинского общества по отношению к ЛГБТ.

Вопрос прав сексуальных меньшинств является важным элементом актуальной политической повестки в Европе и США. Как республиканцы, так и демократы уделяют ему значительное внимание.

В рамках праймериз Демократической партии, первый тур выборов выиграл открытый гей Пит Буттиджич. В ходе избирательной кампании и Трамп и Байден неоднократно комплементарно отзывались об ЛГБТ. По итогам выборов несколько геев и лесбиянок вошли в состав формирующегося кабинета. В этих условиях, демонстрация лояльности по отношению к ЛГБТ является символом сопричастности политической элиты той или иной страны к коалиции коллективного Запада. Было бы странно, если бы новые власти Украины не попытались использовать этот вопрос для укрепления контактов со своими покровителями и спонсорами. Сложность заключалась в том, что Зеленский не может поддержать ЛГБТ открыто, так как в этом случае он рискует лишиться поддержки националистически настроенных боевиков частных украинских батальонов. Возможно по этой причине, украинские власти предпочли действовать тайно.

В начале декабря 2020 г. ЛГБТ-активисты обратились в Николаевскую епархию ПЦУ с вопросом: не возражают ли местные иерархи против проведения в городе онлайн-шествия ЛГБТ? Можно было бы предполагать, что «митрополит» Владимир (Ладыка) ответит отказом, но он неожиданно заявил, что не возражает против подобного мероприятия.

На фоне воинствующей гомофобной риторики подчеркнутая толерантность «митрополита» выглядела откровенно необычно. Однако в скором времени стали известны причины уступчивости «митрополита». Оказывается, просить за ЛГБТ-марш в епархию пришли не гей-активисты, а …. сотрудники СБУ Украины! Первоначально они значились в документах мероприятия, как представители администраций разных уровней, однако поиск в интернете, в том числе по декларациям госслужащих, быстро прояснил ситуацию.

Так, например, Юрий Козлов, ратующий за проведение онлайн-парада, является начальником департамента по контрразведке и защите интересов государства в сфере информационной безопасности управления СБУ по Николаевской области. Другой лоббист парада – Артем Волк, работает в николаевском СБУ начальником отдела «Т».

Как только в прессу просочилась информация о том, что «митрополит» фактически поддержал парад и даже, якобы, отправил в адрес организаторов благодарственную грамоту, епархия поспешила отмежеваться от этого, объявив последний документ фейком. Таким образом, «толерантный» план СБУ потерпел крах.

Данная ситуация наглядно продемонстрировала логику и механизм действий нынешнего украинского руководства. Страна остро нуждается в финансовой помощи Запада. Ради этого Киев готов на самые неожиданные шаги, некоторые из которых ведут к расколу общества. Вместо строительства правового государства, украинские чиновники слепо копируют внешние атрибуты западных демократий.

Попытка «решить вопрос» о параде ЛГБТ через посредничество СБУ показало, что Зеленский заботится не о своих соотечественниках- геях и лесбиянках (в этом бы случае он действовал публично), а лишь пытается добиться благоприятной телевизионной «картинки», которую можно продемонстрировать западным грантодателям. Еще более уязвимо на этом фоне выглядит УПЦ, которой чиновники Киева отвели роль карманного религиозного института обслуживающего интересы правящей элиты. Наконец, в числе пострадавших оказались и представители СБУ над которыми, после истории с гей-парадом, несколько недель потешалась вся Украина. Уже в который раз администрация Зеленского, бросила свои лучшие силы не на борьбу с преступностью и коррупцией, а на имитацию «прогрессивности» новых властей в глазах западных спонсоров. 

Имитация толерантности. Имитация патриотизма. Имитация борьбы с коррупцией. Как бы не оказалось в итоге, что сама украинская государственность является лишь неумелой геополитической имитацией.

Сьогодні, в день другої річниці Об’єднавчого Собору






Сьогодні, в день другої річниці Об’єднавчого Собору та постання єдиної помісної Православної Церкви України, під головуванням Блаженнійшого Митрополита Епіфанія вдруге відбувся Архієрейський Собор. Участь у Соборі взяла повнота архієреїв нашої Церкви, які засвідчили прагнення й надалі утверджувати духовну незалежність для українського народу.
Після спільної молитви архієреї заслухали привітання від очільників помісних Церков-Сестер, зокрема, від Олександрійського Патріарха Феодора, Предстоятеля Православної Церкви Кіпру Хризостома, Предстоятеля Елладської Православної Церкви Ієроніма, а також від Вселенського Патріарха Варфоломія, який наголосив на тому, що українська автокефалія є доконаним фактом, який не можна змінити.
Виступаючи з доповіддю перед архієреями, Блаженнійший Митрополит Епіфаній зазначив, що наша Церква за усіма показниками надалі належить до числа найбільших Помісних Православних Церков, а також залишається найбільшою за чисельністю та підтримкою релігійною організацією в Україні. Станом на сьогодні помісна Українська Православна Церква складається з 44 єпархій, які в Україні об’єднують понад 7 тисяч парафій, близько 80 чоловічих та жіночих монастирів, а також 9 вищих духовних навчальних закладів. Служіння в нашій Церкві здійснюють понад 4,5 тисячі кліриків, зокрема 60 архієреїв, з них 47 – єпархіальних.
Тим часом активно діє і наш духовний фронт: військове духовенство продовжує свою боротьбу за справедливий мир в умовах неоголошеної, але триваючої війни Росії проти України. Майже 600 наших військових капеланів пройшли АТО й ООС, і цієї миті займаються душпастирською діяльністю серед військових по всій території України, а також підтримують їхніх рідних і дітей.
Митрополит Епіфаній підкреслив, що збереження міжконфесійного миру, недопущення розпалення ворожнечі та протистояння на релігійному ґрунті – важливе завдання для нашої Церкви, яка, будучи найбільшим релігійним об’єднанням в Україні, має і відповідний обов’язок перед суспільством. З повним текстом доповіді Предстоятеля можна ознайомитися за посиланням: bitly.su/lomNAh
Після обговорення широкого кола питань із життя Церкви, Архієрейський Собор ухвалив відповідні постанови. А згодом, у тисячолітній святині – Соборі святої Софії Київської – Блаженнійший Митрополит Епіфаній очолив подячний молебень. У своєму слові Предстоятель зауважив, що Церква має робити все для того, щоби суспільство передусім єдналося духовно, особливо на тлі різних випробувань, зокрема війни, пандемії тощо. Однак випробування покликані зробити нас кращими та духовно сильнішими. І лише спільними зусиллями – священнослужителів та вірних – ми можемо продовжувати творити благополучне майбутнє. Адже без духовної основи – Церкви – ми ніколи не збудуємо ту державу, про яку так мріємо.
Повнота Православної Церкви України щиро вдячна Милосердному Господу за ще один рік плідного буття нашої Церкви, який був багатий на різні здобутки і досягнення. В молитві просимо в Небесного Отця усіх ласк і щедрот для розвитку нашої Церкви, щоби ми і надалі звершувати плідне служіння на благо українського народу.

Скандал довкола церкви ПЦУ в Євпаторії.


Митрополит Кримської єпархії Православної церкви України Климент не планує руйнувати храм Успіння образу Божої Матері «Неопалима Купина» в Євпаторії. До цього його змушують окупанти — вимоги митрополит отримав 3 листопада від російської Федеральної служби судових приставів, повідомляє Крим.Реалії.

«Зараз цим питанням займається адвокат Сергій Заєць. Він формує пакет з відповідними документами. Я не збираюся зносити церкву. Як заявив представник президента (представник президента України в АРК – ред.), це питання включене в резолюцію ООН, тому чекатиму. Єдине, що завтра, 4 листопада, – в Росії День народної єдності. А сьогодні до вечора, до початку свята ми повинні знести храм», – повідомив митрополит Климент.

Раніше в Представництві Президента України в АР Крим повідомили, що у вівторок митрополит Кримської єпархії Православної церкви України Климент отримав пакет документів від російської Федеральної служби судових приставів в анексованому Криму з вимогою демонтувати храм на честь Успіння образу Божої Матері «Неопалима Купина» в Євпаторії до 3 листопада 2020 року і виплатити штраф у розмірі 50 тисяч рублів.

У президента Зеленського засудили порушення Росії проти Кримської єпархії Православної Церкви України та її вірян і заявили, що ці рішення «спрямовані на витіснення Української Церкви з тимчасово окупованого Кримського півострова».

Раніше глава Православної церкви України, митрополит Київський і всієї України Епіфаній попросив президента Володимира Зеленського, Кабінет міністрів і правоохоронні органи вжити заходів для припинення тиску на ПЦУ в Криму.

Одесский храм раздора


Вот уже год в Храме Рождества Христова на улице Пастера в Одессе длиться конфликт между сторонниками Православной церкви Украины и ее противниками – сторонниками Патриарха Филарета (громадой Украинской православной церкви Киевского патриархата, возглавляемой Виталием Сеныком).

Однако Сенык здесь играет далеко не ключевую роль. Основными действующими лицами есть местные мошенники юристы Неонила Ткаченко и Андрей Сидоренко, при чем Ткаченко отстаивает не только права громады Храма Рождества Христова УПЦ КП, но и по просьбе Филарета пытается отстаивать интересы всего ликвидированного на сегодня Киевского патриархата. Кто такие Ткаченко и Сидоренко можно прочитать, перейдя по ссылке https://megafon.od.ua/2020/04/15/cheri_proty_pcu.  

[ Читать дальше ]

"Канонічна зарозумілість" митр. Олександра Драбинка до УАПЦ

Митрополит Олександр (Драбинко), який у грудні 2019 р. перейшов до ПЦУ, досі вважає, що визнання нової церкви стало можливим винятково завдяки приєднанню до неї ієрархів Московського патріархату з "бездоганною канонічною гідністю" – його та митрополита Симеона (Шостацького). А раніше в приватних розмовах Драбинко висловлював думку про необхідність хоч би негласного перерукоположення ієрархів колишньої УАПЦ. Виходить, що Драбинко досі дотримується московської риторики щодо "українського розколу"? Адже це прибічники РПЦвУ стверджують, ніби хіротонії УАПЦ не були канонічними.

З приводу канонічності наших архіпастирів усі точки над "і" було давно розставлено в численних публікаціях ЗМІ. Співслужіння патріарха Варфоломія з колишнім главою УАПЦ митрополитом Львівським Макарієм (Малетичем) і митрополитом Галицьким Андрієм (Абрамчуком) демонструє впевненість Константинополя в наявності апостольського спадкоємства в єпископів колишньої УАПЦ – усупереч тому, що твердять православні кремлеботи. Чим же пояснити, що в контактах з православним світом ПЦУ робить ставку на Драбинка?

Дійсно, спершу саме Драбинко позиціювався в якості основного перемовника – спочатку УПЦ КП із Константинопольським Патріархатом, а потім ПЦУ з іншими Автокефальними Церквами. Тоді як вихідці з УПЦ КП зустрічалися з ієрархами та священиками Помісних Церков виключно на Фанарі, митрополита Олександра направляють із візитами в Єрусалимський Патріархат, Еладську Церкву. Без якихось явних офіційних повноважень він проводить зустрічі та веде переговори з Патріархом Варфоломієм. Паралельно з єпископами колишньої УПЦ КП він стукається в двері настоятелів Афонських монастирів

Не думаю, що митрополит Епіфаній насправді сумнівається в канонічності митрополита Макарія і його архіпастирів. Але московська пропаганда в Помісних Церквах працює набагато ефективніше за нашу. У цю боротьбу путінським режимом вкладаються великі сили й засоби. А ми, замість того, щоб спростовувати плітки документами і боротися за добре ім'я своїх архіпастирів, потураємо наклепу на них. Адже набагато простіше послати закордон колишнього митрополита РПЦвУ або колишнього архімандрита Православної Церкви Греції, ніж добитися визнання і поваги для справжньо української ієрархії, що вистояла в найважчі для нашої Церкви роки.

Злі язики можуть припустити, що справжньою метою митрополита Олександра як в РПЦвУ, так і в Українській Церкві було і залишається, головним чином, посилення свого впливу. Не хотілося б в це вірити. Але варто згадати, що і в його дисертації 2011 року "Православ'я в посттоталітарній Україні (віхи історії)", і в підготовленому тоді ж за його участю фільмі "Анатомія розколу", заперечувалася ідея української автокефалії, критикувалися ієрархи УПЦ КП і УАПЦ. Чи корисна для єдності Церкви така небратня "ексклюзивність"?

Варто згадати й тих людей, хто стоїть за спиною митрополита Олександра, і те, чим вони займалися і займаються. Ми добре пам'ятаємо інформаційну кампанію проти митрополита Макарія, тоді ще глави УАПЦ, яка була організована кілька років тому: спроби збирати компромат на наших архієреїв, їх шантаж, тиск на Синод. Тоді не було особливим секретом, що окрім сумнозвісного "Фонду пам'яті Блаженнішого митрополита Мефодія" снаряди для цієї війни проти Церкви подавав батько Петро Зуєв - права рука владики Олександра, беззмінний автор його книг, спічрайтер і головний ідеолог. Та і зараз на сайті фонду то розхвалюють книгу Драбинки "Українська церква: шлях до автокефалії", то публікують його проповіді та інтерв'ю.

Можна також згадати й те, що Преображенський собор в Теремках, настоятелем якого є Драбинко, спочатку будувався для УАПЦ, але в 2010 році був переданий меценатом Ігорем Володимировичем Лисовим у користування Драбинка (тоді ще єпископа УПЦ МП) з політичних міркувань. А в травні минулого року владика Олександр пролобіював нагородження Лисова державною нагородою ­- орденом "За заслуги" I ступеня. Чи не боїться владика, що соратник "у боротьбі за Томос" Лисов тепер віддасть храм митрополитові Макарію, скажімо, як компенсацію за Андріївську церкву?

Можна, правда, згадати і позитивне. Ось, наприклад, владика Олександр на молитовних заходах на честь 30-річчя третього відродження УАПЦ, а ось він передає духівникові Фонду пам'яті Митрополита Мефодія о. Роману Будзинському в дар факсимільне видання Пересопницького Євангелія з нагоди 5-ої річниці упокоєння митрополита Мефодія (Кудрякова). При цьому всі такі випадки пов'язані з ім'ям покійного митрополита Мефодія. Адже на відміну від митрополита Макарія покійний митрополит Мефодій вже не може представляти жодної конкуренції "бездоганно канонічному" Драбинку, і демонструвати повагу до його пам'яті - і вигідно, і цілком собі безпечно.

Зазначимо також, що в РПЦвУ митрополит Олександр досі тільки заборонений в служінні, а не вивержений з сану, хоча судячи з репутації Владики, цілком міг би. В обложеному таборі молодої Автокефальної Церкви України він залишається тимчасовим даром і завжди може повернутися до своїх колишніх господарів. Ось тільки чи потрібні нам такі подарунки?

Звернення Предстоятеля ПЦУ до українського суспільства

Митрополит Епіфаній: Звернення Предстоятеля ПЦУ до українського суспільства

Ісусу Христу, дорогі брати і сестри! Добрий вечір! Сьогодні він справді добрий! Я зворушений, що стільки людей відгукнулися і прийшли сюди, на нашу зустріч, щоб ми всі разом могли поговорити про нашу Церкву, про її майбутнє, про Україну. Про речі, до яких спонукає нас християнська любов і служіння ближнім.

Всі ми у цій залі – різні. Бо кожна людина створена Богом як унікальна особистість. Саме тому ми можемо відрізнятися у поглядах і переконаннях, у смаках, у своїх зацікавленнях, у ставленні до політики та у багатьох інших речах. Бог наділив нас різними талантами, які ми застосовуємо у різних сферах. Але разом з тим всі ми, як діти Божі – єдине ціле, ми брати і сестри між собою, ми – єдина людська родина. Також усіх нас, незалежно від місця народження чи того, живемо ми тут або за тисячі кілометрів звідси, єднає любов до України, небайдужість до її сьогодення і майбутнього.

В історії, з якої ми всі виходимо, все було, як було. Там були сторінки страждань і перемог, страшних випробувань і мучеництва, розділень і протистояння, але також єднання і поступу, славних звершень і героїзму. Там були сумні і радісні моменти. І навіть якщо би нам хотілося, ми не можемо змінити те, що вже сталося. Але ми маємо вплив на те, яким шляхом підемо далі. І я хочу сказати, що ми будуємо Церкву, яка приймає людей такими, якими вони є, щоби дати кожному можливість і засоби бути кращими. Церкву, яка не ставить перешкод на шляху до Бога, а запрошує всіх переступити поріг храму. Церкву, яка будується на любові.

Православна Церква України – відкрита для всіх. І це, як кажуть молоді люди, наша головна «точка відмінності», point of difference.

Церква має і хоче бути там, де в ній є потреба. В центрі заможного Києва і в бідній околиці маленького містечка. На шумній вулиці мегаполіса і у малій сільській громаді. На Донбасі і Галичині, над Дніпром і у Криму, на Закарпатті і на Одещині, де я народився, та на Буковині, де зростав. Серед багатих і бідних. Серед тих, хто набирає номер телефону натискаючи кнопки, водячи пальцем по гладкому екрану чи навіть крутячи диск. Всюди, де є віра і всюди, де є люди, які ототожнюють себе з Православною Церквою України.

Сьогодні ми у ситуації, коли соціологічні опитування говорять про приналежність до Помісної Церкви більшої кількості людей, ніж існує наших парафій, до яких вони можуть прийти. Більшість бар’єрів – це штучні перепони. Вони створені, щоб провокувати конфлікти, щоб розділяти людей. Ми бачимо як майстерно розставляють ці пастки.

У своєму служінні ми не можемо відповідати силою на силу, ненавистю на ненависть. Наш шлях – це шлях не причинення кривди, це шлях прощення і побудови довіри. Це довгий шлях, який для цілої Помісної Церкви може тривати довше за життя кожного із нас, але це той шлях, який нам вказав Господь Ісус Христос і на який Він нас благословив.

Рік тому ми відновили єдність та продовжили свій поступ. Це шлях, розпочатий саме на цих Дніпровських пагорбах, де ми зараз є з Вами, святим Володимиром Великим більше тисячі років тому. Шлях, який переривався, але не припинявся.

