хочу сюда!
 

Elya

36 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 34-47 лет

Заметки с меткой «листи»

Листи Лесі України видано в Україні наново

ЛЕСЯ УКРАЇНКА. ЛИСТИ: 1903–1913


Зібране листування дозволить зазирнути в останнє десятиліття життя класика української літератури.

Збірка листів від видавництва "Комора" української письменниці охоплює останнє десятиліття її життя  —  коли народжувалися та публікувалися її найвідоміші драми, коли вона співпрацювала з українськими і закордонними журналами — як авторка, перекладачка, критикиня й журналістка.

Лариса Косач, яка досягає визнання як письменниця, в цей час втрачає близьких, швидко руйнується її добробут, повертається тяжка хвороба, що тільки було відступила.

До Кобилянської О.Ю.

Гадяч Полтавск[ой] губ[ернии], хут[ор] Зелений Гай, 22 VI (5 VII) 1904

 

Дорога моя, люба Товаришко! Чи пробачите Ви мені, чи зглянеться Ваше серце надо мною? Я мало маю на те надії, бо не знаю, чи змогла б сама пробачити иншому за таке, в якому сама почуваюся до вини проти Вас... Та все ж вислухайте мої оправдання, може тоді хоч трохи вибачите мені. Я се нетілько з Вами так поступила за с[і] півроку, а з усіма моїми корреспондентами, окрім родичів, тай родичам більше посилала коротенькі звістки, щоб знали, що я жива-здорова, а писати щось ширше було для мене непереможно-прикрою роботою. Такий настрій почався у  мене з того дня, як я довідалась про смерть мого брата, і—вірите мені, дорога? —щей тепер, от у сю хвилину ледве-ледве примусила я свою руку написати сі страшні слова.... Не мириться моє серце з ними. Отже була я на його могилі і ще не хотіла вірити, що то справді мій братік там лежить... І  все мені здається, що я не повинна ні писати, ні говорити про нього инакше як про живого. А тим часом, кому вперше пишу, то не можу сього обминути, і все наче вирок підписую.... Тому лехше було мені писати до тих, хто сам обізвався до мене після того, лехше було відповідати, ніж самій озиватись, озиватись же я все збіралась, збіралась, та до більшости своїх корреспондентів так і не зібралась.... Але з Вами я так не можу. Нема дня, щоб я не думала про Вас, і горить моє серце, що я не знаю, як живе, що думає мій хтосічок, мій дорогий, моя Wunderblume. О, якби мої думки мали голос, то хтось чув би його, встаючи й лягаючи, чув би щось таке ніжне, як плескіт лехкої хвилі по дрібній ріні, і може хтось не гнівався б на когось і простив би всі його провини. Справді, мені здається, що се була якась непереможна хороба оце моє мовчання, от як буває параліж, або важка летарґія, що і тямить її чоловік, і рад би скинути кайдани невидимі, і все таки не може. Але тепер я скинула їх і вже, здається, здорова. Коли не вдарить на мене знов яке несподіване лихо, то я вже знов буду так писати дрібні листи всім, кому їх треба, а надто моєму хтосічкові, як що він схоче їх мати. Може не схоче? Може вже ні? І я що дня збіралась Вам написати і нарешті не мала одваги, бо думала, що може і лист мій вже буде Вам немилий. Але ж таки одважилась, бо серце моє було повне і вдарило нарешті так, що розбило важку летарґію.


Мій хтосічку, мій з папороті цвіте, чи Ви ще все хворі? Що то Вам таке? Се таки видно замучила Вас тяжка робота і лихо. Та може хтосічок як відпочине, то знов поправиться і вже його будуть більше щадити, не дадуть йому більше так мучитись тим господарством, бо воно зовсім не варте того, щоб над ним моя Wunderblume себе сушила. Правда?


Ну, може написати Вам про когось так, немовби хтось уже був прощений і мав право писати комусь про себе? Почну аж від осени. Як надійшов чийсь остатній лист в Зелений Гай, то хтось саме пакувався виїзжати і був тоді такий хворий і такий бідний, що не мав одваги комусь в такім стані писати (а брехати, що все гаразд, хтось комусь не може, хтось комусь все мусить правду писати). Хтось дійшов до того, що знов трошки крівью кашляв (то було восени, а тепер ні), а бідний був тому, що зовсім мусив зірвати з Радою (властиве вона зірвала зо мною), та ще через одну історію, про яку роскаже колись комусь докладно, а писати про неї дуже трудно і довго. Хтось був у дуже критичних обставинах і хоч вони скінчились все таки на добре, але хтось мусів з місяць відпочивати, поки якось трохи вернув собі витрачену тим усім силу. Хтось приїхав на Кавказ таки добре хворий. А їхав туди не сам,—п[ан] Квітка виїхав за кимсь до Одесси, як довідався, що хтось має їхати хворий, і допровадив когось аж до Тифлісу. В Тифлісі п[ан] Квітка і досі сидить, а хтось сидів цілу зиму в близькому сусідстві з ним. І то було щастя для когось. Бо ледве хтось поправився після приїзду в Тифліс, як прийшла ота звістка про брата і знов когось прибила. Якби хтось був сам в Італії або десь на курорті, то може б і не витримав того. Але в Тифлісі була одна товаришка давня та п[ан] Квітка, то вони помогли мені жити. Мій хтосічок знає, що хтось завжді тримався добре з «Квіточкою», але тепер тримається ще ліпше і тепер уже «Квіточка» зовсім не може без когось жити та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному,—се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю. Через скілька днів має приїхати в Зелений Гай п[ан] Квітка з своїми родичами і пробуде тут місяців 1, поки скінчиться його відпустка зі служби. А восени хтось знов поїде на Кавказ. На сей раз ще таки не виключно для «Квіточки», а таки для того, що лікарі радять ще одну зиму пробути там[,] щоб уже зовсім зміцніти. Бо комусь на груди було дуже добре на Кавказі і перед виїздом лікарь казав, що в лехких процеси спинились, а тілько сліди лишились від того, що було. Правда, хтось було знов, повернувшись до дому простудився, але не сильно, і тепер вже здоров. Та видно той хтось не такий, щоб його можна було заморити....

Що хтось робить? Чи хтось пише? Хтось листів не міг писати, а так дещо міг. Хтось послав поезію до Кракова, до збірника на честь Когось, та не знаю, чи не спізнився.

У нас тепер є тьотя Саша (сьогодня виїзжає), казала когось поздоровити і поцілувати і нагадати за «Трепету»,—тьотя Саша когось дуже любить і все згадує за когось. Ліля і Оксана теж комусь кланяються. Ліля вчиться багато, бо восени кінчає медицину, має державні іспити. Мама, Дора і Микось на Волині, хутко приїдуть сюди. Маємо гості, дві Ліліні  товаришки, одного маляра молодого, і Тосю (сина т[ьоті] Саші). Живемо не зле. Оксана здорова і весела, слава Богу! Як там чиясь родина[?] Ой, нехай би хтось не гнівався, хтось, хтось, хтось! Хтось Більше читайте тут: https://tsn.ua/books/lesya-ukrayinka-listi-1903-1913-1198971.html

Листи Лесі Українки - вийшла нова книга


 Їй – двадцять шість

Роксолана Жаркова,  літературознавець

(Леся Українка. Листи: 1876–1897 / Упорядкування Прокіп (Савчук) В. А., передмова Агеєвої В. П. — К.: Комора, 2016. — 512 с. — Іл. — (Серія «Persona»)

Їй двадцять шість. І вона вже втомилася – «трохи мені обридло це самотнє життя, надто се погано під час слабости: лежиш собі, дивисся в стелю, слухаєш вистріли бурі на морі та свист вітру межи кипарисами, а в хаті так тихо, а ніч така довга…» (із листа до Л.М. Драгоманової, серпень 1897 р.) (с. 495). Лист написано у Ялті, Екатерининская ул., дача Лещинского, кв. № 12. Саме тут декілька місяців поспіль відновлює фізичні сили і душевну рівновагу Лариса Косач. Після важкої зими, невиліковної недуги, процедур з потрійною дозою йодоформу, «від яких рискуєш зробитись морфіністкою» (з листа до Драгоманових, лютий 1897 р.) (с. 426), ще й «припадка безпамятства з бредом» (з листа до Л.М. Драгоманової, березень 1897 р.) (с. 427). Вона приїхала сюди. Щоби знову побачити море, набравшись його свободи. Вона відчуває, що тіло здатне коритися тільки морю. І це «олімпійське повітря» змушує тіло рухатися: «я чую, як весь мій організм на иншу гамму строіться під впливом сього повітря й моря» (з листа до матері О.П. Косач, липень 1897 р.) (с. 445).      

Морська натура Лесі пізнається у текстах – чи не найглибшим зануренням у рідну стихію стало оповідання «Над морем». Текст, у якому дослідники-інтерпретатори чомусь зовсім не бажали помічати її, таку неспокійну, пристрасну, бунтівливу, схвильовану – у хвилях самопошуків і самовіднайдень. Жінку Косачівського роду, яка у хвилі найбільших внутрішніх штормів замислюється над своєю інакшістю, над своєю не-тутешністю. Як і гаряча натура Алла Михайлівна (епатажна і трохи легковажна панночка з «Над морем»), вона хоче кохати, і водночас – залюблена в самоту, по-дитинному спрагла моря і спокою, як безіменна нараторка з цього ж твору. А критики собі говоритимуть про діалектичних персонажів, антитетичні образи тощо, і ні словечка – про неї саму. Так, наче цей «титул» інваліда – це все, чого вона заслуговує…

Море як життя: не варто його боятися. Косач це затямила ще змалку. Чисто по-драгоманівському перейнялася думкою, що «під Дамоклевим мечем краще, ніж під павутиною» (про це оповідає у листі до однієї з ключових фігур свого самостановлення – дядька М.П. Драгоманова (січень 1894 року (с. 251). Оте постійне відчування себе під небезпекою позначається на письмі – воно уривчасте, фрагментарне, здатне ось-ось на найвагомішому зі слів обірватися – «дуже се мало, що я роблю і я думаю, що навряд чи я скінчу коли хоч половину того, що маю на мислі» (із листа до М.П. Драгоманова, вересень 1891) (с. 156). Вона відчуває, як мимохіть змінюється її почерк – «від якоїсь, невідомої мені, причини мій почерк ще гірше, ніж був, зробився!!!» (зізнається братові Михайлу (травень 1890 р. (с. 100 – 101). А графологи мовчатимуть – віддадуть право на коментар медицині: вплив діагнозу, що поробиш?

Лариса Косач з братом Михайлом. Фото 1880-1881 рр. / Леся Українка з братом Михайлом і Маргаритою Комаровою. Фото початку 1890-х рр.

Її письмо зигзагоподібне, хаотичне, балансуюче між вертикаллю сили і горизонтальністю безсилості, узалежнене тілом, якому забаглося лежати (але як це – знерухомитися, коли у тобі прибоєм накочуються хвилі письма?) – «я тепер і на крилах літаю, і на чотирьох лапах лажу (перше в переносному, а друге навіть в буквальному смислі)» (до Л.М. Драгоманової, серпень 1894 р) (с. 295). У стані рахунку кожного кроку («ходить мені трудно, якь ніхто не піддержує» – пише юна Лариса бабуні (жовтень 1885 р.) (с. 51), Л. Косач навіть не здогадується як багато вона пройде доріг, щоби врешті колись, після страшної операції у камінному Берліні, згадати волинські ліси, затужити за кожною стежечкою, а потім випустити туди з вербового прихистку спритну Мавку – свою спраглу душу, яка лунко прокричить у невідомість «Ressurrexi!» (Воскресла!). Лариса Косач промовила отаке пророцтво задовго до 1912 року, року створення «Лісової пісні», у листі до брата (травень 1890 р.) (с. 99) дев’ятнадцятилітня дівчина каже про сізіфів камінь, гори, своє примхливе здоров’я і музику, з якою прощається, мабуть, назавжди.
Чи не в кожному листі якесь кассандрівське передбачення. Якась ідея-фікс фінального перетворення. Так, ніби платонівська метемпсихоза – чи не єдина певність своєї присутності серед минаючого і минаючих. Про таке можна розповісти не кожному – «я б Вам могла розказати, що то справді значить жити ростиною, – я знаю те добре з власного досвіду» (з листа до М.П. Драгоманова, липень 1891 р.) (с. 145). Чи ж не про це промовляє і голос Лукашевої сопілки, якій Мавка довіряє власну долю? Музика знов оселяється у ній (Мавці/Лесі), знаходить собі куточок, десь обіч болю, щоби врешті злитися з ним в єдину мить. А поки Мавка спить – у лоні верби, подалі від людей. Мусить так.

«Жаль мені, що я мушу таким відлюдком жити…» – пише Леся Українка до М.І. Павлика від 13 жовтня 1891 р. (с. 160). Та чи в цьому її вина? Тут – природа, вона тримає Мавку в обіймах, щиріших, ніж Лукашеві. Тут – вона вдома. Лариса Косач відчайдушно кидається у простір вимушених о-тілеснених мандрів, щоби таки зрозуміти, де ж її дім. Одеса-Ялта-Київ-Софія-Берлін-Сан-Ремо-Тбілісі-Хельван-Кутаїсі-Сурамі. І це тільки шматок її карти. І це тільки уривок того, що вона відчула. Суцільні уривки. Як нам збагнути, хто вона, наша Леся, з тих шматочків карт й уривків відчутого? «Здається, мені і моїм писанням сужено таки по світі блукати чимало» (з листа до М.П. Драгоманова, березень 1892 р. (с.171). І ці скарги на свою «бродячу» натуру і на те, що частенько (особливо весною) «у вирій тягне» (с. 173) тісно переплітаються з епістолярними пасажами про домашню кабінетність, яка то надзвичайно стимулює творчість – «мені нігде так не добре, як вдома і робота тут найліпше робиться […] Ще є тут одна річ, мій столик для писання, що я без нього була на чужині все одно як без рук і без пера» (до М.Павлика, жовтень 1891 р.) (с.161), то навпаки – замикає на несказанності.                                                   

Десь там, у затишші батьківської домівки народжуються казки про політ. Десь тоді і там народжується Метелик (однойменна казка Лесі Українки), для якого ув’язненість у темних стінах льоху (робочого кабінету?!) як приреченість на статику очікувань – жахливіша, аніж динамічна смерть від дотику палаючої лампи. Але він летить до світла. Не може інакше. Подібне творче самоспалення Леся передбачила у листі до М.П. Драгоманова (травень 1893 р.): «Як би хто моїй фантазії крила присмалив, то може б і добре зробив, а то вона в мене занадто химерно літає […] Ну, та колись вони самі присмаляться, тиї крила моєї фантазії…» (с. 178). Різкі підвищення температури тіла сигналізуватимуть про самоспалення. Нічні пориви натхнення біля улюбленої лампи (коли не коптить, звісно) обернуться постійними спазмами і судомами. То «юрба образів», що не дає заснути вночі, то самота білого аркуша наполегливо мучить як недуга. Списані аркуші – і жінка стає порожньою, як торбинка. Всі тексти – діти. Тільки троянда, та «Блакитна троянда» колючими снами не дає спокою: чи серед тих опустілих залів-пустель хтось її таки почує?

     Публіка – «інквізиція літературна». «А я б хотіла, щоб мене судили пощирости, не вважаючи ні на мою молодість, ні на молодість нашої літератури» (с. 202) – це вже зі словесного двобою Українка/Маковей. Дивується сама собі, як це – скуштувати слави, з десяти років потрапивши в поети, і все ж прагнути бути собою, вберегти свою свободу. В Лариси Косач єдине бажання – зберегти своє собі. А «олюднення» – це подвиг чи крах? – знає тільки Мавка.

Тому й фемінне «я» символічно і рішуче відповідає на маскулінні закиди О. Маковея про авторське опублічнення: «Я все таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люде, немов у свою хату…» (вересень 1893 р.) (с. 213). Поки живий господар – не впускати. Хоча іноді для обраних привідчиняти двері. Щоби побачили її, справжню модерністку й феміноцентристку, відкриту у власних текстах до наготи, і зрозуміли головне – «не уважайте мене за ідеал, бо я не варта сього, скажу більше, – ніхто не вартий сього, бо ідеал, се ідея, а не людина. Не вірте в мою ідеальність, а вірте тілько, що я Вас люблю» (з листа до А.С. Макарової від 14 травня 1894 р. (с. 286).
Леся Українка ще з дитинства виробила свій faion d’aimer (не такий контрольований і гіперопікуючий, як у її мами, що «безпощадна до того, кого любить» (до М.П. Косача, грудень 1893 (с. 232). Лесина любов була іншою, неземною, необмежувальною, просторою, свобідною, трохи мінливою, хаотично невпорядкованою, аморфною, стихійною – як письмо; як море. Їй завжди любилося – як писалося: «моя така натура, що я мушу від часу до часу щось писати, і не можу навіть добре собі самій об’яснить, навіщо я часом пишу» (до М. Драгоманова, від 29 вересня 1894 р. (с. 315), бо найкраще пишеться тоді, коли людина «не думає про своє писання» (до А.С. Макарової, січень 1895 р. (с. 324). І письмо, і любов – з натури, а її (чому?...) «тяжко одмінити». Ця любов колись сягне дна її душі, стане жертвою-як-порятунком себе самої. А поки, маючи трохи більш, як двадцять літ, Лариса Косач тільки передчуває таку любов, і «здається, не могла б так офірувати себе» (з листа до М.І. Павлика від 12 лютого 1895 р.) (с. 330), як це до одержимості може Міріам. Звичайно, після самої Лариси у Мінську на початку 1901 року. Тільки жінка-авторка так уміє почати собою нове століття.

    «Не ідеалізуйте мене, я насправжки кажу, що я сього боюся, я вже раз падала з п’єдесталу, зробленого помимо волі моєї» – читає М.І. Павлик в одному із листів від Лесі Українки (лютий 1895 р.) (с. 342). Їй хочеться простоти: перечитувати Нансена, лежати над морем, писати, гортати Мюссе, слухати романс «Posa la mano sul mio cor» («Поклади руку мені на серце» (італ.). І чи горбата піаністка Настя Гриценко з «Голосних струн» – не сама вона, що прагне музики, любові, взаємності почувань?.. А на тебе дивляться, дивляться…і мовчать.

Ну, нічого, рятує хіба що письмо. І морфій. Але письмо все частіше робиться горизонтальним – не летить, не лине ins Blau (у блакить): «ходить я ще звичайне зовсім не можу, навіть підвестись без сторонньої помочі» (із листа до батьків від 15 травня 1897 р. (с. 436). Врешті, з Києва – до Ялти. Зі суші – до води.

Оксана Старицька, Леся Українка, Ольга Косач. 1896 р.

…Їй двадцять шість. І вона знає, що «море куди добріше від людей». І те, що її давнє бажання, висловлене у листі до М.І. Павлика від 24 липня 1895 р., себто за два роки до поїздки в Ялту, потроху почало перетворюватися у реальність: «а забратись так на місіаць, на два у яку небудь таку трушчобу, де б ні душі знайомої не було і навіть де не пишуть і не отримують листів, та там би засісти, або крашче залягти та й закамяніти, а потім вже вернутись на світ, та й за роботу» (с. 366). Найважче, певно, було би зовсім не писати й не отримувати листів. Хоча Леся Українка безпричинно й повсюдно заявляє, що не вміє їх писати – «бракує «епістолярного таланту». А ще зауважує: «не вмію писати, не отримавши відповіді на попередній лист».

    Мовчання насторожує. І, мабуть, єдине, чого вона уникатиме усе своє життя – порожнього мовчання. Не болю, не самоти, не розлуки. Її ніщо так не лякатиме, як тиша. Навіть близькість смерті.

…Добре, що мовчання таки порушено. З 1978 року, часу виходу у світ епістолярного десятого тому академічного дванадцятитомника творів Лесі Українки, це мовчання стало застиглим і холодним, як і стояння цієї жінки на зимному монументальному п’єдесталі. Вимушене стояння. Вимушена мовчанка, бо нібито вже все відомо і проговорено. Майже сорок років у тиші. І ось – Лесині листи метеликами летять до читачів, щоби згоріти десь там, біля жарівок сердечних мембран. «Цю книжку можна захоплено прочитати і як сповідь, і як письменницьку біографію, і як родинну хроніку» – зазначає у передмові Віра Агеєва. Бо, як додає упорядниця Валентина Прокіп (Савчук), Лесина «епістолярна спадщина, не менш вагома й цікава, ніж тексти, писані для публікації, досі маловідома ширшому загалу й нерідко сприймається як царина для вузького кола професійних дослідників». Але ж… Ми всі знаємо її як фотокартку у шкільній хрестоматії. Ми її «вивчили», змірявши своїм раціо гордий постамент. І не торкнулися її тексту між рядків – коли вона наодинці, сама з собою. Хоч кожен лист має визначеного адресата.

Одна частина цих листів – автографи та вивірені копії з відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, інша – епістолярні тексти з Відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника та Слов’янської бібліотеки в Празі при Національній бібліотеці Чехії. Всі тексти подано мовою оригіналу, без купюр.    

Ця книга завершується двадцять шостим роком Лариси Косач. Попереду ще шістнадцять. Може, найважчих і найтривожніших – де багато творів, чимало людей, міст, місць, думок і слів. ХІХ століття поволі наближається до обрію, як сонце на морському узбережжі. Встигла таки втомитися, хоча «ще зарані вкладатися спати, ще сонце високо, а день довгий, а ніч буде ще довша. А я боюся щоб мене ніч не захопила на середині дороги, і мені прикро, що ті дурні літа так хутко минають» (із листа до М.І. Павлика, від 28 липня 1891 р.) (с. 149).
26.09.2016
http://zbruc.eu/node/56556

"Коли немає з ким поговорити" (лист від ubb.org.ua)

Такого ось листа отримала сьогодні від ubb.org.ua
Всім раджу прочитати - розповідь дарує щось світле і невимовне.





Привіт,
Друзі!


В нас стають гарною традицією листи від співробітників та історії з життя. Сьогодні саме такий день, День пам'яті напередодні 9 Травня. 

Моєму діду цього року виповнилося 89 років, а в свої 17 його забрали одразу на фронт. Він пережив голод, війну, але не втратив життєвого оптимізму і віри в краще майбутнє. Звісно, його цінності відрізняються від цінностей молодого покоління, однак, його любов до життя та відсутність будь-яких упереджень наводять на думки, що до старших треба прислуховуватися частіше.

Нещодавно, ми говорили з ним про сім'ю та самотність. Дід розказав, що в парку, де він гуляє вдень, є багато самотніх стареньких. В когось діти померли, в когось їх не було, а в когось - наче немає. І тоді, мій старий промовив дуже правильну фразу: "Уявляєш, мені йде 90-й рік, але я живу, бо в мене є онуки, є правнуки - мені є заради чого жити. А що є в них? В них нікого немає. Тому, я щодня ціную вас всіх ще більше".

Можна мати різне ставлення до свят, до політичних сил та думок. Однак, перед самотньою старістю відступають будь-які моменти, лишається лише бажання, щоб було заради чого жити у 80, 90, 100 років. 

В нас є кілька проектів, присвячених стареньким, які живуть у скрутних умовах і я б дуже хотіла, щоб ви звернули на них увагу. А завтра, якщо побачите на вулиці ветерана, чи просто самотню бабусю - підійдіть поговорити. Часто, увага - це найважливіше в їх житті.


З вірою в краще сьогодні,
Вікторія Бондар
та
вся команда ubb.org.ua
та
собака Кузя, йорк, який сьогодні в нас у гостях :)




Два листи в діаспору від Богдана Гордасевича

Оскільки листи мої, то вважаю етичним їх оприлюднення, тому що там багато мого світоглядного висказано, то чого маю переінакшувати з їх викладом та подачею?
Для кращого розуміння хто є Олександра Щур - донька дуже видатного чоловіка Євгена Храпливого, який провів просто революційні перетворення у сільському господарстві українців Галичини в часи 1920-30-років, був міністром сільського господарства в Уряді Ярослава Стецька 1941 р. не будучи членом ОУН, про якого можна і треба багато говорити, але іншим разом. Я не знаю чогось більше про Олександру Щур, що вона українська письменниця і проживає в Канаді, що вона якимсь чином познайомилась, листувалась з моєю мамою Галиною Гордасевич, заопікувалась нею, надсилаючи продуктові посилки, ліки та іноді невеличкі суми грошей у важкі 90-ті, які були досить сутужними для нашої літераторської родини.
Після смерті мами 2001 р. цей контакт обірвався на низку років, але коли вийшло 3-томне видання "Вибраного" Галини Гордасевич, я по старій пам’яті вислав посилкою їх на віднайдену адресу і несподівано наш зв’язок з Олександрою Щур було відновлено.

Лист № 1

10 листопада 2012                             п. Лесі Храпливій-Щур
м. Львів                                             м. Торонто, Канада

Шановна і дорога наша пані Леся, вашого великого листа з книжкою і купою цікавих додатків я отримав, за що щиро вдячний.
Дуже всім сподобався ваш лист за ту енергію, який він в собі несе нам від вас. Так приємно спілкуватись з людьми, які не рюмсають і не бідкаються, а роблять справу і до інших з тим звертаються. Я подібну енергію відчув, коли були ще попередні вибори і до нас в район приїздила виступати сама б.п. Слава Стецько, яка вже мала досить поважний вік, але до чого сильна від неї йшла енергія віри, бадьорості і завзяття, що просто важко передати. Що значить гарт – то гарт, і що воля – незнищенна! Мало серед нас таких людей, а шкода. Як не вистачає людей з вірою в себе і в справу. Кожну пропозицію, що я з ними ходжу і приходжу, всі починають обговорювати від початку так: чому її неможливо зробити, скільке то є проблем і обов’язково все втикається в гроші: ніхто не дасть, а без того...  Нудьга повна! Якби таких дослухатись, то все б давно пропало, але я з іншої породи: що можливо зробити зараз – треба робити зараз, а там час покаже. Я так свій альманах „Наш Львів” робив і зробив, а гроші потім наче самі знайшлись його видати, щоправда я з того мало що користі мав, як і за видання „Нескорена Берегиня” – кількадесят авторських примірників ото і весь гонорар. Але ж хіба це важливо? Для мене важливо, що справа зроблена, що є гарний результат, який грошима не виміряти.
Те саме з моїм проектом „Уся Україна”: роботи дуже багато і дуже цікавої, бо  кожна мапа України відтворює окремий її аспект і все детальніше і глибше. Також, я прошу вибачити, але ідея посвяти проекту саме вам: Олександрі Храпливій-Щур – є для мене дуже важливим символічним чинником, бо я так само є сином дуже видатної людина як і ви, тому сповна розумію вашу самокритичність, але має бути як за Вільямом Шекспіром з „Гамлета” тільки до навпаки: зв’язок епох не перерветься. У моєї  мами є чудовий вірш на цю тему:

ТОЧНО ДАТОВАНИЙ ВІРШ

Цей вiрш я написала  двадцять п’ятого лютого
Тисяча дев’ятсот шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його, бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Жiнки плакали, коли їх залишали кохані?
Я не думаю, що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi, як визволення.
І хiба я винна, що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.

Простiть мене, що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене, що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я – та ланка, що з’єднує минуле з майбутнiм.

Моя думка, що власне це призначення „ланки” і творить правду життя, де ви продовжуєте величну справу свого видатного батька Євгена Храпливого, а я – своєї видатної мами Галини Гордасевич. Тому у своєму проект „Вся Україна” мапу-відгалуження по сільському господарству я обов’язково присвячу Євгену Храпливому, а мапу-відгалуження по літературі – своїй мамі. Це дуже глобальний проект, бо Інтернет дає величезні можливості концентрувати масу інформації, а вся проблема тільки у її упорядкуванні та опрацюванні, як і розміщенні.  На цьому завершую свої мрії і перейду до теми, яка всіх нас турбує найбільше: вибори до Верховної Ради України.
Скажу відверто, що на мою думку це були  чи не самі найголовніші з усіх виборів, які відбувалися в Україні, тому що це вперше люди голосували не за принципом аби „проти” когось і тому за його опонента, а чітко „за” певну політичну силу, як позитивну і потрібну – це величезна подія у становленні державного народу, свідомого своєї сили і значення волі народу. Найкращим себе у цих виборах показав український народ! Ще, зрозуміло, не весь, тому що чимало ще піддалось на подачки і просто облуду, яку вкотре розповсюджували комуністи та регіонали, але загальна картина по Україні змінилась кардинально. То є величезна перемога!
Також  всі у величезному шоці не тільки з того факту, що „Свобода” пройшла до парламенту, хоч багато хто з навіть наших львівських знайомих казав, що голосувати за „Свободу” – це змарнувати голос, а треба всім дружно за Об’єднану опозицію, але насправді ось як все гарно вийшло! Всі політики (і не тільки вони!) особливо шоковані тим, що майже половину голосів „Свобода” набрала у середовищі російськомовного електорату! І я можу це підтвердити, тому що була радіопередача всеукраїнська з включенням дзвінків від простих громадян, то фактично всі говорили російською і підтримували „Свободу”. Особисто я так само в трансі від такого дива, але у дуже приємному трансі! Значить робота мами над книгою і моя робота по розповсюдженню книги „Степан Бандера: людина і міф” не було марним заняттям – дійшло таки! Правда – вона і є Правда! І мої збірки документальні про Степана  Бандеру і Романа Шухевича до їх 100-річчя також розійшлись і свою справу зробили. Тішусь з того, бо нелегко то все давалось і дуже мало допомоги було в тому. Але попри все – справу зроблено!
Що буде далі – то покаже час. Головне відбулось: ми є ДЕРЖАВНИЙ НАРОД !!!
Принагідно повідомлю вам ще одну дуже радісну новину, про яку досить мало говорять і є небагато інформації: кордон поміж Україною і Росією набув фізичного вигляду! Тобто вже встановлено з обох боків вздовж кордону державні стовпчики України й Росії, а поміж ними прорито чи накреслено прикордонну смугу. Все! Нема чого казати: „Ой, а я не помітив!” різним порушникам кордону, а найбільше – російським чиновникам. Показували короткий репортаж про підписання цієї угоди, то Путін просто казився з того, бо він мріє відновити СРСР, а тут замість входження у його Митний чи взагалі Євроазійський союз – демаркація кордонів і юридично, і фізично.  Вважаю цю подію дуже вагомою і знаковою, тобто Янукович і його Ко, як колись і Кучма, розуміють, що московське панування над Україною – то є і для них огидне рабство, а не жодним чином декларована правдива співдружність.
Ще хочу поділитись однією радістю, яку помічаю і відзначаю тільки я, тому що бачив дитиною, як у вже далекі 70-ті в Східній Україні водії авто на лобовому склі прикріплювали портрети Сталіна, хоч ніхто їх до того не примушував – хотілось. Дякувати Богу, що минула та мара. І радісно, що тепер можна помітити багато авт, де на передньому склі закріплено державний синьо-жовтий прапорець, є що з тризубом, а є ще поряд і прапорець червоно-чорний УПА. Важливо, що не тільки звичайні авта мають прапорці, але і дорогих марок, тобто так званих „крутеликів” – дуже важливо, щоб цей клас буржуа відчув свою державну значимість і причетність до України.
Мушу сказати, що 14 жовтня було дещо прикро відзначати 70-річчя УПА без державного визнання і належної всеукраїнської пошани до наших героїв Ідеї і Чину, проте в Києві відбувся грандіозний марш центром Столиці Української  Самостійної Соборної Держави під гаслами „Слава УПА!” і з синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами! Важливо саме це! Як і те, що марш комуністів на відзначення Жовтневої революції 7 листопада в Києві не відбувся, тому що їх блокувала значно більша маса люду, чим зійшлось під червоні прапори. І цього року вперше цей день –  7 листопада в Україні не є державним святом. Нарешті! Ще б 8 березня і 9 травня позбавити статусу державного свята, а 9 березня і 14 жовтня – навпаки треба зробити державними святами і вихідними. Сподіваюсь, що так обов’язково буде!
В свою чергу не буду зайве обтяжувати вас іншими подробицями виборів до ВРУ, які загальновідомі. Я написав вам про такі, які не дуже знані. Шкодую, що не пройшов Віктор Ющенко до Верховної Ради, але з тим нічого не вдієш: як людина він хороший і правдивий чоловік, але як політичний лідер і організатор – не дуже справний. Він мені сильно нагадує Михайла Горбачова, що так само зробив багато хороших справ скоріше за випадковістю ситуації і власною добротою, чим як свідомий далекоглядний політик.
Моя жінка Галя кпинить з мене за ці симпатії і каже, що Горбачов і Ющенко мені подобаються тому, що я сам такий добренький, всім хочу догодити, а за себе мало коли обстоюю, особливо якщо то заходить про гроші, притому чесно зароблені мною гроші, які я майже ніколи не домагаюсь, а дадуть – добре, ні – обійдуся. І якось обходимось, хоча жінка є жінка і хоче більших заробітків від чоловіка. Тим паче, що Соломія вже дівка виросла нівроку і треба про її майбутнє думати, як навчання закінчить у вузі.
А все ж шкода, дуже шкода, що не буде в парламенті Ющенка, який намагається всіх об’єднати і примирити, який скеровує, щоб політики домовлялись, йшли на поступки і цивілізовані компроміси, а не безкінечно ворогували. Однак наші люди хочуть переважно рішучих змін, в чому багато надій покладають на новітні сили у Верховній Раді, як „Свобода” та „Удар”. Час покаже. А нам своє робити: книги випускати, вечори проводити, культуру в Україні розвивати тощо. Ось готуємо заходи на відзначення 21-ї річниці Всеукраїнського референдуму за Незалежність України 1 грудня – дуже видатна подія, про яку не варто забувати нагадувати і відзначати. Також вечір про творчість письменника Богдана Лепкого готуємо, а далі вже до свят Миколая і Різдва почнемо програми готувати. "Життя йде нелегке, але гарне!" – як я люблю приповідати.
Ще нагадав, як чудово цього року 1 листопада вшанували пам’ять Українських Січових Стрільців та Стрільців УГА на Янівському цвинтарі, де на меморіальному полі зійшлось багато студентів з Університету Івана Франка, яких сама місцина вишукувала в ряди вздовж поховань стрільців, що мали так само переважно по 18-20 років на час Чину і загибелі. На могилках свіжі квіти і лампадки горять, поминальний молебень перейшов у віче і спів хору січових пісень – дуже вражаюче дійство. На цьому полі поховано також генерала Тарнавського та перепоховано Біласа і Данилишина. Не менші урочистості пройшли і на Личаківському цвинтарі, де вже споруджено просто грандіозний Пантеон українських героїв різних часів. Повірте п. Леся мені на слово: вражаюче видовище цей Пантеон на Личакові. Я бував у Києві на відомому Байковому цвинтарі, так немає що порівнювати, настільки там все занедбано. Вважаю, що саме Львів є найкращим місцем для всеукраїнського Пантеону. І це не моє регіональне самолюбство чи когось ще, а просто це відбулось за фактом: ми у Львові вже збудували і вже маємо Український Пантеон! Сподіваюсь, що в майбутньому часі саме сюди потягнуться люди честі з усієї України, щоб належно вшанувати пам'ять Героїв Чину!
Дорога п. Леся, завершую свого листа на цій величній темі. Хочу ще раз подякувати Вам за опіку та увагу до нас. Бажаю вам наснаги, здоров’я і щастя побачити най і здалеку, але ту правдиву Україну, про яку мріялось вам і ще багатьом з вашого покоління. І багатьом минулим поколінням українців, що боролись і полягли за Україну, щоб вона була – і вона є! І буде! Тільки потрібно далі наполегливо працювати, дбати і пильнувати.
Вітає вас, п. Леся, з наступними Різдвяними святами вся наша чимала родина: Богдан, Галина, Соломія, Ірина, Андрій та Миколка з Русланчиком.

Христос народився!  Славімо Його!   
                    Богдан Гордасевич

Лист № 2

21 грудня 2012                             п. Лесі Храпливій-Щур
м. Львів                                м. Торонто, Канада

    
Шановна і дорога наша пані Леся, дуже, дуже, дуже і дуже вдячний вам за надіслані гроші на відзначення Св. Миколая, з яких я третинку віддав жінці Галі на подарунки донькам та онукам, на Різдв’яну гостину і коляду, а інші 2/3 витратив на авансовий платіж, щоб ще цього 2012 року видати книжечку Василя Кука „Степан Бандера. Роман Шухевич”, яку вам надсилаю. Ми планували видати її ще у вересні до ювілейної дати 70-річчя УПА, бо були певні, що знайдемо спонсорів серед партій та кандидатів під час виборчої кампанії, але нічого з того не вийшло. Переважно нам ніхто не відмовляв, навпаки обіцяли допомогти, але не зараз – а потім, коли вибори скінчаться. Тільки в одному місці мені прямо сказали, що давати гроші на книжку під час виборів ніхто не буде, бо: «В якості політреклами книга не є рентабельний агітаційний продукт».  В тому є доля правди, тільки це прикра правда.
Просто страшні кошти викидали на багаточисельні білборди, плакати і листівки, а найбільше – на багатогодинну телевізійну політичну рекламу. Мій видавець казав, що 5 хвилин політичної телереклами вистачило, щоб видати цю книжку. Грошей ми на видання не дістали і до 14 жовтня книга не вийшла. Я, безперечно, був не так сильно щоб  пригнічений, як розлючений тим всім, а тому пішов на досить ризиковану для себе авантюру і вирішив видати цю знакову книгу за власний кошт в кредит, щоб потім повернути гроші від її продажу, що є досить непевний прибуток в наш час. Видавець також пішов мені на зустріч, щоб відтермінувати оплату на 3-4 місяці і без жодних процентів, але все одно потрібні були гроші як авансовий платіж для закупівлі паперу, а де їх було взяти мені, людині дуже далекій від всіляких бізнесових оборуток? Йти прохачем наново по колу, де легко роздають обіцянки, бо не думають їх виконувати – вже не хотілось. Чогось іншого не випадало, тому вже думав відмовитись від видання, аж тут такий несподіваний дарунок долі – гроші від вас! Відверто кажучи, після такої щедрої премії в влітку я вже жодним чином не сподівався ще якоїсь передачі з вашого боку, шановна п. Леся, але ваша думка була інакшою, що мені надзвичайно приємно. Сподіваюсь, що моя подяка в книзі стане також приємною і вам.
Тепер можу переходити до наступного етапу: розповсюдження книги з ухилом на східні і південні регіони України, тому що тут у нас в Західному регіоні тільки Закарпатська область якась зовсім безвільна, а так в основному ситуація з національною свідомістю більш-менш добра. Проблема в тому, що за офіційною статистикою відсоток української книги в книгарнях по регіонах України такий: в Західних – 60%, в Центральних – 20%, а в Східних і Південих – 6%. Це є правда, жахаюча правда! І вона мене не дивує, тому що я чимало років б’юся над цим питанням: доводжу всім, що нам треба йти з українською книгою на Донбас та Крим – йти самим і наполегливо, якщо ми хочемо їх українізувати. На жаль, як я вище подав ту тезу: політикам книжкова тема не є актуальною, бо політична кон’юктура вимагає гасел і крісел (посад) – тактичних перемог вже, а не марудної непримітної роботи на стратегічну перспективу для держави. Я іншої думки і поглядів: мені не треба посад і почестей, але мені потрібно закласти таке підгрунтя в державний фундамент України, щоб вона була україньскою і єдиною від заходу до сходу, від півночі до півдня на віки. Для мене головними чинниками єднання є в першу чергу українська мова та історична правда. Допоки  наші (а вони таки наші!) люди будуть казати: «Да какая разница на каком языке разговаривать…», або: «Каму это надо был голод или нет…» – доти ми міцної держави не збудуємо. Власне з такими думками я започаткував суто поліграфічний проект у 2002 р. під умовною назвою «Хто ти є, Україно?!» і мені вдалось видати коло 20  різних найменувань книжок, але не вдалось перевести це в глобальнішу потугу, аніж моя особиста діяльність. Також мені не вдалось організувати потужну експансію української книжки з Львівщини на Донбас, тому що наші видавці не хочуть зайвих витрат, коли українські книжки найкраще купуються на україномовних теренах, а на сході українська книжка ясно ж не така рентабельна.
Всі оті мої муки у видавничій справі та проблеми книгорозповсюдження і наштовхнули мене на ідею Інтернету, як більш актуального, дешевшого і доступного засобу пропаганди, де я досить активно працював і працюю блогером, й одночасно задумав створити свій веб-проект «Вся Україна», де б міг поєднати напрацювання минулих років з новими можливостями інформаційних технологій. Але відмовлятись зовсім від поліграфічного напрямку своєї діяльності я також не мав наміру – нехай одне-дного доповнює. Що зараз я і впроваджую: з одного боку збираю в електронному вигляді всю потрібну мені інформацію для веб-проекту «Вся Україна», а з іншого – продовжую колишні напрацювання за своїм поліграфічним проектом «Хто ти є, Україно?!», результатом чого і є видання книги Василя Кука. Там перед змістом є маленька реклама щодо наступних видань, хоч маю значні сумніви на спонсорську підтримку, але як казав Христос: «Хто стукає – тому і відчиняють» Може колись і достукаюсь до наших богачів-дуків.
Дуже хочу перевидати святу для мене книгу – «Нескорена Берегиня», але то надто коштовно, тому запланував видати схожу до Кука книжечку про трьох українських жінок-мучениць: Ольгу Басараб, Олену Телігу і Аллу Горську – всі вони загинули за трагічних обставин в різний час, проте об’єднанні під однією палітуркою створюють сильне враження нескореної України. Буду старатись, а що вийде – то залежить від Бога і таких чудових людей, як ви, дорога п. Леся. На цьому прощаюсь і зичу вам багато-багато душевної наснаги, здоров’я та інших гараздів.

Христос ся рождає!            Славіте Його!

    З глибокою пошаною і вдячністю          Богдан Гордасевич

Переглядаючи пошту (частина 2)

Все той же Анонім (чи як там її: Агнета (Рената) Карповна ))

5/9/07  (уривочок з листа)

Отже, комент про людинку: такий-сякий (твої слова:))...-це я вже
почав, так би мовити передмова, а тепер головна частина: та нічого я
путнього не напишу, бо ніц не прочитав ні однієї філософської
книжки-мене від них на сон тягнуло, тягнуло і притягнуло... справді,
тут панують такії  реалії життя,  які не мають нічого спільного з
твоїм чи то моїм- Я, швидше з усілякими залізяками, папірцями,
камінням, пластмасою та  із  невпинною течією численних подій,  між
якими ми намагаємося поспішати та й ще, наче, намагаємося помічати
один одного і серед усього цього повстає раптом-ЛЮДИНА; Кожний
намагається якмога краще розгледіти ту іншу СВОЮ ЛЮДИНКУ і, уяви,
дійшло до того що ЇЇ навіть почали перетворювати на усе те ПРОСТЕ, щоб
краще зрозуміти, і вирішити моя не моя, мій не мій...та чи важко нам
«побачити»  один одного, яке я, а які усі інші? Хто скаже, що важко-не
вір, хто скаже легко-теж не вір, я не знаю як, але я зараз СПРОБУЮ:


    
...Холодний ранок   буденного міста, чуємо його звичний гомір,
але підводимо свій погляд і навкруги, наче,  повстає  височезний
паркан суцільного каміння будинків, але що він тут робить, як ми його
раніше не помічали, зачинив  щоб ніщо не порушило спокій? Ні, потрібно
відчиняти цей світ, творити, навчатися, сумувати і сміятися, слухати
пісень, споглядати...ось, у відчиненому вікні погляд зупинився  на
височезній липі і враз згадалося  минуле і та далека сопілка і тії
мрії і тіні тих самих лип - рай, саме так і уявлявось, та й не думали,а
сподівались, що вона буде грати вічно, а вона згасла, забулася за
буденним, а зараз стоїмо і дивимося у той паркан...ні, не важко вийти
з будинку та зачинити за собою двері-важко нічого не бачити і слухати,
як усе мовчить, не помічати нікого і нічого...

...отже,скористаюся з того, що маю - потрібно дуже мало. Так ось, беру
пендзлик, трішки сангіни, змальовую лінії потім рівно розподілю фарби на
палітрі, та починаю добувати потрібний колір, що воно вийде-картина?
Ні-містерія...
Весняне сонце, розтопи мороз на віконці:
...ультрамарин до неба, умбри до землі, а ще жовтувато-шовкові обриси
ранньої весни.
Дощику, дощику, сотвори мені світ і омий водицею  кольоровою світлицею:
...знаходжу вірні кольори, заповнюю річки відзеркаленням побаченого
і перетворюю те на світло-зелені трави лук та листя дерев теплого
літа, усе те ще живе якусь мить та
зтиха ...
Осіннє листячко, сотвори мені барвіночок:
...додам ще золота, червоний краплак, та ще зеленого окису до листячка
та переплетеної лози стиглого вина та сепії-до будинків.
час змінює все та вмить зупиняє те дійство на полотні...
...і врешті, отримали дивну річ світ виліплено клаптиками, сотворено
клітинками- там і сум осені і гомін літа й цвіт весни і ми перебуваємо
у тому, але воно усе таке мовчазне, насправді, і як то нам видко з
того мовчання фарб якусь насолоду, але то є наче кожен з нас, ми є
такі ж клаптики, але що ж з тим усім нам робити? Поміж того світу
прагнемо, навчаємось відчувати, творимо та поринаємо у те збудоване
дійство і боїмося порушити той спокій життя. І разом з тим намагаємося
щодня змалювати для інших своє Я і у буденному кожної хвилини  творимо
свій  світ, який постійно руйнуємо для того щоб збудувати кращий...як
нам здається. Життє...
       Упс, у мене майже вся фарба вже скінчилася, потрібно бігти до
крамниці за новою, але, ще залишилися майже усі білила, дивно так, що
я зовсім їх не помітив-не побіжу, завершу почате ними, але ж кольори
так вірно вже змальовано, а біла, вона ближча до якоїсь нереальної
чистоти, до сутності, до символізму, до тієї невидимої основи, що
лишилася під шаром створеного на картині світу, і запитаю себе-на що
маю її витратити чи маю я змішати її із мовчазною сірістю цього світу,
чи може варто зруйнувати звичні кольори  і повернути усе до початку
?....годі, ось і відповідь, але ж який я неуважний, адже мій холст від
початку був білим, а я заповнив його кольором життя, ми навіть не
помічаємо, як повторюємо якийсь закон  всесвіту, що існує навіть у
наших звичних справах. Намалював усе і будинок і дерева, а про тую
фарбу геть забув; ні, певно сотворю білим те кому вона має належати
від самого свого початку, так і завершу картину-окреслю нею постать у
вікні, яка усім своїм єством милується небілими фарбами цього
світу....
   ...але ось і день минає із-за сіро-блакитного неба поміж будинків
у моє вікно пробилося весняне  проміння сонця й з особливим присмаком
запалило своїм сяйвом фарби картини біло-гарячим теплом і  розлилося
по мережаві фактури  і з усією яскравістю окреслило саме ту постать
......завершено!
 Та все ж ще одна дрібничка, поки ще сирива фарба, в куточку, з
відчуттям довершенності виведу дату та назву-Сонячна Душа за високим
парканом...
P.S.-усе та усі персонажі вигадані, але фарби справжні, і ще- жодна
душа під час написання картини (то так по-американські:) не
постраждала, а навпаки, стала щасливою лише коли була осяяна тим
СВІТЛОМ - по-іншому бути не може...
            Ролі виконували:
Кузнєц Вакула-змальований у картині світ
Оксана-постать (його наречена)
Світло-кохання між ними
Голова, Чорт та Царіца із Санктъ-Петербурга у масовці задіяні не
були(поїхали на зйомки у Москву).
я-кожне слово у тій містерії.

(c)    2007 р.

Ось таке вийшло малярство ...прочитай і забудь, а я завершу, але теж
віршиком-він доречний:

Піти, піти без цілі і мети...
Вбирати в себе вітер і простори,
І ліс і лан, і небо неозоре.
Душі лише співать: «Цвіти, цвіти!»
Аж власний світ у ній почне рости,
В якому будуть теж сонця і зорі,
І тихі води, чисті і прозорі.
Прекрасний шлях ясної самоти.
Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу
І мудрості вином розвести тугу.
Бо, може, це нам вічний заповіт,
Оці мандрівки дальні і безкраї,
І, може, іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі створити світ.
                          Ю.Клен

 

 

 

 

 

 

Вже моє П.С. такі листи - це шедеври.. Їх не можна закривати одним клацанням "мишки" в глибокій скрині віртуальної пошти.. Хоч якось витягую на світ Божий, хоч і все одно віртуальний..  

Переглядаючи пошту..

Привіт, Душа! Як жиєш, де літаєш?...
Ось, сталася нарешті подія-дрібничка, домалював Кам"янець, навіть року
не пройшло)...це той випадок коли натхнення перемагає час, іншою
мовою-лінощі завжди можна перемогти:), певні завезу малюночок знайомим
у те місто, нехай дивляться та надихаються...
А я все так саме живу від Дунаю до Дніпра-"вивчаю географію" , дивлюся
ночами на зорі з вікна "Місс-Тура" Донецьк-Чернівці, доречі, учора
нарешті побачив сузір"я рака, кілька років не бачив його, певно десь
повзало, а ще, ще чекаю на сніг, вже навіть написав листа у
Воркуту-нехай привезуть, ось так:)))... але не знаю, що ще
написати...краще ти пиши...а я допишу ;) бувай...Душа....

 2007/1/20

ПісляСлово: автор цієї краси просив підписати: Анонім, або Агнета Карповна ))))))

модна тема... ги)...та крик душі "i.ua" наче!...р-р-р

---

Валити потрібно той ящик без...

І так щоб і поперек і через...

Скриньки іржаво в задумі поснули,

Як в морі дельфінів пожерли акули...

---

Листи як ті птахи в зимовім польоті,

Ні сісти, ні з`їсти, як наче в зальоті...

Господарі маслом хоч змажте замки,

Відкрийте нарешті поштові струмки!

--- 

ЯзИки вже чешуться поговорити,

Не тре уже й криза, ні їсти, й ні пити...

"Дайош!" по шахтарськи так прямо в цемент

Замітки про Пошту злітають в момент

---

Які ще роботи, й коли вже те скоро

Чи ждете допоки ба-бахне Аврора?

А пошта конає вже цілими днями...

Листи погибають в числі - тисячами...

Сусіди, тримтіть! Я виходжу на боротьбу...

Отримав листа від міської тепломережі - наводжу майже повністю…
"Шановний споживач (ім'ярек)
Наше підприємство висловлює Вам подяку за своєчасну сплату за послуги теплопостачання
(ай да я). В цей тяжкий час для всіх нас, ми тільки разом зможемо зберегти тепло в наших оселях та не допустити повторення Алчевська, Дніпропетровська та інших міст, які залишилися без тепла (звідки вони знають, що у мене тяжкий час? Якщо я своєчасно сплачую, можливо, не такий уже й тяжкий… Чи вони про "всіх" себе?)
Нажаль, багато споживачів…" - далі підприємство тепломережі скаржиться на моїх сусідів, недосконале господарство і майже щомісячне подорожчання газу і дуже просить: "по можливості,.. допомоги в боротьбі зі злісними неплатниками…" (на другому аркуші листа ці "злісні неплатники" вказані за порядком: рахунок, квартира, прізвище, кількість місяців несплати та сума боргу).
У кінці листа мені дуже подякували за співпрацю…
Як можна відмовити такому щирому проханню?
Особливо враховуючи те, що протягом теплих місяців усі сплачували за опалення, якого не було, і якщо згадати минулу теплу зиму… Дійсно, звідки взятися грошам у комунальників?..