Їй – двадцять шість

Роксолана Жаркова,  літературознавець

(Леся Українка. Листи: 1876–1897 / Упорядкування Прокіп (Савчук) В. А., передмова Агеєвої В. П. — К.: Комора, 2016. — 512 с. — Іл. — (Серія «Persona»)

Їй двадцять шість. І вона вже втомилася – «трохи мені обридло це самотнє життя, надто се погано під час слабости: лежиш собі, дивисся в стелю, слухаєш вистріли бурі на морі та свист вітру межи кипарисами, а в хаті так тихо, а ніч така довга…» (із листа до Л.М. Драгоманової, серпень 1897 р.) (с. 495). Лист написано у Ялті, Екатерининская ул., дача Лещинского, кв. № 12. Саме тут декілька місяців поспіль відновлює фізичні сили і душевну рівновагу Лариса Косач. Після важкої зими, невиліковної недуги, процедур з потрійною дозою йодоформу, «від яких рискуєш зробитись морфіністкою» (з листа до Драгоманових, лютий 1897 р.) (с. 426), ще й «припадка безпамятства з бредом» (з листа до Л.М. Драгоманової, березень 1897 р.) (с. 427). Вона приїхала сюди. Щоби знову побачити море, набравшись його свободи. Вона відчуває, що тіло здатне коритися тільки морю. І це «олімпійське повітря» змушує тіло рухатися: «я чую, як весь мій організм на иншу гамму строіться під впливом сього повітря й моря» (з листа до матері О.П. Косач, липень 1897 р.) (с. 445).      

Морська натура Лесі пізнається у текстах – чи не найглибшим зануренням у рідну стихію стало оповідання «Над морем». Текст, у якому дослідники-інтерпретатори чомусь зовсім не бажали помічати її, таку неспокійну, пристрасну, бунтівливу, схвильовану – у хвилях самопошуків і самовіднайдень. Жінку Косачівського роду, яка у хвилі найбільших внутрішніх штормів замислюється над своєю інакшістю, над своєю не-тутешністю. Як і гаряча натура Алла Михайлівна (епатажна і трохи легковажна панночка з «Над морем»), вона хоче кохати, і водночас – залюблена в самоту, по-дитинному спрагла моря і спокою, як безіменна нараторка з цього ж твору. А критики собі говоритимуть про діалектичних персонажів, антитетичні образи тощо, і ні словечка – про неї саму. Так, наче цей «титул» інваліда – це все, чого вона заслуговує…

Море як життя: не варто його боятися. Косач це затямила ще змалку. Чисто по-драгоманівському перейнялася думкою, що «під Дамоклевим мечем краще, ніж під павутиною» (про це оповідає у листі до однієї з ключових фігур свого самостановлення – дядька М.П. Драгоманова (січень 1894 року (с. 251). Оте постійне відчування себе під небезпекою позначається на письмі – воно уривчасте, фрагментарне, здатне ось-ось на найвагомішому зі слів обірватися – «дуже се мало, що я роблю і я думаю, що навряд чи я скінчу коли хоч половину того, що маю на мислі» (із листа до М.П. Драгоманова, вересень 1891) (с. 156). Вона відчуває, як мимохіть змінюється її почерк – «від якоїсь, невідомої мені, причини мій почерк ще гірше, ніж був, зробився!!!» (зізнається братові Михайлу (травень 1890 р. (с. 100 – 101). А графологи мовчатимуть – віддадуть право на коментар медицині: вплив діагнозу, що поробиш?

Лариса Косач з братом Михайлом. Фото 1880-1881 рр. / Леся Українка з братом Михайлом і Маргаритою Комаровою. Фото початку 1890-х рр.

Її письмо зигзагоподібне, хаотичне, балансуюче між вертикаллю сили і горизонтальністю безсилості, узалежнене тілом, якому забаглося лежати (але як це – знерухомитися, коли у тобі прибоєм накочуються хвилі письма?) – «я тепер і на крилах літаю, і на чотирьох лапах лажу (перше в переносному, а друге навіть в буквальному смислі)» (до Л.М. Драгоманової, серпень 1894 р) (с. 295). У стані рахунку кожного кроку («ходить мені трудно, якь ніхто не піддержує» – пише юна Лариса бабуні (жовтень 1885 р.) (с. 51), Л. Косач навіть не здогадується як багато вона пройде доріг, щоби врешті колись, після страшної операції у камінному Берліні, згадати волинські ліси, затужити за кожною стежечкою, а потім випустити туди з вербового прихистку спритну Мавку – свою спраглу душу, яка лунко прокричить у невідомість «Ressurrexi!» (Воскресла!). Лариса Косач промовила отаке пророцтво задовго до 1912 року, року створення «Лісової пісні», у листі до брата (травень 1890 р.) (с. 99) дев’ятнадцятилітня дівчина каже про сізіфів камінь, гори, своє примхливе здоров’я і музику, з якою прощається, мабуть, назавжди.
Чи не в кожному листі якесь кассандрівське передбачення. Якась ідея-фікс фінального перетворення. Так, ніби платонівська метемпсихоза – чи не єдина певність своєї присутності серед минаючого і минаючих. Про таке можна розповісти не кожному – «я б Вам могла розказати, що то справді значить жити ростиною, – я знаю те добре з власного досвіду» (з листа до М.П. Драгоманова, липень 1891 р.) (с. 145). Чи ж не про це промовляє і голос Лукашевої сопілки, якій Мавка довіряє власну долю? Музика знов оселяється у ній (Мавці/Лесі), знаходить собі куточок, десь обіч болю, щоби врешті злитися з ним в єдину мить. А поки Мавка спить – у лоні верби, подалі від людей. Мусить так.

«Жаль мені, що я мушу таким відлюдком жити…» – пише Леся Українка до М.І. Павлика від 13 жовтня 1891 р. (с. 160). Та чи в цьому її вина? Тут – природа, вона тримає Мавку в обіймах, щиріших, ніж Лукашеві. Тут – вона вдома. Лариса Косач відчайдушно кидається у простір вимушених о-тілеснених мандрів, щоби таки зрозуміти, де ж її дім. Одеса-Ялта-Київ-Софія-Берлін-Сан-Ремо-Тбілісі-Хельван-Кутаїсі-Сурамі. І це тільки шматок її карти. І це тільки уривок того, що вона відчула. Суцільні уривки. Як нам збагнути, хто вона, наша Леся, з тих шматочків карт й уривків відчутого? «Здається, мені і моїм писанням сужено таки по світі блукати чимало» (з листа до М.П. Драгоманова, березень 1892 р. (с.171). І ці скарги на свою «бродячу» натуру і на те, що частенько (особливо весною) «у вирій тягне» (с. 173) тісно переплітаються з епістолярними пасажами про домашню кабінетність, яка то надзвичайно стимулює творчість – «мені нігде так не добре, як вдома і робота тут найліпше робиться […] Ще є тут одна річ, мій столик для писання, що я без нього була на чужині все одно як без рук і без пера» (до М.Павлика, жовтень 1891 р.) (с.161), то навпаки – замикає на несказанності.                                                   

Десь там, у затишші батьківської домівки народжуються казки про політ. Десь тоді і там народжується Метелик (однойменна казка Лесі Українки), для якого ув’язненість у темних стінах льоху (робочого кабінету?!) як приреченість на статику очікувань – жахливіша, аніж динамічна смерть від дотику палаючої лампи. Але він летить до світла. Не може інакше. Подібне творче самоспалення Леся передбачила у листі до М.П. Драгоманова (травень 1893 р.): «Як би хто моїй фантазії крила присмалив, то може б і добре зробив, а то вона в мене занадто химерно літає […] Ну, та колись вони самі присмаляться, тиї крила моєї фантазії…» (с. 178). Різкі підвищення температури тіла сигналізуватимуть про самоспалення. Нічні пориви натхнення біля улюбленої лампи (коли не коптить, звісно) обернуться постійними спазмами і судомами. То «юрба образів», що не дає заснути вночі, то самота білого аркуша наполегливо мучить як недуга. Списані аркуші – і жінка стає порожньою, як торбинка. Всі тексти – діти. Тільки троянда, та «Блакитна троянда» колючими снами не дає спокою: чи серед тих опустілих залів-пустель хтось її таки почує?

     Публіка – «інквізиція літературна». «А я б хотіла, щоб мене судили пощирости, не вважаючи ні на мою молодість, ні на молодість нашої літератури» (с. 202) – це вже зі словесного двобою Українка/Маковей. Дивується сама собі, як це – скуштувати слави, з десяти років потрапивши в поети, і все ж прагнути бути собою, вберегти свою свободу. В Лариси Косач єдине бажання – зберегти своє собі. А «олюднення» – це подвиг чи крах? – знає тільки Мавка.

Тому й фемінне «я» символічно і рішуче відповідає на маскулінні закиди О. Маковея про авторське опублічнення: «Я все таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люде, немов у свою хату…» (вересень 1893 р.) (с. 213). Поки живий господар – не впускати. Хоча іноді для обраних привідчиняти двері. Щоби побачили її, справжню модерністку й феміноцентристку, відкриту у власних текстах до наготи, і зрозуміли головне – «не уважайте мене за ідеал, бо я не варта сього, скажу більше, – ніхто не вартий сього, бо ідеал, се ідея, а не людина. Не вірте в мою ідеальність, а вірте тілько, що я Вас люблю» (з листа до А.С. Макарової від 14 травня 1894 р. (с. 286).
Леся Українка ще з дитинства виробила свій faion d’aimer (не такий контрольований і гіперопікуючий, як у її мами, що «безпощадна до того, кого любить» (до М.П. Косача, грудень 1893 (с. 232). Лесина любов була іншою, неземною, необмежувальною, просторою, свобідною, трохи мінливою, хаотично невпорядкованою, аморфною, стихійною – як письмо; як море. Їй завжди любилося – як писалося: «моя така натура, що я мушу від часу до часу щось писати, і не можу навіть добре собі самій об’яснить, навіщо я часом пишу» (до М. Драгоманова, від 29 вересня 1894 р. (с. 315), бо найкраще пишеться тоді, коли людина «не думає про своє писання» (до А.С. Макарової, січень 1895 р. (с. 324). І письмо, і любов – з натури, а її (чому?...) «тяжко одмінити». Ця любов колись сягне дна її душі, стане жертвою-як-порятунком себе самої. А поки, маючи трохи більш, як двадцять літ, Лариса Косач тільки передчуває таку любов, і «здається, не могла б так офірувати себе» (з листа до М.І. Павлика від 12 лютого 1895 р.) (с. 330), як це до одержимості може Міріам. Звичайно, після самої Лариси у Мінську на початку 1901 року. Тільки жінка-авторка так уміє почати собою нове століття.

    «Не ідеалізуйте мене, я насправжки кажу, що я сього боюся, я вже раз падала з п’єдесталу, зробленого помимо волі моєї» – читає М.І. Павлик в одному із листів від Лесі Українки (лютий 1895 р.) (с. 342). Їй хочеться простоти: перечитувати Нансена, лежати над морем, писати, гортати Мюссе, слухати романс «Posa la mano sul mio cor» («Поклади руку мені на серце» (італ.). І чи горбата піаністка Настя Гриценко з «Голосних струн» – не сама вона, що прагне музики, любові, взаємності почувань?.. А на тебе дивляться, дивляться…і мовчать.

Ну, нічого, рятує хіба що письмо. І морфій. Але письмо все частіше робиться горизонтальним – не летить, не лине ins Blau (у блакить): «ходить я ще звичайне зовсім не можу, навіть підвестись без сторонньої помочі» (із листа до батьків від 15 травня 1897 р. (с. 436). Врешті, з Києва – до Ялти. Зі суші – до води.

Оксана Старицька, Леся Українка, Ольга Косач. 1896 р.

…Їй двадцять шість. І вона знає, що «море куди добріше від людей». І те, що її давнє бажання, висловлене у листі до М.І. Павлика від 24 липня 1895 р., себто за два роки до поїздки в Ялту, потроху почало перетворюватися у реальність: «а забратись так на місіаць, на два у яку небудь таку трушчобу, де б ні душі знайомої не було і навіть де не пишуть і не отримують листів, та там би засісти, або крашче залягти та й закамяніти, а потім вже вернутись на світ, та й за роботу» (с. 366). Найважче, певно, було би зовсім не писати й не отримувати листів. Хоча Леся Українка безпричинно й повсюдно заявляє, що не вміє їх писати – «бракує «епістолярного таланту». А ще зауважує: «не вмію писати, не отримавши відповіді на попередній лист».

    Мовчання насторожує. І, мабуть, єдине, чого вона уникатиме усе своє життя – порожнього мовчання. Не болю, не самоти, не розлуки. Її ніщо так не лякатиме, як тиша. Навіть близькість смерті.

…Добре, що мовчання таки порушено. З 1978 року, часу виходу у світ епістолярного десятого тому академічного дванадцятитомника творів Лесі Українки, це мовчання стало застиглим і холодним, як і стояння цієї жінки на зимному монументальному п’єдесталі. Вимушене стояння. Вимушена мовчанка, бо нібито вже все відомо і проговорено. Майже сорок років у тиші. І ось – Лесині листи метеликами летять до читачів, щоби згоріти десь там, біля жарівок сердечних мембран. «Цю книжку можна захоплено прочитати і як сповідь, і як письменницьку біографію, і як родинну хроніку» – зазначає у передмові Віра Агеєва. Бо, як додає упорядниця Валентина Прокіп (Савчук), Лесина «епістолярна спадщина, не менш вагома й цікава, ніж тексти, писані для публікації, досі маловідома ширшому загалу й нерідко сприймається як царина для вузького кола професійних дослідників». Але ж… Ми всі знаємо її як фотокартку у шкільній хрестоматії. Ми її «вивчили», змірявши своїм раціо гордий постамент. І не торкнулися її тексту між рядків – коли вона наодинці, сама з собою. Хоч кожен лист має визначеного адресата.

Одна частина цих листів – автографи та вивірені копії з відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, інша – епістолярні тексти з Відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника та Слов’янської бібліотеки в Празі при Національній бібліотеці Чехії. Всі тексти подано мовою оригіналу, без купюр.    

Ця книга завершується двадцять шостим роком Лариси Косач. Попереду ще шістнадцять. Може, найважчих і найтривожніших – де багато творів, чимало людей, міст, місць, думок і слів. ХІХ століття поволі наближається до обрію, як сонце на морському узбережжі. Встигла таки втомитися, хоча «ще зарані вкладатися спати, ще сонце високо, а день довгий, а ніч буде ще довша. А я боюся щоб мене ніч не захопила на середині дороги, і мені прикро, що ті дурні літа так хутко минають» (із листа до М.І. Павлика, від 28 липня 1891 р.) (с. 149).
26.09.2016
http://zbruc.eu/node/56556

Нова редакція закону "Про судоустрій і статус суддів" набула чинності одночасно з конституційними змінами в частині правосуддя.

Закон передбачає ліквідацію вищих спеціалізованих судів і створення нової структури Верховного Суду як єдиного суду касаційної інстанції.

Новий Верховний Суд, відбір до складу якого вперше буде проходити на конкурсних засадах, повинні сформувати до 30 березня 2017 року. Конкурсний відбір суддів Верховного Суду мають провести до 30 листопада, повідомляють "Українські новини".

Разом з тим, законом передбачено створення Вищого антикорупційного суду, Вищого суду з питань інтелектуальної власності (Вищий патентний суд) - має бути створений протягом року, тобто до 30 вересня 2017 року, а також місцевих окружних судів. Терміни створення Вищого антикорупційного суду і місцевих окружних судів у законі не визначені.

Апеляційні суди в нових апеляційних округах повинні бути створені до 30 вересня 2019 року.

Також, до 10 жовтня цього року Рада зобов'язана передати у Вищу раду правосуддя матеріали на тих суддів, які претендують на обрання безстроково і не розглянуті парламентом. Законом передбачено моніторинг способу життя судді для перевірки відповідності його рівня задекларованим доходам.

Відтепер суддя, крім декларації про доходи, повинен подавати декларацію сімейних зв'язків і декларацію доброчесності. Неподання зазначених декларацій може стати підставою для притягнення судді до кримінальної відповідальності і звільнення.

Крім того, створюється Громадська рада доброчесності, яка збирає й аналізує інформацію про суддю і подає Вищій кваліфікаційній комісії суддів висновок про його невідповідність критеріям професійної етики і доброчесності.

Дисциплінарні провадження щодо суддів будуть передані у Вищу раду правосуддя, а Вища кваліфікаційна комісія судів (ВККС) зосередиться на вирішенні кваліфікаційних питань, включаючи проведення кваліфікаційного оцінювання суддів, відкритих конкурсів на посади, спеціального навчання суддів.

Законом також передбачено суттєве збільшення окладів суддів - з 1 січня 2017 року зарплата суддів Верховного Суду зросте вшестеро - з 13 до 75 мінімальних заробітних плат (близько 110 тис грн).

Також, передбачено створення Служби судової охорони (до 1 січня 2018 роки) і Єдиної судової інформаційної (автоматизованої) системи.
http://ipress.ua/news/v_ukraini_startuvala_sudova_reforma_182433.html

Глава МЗС Австралії: у справі МН17 потрібен трибунал "в стилі Локербі"
2 жовтня, 2016



Міністр закордонних справ Австралії Джулі Бішоп виступає за створення трибуналу "в стилі Локербі" щодо винних в аварії на сході України малайзійського "Боїнга" рейсу MH17

Про це вона заявила журналістам програми Insiders, що випускається австралійською радіомовною корпорацією ABC. Витяги з інтерв'ю компанія оприлюднила в неділю на своєму сайті.

"Може бути організований судовий процес в стилі Локербі - трибунал, який буде заснований міжнародним співтовариством", - підкреслила Бішоп.

За її словами, сформувати подібний трибунал в Нідерландах, "можливо, буде простіше", однак, необхідно впевнитися, що "він буде наділений всіма необхідними повноваженнями".

Мова, наприклад, йде про екстрадицію, необхідну, щоб "притягнути до відповідальності всіх винних у цьому злочині", підкреслила вона.

За словами Бішоп, подібний трибунал можна створити в обхід Ради Безпеки ООН, де Росія має право вето.

Міністр повідомила, що зустрічалася з представниками інших країн, що беруть участь в розслідуванні трагедії, під час візиту до Нью-Йорка, де у вересні проходила сесія Генеральної асамблеї ООН, і обговорювала з ними подальші кроки по даній справі.

Глава МЗС Австралії також вела переговори з владою Нідерландів, які оцінюють спектр можливостей для покарання осіб, що стоять за даним злочином.

Бішоп в кінці вересня вже говорила, що Австралія, Бельгія, Малайзія, Нідерланди і Україна мають намір створити спеціальний трибунал, який не потребує схвалення Ради Безпеки ООН, для покарання винних у катастрофі малайзійського "Боїнга". Міністр тоді також не виключила повторного внесення до Ради Безпеки ООН проекту резолюції про створення міжнародного трибуналу, після того як буде завершено офіційне розслідування обставин катастрофи.

Як повідомлялося, в Нідерландах 28 вересня були оприлюднені перші результати розслідування загибелі малайзійського "Боїнга" на сході України. Міжнародна слідча комісія прийшла до висновку, що літак був збитий з території, підконтрольної проросійським сепаратистам, ракетою земля-повітря з комплексу ППО "Бук", доставленого на Донбас з Росії.

Трагедія рейсу МН17 на сході України, в результаті якої загинули 298 осіб, порівнянна з так званою "справою Локербі".

В результаті вибуху літака американської компанії Pan American над шотландським містом Локербі в грудні 1988 року загинули 270 осіб, в основному громадяни США. За підсумками розслідування було встановлено, що за теракт відповідальні громадяни Лівії, очолюваної тоді Муамаром Каддафі.

У 1999 році після тривалих переговорів полковник Каддафі погодився видати підозрюваних за умови, що суд відбудеться на нейтральній території. У квітні 1999 року підозрювані були передані шотландській поліції в голландському Утрехті, де на колишній американській військовій базі відбувся суд з дотриманням шотландських законів. У 2001 році суд виніс обвинувальний вирок щодо підсудних.

http://espreso.tv/news/2016/10/02/glava_mzs_avstraliyi_u_spravi_mn17_potriben_trybunal_quotv_styli_lokerbiquot

У Дніпрі вандали вкрали елемент пам'ятника воїнам АТО
 30 вересня 2016



Скульптура розповідає реальну історію з подій на Донбасі

З фігури під назвою "Вдячність" вкрали яблуко, яке тримала дівчинка. Фрукт, за замислом композиції, символізував подяку українським воїнам. Скульптура розповідає реальну історію, як боєць 42-го окремого мотопіхотного батальйону врятував дівчинку під обстрілами поблизу Іловайська. Фігура зроблена з металевого сплаву, а саме яблуко порожнисте всередині, кажуть автори ідеї.

Крадіїв зафіксували встановлені у музеї камери відеоспостереження. Правоохоронці, за фактом пошкодження пам’ятника, відкрили кримінальне впровадження за 194 статтею кримінального кодексу - умисне знищення або пошкодження майна. Нагадаємо, вуличну експозицію першого в Україні музею АТО "Шляхами Донбасу" у Дніпрі відкрили у травні.

"Дуже сумно і прикро, тому що ця скульптурна композиція - є центром нашої експозиції, і вона уособлює той світ, який наші воїни хочуть принести на Донбас. Не зрозуміло, кому знадобилося це яблуко і чим керувався той чоловік, який це зробив. З точки зору якоїсь матеріальної цінності, це яблуко ... особливо на ньому не заробиш", - каже координатор Центру допомоги учасникам АТО Наталя Шуліка.

"На сьогодні проводяться всі необхідні заходи для того, щоб знайти людину, яка це зробила. Їй може загрожувати від штрафу і до терміну до трьох років позбавлення волі", - повідомила речник Національної поліції у Дніпропетровській області Ганна Старчевська.

http://www.5.ua/suspilstvo/u-dnipri-vandaly-vkraly-element-pamiatnyka-voinam-ato-127156.html

огляд української преси
30 вересня 2016



За 2,5 роки не притягнули до відповідальності нікого з оточення екс-президента Віктора Януковича. І тих, хто грабував Україну, і тих, хто наказував стріляти в людей на Майдані, пише «Газета по-українськи». Нікого з керівників «Опоблоку», на думку експерта видання, директора Інституту аналізу та менеджменту політики Руслана Бортника, не покарають. Про Юрія Бойка – це лише риторика генпрокурора. Тримають колишніх регіоналів на гачку. Адже «Опозиційний блок» вигідний владі – дають голоси в парламенті і не дуже заважають. А проти Єфремова відкрили справу, бо він випав із системи, став білою вороною. Інший експерт «Газети по-українськи», політолог Тарас Березовець, вважає, що Геннадія Кернеса покарати немає шансів. Він хитрий і зачистив усі докази. Проти Сергія Льовочкіна також зачіпок не буде. Реально посадити Михайла Добкіна, Миколу Скорика. Порошенку вигідно їх покарати, бо це сподобається виборцям, переконує експерт газети у публікації «Посадити мають Єфремова. Бойка, Льовочкіна, Кернеса – ні».

Сьогодні система перетину лінії зіткнення відверто недосконала. Причин кілька – суб’єктивних і об’єктивних, констатує в газеті «День» міністр з питань тимчасово окупованих територій Вадим Черниш. Серед цих причин – недостатня кількість пунктів пропуску і погана їх відрегульованість, що сприяє корупції. Міністр переконує, що неприпустимо надавати можливість для пропуску великих партій товару, оскільки бойовики, отримавши контроль над ними, будуть на цьому наживатися. Натомість спрощення для мирних громадян процедури перевезення товарів є логічним. Бойовикам цю процедуру буде важко взяти під контроль, до того ж, гроші витрачатимуться на українські товари, зазначає газета «День».

Адміністрація президента хоче застосувати сценарій Кучми-1999, коли в суперники тодішньому президенту просували заздалегідь «програшного» Петра Симоненка. Цього разу влада в ролі зручного спаринг-партнера розкручує Юрія Бойка. Про це в газеті «Україна молода» стверджує парламентарій Андрій Лозовий. Він вважає, що у другий тур на президетнських виборах пройдуть Юлія Тимошенко та Олег Ляшко.

Газета «Голос України» інформує, що з 1 жовтня розпочнеться пілотний проект у сфері регулювання цін на продовольчі товари, який передбачає тимчасове скасування надмірного адміністративного регулювання цін на харчові продукти. Протягом цих трьох місяців вивчатиметься динаміка цін, і за результатами моніторингу буде ухвалене рішення щодо скасування, обмеження чи поновлення такого регулювання. Докладніше «Голос України» розповідає в матеріалі «Завтра держава перестане регулювати ціни на продукти».

«Субсидії не стимулюють економити» – у статті під таким заголовком «Газета по-українськи» переконує, що змусити українців заощаджувати ресурси може заміна субсидії грошовою допомогою. Після опалювального сезону споживач зможе використати залишок коштів на утеплення чи економніше обладнання.

Ірина Біла
http://www.radiosvoboda.org/a/28023032.html

Німці ще не усвідомили до кінця своєї провини перед українцями – німецький історик
30 вересня 2016
 

Президент України Петро Порошенко (праворуч) та президент Німеччини Йоахім Гаук під час вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру. Київ, 29 вересня 2016 року

Питання відповідальності Німеччини за те, що відбувалося на теренах України під час Другої світової війни, стало з’являтися у національній свідомості німців лише внаслідок Євромайдану, коли німці усвідомили, що українці не є продовженням Росії, а є незалежною нацією з окремою історією від росіян, вважає німецький історик, професор Мюнхенського університету Ґвідо Гаусман. Проте, на його думку, цей процес лише на самому початку, і багато досліджень, які змінять свідомість німецького суспільства і політиків, ще доведеться провести. Радіо Свобода поспілкувалося із професором Гаусманом у Києві під час відзначень роковин трагедії Бабиного Яру.

– Фундаментальних змін у німецькій свідомості щодо того, де і як відбувався Голокост, поки не відбулося. Із 1970-х років і до сьогодні головне місце в історичній пам’яті посідають концентраційні табори, табори смерті, як наприклад, табір Аушвіц. Але в дослідженнях зміни відбуваються. З’являється розуміння того, що в колишньому Радянському Союзі, особливо в Україні та Білорусі, відбувався інший тип Голокосту. Це вже не було індустріалізоване вбивство за колючим дротом, приховане від очей громадськості, а вбивство, під час якого вбивці бачили своїх жертв, дивилися їм в очі.

Я думаю, що досі ми не бачимо цілісної картини Голокосту в Україні. Бабин Яр – це символ і лише початок розуміння цих подій. Потрібно дослідити і усвідомити, що відбувалося у тих менших містечках. І ця складна історія лише починає писатися.

– Почуття провини, яке німці мали щодо росіян, формувало великою мірою політику щодо Радянського Союзу і пізніше щодо Росії. Але багато українців звертають увагу на те, що більшість із цих злочинів були скоєні на території України супроти мешканців України. І почуття провини німців має не того адресата, чи ця думка починає доходити до масової свідомості німців?

    Ситуація змінюється. І дослідники звертають увагу на те, що найбільші трагедії сталися в Україні, Білорусі, у західних частинах Росії, також, звичайно

    Є і небезпека, бо є тенденція перекласти частину вини на місцеве населення, на українців, на колаборантів

Але тут є і небезпека, бо є тенденція перекласти частину вини на місцеве населення, на українців, на колаборантів. Це не так стосується істориків, бо йдеться про стереотип масової свідомості, що українці були колаборантами. Нам потрібно створити повнішу картину, де було б місце всім українцям, бо мільйони були жертвами, були примусовими робітниками. І велика робота, присвячена цим людям, була зроблена на рівні міст, сіл, і на цьому можна було б розбудовувати подальші дослідження. І до цих міст уже в 1990-х роках багато з цих людей повернулося, до тих місць, де їх змушували працювати.

– Багатьох українців не лише змушували працювати, але і змушували вбивати. Мільйони військовополонених загинули в концтаборах і тисячі з них були поставлені перед вибором: померти там голодною смертю, або стати охоронцями в таборах смерті, як Аушвіц. Чи усвідомлюють німці свою відповідальність за цей злочин?

– Я б сказав, що ці факти, про які ви говорите, є відомими дослідникам. Але в суспільстві вони ще не набули широкого усвідомлення. Дуже мало люди знають про умови життя місцевого населення та вибір, перед яким вони опинялися. Потрібно буде ще 10-20 років, щоб ці факти були усвідомлені.

– У Німеччині також є дуже важливий досвід визнання своєї вини за злочини, скоєні німцями. Чи це є той досвід, який вона може передати іншим, тим країнам і суспільствам, які намагаються заперечити злочини, скоєні їхніми співвітчизниками?

    Німцям було потрібно кілька десятиліть стабільного життя, щоб змогти взяти на себе відповідальність за минуле
  Марія Щур
http://www.radiosvoboda.org/a/28024821.html

Відкриття нового завжди стаються несподівано. Особисто я тривалий час досліджував тему так званої «Волинської трагедії» і вже не раз зарікався знову щось писати про ті події, тому що чітко визначився з першопричинами, які ніколи не належали українцям. В тому моя перша і основна теза: якби місцеві українці справді мали намір винищити польське населення на Волині, то вони б не чекали аж по 1943-й рік, а все б зробили ще у 41-му. Можливостей вистачало, але мова йде про інше. Зовсім несподівано я відкрив для себе інше бачення теми від мого, бо я особисто трактував всю Західну Україну як окрему державну формацію, що була тимчасово окупована Польщею у 1921-1939 роках 20 століття. Прийнятий 22 липня 2016 року Сеймом Польщі закон про «геноцид поляків під час Волинської різні українськими націоналістами» чітко означив, що всі землі Західної України, зокрема і Волині, ними вважаються складовою частиною польської держави ІІ Речі Посполитої. Без жодних ознак автономії чи ще якоїсь суверенної ідентичності! Тобто існувала єдина і неділима Польща «од можа до неможа». І це мене вразило неймовірно! Чому? Тому що своїм рішенням Сейм Польщі визнав те, що панівна титульна нація поляків зазнала «злочинного геноциду» від дій іншої етнічної меншини в їх же державі! Вам не вважається це абсурдним? Де в тому розум? Про гонор поляків я взагалі мовчу...
Звідси постає головне запитання: «А чого тоді вимагають поляки від сучасної України?» Наголошую: сучасної України!!! Вибачень? Перепрошую, але за що ми повинні вибачатись? Згідно постанови Сейму одні громадяни Польщі побили інших громадян Польщі. Це їх внутрішній державний безлад, якому вже понад 70 років і яку-таку причетність ми маємо до того аж зараз? Хтось може одразу зауважити, що подібну позицію декларує Російська Федерація стосовно сучасних подій на Донбасі в Україні. Спростовую цей закид тим, що існуюча тоді поряд з Польщею так звана Українська радянська соціалістична республіка (УРСР) не те, щоб підтримувала, а навпаки крайнє вороже ставилась до всіх течій і прошарків українських націоналістів, які тільки існували в Речі Посполитій. Що там казати про інших, коли своїх рідних комуністів з КПЗУ майже всіх було репресовано за притаманний і їм ухил до націоналізму в часи «тоталітарного воз’єднання» двох Україн у 1939 р. Тому як кажуть в Одесі: то є дві великі різниці. Наразі маємо: тоді на Волині жили українці і ми зараз також українці – це єдина ланка взаємозв’язку поміж подіями. Більше – жодної!
Повторюю, що ситуація настільки абсурдна, що немає слів для висвітлення її суті, яка повністю відсутня. Яким чином вирішувати цей політичний нонсенс і вийти на якийсь сенс та консенсус? Що нам потрібно для цього зробити? Яку відповідь має надати Україна? Важко навіть уявити. Звернутись до класичного «Прощаємо і просимо прощення»? Можна, звичайно, але так само можна отримати у відповідь гнівне: «А чого Україна втручається у внутрішні справи Польщі?!» І в цьому буде більше здорового глузду, аніж в першому документі поляків, де вони на державному рівні хочуть відзначати свій «національний геноцид», а Україна за це їм не знати що повинна. Та нічого ми тут не повинні!
Одним словом: зарозумілі поляки посадили самі себе у величезну політичну баюру і най самі з неї вибираються. Україну вони таким демаршем на перейменування в Києві проспекту Московського на проспект Степана Бандери – не налякали. Українці не раз доводили і колись, і зараз, що вони нація не з лякливих. Кого і чому визнавати або ні своїми національними героями українці розберуться без вказівок з Варшави чи Москви. В таких випадках цитують фразу відомого кіногероя з фільму «Термінатор-2»: Hasta la vista, baby.


Богдан Гордасевич
м. Львів
18.09.2016

Не можу не втриматись без післямови: за «Волинську різню» в Польщі пам’ятають аж занадто, а що сотні тисяч етнічних українців воювало у Війську польському і чимало загинуло, захищаючи цю державу під час жорстокої агресії Німеччини у 1939-му році – на те пам’яті у сучасних поляків нема, а варто було б її мати. Але не лякайтесь: примушувати не будемо.

Як незвичним парадом в Одесі відсвяткували день міста

 02.09.2016

<iframe src="http://24tv.ua/jsp/nodecorate/jwpvideo.html?videoUrl=2016/09/721963&imgUrl=_main.mp4.jpeg&h=360&w=640" width="640" height="360" frameborder="0" scrolling="no"></iframe>


222 річницю з дня заснування Одеса відсвяткувала парадом дитячих візків. Фантазії та гумору молоді батьки не пошкодували. Дитячий транспорт перетвори на неймовірні моделі.

Тут були і візок сажотруса, і спа-капсула, і сільська хатинка. Образи створювали не лише для дитячого транспорту, але й усій родині. Наприклад, один з візків перетворили на космічний апарат. А малюк з батьками - іншопланетні пасажири.

Найскладніше – придумати ідею, щоб її реалізувати. А вже коли є образ, легше від нього відштовхуватися. Доповнювати його, по крихтах складати,
– розповіла учасниця параду візків Анастасія.

Не обійшлося і без одеського "Привозу". Дитячий візок малюка батьки перетворили на справжню продовольчу вітрину, де в асортименті й морські бички, й соковиті томати.

Парад дитячих візків в Одесі відбувається вже вп'яте. Щороку охочих позмагатися стає все більше. Організатори кажуть, креативності батьків може позаздрити будь-який дизайнер. Тож обирати найкращих було вкрай важко.

Зрештою серед сотні учасників обрали аж десятьох кращих. На першому місці – сім'я з візочком-космічним апаратом.

http://24tv.ua/yak_nezvichnim_paradom_v_odesi_vidsvyatkuvala_den_mista_n721963

Гривні сьогодні 20 років.
Факти, яких ви не знали
02.09.2016



2 вересня 1996 року в обіг була введена українська валюта – гривня. Звідки така назва, чому рубль – це лише обрубок української валюти, що Канада має до гривні? Про все це і більше в матеріалі сайту "24".
Що означає гривня?

Слово "гривна" має корінь із санскритським griiv'aa, тобто "потилиця". Як вважають історики, назва валюти походить від золотої чи срібної прикраси-обруча, який носили на "загривку".
Рубль – обрубок гривні

Гривня була основною грошовою одиницею у Київській Русі до XIV століття. З другої половини ХІІІ, під час татаро-монгольської навали, срібну гривню почали ділити навпіл. Саме так з’явилися рублі, від слова рубати.
100 тисяч за одну гривню

Коли у 1996, за Указом тодішнього Президента Леоніда Кучми, гривню ввели в обіг, її курс до карбованця був – 1:100 000. Саме карбованець, або купоно-карбованець, був жертвою інфляції протягом 1992-95 років, коли Україна була на перехідному етапі.
Гривня і долар

Цей факт вам швидше за все відомий, та до свята вирішили нагадати. На своєму початку українська валюта була доволі міцною. Курс був 1,8 гривні за 1 долар! І так тривало практично до економічної кризи 1998 року. Потім курс довгий час тримався на рівні 5 гривень за долар. Зараз про ці часи можна згадувати хіба з ностальгією.
Різана чи сотий

Якщо з назвою гривня суперечок було не багато, то копійки могли мати й іншу назву. Серед варіантів були: різаний та сотий. А у традиції Русі монети взагалі мали назву "шаги". Однак, зупинилися все ж на звичній для нас назві.
Чому є валюта з 1992 року?

Знаходили у своєму гаманці гривні та копійки з датою 1992? Справді, у цьому році були видруковані перші гривні та викарбувані перші копійки, однак в обіг вони надійшли аж у 1996 році під час грошової реформи.
Українську валюту друкували канадці

Після розвалу СРСР в Україні банально не було підприємств, які б могли взятися за виготовлення банкнот. Тож вперше національну валюту друкувала канадська компанія "Канадіен Банкнот Компані".



Тоді українського дисидента Левка Лук'яненка якраз призначили послом в Канаді. Саме він попросив канадську діаспору допомогти Україні.
Скільки банкнот припадає на одного українця?

За даними НБУ (станом на листопад 2015 року), в обігу було 2,8 млрд штук гривневих банкнот загальною вартістю в 295,7 млрд гривень! Виходить, що на 1 українця припадає 64 банкноти загальною вартістю в 6758 гривень.
Папір з малини

Ну, звісно, не в прямому розумінні. Папір для банкнот виготовляється Фабрикою банкнотного паперу НБУ в Малині, що на Житомирщині.
Скільки живе купюра?

Життя паперових купюр недовге… Купюри номіналом в 1, 2 і 5 гривень "живуть" від півроку до 8 місяців. Потім Нацбанк міняє їх. Купюри номіналом від 10 до 100 гривень здебільшого в обігу до трьох років. А от 200 і 500 гривневі "живуть" від 5 років і більше.

640 млн банкнот всіх номіналів кожного року НБУ вилучає з обігу через фізичний знос!
Скільки виготовлено банкнот?

З 1992 і дотепер на банкнотній фабриці Нацбанку виготовлено кілька мільярдів купюр. Однак, точна кількість – державна таємниця.

http://24tv.ua/grivni_sogodni_20_rokiv_fakti_yakih_vi_ne_znali_n721757

1-е вересня у загальноосвітній середній школі № 92 м. Львова

Мій друг, викладач вузу, іронічно поздоровив мене з новим навчальним роком словами: "Вітати вчителя з 1-м вересня все одно, що привітати коня з початком польових робіт" Мусів визнати його правоту, тому що у роботі сучасного вчителя справді значно більше чисто "тяглової" роботи, аніж творчої, яка в нашій школі абсолютно немає жодного іншого стимулу, окрім власного бажання. Оцінка роботи вчителя і викладача на нинішній час йде виключно від кількості лекційних годин, певних технічних обов'язків і ще стажу та звань, але жодним чином не зачіпає якості навчання. Навіть введення Зовнішнього незалежного оцінювання зовсім не вплинуло на оцінку праці вчителя як таку. Є винятково епізодичні скандальні інциденти, які часом трапляються, але відсутня принципова прив'язка результатів ЗНО або чогось подібного до тарифікації оплати роботи вчителя та його преміювання.
Отже, щоб ми могли говорити про роботу вчителя як творчу, щоб ми могли говорити про роботу педагога в якісній площині - нам потрібно відійти від проклятої радянської кількісної оцінки його праці, а ще більше - від кількісного перевантаження учнями класів часом до 40 чоловік одночасно! Тому я особисто вважаю, що починати реформування шкільної освіти потрібно саме з того, що всі класи в школах (особливо початкової!) мають бути не більше з 20-ти учнів! А градація оплати вчителів має бути значно більше розширена включно з результатами ЗНО та обов'язковим таємним анкетним опитуванням батьків та старшокласників в кінці навчального року.
Водночас вважаю актуальним посилити права вчителів стосовно учнів, тому що на теперішній час відповідальність вчителів значно більша за їх права, а це є ненормально. Немає секрету, що педагогічний процес має нести в собі і каральну функцію, а не одну лише похвальну. Виховання без можливості покарання є неможливим. Просто варто правочинно узгодити варіанти і межі шкільних покарань, чого зараз немає абсолютно. Єдине наявне покарання, як відчислення зі школи є безглуздим, подібно до розстрілу за будь-яке кримінальне порушення. Традиційні виклики батьків не є безпосередньо педагогічним вихованням, а є своєрідною втаємниченою домовленістю, часто досить проблемною і малорезультативною. Колектив класу, як основного об'єкту і суб'єкту  педагогічного процесу, майже не задіяно в сучасній школі.
З усього вище сказаного я вважаю за потрібне починати реформування шкільної освіти в Україні зі 1) зменшення кількості учнів у класах, 2) значного збільшення прав вчителя щодо учнів, 3) прив'язати кількісну оцінку роботи вчителя до якісної за результатами успіхів учнів по завершені навчального року.

Я зумисно не торкаюся реформування суто змісту навчального процесу в школі, тому що це окрема глобальна тема.

Богдан Гордасевич