Мене було соборно обрано першим Предстоятелем всеправославно проголошеної, визнаної автокефальної Православної Церкви України, але до мене на цій кафедрі було понад сто Київських ієрархів. Рік тому наша Православна Церква посіла своє місце у Диптиху, як автокефальна, а отже сама несе відповідальність за своє служіння і за свої рішення. Ці рішення за своїм впливом і наслідками виходять далеко за межі храмів. В Україні Церква є частиною центральної опори суспільства. Автокефальна Українська Церква ніколи не була загрозою для українського суспільства, але Церкву, яка втрачала свою києвоцентричність, українську ідентичність, перетворювали на інструмент в руках імперської держави.

Україна мусить захищати себе від агресії. Сотні капеланів з Православної Церкви України служать серед українських військових, які захищають Україну. Наші священики там, де є біль, де є виклик, там, де є потреба у благодійності чи милосерді. Вони розділяють з суспільством його тривожні і радісні миті. Вони мають бути включеними в життя людей і розуміти його у всій багатоманітності.

Як створити щасливу і міцну сім’ю, знайти своє покликання і збудувати кар’єру, дати раду ОСББ, як чинити з ринком землі, вести сімейний бюджет, сплачувати податки, служити у армії, готуватись до ЗНО, їхати на заробітки і повертатися додому? Це все питання, які турбують українців. Церква не може і не має підміняти їхні рішення і не може бути експертом у кожному з питань. Але Церква може і повинна бути поруч. Як порадник, як друг, як наставник і пастир.

Наше завдання – духовно виховати людину, через Таїнства очистити людську душу, допомогти у власному житті втілювати Закон Божий. Щоби не через страх, за наказом чи примусово, але в силу набутого духовного досвіду та осягнутих знань людина і суспільство знаходили вірні відповіді на питання, які хвилюють.

В історії України важко знайти інституцію, яка була б прихильнішою до українського народу, ніж автокефальна Українська Церква. І як любляча мати, вона відкриває свої обійми для всіх своїх дітей.

Втім, Церква актуальна не тільки в розрізі традиції. Відкрита Церква була і може бути центром зустрічі географій, часів і світів. Православна Церква України – це можливість взаємодіяти зі співбратами з інших Православних Церков, адже ми – місцева частина Єдиної Христової Церкви. Слово «євхаристія» перекладається з грецької як «подяка», визначає принципи спільного служіння, спілкування між Церквами у єдності віри й таїнств.

Ми сьогодні виказуємо нашу вдячність найперше Матері-Церкві Константинопольській, другому за честю Олександрійському Патріархату, Церкві Еллади, монастирям гори Афон за це єднання та підтримку. Віряни ПЦУ цього року здійснювали численні паломницькі поїздки.

Це – відновлення зв’язків, які у часи святих князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого відкрили нашим предкам скарби духовної і матеріальної культури греко-римського світу. Зв’язків, які продовжилися через братські школи, через Академії, засновані святими князем Костянтином Острозьким та митрополитом Петром Могилою.

Церква була основним носієм міжнародних зв’язків задовго до появи слова «глобалізація». Сьогодні, визнання ПЦУ – це процес, який однаково плідно тривав минулого року, до та після політичних виборів, і який продовжується далі. Бо це духовний, а не політичний процес, хоч він має для України також і політичний вимір, стверджуючи її ідентичність та суб’єктність.

Це тільки початок. Минулої осені я їздив до Сполучених Штатів Америки, де отримав премію патріарха Афінагора з прав людини. Медійний, фаховий та політичний інтерес, з яким зустрічали Православну Церкву України в США означає розуміння важливості ролі нашої Церкви в житті українців, а отже і для майбутнього України та Європи.

І у Вашингтоні, і кілька днів тому в Києві, ми зустрічалися з Державним секретарем США Майком Помпео, говорили про права тих, хто опинився під гнітом окупації в Криму і на Донбасі, права всіх людей, не лише тих, хто ходив би до наших храмів. Це ще одні відкриті двері Церкви, в тому числі для складних процесів творення миру, звільнення з чужинницького полону в’язнів й полонених, деокупації та реінтеграції.

Православна Церква України – це Церква, яка проходить всі випробування разом з своїм народом, Церква, яка в момент, коли наша країна потрапила в біду, має бути і є з народом. І високий рівень довіри до Церкви також означає високий рівень відповідальності. Церква розділяє мрію кожного українця та попередніх поколінь – побачити Україну як місце гідного і щасливого життя для кожного.

Але дорога до цієї мрії лежить через щоденну працю, через, як казав Вінстон Черчілль «кров, праця, сльози та піт». Бо хоча він це говорив про війну із зовнішнім ворогом 80 років тому, для Церкви таке бачення завжди є актуальним, адже наша боротьба зі злом у самих собі та у навколишньому світі – щоденне завдання.

І Церква має ставити питання, як те, що в наших душах, впливає на те, як працюють наші руки чи голови. Наскільки ми чесні та сумлінні? Наскільки продуктивні? Чи ми можемо краще? Чи ми спроможні до більшого? Чи ми можемо досягати висот не в режимі героїчних зусиль, а спланованих щоденною працею? Церква має вплив на те, як формується культура поведінки в усіх сферах життя і має бути активнішою у цій царині.

Після багатьох десятиліть і навіть століть зневіри, мародерств, незахищених прав, маємо почати вчитися вкладати зусилля в довшу перспективу, бути стратегічнішими, робити свою роботу якісніше, дбати про кінцевий результат. Наші двері відкриті, в тому числі для непростої розмови про нас самих. Про те як вийти з інерції страждання, призвичаєності до болю, тяглої травми, очікування зради.

Одна з найскладніших розмов з тих, що є, і які чекають на нас попереду – це розмова про цінності сім’ї та родини. Я чую багато закликів до захисту сімейних цінностей і вони резонують в моєму серці. Водночас, маємо розуміти, що цінності не створюються директивно і не захищаються лише нормативно. Вони виховуються і вони переживаються як досвід. Якщо людина зазнавала наруги в сім’ї, то складно буде говорити їй лише про зміцнення сім’ї як найбільшої цінності.

Ми маємо зрозуміти, як захистити любов і гідність у сім’ї. Як не зневажити таїнство шлюбу, як допомогти сім’ям зміцнити фундамент їхньої безпеки. Демографи кажуть, що криза низької народжуваності та високої смертності в Україні стає викликом міцності для самої української держави. Нас більше не 52 мільйони. І хоч ми не можемо сказати точного числа, ми маємо перервати імперську російську і радянську спадщину ставлення до людського життя як до витратного ресурсу.

Кожне життя є даром Божим і його поява та зростання у мирі й благодаті можливе тоді, коли є любов. Міцна сім’я – це також повага людей одне до одного, це постійне думання про благо іншого, це емоційне здоров’я, це добра фізична форма, це відсутність залежностей і зловживань. Говорити про сім’ю можна і треба, розібравшись в контексті сучасного суспільства. Тоді стане зрозуміло, де міграція є справді трудовою, а де спробою втечі від самого себе. Як зробити так, щоб діти не росли без опіки батьків? Як зробити так, щоб батьки не боялись появи дітей? Не боялись втратити себе у турботах. Не боялись втрати якості життя. Не боялись відповідальності і не тільки в сімейних справах.

Церква відкрита для розмови та обміну думками, маючи свій голос і свою позицію.

Мрії багатьох українців про швидкий достаток часто є реакцією на страх бідності. За останні десятиліття мільйони українців безперечно покращили свої побутові умови, хоча за багатьма показниками ми ще далеко позаду від найбільш розвинених країн світу. Комунальні квартири, відсутність і недосяжність елементарних побутових речей, рівність у злиднях, в яких ще 2-3 покоління тому жили мільйони українців, відходять в минуле так само як прання руками чи відсутність доступу до радіо, телебачення чи телефона. Більшість українців мають одяг чи взуття, про які могли б тільки мріяти попередні покоління, харчуються продуктами, про які не знали їхні предки.

Соціологам українці кажуть, що стають заможнішими, але далі оцінюють свій стан як соціально вразливий. Ми маємо почати говорити про те, як навчитись визнавати зміни, які стаються всередині і довкола нас самих. Як перестати бездумно накопичувати. Як не ставати залежними від атрибутів статусності. Як бути самодостатнішими і вміти отримувати радість від простих речей. Як не зневажувати любов через яскраві упаковки.

Наша Церква відкрита до діалогу з пораненими душами, до того, щоби з допомогою Божою кожна людина змогла віднайти себе, плекати найкраще та боротися проти гіршого.

Іншим боком вразливості є спроба захистити себе через статус. І прагнення будь-що досягти влади – часто є реакцією на вразливість. Тоді влада сприймається не так, як про неї навчає Господь, тобто стає пануванням, а не служінням. І йдеться не про поодиноких людей, а про узагальнений виклик, що впливає на весь комплекс відносин держави і громадянина. Влада як панування, деспотизм замість лідерства не мають перспективи іншої реакції народу, ніж революційний опір, Майдан. А суспільство сьогодні в тому стані, коли воно не може собі дозволити без фатальних наслідків проходити через нові потрясіння, нові жертви, нові силові протистояння – навіть з благими намірами.

Це означає, що час переосмислити лідерство як служіння, як свій внесок у спільну справу. Як полегшити служіння тим, хто прагне служити? Як захистити лідерство, не зневаживши тих, хто не може чи не хоче бути лідером? Як вчасно виявляти сваволю і не дозволяти їй ставати загрозою? Церква відкрита до діалогу і до пошуку кращих відповідей.

Це – частина тих викликів, які ми маємо перед собою. Але за ними будуть наступні. Що стане з кліматом і природою? Як не марнувати енергію? Як навчитись не шкодити довкіллю? Як берегти ресурси? Тобто як виконати наш обов’язок, даний Творцем, піклуватися про природу, користуючись з її багатств, а не зажерливо нищити її. Як думати про сталість, дивитись вперед на роки і прораховувати свої кроки? Це часті тривоги молодих людей, які остерігаються, що саме їм доведеться мати справу з наслідками рішень попередніх поколінь.

Україна з її мальовничими чотирма порами року, родючими землями, чистою водою, лісами і степами – це райський куток у порівнянні з багатьма країнами світу. Як не занапастити це все, не втратити родючість, красу і розмаїття? Як не втратити свою землю, але дати землі родити? Як жити в новому укладі меншим громадам, які будуть більш урбанізованими у способі життя і дозвіллі?

Церква не є експертом з екології чи економіки. І не прагне ним стати. Але Церква бачить важливість цих тем, їх моральний вимір, який є у сфері її відповідальності, а тому відкрита, щоби бути місцем зустрічі для експертів, підприємців, фермерів чи мешканців громад, які шукають відповідей.

Ці та інші проблеми турбують будь-кого, хто замислюється над тим, як вони впливають на наше життя.

Яка роль Церкви у вирішенні цих питань?

Спроби політизації, інструменталізації Церкви для вирішення якихось одноденних завдань, намагання лише користатися з авторитету й можливостей Церкви, але не слухати і не чути її вчення – звужують релігійне життя до сфери приватного і насправді залишають суспільство сам-на-сам із загрозами.

Нам потрібна інша Церква, Церква, яка відіграє важливу, унікальну роль в житті суспільства, водночас, залишаючись в рамках духовної, а не політичної сили, ширшої за ідеологічні рамки, не обмеженої логікою політичної боротьби чи бізнес-інтересів. Це Церква з активним життям парафій, які є водночас і базовою ланкою, і публічним обличчям церковного життя.

Це Церква, яка є місцем щирої молитви. Це Церква з монастирями, з сучасними православними навчальними закладами і фундаціями, які зміцнюють Церкву та допомагають їй бути частиною суспільного діалогу. Це Церква, в якій відбуваються чесні і відверті розмови. Це Церква, яка розбудовує себе і світ довкола себе. Це Помісна Церква, яка любить і вчить любити свій край. Це Церква, яка проповідує любов і словами, і самим життям.

Це Церква, яка має голос і він кличе: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36), «будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48). Лише власними зусиллями не здатні ми досягти цього, але, як сказано у Писанні, «неможливе для людей – можливе для Бога» (Лк. 18:27).

Йому слава на віки віків!

Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній

Річниця Православної Церкви України на чолі з Єпіфанієм

В річницю інтронізації Предстоятель звершив молебень у Соборі святої Софії Київської та провів пресконференцію

dsc 80023 лютого 2020 року, в першу річницю інтронізації, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершив молебень у тисячолітній святині Православної Церкви – Соборі святої Софії Київської.

Предстоятелю помісної Української Православної Церкви співслужили архієреї і духовенство зі всієї України, а також представники Вселенської Патріархії, Олександрійського Патріархату, Елладської Православної Церкви та монастирів Святої Гори Афон.
Від повноти Православної Церкви України вітання на адресу Предстоятеля висловив митрополит Львівський Макарій.
Його Блаженство подякував за привітання та звернувся до присутніх зі словом.
«Сьогодні тут, в цьому прекрасному історичному древньому храмі, митрополичому осідку, ми дякуємо Богові за всі ті благодіяння, яких він нас сподобив протягом минулого року. Всі наші новітні події, які лягли в основу створення єдиної Церкви, пов’язані саме з цим визначним історичним місцем – Собором Святої Софії Премудрості Божої. Бо завдяки Об’єднавчому Собору, який відбувся саме в цих історичних стінах, 15-го грудня 2018 року відкрився шлях до отримання Томосу, в якому чітко прописано, що ми з цього часу посідаємо належне 15 місце в Диптиху серед інших помісних Православних Церков» – сказав блаженнійший владика.
«Бог спитає у кожного із нас, що ти міг зробити і не зробив. Не спитає того, чого ми не могли зробити чи втілити у нашому житті, отож робімо все від нас залежне. Сьогодні я ще раз висловлюю щиру подяку всім вам: нашим архієреям вже визнаної помісної Православної Церкви України і всім гостям, які вшанували нас. Вчора ми спільно звершили Божественну літургію у нашому кафедральному Михайлівському Золотоверхому Монастирі. Ми об’єдналися навколо єдиної чаші, бо ми прагнемо, щоб надалі всі православні українці гуртувалися в Церкві навколо Христа і навколо єдиної Пресвятої Євхаристії. Також висловлюю нашу подяку і духовенству, яке наполегливо трудиться на своєму місці і всім вірним нашої помісної Української Православної Церкви. Всі ті сили зла, які збираються і прагнуть нашого розділення та прагнуть нашого знищення, зазнають поразки. Тому нехай Боже благословення і надалі завжди перебуває між нами», – підсумував Предстоятель.
Після молебню Митрополит Епіфаній поспілкувався з представниками українських та міжнародних ЗМІ.

В ПЦУ из Московского патриархата перешли около 600 приходов


В Православную церковь Украины перешли около 600 приходов Московского патриархата, и в будущем предстоит еще одна волна таких массовых переходов.

Об этом заявил предстоятель Православной церкви Украины Епифаний.

"Мы движемся в направлении утверждения ПЦУ. За это время мы окрепли, к нам присоединились со стороны Московского патриархата около 600 приходов. И я верю, что в будущем также будет еще одна волна таких массовых переходов. Но необходимо время", – отметил он.

В то же время, Епифаний подчеркнул, что в ПЦУ хотят, чтобы "и в дальнейшем это было мирно, спокойно и добровольно, мы не имеем права еще создавать внутри страны религиозный фронт, нам не нужны противостояния".

Он также добавил, что на протяжении 2019 года произошло очень много изменений – в украинском государстве произошла полная перезагрузка власти, начиная от президента, заканчивая парламентом, правительством.

Кроме того, Епифаний убежден, что в этом году ПЦУ признают еще несколько поместных православных церквей.

"Мы имеем признание со стороны Элладской православной церкви, есть признание со стороны Александрийского патриархата, который является вторым по чести после Вселенского патриарха в диптихе. Эти церкви играют важную роль в общем в православном мире. И мы увидим, что в следующем (разговор записывалась в последние дни декабря. – Ред.) году будет признание также нескольких других поместных православных церквей. Это уже необратимый процесс", – отметил Епифаний.

8 ноября в каирском храме Архангела Михаила патриарх Александрийский и всей Африки Феодор II провел божественную литургию, в ходе которой зачитал имя митрополита Киевского и всея Украины Епифания – в списке остальных церковных предстоятелей он занимает 15-е место. Это означает фактическое признание ПЦУ как поместной автокефальной церкви в Украине.

В каноническом подчинении Александрийского патриархата находится весь Африканский континент. Это одна из старейших церквей в мире, которая занимает второе место в диптихе.

АПЦ стала уже второй церковью, признавшей томос об автокефалии ПЦУ. В октябре это сделала Элладская православная церковь, за что РПЦ исключила архиепископа Афинского и всей Эллады Иеронима II из своего диптиха.

РПЦ на межі розколу



Як повідомляє Orthodox Times, предстоятель Кіпрської церкви архієпископ Хризостом дав інтерв'ю грецькій газеті Politis, де висловив низку "антиросійських" меседжів. 

Так, він різко розкритикував  відверто проросійську поведінку трьох кіпрських митрополитів - Кіккського, Лімасольського та Тамассоського, які всупереч рішенню Синоду про нейтралітет в українському питанні почали організовувати з росіянами якісь альтернативні конференції проти Вселенського патріарха. 

«Священний Синод вже вирішив. Ви повинні його поважати. Тепер вони (три проросійські кіпрські митрополити) провели окрему конференцію з росіянами, в той час коли було скликано Священний Синод і вирішено в питанні автокефалії України залишатися нейтральними. І вони виступають на конференції і займають позицію проти Вселенського патріархату. Вони неймовірні. Ну, Священний Синод вже вирішив. Поважайте це рішення. Їм навіть не соромно. Найпростіше - покарати їх або оголосити догану. Бо якщо вони не виправляться, буде ще гірше". 

Крім того, архієпископ Кіпру також розкритикував патріарха Московського, назвавши неприйнятною його відмову від співслужіння з архієпископом Афінським та Александрійським патріархом. На вимогу патріарха Кирила пристати до позиції РПЦ (розірвати стосунки з тими, хто визнав ПЦУ) Хризостом, за його словами, спитав очільника РПЦ, чи оголошено Вселенського патріарха, Афінського архієпископа та Александрійського патріарха єретиками. Ні. А Кіпрська церква розірве стосунки лише з єретиками. 

«Він збирається створити розкол. А розкол - найбільший гріх. Я цього не розумію. Він хоче бути першим. Я сказав йому, що ти ніколи не будеш першим. За останні 17 століть Константинопольський патріарх було визначено першим серед усіх східних православних предстоятелів. Кінець історії. Не будь сліпим. Зрозумій це. Але егоїзм не покидає його».

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая