хочу сюда!
 

Тетяна

45 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 40-53 лет

Заметки с меткой «пцу»

Одесский храм раздора


Вот уже год в Храме Рождества Христова на улице Пастера в Одессе длиться конфликт между сторонниками Православной церкви Украины и ее противниками – сторонниками Патриарха Филарета (громадой Украинской православной церкви Киевского патриархата, возглавляемой Виталием Сеныком).

Однако Сенык здесь играет далеко не ключевую роль. Основными действующими лицами есть местные мошенники юристы Неонила Ткаченко и Андрей Сидоренко, при чем Ткаченко отстаивает не только права громады Храма Рождества Христова УПЦ КП, но и по просьбе Филарета пытается отстаивать интересы всего ликвидированного на сегодня Киевского патриархата. Кто такие Ткаченко и Сидоренко можно прочитать, перейдя по ссылке https://megafon.od.ua/2020/04/15/cheri_proty_pcu.  

[ Читать дальше ]

"Канонічна зарозумілість" митр. Олександра Драбинка до УАПЦ

Митрополит Олександр (Драбинко), який у грудні 2019 р. перейшов до ПЦУ, досі вважає, що визнання нової церкви стало можливим винятково завдяки приєднанню до неї ієрархів Московського патріархату з "бездоганною канонічною гідністю" – його та митрополита Симеона (Шостацького). А раніше в приватних розмовах Драбинко висловлював думку про необхідність хоч би негласного перерукоположення ієрархів колишньої УАПЦ. Виходить, що Драбинко досі дотримується московської риторики щодо "українського розколу"? Адже це прибічники РПЦвУ стверджують, ніби хіротонії УАПЦ не були канонічними.

З приводу канонічності наших архіпастирів усі точки над "і" було давно розставлено в численних публікаціях ЗМІ. Співслужіння патріарха Варфоломія з колишнім главою УАПЦ митрополитом Львівським Макарієм (Малетичем) і митрополитом Галицьким Андрієм (Абрамчуком) демонструє впевненість Константинополя в наявності апостольського спадкоємства в єпископів колишньої УАПЦ – усупереч тому, що твердять православні кремлеботи. Чим же пояснити, що в контактах з православним світом ПЦУ робить ставку на Драбинка?

Дійсно, спершу саме Драбинко позиціювався в якості основного перемовника – спочатку УПЦ КП із Константинопольським Патріархатом, а потім ПЦУ з іншими Автокефальними Церквами. Тоді як вихідці з УПЦ КП зустрічалися з ієрархами та священиками Помісних Церков виключно на Фанарі, митрополита Олександра направляють із візитами в Єрусалимський Патріархат, Еладську Церкву. Без якихось явних офіційних повноважень він проводить зустрічі та веде переговори з Патріархом Варфоломієм. Паралельно з єпископами колишньої УПЦ КП він стукається в двері настоятелів Афонських монастирів

Не думаю, що митрополит Епіфаній насправді сумнівається в канонічності митрополита Макарія і його архіпастирів. Але московська пропаганда в Помісних Церквах працює набагато ефективніше за нашу. У цю боротьбу путінським режимом вкладаються великі сили й засоби. А ми, замість того, щоб спростовувати плітки документами і боротися за добре ім'я своїх архіпастирів, потураємо наклепу на них. Адже набагато простіше послати закордон колишнього митрополита РПЦвУ або колишнього архімандрита Православної Церкви Греції, ніж добитися визнання і поваги для справжньо української ієрархії, що вистояла в найважчі для нашої Церкви роки.

Злі язики можуть припустити, що справжньою метою митрополита Олександра як в РПЦвУ, так і в Українській Церкві було і залишається, головним чином, посилення свого впливу. Не хотілося б в це вірити. Але варто згадати, що і в його дисертації 2011 року "Православ'я в посттоталітарній Україні (віхи історії)", і в підготовленому тоді ж за його участю фільмі "Анатомія розколу", заперечувалася ідея української автокефалії, критикувалися ієрархи УПЦ КП і УАПЦ. Чи корисна для єдності Церкви така небратня "ексклюзивність"?

Варто згадати й тих людей, хто стоїть за спиною митрополита Олександра, і те, чим вони займалися і займаються. Ми добре пам'ятаємо інформаційну кампанію проти митрополита Макарія, тоді ще глави УАПЦ, яка була організована кілька років тому: спроби збирати компромат на наших архієреїв, їх шантаж, тиск на Синод. Тоді не було особливим секретом, що окрім сумнозвісного "Фонду пам'яті Блаженнішого митрополита Мефодія" снаряди для цієї війни проти Церкви подавав батько Петро Зуєв - права рука владики Олександра, беззмінний автор його книг, спічрайтер і головний ідеолог. Та і зараз на сайті фонду то розхвалюють книгу Драбинки "Українська церква: шлях до автокефалії", то публікують його проповіді та інтерв'ю.

Можна також згадати й те, що Преображенський собор в Теремках, настоятелем якого є Драбинко, спочатку будувався для УАПЦ, але в 2010 році був переданий меценатом Ігорем Володимировичем Лисовим у користування Драбинка (тоді ще єпископа УПЦ МП) з політичних міркувань. А в травні минулого року владика Олександр пролобіював нагородження Лисова державною нагородою ­- орденом "За заслуги" I ступеня. Чи не боїться владика, що соратник "у боротьбі за Томос" Лисов тепер віддасть храм митрополитові Макарію, скажімо, як компенсацію за Андріївську церкву?

Можна, правда, згадати і позитивне. Ось, наприклад, владика Олександр на молитовних заходах на честь 30-річчя третього відродження УАПЦ, а ось він передає духівникові Фонду пам'яті Митрополита Мефодія о. Роману Будзинському в дар факсимільне видання Пересопницького Євангелія з нагоди 5-ої річниці упокоєння митрополита Мефодія (Кудрякова). При цьому всі такі випадки пов'язані з ім'ям покійного митрополита Мефодія. Адже на відміну від митрополита Макарія покійний митрополит Мефодій вже не може представляти жодної конкуренції "бездоганно канонічному" Драбинку, і демонструвати повагу до його пам'яті - і вигідно, і цілком собі безпечно.

Зазначимо також, що в РПЦвУ митрополит Олександр досі тільки заборонений в служінні, а не вивержений з сану, хоча судячи з репутації Владики, цілком міг би. В обложеному таборі молодої Автокефальної Церкви України він залишається тимчасовим даром і завжди може повернутися до своїх колишніх господарів. Ось тільки чи потрібні нам такі подарунки?

Звернення Предстоятеля ПЦУ до українського суспільства

Митрополит Епіфаній: Звернення Предстоятеля ПЦУ до українського суспільства

Ісусу Христу, дорогі брати і сестри! Добрий вечір! Сьогодні він справді добрий! Я зворушений, що стільки людей відгукнулися і прийшли сюди, на нашу зустріч, щоб ми всі разом могли поговорити про нашу Церкву, про її майбутнє, про Україну. Про речі, до яких спонукає нас християнська любов і служіння ближнім.

Всі ми у цій залі – різні. Бо кожна людина створена Богом як унікальна особистість. Саме тому ми можемо відрізнятися у поглядах і переконаннях, у смаках, у своїх зацікавленнях, у ставленні до політики та у багатьох інших речах. Бог наділив нас різними талантами, які ми застосовуємо у різних сферах. Але разом з тим всі ми, як діти Божі – єдине ціле, ми брати і сестри між собою, ми – єдина людська родина. Також усіх нас, незалежно від місця народження чи того, живемо ми тут або за тисячі кілометрів звідси, єднає любов до України, небайдужість до її сьогодення і майбутнього.

В історії, з якої ми всі виходимо, все було, як було. Там були сторінки страждань і перемог, страшних випробувань і мучеництва, розділень і протистояння, але також єднання і поступу, славних звершень і героїзму. Там були сумні і радісні моменти. І навіть якщо би нам хотілося, ми не можемо змінити те, що вже сталося. Але ми маємо вплив на те, яким шляхом підемо далі. І я хочу сказати, що ми будуємо Церкву, яка приймає людей такими, якими вони є, щоби дати кожному можливість і засоби бути кращими. Церкву, яка не ставить перешкод на шляху до Бога, а запрошує всіх переступити поріг храму. Церкву, яка будується на любові.

Православна Церква України – відкрита для всіх. І це, як кажуть молоді люди, наша головна «точка відмінності», point of difference.

Церква має і хоче бути там, де в ній є потреба. В центрі заможного Києва і в бідній околиці маленького містечка. На шумній вулиці мегаполіса і у малій сільській громаді. На Донбасі і Галичині, над Дніпром і у Криму, на Закарпатті і на Одещині, де я народився, та на Буковині, де зростав. Серед багатих і бідних. Серед тих, хто набирає номер телефону натискаючи кнопки, водячи пальцем по гладкому екрану чи навіть крутячи диск. Всюди, де є віра і всюди, де є люди, які ототожнюють себе з Православною Церквою України.

Сьогодні ми у ситуації, коли соціологічні опитування говорять про приналежність до Помісної Церкви більшої кількості людей, ніж існує наших парафій, до яких вони можуть прийти. Більшість бар’єрів – це штучні перепони. Вони створені, щоб провокувати конфлікти, щоб розділяти людей. Ми бачимо як майстерно розставляють ці пастки.

У своєму служінні ми не можемо відповідати силою на силу, ненавистю на ненависть. Наш шлях – це шлях не причинення кривди, це шлях прощення і побудови довіри. Це довгий шлях, який для цілої Помісної Церкви може тривати довше за життя кожного із нас, але це той шлях, який нам вказав Господь Ісус Христос і на який Він нас благословив.

Рік тому ми відновили єдність та продовжили свій поступ. Це шлях, розпочатий саме на цих Дніпровських пагорбах, де ми зараз є з Вами, святим Володимиром Великим більше тисячі років тому. Шлях, який переривався, але не припинявся.

Мене було соборно обрано першим Предстоятелем всеправославно проголошеної, визнаної автокефальної Православної Церкви України, але до мене на цій кафедрі було понад сто Київських ієрархів. Рік тому наша Православна Церква посіла своє місце у Диптиху, як автокефальна, а отже сама несе відповідальність за своє служіння і за свої рішення. Ці рішення за своїм впливом і наслідками виходять далеко за межі храмів. В Україні Церква є частиною центральної опори суспільства. Автокефальна Українська Церква ніколи не була загрозою для українського суспільства, але Церкву, яка втрачала свою києвоцентричність, українську ідентичність, перетворювали на інструмент в руках імперської держави.

Україна мусить захищати себе від агресії. Сотні капеланів з Православної Церкви України служать серед українських військових, які захищають Україну. Наші священики там, де є біль, де є виклик, там, де є потреба у благодійності чи милосерді. Вони розділяють з суспільством його тривожні і радісні миті. Вони мають бути включеними в життя людей і розуміти його у всій багатоманітності.

Як створити щасливу і міцну сім’ю, знайти своє покликання і збудувати кар’єру, дати раду ОСББ, як чинити з ринком землі, вести сімейний бюджет, сплачувати податки, служити у армії, готуватись до ЗНО, їхати на заробітки і повертатися додому? Це все питання, які турбують українців. Церква не може і не має підміняти їхні рішення і не може бути експертом у кожному з питань. Але Церква може і повинна бути поруч. Як порадник, як друг, як наставник і пастир.

Наше завдання – духовно виховати людину, через Таїнства очистити людську душу, допомогти у власному житті втілювати Закон Божий. Щоби не через страх, за наказом чи примусово, але в силу набутого духовного досвіду та осягнутих знань людина і суспільство знаходили вірні відповіді на питання, які хвилюють.

В історії України важко знайти інституцію, яка була б прихильнішою до українського народу, ніж автокефальна Українська Церква. І як любляча мати, вона відкриває свої обійми для всіх своїх дітей.

Втім, Церква актуальна не тільки в розрізі традиції. Відкрита Церква була і може бути центром зустрічі географій, часів і світів. Православна Церква України – це можливість взаємодіяти зі співбратами з інших Православних Церков, адже ми – місцева частина Єдиної Христової Церкви. Слово «євхаристія» перекладається з грецької як «подяка», визначає принципи спільного служіння, спілкування між Церквами у єдності віри й таїнств.

Ми сьогодні виказуємо нашу вдячність найперше Матері-Церкві Константинопольській, другому за честю Олександрійському Патріархату, Церкві Еллади, монастирям гори Афон за це єднання та підтримку. Віряни ПЦУ цього року здійснювали численні паломницькі поїздки.

Це – відновлення зв’язків, які у часи святих князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого відкрили нашим предкам скарби духовної і матеріальної культури греко-римського світу. Зв’язків, які продовжилися через братські школи, через Академії, засновані святими князем Костянтином Острозьким та митрополитом Петром Могилою.

Церква була основним носієм міжнародних зв’язків задовго до появи слова «глобалізація». Сьогодні, визнання ПЦУ – це процес, який однаково плідно тривав минулого року, до та після політичних виборів, і який продовжується далі. Бо це духовний, а не політичний процес, хоч він має для України також і політичний вимір, стверджуючи її ідентичність та суб’єктність.

Це тільки початок. Минулої осені я їздив до Сполучених Штатів Америки, де отримав премію патріарха Афінагора з прав людини. Медійний, фаховий та політичний інтерес, з яким зустрічали Православну Церкву України в США означає розуміння важливості ролі нашої Церкви в житті українців, а отже і для майбутнього України та Європи.

І у Вашингтоні, і кілька днів тому в Києві, ми зустрічалися з Державним секретарем США Майком Помпео, говорили про права тих, хто опинився під гнітом окупації в Криму і на Донбасі, права всіх людей, не лише тих, хто ходив би до наших храмів. Це ще одні відкриті двері Церкви, в тому числі для складних процесів творення миру, звільнення з чужинницького полону в’язнів й полонених, деокупації та реінтеграції.

Православна Церква України – це Церква, яка проходить всі випробування разом з своїм народом, Церква, яка в момент, коли наша країна потрапила в біду, має бути і є з народом. І високий рівень довіри до Церкви також означає високий рівень відповідальності. Церква розділяє мрію кожного українця та попередніх поколінь – побачити Україну як місце гідного і щасливого життя для кожного.

Але дорога до цієї мрії лежить через щоденну працю, через, як казав Вінстон Черчілль «кров, праця, сльози та піт». Бо хоча він це говорив про війну із зовнішнім ворогом 80 років тому, для Церкви таке бачення завжди є актуальним, адже наша боротьба зі злом у самих собі та у навколишньому світі – щоденне завдання.

І Церква має ставити питання, як те, що в наших душах, впливає на те, як працюють наші руки чи голови. Наскільки ми чесні та сумлінні? Наскільки продуктивні? Чи ми можемо краще? Чи ми спроможні до більшого? Чи ми можемо досягати висот не в режимі героїчних зусиль, а спланованих щоденною працею? Церква має вплив на те, як формується культура поведінки в усіх сферах життя і має бути активнішою у цій царині.

Після багатьох десятиліть і навіть століть зневіри, мародерств, незахищених прав, маємо почати вчитися вкладати зусилля в довшу перспективу, бути стратегічнішими, робити свою роботу якісніше, дбати про кінцевий результат. Наші двері відкриті, в тому числі для непростої розмови про нас самих. Про те як вийти з інерції страждання, призвичаєності до болю, тяглої травми, очікування зради.

Одна з найскладніших розмов з тих, що є, і які чекають на нас попереду – це розмова про цінності сім’ї та родини. Я чую багато закликів до захисту сімейних цінностей і вони резонують в моєму серці. Водночас, маємо розуміти, що цінності не створюються директивно і не захищаються лише нормативно. Вони виховуються і вони переживаються як досвід. Якщо людина зазнавала наруги в сім’ї, то складно буде говорити їй лише про зміцнення сім’ї як найбільшої цінності.

Ми маємо зрозуміти, як захистити любов і гідність у сім’ї. Як не зневажити таїнство шлюбу, як допомогти сім’ям зміцнити фундамент їхньої безпеки. Демографи кажуть, що криза низької народжуваності та високої смертності в Україні стає викликом міцності для самої української держави. Нас більше не 52 мільйони. І хоч ми не можемо сказати точного числа, ми маємо перервати імперську російську і радянську спадщину ставлення до людського життя як до витратного ресурсу.

Кожне життя є даром Божим і його поява та зростання у мирі й благодаті можливе тоді, коли є любов. Міцна сім’я – це також повага людей одне до одного, це постійне думання про благо іншого, це емоційне здоров’я, це добра фізична форма, це відсутність залежностей і зловживань. Говорити про сім’ю можна і треба, розібравшись в контексті сучасного суспільства. Тоді стане зрозуміло, де міграція є справді трудовою, а де спробою втечі від самого себе. Як зробити так, щоб діти не росли без опіки батьків? Як зробити так, щоб батьки не боялись появи дітей? Не боялись втратити себе у турботах. Не боялись втрати якості життя. Не боялись відповідальності і не тільки в сімейних справах.

Церква відкрита для розмови та обміну думками, маючи свій голос і свою позицію.

Мрії багатьох українців про швидкий достаток часто є реакцією на страх бідності. За останні десятиліття мільйони українців безперечно покращили свої побутові умови, хоча за багатьма показниками ми ще далеко позаду від найбільш розвинених країн світу. Комунальні квартири, відсутність і недосяжність елементарних побутових речей, рівність у злиднях, в яких ще 2-3 покоління тому жили мільйони українців, відходять в минуле так само як прання руками чи відсутність доступу до радіо, телебачення чи телефона. Більшість українців мають одяг чи взуття, про які могли б тільки мріяти попередні покоління, харчуються продуктами, про які не знали їхні предки.

Соціологам українці кажуть, що стають заможнішими, але далі оцінюють свій стан як соціально вразливий. Ми маємо почати говорити про те, як навчитись визнавати зміни, які стаються всередині і довкола нас самих. Як перестати бездумно накопичувати. Як не ставати залежними від атрибутів статусності. Як бути самодостатнішими і вміти отримувати радість від простих речей. Як не зневажувати любов через яскраві упаковки.

Наша Церква відкрита до діалогу з пораненими душами, до того, щоби з допомогою Божою кожна людина змогла віднайти себе, плекати найкраще та боротися проти гіршого.

Іншим боком вразливості є спроба захистити себе через статус. І прагнення будь-що досягти влади – часто є реакцією на вразливість. Тоді влада сприймається не так, як про неї навчає Господь, тобто стає пануванням, а не служінням. І йдеться не про поодиноких людей, а про узагальнений виклик, що впливає на весь комплекс відносин держави і громадянина. Влада як панування, деспотизм замість лідерства не мають перспективи іншої реакції народу, ніж революційний опір, Майдан. А суспільство сьогодні в тому стані, коли воно не може собі дозволити без фатальних наслідків проходити через нові потрясіння, нові жертви, нові силові протистояння – навіть з благими намірами.

Це означає, що час переосмислити лідерство як служіння, як свій внесок у спільну справу. Як полегшити служіння тим, хто прагне служити? Як захистити лідерство, не зневаживши тих, хто не може чи не хоче бути лідером? Як вчасно виявляти сваволю і не дозволяти їй ставати загрозою? Церква відкрита до діалогу і до пошуку кращих відповідей.

Це – частина тих викликів, які ми маємо перед собою. Але за ними будуть наступні. Що стане з кліматом і природою? Як не марнувати енергію? Як навчитись не шкодити довкіллю? Як берегти ресурси? Тобто як виконати наш обов’язок, даний Творцем, піклуватися про природу, користуючись з її багатств, а не зажерливо нищити її. Як думати про сталість, дивитись вперед на роки і прораховувати свої кроки? Це часті тривоги молодих людей, які остерігаються, що саме їм доведеться мати справу з наслідками рішень попередніх поколінь.

Україна з її мальовничими чотирма порами року, родючими землями, чистою водою, лісами і степами – це райський куток у порівнянні з багатьма країнами світу. Як не занапастити це все, не втратити родючість, красу і розмаїття? Як не втратити свою землю, але дати землі родити? Як жити в новому укладі меншим громадам, які будуть більш урбанізованими у способі життя і дозвіллі?

Церква не є експертом з екології чи економіки. І не прагне ним стати. Але Церква бачить важливість цих тем, їх моральний вимір, який є у сфері її відповідальності, а тому відкрита, щоби бути місцем зустрічі для експертів, підприємців, фермерів чи мешканців громад, які шукають відповідей.

Ці та інші проблеми турбують будь-кого, хто замислюється над тим, як вони впливають на наше життя.

Яка роль Церкви у вирішенні цих питань?

Спроби політизації, інструменталізації Церкви для вирішення якихось одноденних завдань, намагання лише користатися з авторитету й можливостей Церкви, але не слухати і не чути її вчення – звужують релігійне життя до сфери приватного і насправді залишають суспільство сам-на-сам із загрозами.

Нам потрібна інша Церква, Церква, яка відіграє важливу, унікальну роль в житті суспільства, водночас, залишаючись в рамках духовної, а не політичної сили, ширшої за ідеологічні рамки, не обмеженої логікою політичної боротьби чи бізнес-інтересів. Це Церква з активним життям парафій, які є водночас і базовою ланкою, і публічним обличчям церковного життя.

Це Церква, яка є місцем щирої молитви. Це Церква з монастирями, з сучасними православними навчальними закладами і фундаціями, які зміцнюють Церкву та допомагають їй бути частиною суспільного діалогу. Це Церква, в якій відбуваються чесні і відверті розмови. Це Церква, яка розбудовує себе і світ довкола себе. Це Помісна Церква, яка любить і вчить любити свій край. Це Церква, яка проповідує любов і словами, і самим життям.

Це Церква, яка має голос і він кличе: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36), «будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48). Лише власними зусиллями не здатні ми досягти цього, але, як сказано у Писанні, «неможливе для людей – можливе для Бога» (Лк. 18:27).

Йому слава на віки віків!

Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній

Річниця Православної Церкви України на чолі з Єпіфанієм

В річницю інтронізації Предстоятель звершив молебень у Соборі святої Софії Київської та провів пресконференцію

dsc 80023 лютого 2020 року, в першу річницю інтронізації, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершив молебень у тисячолітній святині Православної Церкви – Соборі святої Софії Київської.

Предстоятелю помісної Української Православної Церкви співслужили архієреї і духовенство зі всієї України, а також представники Вселенської Патріархії, Олександрійського Патріархату, Елладської Православної Церкви та монастирів Святої Гори Афон.
Від повноти Православної Церкви України вітання на адресу Предстоятеля висловив митрополит Львівський Макарій.
Його Блаженство подякував за привітання та звернувся до присутніх зі словом.
«Сьогодні тут, в цьому прекрасному історичному древньому храмі, митрополичому осідку, ми дякуємо Богові за всі ті благодіяння, яких він нас сподобив протягом минулого року. Всі наші новітні події, які лягли в основу створення єдиної Церкви, пов’язані саме з цим визначним історичним місцем – Собором Святої Софії Премудрості Божої. Бо завдяки Об’єднавчому Собору, який відбувся саме в цих історичних стінах, 15-го грудня 2018 року відкрився шлях до отримання Томосу, в якому чітко прописано, що ми з цього часу посідаємо належне 15 місце в Диптиху серед інших помісних Православних Церков» – сказав блаженнійший владика.
«Бог спитає у кожного із нас, що ти міг зробити і не зробив. Не спитає того, чого ми не могли зробити чи втілити у нашому житті, отож робімо все від нас залежне. Сьогодні я ще раз висловлюю щиру подяку всім вам: нашим архієреям вже визнаної помісної Православної Церкви України і всім гостям, які вшанували нас. Вчора ми спільно звершили Божественну літургію у нашому кафедральному Михайлівському Золотоверхому Монастирі. Ми об’єдналися навколо єдиної чаші, бо ми прагнемо, щоб надалі всі православні українці гуртувалися в Церкві навколо Христа і навколо єдиної Пресвятої Євхаристії. Також висловлюю нашу подяку і духовенству, яке наполегливо трудиться на своєму місці і всім вірним нашої помісної Української Православної Церкви. Всі ті сили зла, які збираються і прагнуть нашого розділення та прагнуть нашого знищення, зазнають поразки. Тому нехай Боже благословення і надалі завжди перебуває між нами», – підсумував Предстоятель.
Після молебню Митрополит Епіфаній поспілкувався з представниками українських та міжнародних ЗМІ.

В ПЦУ из Московского патриархата перешли около 600 приходов


В Православную церковь Украины перешли около 600 приходов Московского патриархата, и в будущем предстоит еще одна волна таких массовых переходов.

Об этом заявил предстоятель Православной церкви Украины Епифаний.

"Мы движемся в направлении утверждения ПЦУ. За это время мы окрепли, к нам присоединились со стороны Московского патриархата около 600 приходов. И я верю, что в будущем также будет еще одна волна таких массовых переходов. Но необходимо время", – отметил он.

В то же время, Епифаний подчеркнул, что в ПЦУ хотят, чтобы "и в дальнейшем это было мирно, спокойно и добровольно, мы не имеем права еще создавать внутри страны религиозный фронт, нам не нужны противостояния".

Он также добавил, что на протяжении 2019 года произошло очень много изменений – в украинском государстве произошла полная перезагрузка власти, начиная от президента, заканчивая парламентом, правительством.

Кроме того, Епифаний убежден, что в этом году ПЦУ признают еще несколько поместных православных церквей.

"Мы имеем признание со стороны Элладской православной церкви, есть признание со стороны Александрийского патриархата, который является вторым по чести после Вселенского патриарха в диптихе. Эти церкви играют важную роль в общем в православном мире. И мы увидим, что в следующем (разговор записывалась в последние дни декабря. – Ред.) году будет признание также нескольких других поместных православных церквей. Это уже необратимый процесс", – отметил Епифаний.

8 ноября в каирском храме Архангела Михаила патриарх Александрийский и всей Африки Феодор II провел божественную литургию, в ходе которой зачитал имя митрополита Киевского и всея Украины Епифания – в списке остальных церковных предстоятелей он занимает 15-е место. Это означает фактическое признание ПЦУ как поместной автокефальной церкви в Украине.

В каноническом подчинении Александрийского патриархата находится весь Африканский континент. Это одна из старейших церквей в мире, которая занимает второе место в диптихе.

АПЦ стала уже второй церковью, признавшей томос об автокефалии ПЦУ. В октябре это сделала Элладская православная церковь, за что РПЦ исключила архиепископа Афинского и всей Эллады Иеронима II из своего диптиха.

РПЦ на межі розколу



Як повідомляє Orthodox Times, предстоятель Кіпрської церкви архієпископ Хризостом дав інтерв'ю грецькій газеті Politis, де висловив низку "антиросійських" меседжів. 

Так, він різко розкритикував  відверто проросійську поведінку трьох кіпрських митрополитів - Кіккського, Лімасольського та Тамассоського, які всупереч рішенню Синоду про нейтралітет в українському питанні почали організовувати з росіянами якісь альтернативні конференції проти Вселенського патріарха. 

«Священний Синод вже вирішив. Ви повинні його поважати. Тепер вони (три проросійські кіпрські митрополити) провели окрему конференцію з росіянами, в той час коли було скликано Священний Синод і вирішено в питанні автокефалії України залишатися нейтральними. І вони виступають на конференції і займають позицію проти Вселенського патріархату. Вони неймовірні. Ну, Священний Синод вже вирішив. Поважайте це рішення. Їм навіть не соромно. Найпростіше - покарати їх або оголосити догану. Бо якщо вони не виправляться, буде ще гірше". 

Крім того, архієпископ Кіпру також розкритикував патріарха Московського, назвавши неприйнятною його відмову від співслужіння з архієпископом Афінським та Александрійським патріархом. На вимогу патріарха Кирила пристати до позиції РПЦ (розірвати стосунки з тими, хто визнав ПЦУ) Хризостом, за його словами, спитав очільника РПЦ, чи оголошено Вселенського патріарха, Афінського архієпископа та Александрійського патріарха єретиками. Ні. А Кіпрська церква розірве стосунки лише з єретиками. 

«Він збирається створити розкол. А розкол - найбільший гріх. Я цього не розумію. Він хоче бути першим. Я сказав йому, що ти ніколи не будеш першим. За останні 17 століть Константинопольський патріарх було визначено першим серед усіх східних православних предстоятелів. Кінець історії. Не будь сліпим. Зрозумій це. Але егоїзм не покидає його».

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

1031-річчю хрещення Руси-України


 
Митрополит ЕпіфанійМитрополит Епіфаній5 канал
У ХРЕСНІЙ ХОДІ ПЦУ ВЗЯЛИ УЧАСТЬ БЛИЗЬКО 20 ТИСЯЧ ВІРЯН І ПІВТОРИ ТИСЯЧІ СВЯЩЕННИКІВ – ЕПІФАНІЙ 
28.07.2019 13:27
Після хресної ходи має розпочатися проща вірян до чудотворних святинь – частинки Древа Хреста Господнього та мощей святого апостола Андрія Первозваного

ЗА ТЕМОЮ

У Києві завершилася перша хресна хода Православної церкви України, присвячена 1031-річчю хрещення Руси-України. у хресній ході взяли участь понад 50 архієреїв та близько 1500 священників. Предстоятель також зазначив, що всього у заході взяло участь близько 20 тисяч осіб. Про це митроболит Епіфаній розповів на брифінгу для журналістів, повідомляє кореспондент "5 каналу" Леся Головата.

Багатотисячна колона на чолі з митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм пройшла від Софії Київської до пам'ятника святому рівноапостольному князю Володимиру після завершення Божественної літургії. На Володимирській гірці пройшов молебень. У заході взяв участь і п'ятий Президент України Петро Порошенко.

Журналіст розповіла, що урочистості пройшли спокійно і без порушень. Такі дані оприлюднили у столичній поліції. У посиленому режимі працювали правоохоронці. До роботи залучили додаткові підрозділи. За порядком пильнували також кінологи із собаками. Працювали вибухотехніки. 

Після хресної ходи має розпочатися проща вірян до чудотворних святинь – частинки Древа Хреста Господнього та мощей святого апостола Андрія Первозваного – у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі.

Як повідомляв 5.UA, 27-28 липня в Україні відбуваються урочистості з нагоди 1031-річчя хрещення Київської Руси-України.

Перша Хресна хода на чолі з Митрополитом Епіфанієм

28 липня 2019 року в Києві з нагоди 1031-ліття Хрещення Русі Православна церква України вирушить у свою першу Хресну ходу на чолі з Митрополитом Епіфанієм.


Про це повідомляє ПЦУ в Facebook.

"Незабаром, 28 липня 2019 року, родина об’єднаної помісної Православної Церкви України вирушить у свою першу Українську Хресну Ходу від Святої Софії – головної православної святині Києва – до пам’ятника святому рівноапостольному князю Володимиру", - йдеться в повідомленні.

У ПЦУ нагадують, що традиція хресної ходи започаткована ще з перших віків християнства. У Візантії піша процесія, як правило, починалася зі Святої Софії – головної християнської святині Константинополя. Звідти віряни спільно прямували до храму, свято якого відзначалось усією Церквою.

Як зазначають у ПЦУ, із прийняттям християнства хресні ходи почали проводитися і на території Київської Русі. Першою руською хресною ходою можна вважати саме шлях киян до річки Почайни, де вони прийняли хрещення у 988 році.

У ПЦУ наголошують, що хресний хід є особистим свідченням віри в Бога поза храмом. Зокрема, хресний хід дає можливість зазирнути у свою душу та стати лицем перед Богом, адже в цей час людина нікуди не поспішає, а крокує з молитвою та думкою про Господа, тому не варто сприймати хресний хід як демонстрацію.

"Приєднуйтеся до святкування з нагоди 1031-ої річниці хрещення України-Руси! Розділімо радісну молитву в цей величний день!", - закликають в Церкві.

 

 

 


Территориальная община голосует за переход храма. Как быть?

В последнее время обострились конфликты в селах на религиозной почве. Ежедневно в новостям мы слышим о том, что в том или ином селе проголосовали за переход в Православную Церковь Украины. 
Такие голосования возможны либо на приходском собрании общины храма либо на общем собрании села.

Так как же быть по закону?

Чтобы в этом разобраться предлагаю Вам небольшую статью.


Після проведення в Києві так званого «об'єднавчого собору» та надання патріархом Варфоломієм «томосу», за підтримки, в першу чергу, місцевої влади почався тиск на громади УПЦ з метою змусити їх змінити юрисдикцію. 
Для надання вигляду законності таких дій сільські та селищні голови вдаються до такого інституту безпосередньої демократії як Загальні збори громадян за місцем проживання (збори територіальної громади). 
Чи дійсно рішення прийняте територіальною громадою може стати підставою для зміни релігійною громадою своєї конфесійної приналежності? 
Для пошуку відповіді на це питання пропоную звернутися до законодавства про місцеве самоврядування в Україні.

Конституція України: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр
ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97-вр
Відповідно до ч.2 ст. 19 КУ Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також, Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності;... вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Тобто Конституція передбачає право територіальної громади управляти та розпоряджатися майном, що є у комунальній власності.

Але храми здебільшого не належать територіальним громадам.

Також територіальні громади мають право вирішувати і інші питання місцевого значення, зокрема і шляхом проведення загальних зборів.
Статтею 8 Закону передбачено, що загальні збори громадян за місцем проживання є формою їх безпосередньої участі у вирішенні питань місцевого значення.
2. Рішення загальних зборів громадян враховуються органами місцевого самоврядування в їх діяльності.
3. Порядок проведення загальних зборів громадян за місцем проживання визначається законом та статутом територіальної громади.

У 1993 році Верховною Радою було затверджено Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні.

Згідно ст. 3 цього Положення збори є правомочними за наявності на них більше 
половини громадян, які проживають на відповідній території і мають право брати участь у зборах.

Тобто коли у селі з населенням 1000 осіб приходять на збори і голосують близько 100 осіб, то такі збори не можуть бути правомочними.

Але саме головне, це те, що ні Конституцією, ні Законом, ні Положенням не передбачено повноважень по зміні конфесійної приналежності окремої релігійної громади.

Підсумовуючи вищевикладене, з положень чинного законодавства виходить, що права керувати релійними громадами органам місцевого самоврядування не надано. А правове регулювання діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні здійснюється за принципом: «Все, що прямо не передбачено законом – заборонено».

Тому вирішувати приналежність релігійної громади територіальна громада та її органи не мають ні морального, ні юридичного права.

Це виключне право релігійної громади та її членів вирішувати як і з ким їм молитися.

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая