Зеки, сидячі в тюрмі або перебуваючи на зоні в колоніях, можуть дозволити собі пожартувати: "Моя міліція мене стереже". А як бути нам, простим громадянам України?
За останні місяці ситуаці така, що міліція стає для наших громадян страшнішою за бандитів. Скоро з усіх усюд буде чути не крик: "Гвалт! Міліція! Рятуйте - бандити напали!", а вереск до навпаки: "Гвалт! Бандити! Рятуйте - міліція напала!"
Ситуація дика, але коли зек стає президентом, то мент має стати бандитом і мусить займатись злочинами як їх організатор, а не ліквідатор! Бо ніяк інакше я не можу розцінити заяву міністра МВД України громадянина Могильова з трибуни Верховної Ради України щодо того, що він знає про підготовку збройних кривавих сутичок і безпорядків 22 січня. Ще б не знати, коли їх організатори власне міністру Могильову і звітують про хід підготовки. Певен, що всі ви не один раз бачили по телевізору кадри з підготовки спецназу МВД, де в ролі терористів чи правопорушників виступали ті самі спецназівці МВД. Тепер від тренувань вони перейдуть до живого діла.
Якраз кілька днів тому я побував на прес-конференції Миколи Ляховича, що відсидів у в*язниці майже 3 роки з 5 за відомі антикучмівські безпорядки в Києві коло пам*ятника Тарасу Шевченку, так він прямо і доказово розповів, що тоді сам особисто та з Шкілем зупиняли якихось зовсім невідомих хлопців, що жбурляли в кордони міліції чим попало. І хоч все було чіктко зафіксовано на відео - засудили його й інших побратимів, як організаторів безпорядків. Причому багато чиновників МВД потім перед ним вибачались за це і казали у своє виправдання, що нічого не могли зробити - наказ треба виконувати, навіть якщо він словесний і конфединційний.
Полковнику МВД, який провів цю "успішну" провокацію, дали звання генерала, а за деякий час він став заступником міністра МВД - кого б ви подумали? Цушка? А ось і ні! Не вгадали: своїм заступником цього знавця провокацій зробив міністр Юрій Луценко! Смакуйте, які у нас були "помаранчові борці за справедливість". Нічого, зараз і вони посидять в тюрязі, відпочинуть і подумають, може ще якусь фігню придумають...
Хто хоче деталей - інтернет дозволяє самому дізнатись. А я закликаю до одного: бійтесь міліції, яка до вас ще не наближається, бо коли міліція почне до вас наближатись - буде пізно!
Он до хлопців з "Тризуба" наблизились і що доброго з того вийшло хлопцям? Вручили кожному по іменному автомату та й засадили за зберігання зброї. Ще кажуть дякувати, що не за наркотики притягли чи згвалтування постового даїшника. "Дякуєм, громадяни міліціянти, що не збезчестили, а героями робите, хоч хлопці вас про те і не просили." Але нам було особисте замовлення від  Самого! (і пальчиком до гори вказуєм, бо сказати в голос - та ви що!): "Треба вполювати кількох з "Тризуба". І ще не встигли їх схопити й опитати, а вже міністр знає і звітує "про хату з двома рушницями й оптикою коло летовища" в Івано-Франківську, де Самий-Самий мав злітати, але передумав і пішов пішки, задля моціону та розпитати, а де поділись на івано-франківщині всі яйця?..
Ще добре, що ракетного комплексу "земля-повітря" в тій хатинці не знайшлось на стріху, і танка під стодолою, а то щось не дуже лячно, а обивателя треба грунтовно лякати, як в братній Росії феесбешники не роздрібнюючись будинок з усіма меншканцями бах і підірвали - і є в момент президент-герой в країні-переможниці всіх воєн і народів!
Виходячи з вище сказаного і з очікуваного, я пропоную відтепер всі громадські акції проводити виключно в полях і лісах, або вдома тихенько причаївшись в темному куточку з вузликом найнеобхіднішого про всяк випадок - а раптом і до вас міліція зайде. І не переживайте, що цього разу не зайшла - повірте мені на слово: обов*язково зайде! Наша міліція постарається, щоб ви могли спокійно розлягтись на нарах в камері і весело сказати: "Моя міліція мене стереже!"

Богдан Гордасевич
17 січня 2011
м. Львів-Рясне

PROFESSION DE FOI МОЛОДИХ УКРАЇНЦІВ  

(Символ віри для молодих Українців)

Читане на Тарасові роковини 1893 р. ув університетському місті на Україні.  

(Провопис оригіналу максимально збережено)


Знаючи сучасний стан і рух української молодїжи по багатох містах широкої Вкраїни, стежучи по змозї за рідною літературою, що має своїм осередком Галичину, і уважаючи на попередній, так званий, українофільский рух, ми молоді Українці, порадивши ся і спогодивши ся поміж себе, поклали привселюдно в коротких словах висловити наші погляди і взагалі наше PROFESSION DE FOI (символ віри).[ Читати далі ]

Братство тарасівців

Рік заснування     1891
Тип     студентська організація
Члени     В. Боржковський, М. Дмитрієв, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, В. Совачів, В. Степаненко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, В. Шемет
Положення     самостійницька державна спрямованість

Тарасівці, Братство (Братерство) Тарасівців — таємна організація «свідомих українців», речників українського національного активізму з самостійницькими тенденціями (на відміну від несвідомого малоросійства й аполітичного «українофільства»). Засноване влітку 1891 року (дехто подає 1892) під час відвідин могили Тараса Шевченка біля Канева.

Положення та ідеологічні основи
До засновників Тарасівців належали: Віталій Боровик, Борис Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський. Крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей української грамоти, доповідей, культивування ідей Шевченка), Тарасівці висунули політичні постулати визволення української нації з-під російського панування, повної автономії для всіх народів Російської Імперії та соціальної справедливості.
У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була закладена програма Братства тарасівців. Серед основних положень були такі:
    * самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби
    * федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини
    * на чолі держави гетьман як президент і сейм
    * мета держави — передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа
    * свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія
    * боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками
    * Україна для українців, себто, що визнають себе українцями
    * культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог
    * не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо
Ідеологічні основи Тарасівців виготував І. Липа (проголошені у Харкові на Шевченківських поминках у лютому 1893); дещо доповнені, вони були анонімно надруковані в журналі «Правда» (квітень 1893) під назвою «Profession de foi молодих українців». Ідеї Тарасівців були пропаґовані Вартовим (Б. Грінченком) у «Листах з Наддніпрянської України» та М. Коцюбинським у казці-алегорії «Хо».
Діяльність
Тарасівці розвинули працю серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу осередком Тарасівців був Харків (до літа 1893, коли заарештовано членів Братства), згодом Київ; менші осередки: Одеса, Полтава, Лубни.
Головні діячі
До діячів Братства тарасівців належали, крім вищеназваних: В. Боржковський, М. Дмитрієв, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, В. Совачів, В. Степаненко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, В. Шемет та інші.
Значення в розвиткові українського національного руху
Тарасівці діяли до 1898. Під впливом ідей Тарасівців «Стара Громада» перетворилася 1897 на більш політичну Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, а молодше покоління в 1900 створило РУП.

[ Читати далі ]

Коли мене запитали, як я ставлюсь до рішення якогось там суду щодо позбавлення звання Героя України Степана Бандеру, то я відповід однозначно:"Я ставлюсь до події дуже навіть позитивно!"
Така відповідь одразу шокувало моїх співрозмовників, які знають мене як активного пропагандиста життєпису Степана Бандери і видавця книжок про нього. Тому я зробив роз*яснення своєї позиції своїм співрозмовникам і зараз хочу викласти її та донести іншим.
Почну з того, що майже одразу в радіоефірі почув думку-коментар на цю подію одного тернополянина: "Мене зовсім не турбує рішення якогось суду: героєм Бандеру визнав народ і це відмінити неможливо! Навпаки, мені було б прикро, якби теперішня влада почала активно вшановувати Бандеру і робити його своїм героєм"
Я тої самої думки. Хто знає тих теперішніх Героїв України? Та ні живих, ні мертвих не знаємо, бо вони такі герої і є: не народні, а провладні герої. Ну і якого милого серед них робити Бандері та Шухевичу? Тільки свою героїчну пам*ять ганьбити. Ще мудреці Давньої Індії сказали влучну істину: "Найбільша ганьба достойному є похвала від недостойних". До речі, саме в такому ключі я розглядаю всі безкінечні брутальні коменти в інтернеті різних недостойних щодо Бандери і Шухевича. Я готовий подякувати їм за це, бо якби це чмо стало нахвалювати їх - я б почав турбуватись за українську національну ідею.
Звичайно, що приємного в події мало, бо будь-яке приниження героя є приниженням і людей, які визнають його своїм героєм. Хоча українцям західних регіонів не звикати до брутального оббріхування їх визнанних героїв, тому що в часи СРСР за "совєтів" такого натерпілись - і не піддались, не зреклись своїх героїв! Але ж у своїй Українські Державі терпіти подібне куди прикріше. І це стосується не тільки теперішньої влади.
Будемо відверті: так звану "помаранчову" владу чомусь обзивали "націоналістичною", хоча насправді за нею нічого подібного не спостерігалось всі 5 років її функціонування. Про Юлію Тимошенко, яка все націоналістичне в собі обмежила виключно публічним виживанням української мови, я можу сказати одне: "Дяку вам за те, що нема за що дякувати!" - бо "достойною" цю особу назвати неможливо. Щодо Віктора Ющенка, то давайте не обманювати самі себе: порожняк повний. Увесь націоналізм Ющенка, з яким бореться нова влада: той самий Бандера! Та ще Шухевич! І все! Більше новій антиукраїнській владі боротись немає з чим! Нема!
А пригадуєте, як Ющенко надав звання "Героя України" Степану Бандері? Не на 1 січня 2009, коли тому виповнялось 100-річчя, а як "ображений хлопчисько" в останні дні свого президенства після ганебного програшу виборів у першому турі, коли вже все було ясно. Залишається однак нез*ясованим, чи то Ющенко таким чином подякував Львову, що став єдиним місцем на всю Україну, де він переміг. Чи просто захотілось "голосно грюкнути дверима" і Бандера якраз найкраще надавався для цього. Не знаємо, але і за те вдячні: з нікчемної вівці хоч вовни кавалок.
Всі ми добре розуміємо, що то все є так зване "загравання з електоратом". Тоді було, і зараз є. Ющенко обмежився показовою фолькльорно-історичною темою і однозначно відмежувався від націоналізму, як ідейної системи розбудови держави. В результаті цих мансів-реверансів перед електоратом він для сходу всеодно залишився "націоналістичним прихвостнем", а для щирих патріотів західних регіонів був "ні риба - ні м*ясо", тоді як люди мали за взірець лідера - Бандеру з його крицевою затятістю і наполегливістю, як захистника українства!
Теперішні події теж дивують: чого хоче досягти Янукович подібними судовими інтрижками. Вже лишив себе легітимності, так ще хоче зневаги? Давайте детально розберемось в ситуації: є два однозначні варіанти, коли або Янукович своїм указом скасовує указ попередника, або чітко заявляє - "Хай буде, як є. Проїхали далі. Тема закрита." А що ми маємо наразі? Хтось скаже: "О! Ми маємо верховенство права!" Ха-ха! Судова система є механізм і не більше того! Дивіться правді в очі: указ найвищого рівня виконавчої влади в державі - Президента України скасовуює якийсь нікчемний адвокатик, що є фактично порожнім місцем! Навіть не депутат ВРУ! То яка ж це влада і яка до неї може бути повага?!
Пригадую, що Путін з Медведєвим до 65-річчя 9 травня перемоги над Гітлером попросили Януковича позбавити Бандеру і Шухевича звань Героя України, а воно он як - не того просили. Тут навіт Ахметов безсилий. Є в Донецьку куди сильніша від усіх сил сила, що має найбільшу владу в Україні: миршавий адвокатик.
Ганьба і тільки. І Януковичу, і всій його конторі радників-дорадників з Ганусею включно, бо знову вся Україна об*єдналась за одним заняттям: плює в одну точку, якою є Президент України. Як від Кучми зачали, так досі не можемо позбавитись цієї непристойної звички. Зате Схїд і Захід - разом! Теж досягнення...

Богдан Гордасевич
12 січня 2011 р.
Львів-Рясне

Сьогодні в Україні відзначають День політв’язнів!
Українці відзначають День політв’язнів 12 січня, Бо саме в цей день 1972 року в Україні розпочалася "друга хвиля" масових арештів інтелігенції, найбільше - у Львові.
Було тоді арештовано багато друзів моєї мами, Галини Гордасевич.
Її врятувало проживання в Донецьку, що вже було майже ізоляцією.





***
Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні "Аврору",
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні -
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія -
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966 р.

[ Читати далі ]

Вітаю всіх з 2011 Різдвом Христовим !

Христос народився!  Славімо його!




Вірші Галини Гордасевич до теми свята:


РІЗДВО

А як зірка зійшла – народила Марія,
Так, без болю, без муки,
                                            лиш зітхнула глибоко.
Тоді над пустелею вітер повіяв,
І зірка дивилась, як Боже око.

А воно ще таке мале й безпомічне,
Бо яке ще зміститься в жіночому лоні?
Та вже на личку святе щось і вічне
І хресна дорога на маленькій долоні.

А Марія злякалась: звісно – мати.
Сказала: – Не треба ні влади, ні слави.
Я буду його при собі тримати,
А зросте – хай майструє столи і лави.

А віку дійде – ожениться гарно,
Я буду тоді доглядати онуків.
...Та знаку підтвердження ждала намарно,
Хоч ніч була повна таємних звуків.

А до першої зірки сходились інші,
Темряву ночі розганяли старанно,
Наливались червоним, неначе вишні
Або майбутні Христові рани.

А Марія дитя загортала в ряднини,
Казала: – Нічого, мій синку, не бійся.
Ось в цій яскині діждемося днини
І підем додому, до свого обійстя.

Там хата вікнами нам зазоріє,
Там сад зустріне в зеленім вітті. ...
Ти так над Христом молилась, Маріє,
Як донині усі матері на світі.


ХРИСТОВА  РОДИНА

Чи були в Ісуса брати і сестри?
Є підстави вважать, що були.
Та тільки йому судилось пронести
Той хрест, на якому його розп’яли.

А брати були собі люди звичайні
І сестри – жінки прості.
Та в останні хвилини, трагічно-печальні,
Я вірю: Він їх простив

За те, що не слухали слова Бога,
До серця його не взяли,
Що скрутно жили, жили убого,
Та якось собі жили,

Що тягнули ярмо, раби підневільні,
І не муляло їм те ярмо,
Що казали: – Ісус? Та він божевільний!
Ми прихистку йому не дамо!

Бо це ж таки в голові не поміститься,
Це злочин, в кінці кінців!
Він проти цезаря, проти намісника,
Проти святих жерців!

І як Він на Голгофі терпів свої муки,
Їх серця були зимні, як лід.
Та в них були діти, зросли онуки
І пішли за Христом услід.


ПОКАЯННИЙ  ПСАЛОМ

На душу впали порохи,
І висохла вона на мумію.
Прости нам, Господи, гріхи,
Бо грішимо по скудоумію.

Сяк-так долаємо добу,
Все спішимо, все щось моторимо.
Прости нам, Господи, злобу –
Самі не відаєм, що творимо.

Засадим брата до тюрми,
Скуємо ланцями залізними.
Прости нас, Господи, що ми
Живцем у царство Твоє ліземо.

А треба хрест свій пронести,
Щоб стати із раба людиною.
Прости нас, Господи, прости,
Хоч перед смертною годиною.

Могили снігом занесе.
Закряче ворон над пропащими.
Прости нас, Господи, за все!
Такі ми є.
                   Ми будем кращими!

Вітаю усіх усіх усіх друзів з Новим роком і новим щастям, Бо щастя старим не буває!
Бажаю усім чоловікам, щоб їх кохані були ще більш звабливі за снігуроньку, а всім жінкам бажаю бути не менш звабливими для своїх коханих за снігуроньку!
А дідуля Мороз потрібен тільки діткам, а ми такими не є.
Щастя! Здоров*я! Любові! Успіхів! А все інше - за індивідуальним замовленням!

І привітання від Жоржа Дикого

ТОСТ «IN VINO VERITAS»

Вип’ємо за удачу!
Поки в житті я щось значу,
Поки у тілі є сила
І ти мене запросила...

Вип’ємо за майбутнє!
Буде воно незабутнє.
Буде воно чи ні -
Кожен шука у вині.

Вип’ємо за кохання!
Скінчено вже вінчання,
Скінчено всі думки -
Час пакувати сумки.

Вип’єм, щоб нас пам’ятали!
Щоб і за нами питали...
Щоби морок світів
Пломінь душі освітив.

-----------------------
in vino veritas - лат.: істина у вині

Програма "Авангард іде!"

Добробут народу та велич України - понад усе!


"Авангард іде!" - партія, яка бореться за добробут громадян і велич України. "Авангард іде!" стає на захист знедолених та обкрадених, які на своїх плечах перенесли всі тяготи грабіжницької приватизації та недолугих реформ у результаті яких ціни стали європейськими, а пенсії та зарплати - афро-совєтськими.
Ми забезпечимо: безподаткове виробництво, безплатне медичне обслуговування та освіту, кількакратне зростання пенсій та зарплат, зростання кількості робочих місць, зменшення пенсійного віку, законність, справедливість і порядок.

І. Економічний прорив у розвитку промисловості, сільського господарства, малого і середнього підприємництва можливий, лише ліквідувавши податкове ярмо виробництва, для чого пропонуємо:[ далі ]

Я вирішив доречним навести цей розділ з виданої до 100-річчя Степана Бандери книги-збірника дискусійних статтей про щю видатну людину за моєю ініціативою та упорядкуванням у львівському видавництві "Тріада плюс" 2010 р. і вона є в книгарнях Львова.

Нагадую, що 1 січня - чергова 102-а річниця народження Степана Бандери, отож  всіх небайдужих прошу відзначити цю дату заходами за власною ініціативою і на власний розсуд


Степан Бандера - Лицар Чину

Богдан Гордасевич

Відповідь Кирилу Александрову на статтю "Бандера: постскриптум "москальского" историка".

"Понять и простить - совершенно разные вещи: понять можно без желания изучаемого объекта, а простить без просьбы о прощении нельзя! Провина есть осознание  своего поступка плохим, а если кто-либо уверен в правильности своих действий и ни о каком прощении не просит - кто, за что и главное: зачем?!- может его простить? Полная несуразица, а каков запев - такова и песня"  Жорж Дикий
 
Не кожна провокація є на шкоду. Так, матеріали російського історика Кирила Александрова з Санкт-Петербурга про Степана Бандеру підштовхнула до цікавої дискусії у тому числі з участю і наших "рідних" провокаторів. І тоді я подумав, що як учасник трьох перевидань книги письменниці Галини Гордасевич "Степан Бандера: людина і міф" маю право, а можливо, що і зобов'язаний висловити своє бачення цього проблемного етапу української історії, яким є боротьба Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії.[ далі ]

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими гудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». —  «Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешему?» —  «Ба ні,— кажу,—
Говорить умію.
               Та не хочу».

Тарас Шевченко  «Сон»

Світ постійно змінюється. Глобалізація економічних стосунків та міграції народів сучасного світу творять нову ситуацію, коли такі явища, як націоналізм чи навіть патріотизм - стають рудиментарними поняттями. Справа навіть не в домінанті космополізму, як світоглядної позиції для майбутнього людства, скільки в тому, що людина стає мобільною, бо такими є вимога часу. Мобільність позначається у психологічній готовності людини в разі необхідності покращити своє життя - міняти фах, місце проживання, мову і навіть громадянство.
Погодьтесь, що зараз мало кого мучать докори сумління від переміни наведенних позицій. Найбільш наглядним свідченням тому є спорт, що колись був головним брендом кожної з країн: видатні спортсмени були окрасою гордості кожної країни і їх населення. А тепер національні збірні команди тренують іноземні фахівці як норма, не кажучі за міграції спортсменів, коли змагаються команди з різних країн, де їх громадяни виступають за команди іншої країни-суперниці. Дивні парадокси, які одночасно формують інакшу психічну домінанту мільйонів вболівальників. Ми дружно вболіваємо за нашу команду в міжнародному чемпіонаті, а в команді нема не просто етнічних українців, а навіть громадян України. Що це тоді? Чисто   номінальне переживання за фантом поняття «наш клуб» чи «наша команда»,
де нема абсолютно тих, кого можна назвати «нашими». І чи не правильніше
називати ці змагання вже не міжнародними, а міждержавними?
Цей затяжний вступ був задля того, щоб однозначно стверджувати: поняття націоналізму та патріотизму стають виключно добровільною якістю кожної
окремої людини. Тобто стають сферою виключно суб*єктивного формування та існування, як он у Тараса Шевченка в словах з епіграфа цього матеріалу. Монолітні психічні стани людей стосовно державного патріотизму, як це особливо практикувалось у тоталітарних державах типу СРСР, чи поєднання державного патріотизму і націоналізму, як це практикувалось у багатьох країнах світу - відійшли у минуле. В сучасних умовах етнічний націоналізм як і державний патріотизм стали з обов*язків «апріорі за фактом народження» на теперішній час постають як зовсім необов*язкові чинники і все вирішує сама людина поокремо на рівні суб*єктивного «хочу - не хочу». Виходячи з цього я прийняв для себе особисто рішення: я хочу бути українським націоналістом і патріотом України - хочу! І при тому мене не дуже цікавить рішення і позиції тої сукупності людей, що живе поряд. Подібно як у вірі - кожен визначається в першу чергу сам, як і сам наповнює зміст, форму і насиченність свого спілкування з Богом.
Моє кредо чітке - ніхто, окрім самої людини, не може визначити, що має бути вкладено в такі поняття, як: любов до метері, любов до жінки, любов до дітей, любов до нації, любов до країни і держави, любов до світу, любов до життя тощо. Вказувати особі що і як це має бути у вигляді усталенних норм - для мене є смішним і неетичним. Я досить довго йшов до розуміння цього, тому що звичка до колективної думки і позиції була домінуючою, особливо для «народженних в СРСР». Як і зворотня екстраполяція самоодержавлення, коли особа стає свідомим і ще більше - підсвідомим представником месіанства колективної волі.
Горезвісний механізм суб*єктивної самодисципліни типу «наказ партії» або
«так треба задля інтересів Родіни», який пробують запровадити в сучасному українському суспільстві деякі політики, є безнадійним шляхом в нікуди. Водночас не можу стверджувати категорично, що індивідуальний націоналізм і патріотизм теж єдино правильний шлях - та ні, це просто один з чисельних стежок цього безкінечного світу.
Річ у тому, що людина формується як людина завдяки існуючим суспільним нормам, що на неї впливають. Ці норми є зовнішні примусові у вигляді законів, та норми внутрішні, які виникають в людині в процесі розвитку та виховання, і є
добровільними моральними нормами. Без цього взаємозв*язку норм суспільних і норм моральних світ давно перестав би існувати, про що вже сказано багато і ще можна багато говорити, але я хочу зосередитись на іншому феномені: є досить парадоксальне явище, коли інетлектуальна людина переживає суспільні вади як особисті, бореться з ними, кажучи: «О, люди, чому ви такі недосконалі?», а позатим цю саму людину мучить питання: «Ну чому я не такий, як всі?» Своєрідний феномен «білої ворони», як ось у мене самого.
Я народився і першу частину життя у 25 років прожив у місті Донецьку - столиці Донбасу, а другу половину життя я живу в столиці Галичини - місті Львові. В сучасній Україні ці регіонинайчастіше протиставляють одене-одному як антитези, але коли справа доходить від абстракцій до конкретики, то виявляється все до смішного однаково. Власне знаючи про це, я у розмовах з людьми, які виказували негативні позиції як западенець - проти східняквів або навпаки, то моїм головним аргументом було і є запитання: «А ви там особисто були? Ні? То поїдьте і хоч з  тиждень поживіть у Донецьку ( у Львові)». Не даремно є приповідка, що краще раз побачити, чим сто раз почути. Нема іншого засобу переконати людину, що на звичному побутовому рівні у Львові нема націоналізму і русофобії, як постійного традиційного агресивного явища, про що сформована стала думка у східних регіонах завдяки ще радянській і теперішній пропаганді українофобів всіх мастей. Навпаки, в Донецьку нема агресивного масового антиукраїнства, як в тому переконані західняки. Все це переважно відбувається на рівні політичних технологій маніпулювання свідомістю людей і не більше того, тому що якби цей
антагонізм існував насправді масово - держава б давно поділилась на шматки. Найяскравіший тому приклад, коли після відомих буремних подій президентом України став Віктор Ющенко - східняки з прикрістю для себе визнали це і  підчинились, як ось тепер підчинились західняки обранню президентом України Віктора Януковича. Зрозуміло, що це не означає абсолюту на майбутнє, але про сучасний стан взаємовідносин говорить досить однозначно: ми всі хочемо жити в мирі і злагоді. Ми всі хочемо жити в нормальних обставинах свобод і порядку нормальної демократичної правової держави. Я переконаний, що цю ідею однозначно підтримують в усіх регіонах України всі її громадяни. І це є головним фундаментом для розбудови нашої держави.
За минулі 20 років Україна відбулась як світова держава, а також відбулось психічне закріплення поняття державності в масі її населення, що є дуже важливим. Залишилась «маленька дрібничка»: активізувати це усвідомлення державності громадянами України у особисту площину кожного поокремо. Потрібно перевести наш український соціум з стану пасивності соціального
жебракування (иждивенчества), до чого його привчила колишня імперська
влада СРСР: держава має кожного забезпечити його часткою соціального  благополуччя, - і перевести у стан соціально-індивідуальної активності, що вже досить розповсюджена серед молоді, коли людина чітко вірить, що її життя залежить в першу чергу від неї самої, отож вона не очікує подачок від суспільства і держави, а вимагає (не просить!) створення їй належних умов для цього. Нова доба вимагає нового духовного змісту життя! Людина стає активним творцем свого життя, активним творцем життя суспільства і держави, а також і в загальному - всього Світу. Так, панове, і не інакше. Щоб стати таким творцем, кожній людині неодмінно стануть потрібні критерії самоідентифікації - цього вимагає сам зміст подібного стилю життя: дерево може бути міцним тільки маючи сильне коріння. Цим корінням для кожної людини є його родина, рід, друзі і знайомі, його етнічна спадщина, духовна, територіальна, державна, тощо.
Тобто кожна людина є унікальною композицією ментального характеру, чим
вона може плідно скористатись, але... не зобов*язана! Тобто висновок у мене один: якщо хочеш бути Людиною - будь нею! А не хочеш - не будь.
В моєму розумінні складовими змісту тези «бути Людиною» є такі чинники,
як любов і повага до батьків, родини, землі, де зріс, етносу, якому належиш, інакше кажучи - націоналізм, до держави, яка є твоєю, поки ти цього хочеш, що є патріотизмом, ну і так далі. Всього не перелічити, як і не є все обов*язковим кожному. Можна бути і таким, яким є продовження рядків Тараса Шевченка в поемі «Сон», винесенних мною до епіграфа, якими я і завершую замість епілогу свій невеличкий роздум з можиливим його подальшим продовженням стосовно індивідуального націоналізму.

— «Экой чудак!
        Я вси входы знаю,
    Я тут служу; коли хочеш,
    В дворец попитаюсь
    Ввесты тебе. Только, знаєш,
    Мы, брат, просвищенны,—
    Не поскупись полтинкою...»
    Цур тобі, мерзенний
    Каламарю... І зробився
    Я знову незримий.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

В якості додатка я подаю свою статтю, написану 21 рік тому в Донецьку і
опубліковану мовою орігіналу в російськомовній газеті "Комсомолець Донбасса"

Екологія наших душ
(Роздуми молодої людини про національну самосвідомість)

Дивно вам чи не дивно буде від такої моєї думки, але іноді шкодуєш за тими ще недавно минулими часами. Чому? А тому, що я належу до покоління, яке не без іронії, але правдиво, називає себе "дітьми застою". Пригадую, як нас вчили писати твори в школі: ось тобі біла фарба, ось чорна і давай вимальовуй білий промінь світла в темному царстві. Все ясно! Чи про той же націоналізм і інтернаціоналізм сказали б написати. Та скільки завгодно: тільки встигай вишукувати і строчити все погане про перше, а все хороше - про друге. Знову повна ясність. Хороші були часи: просто жилось, щасливо. І ми були людьми простими, щасливо-дебільними. Бувало урвеш щось з імпортних шмоток або нап'єшся вдризг - і наче в раю побував. Тепер не те - виявляється це був зовсім не рай. Виявляється, ми не просто придатки до різних машин та коліщатка великої державної машини, а люди. Виявляється, багато з того, що нам говорили і чому ми вірили - неправда. Багато ще чого виявляється... А жити далі як? Чому вірити? Кому вірити? Хто його знає? Хай кожен шукає відповіді сам, а для себе я знайшов таку відповідь, щоб далі добре жити - треба повірити самому собі! Так, повірити самому собі. В житті мені на власному досвіді приходилось пересвідчитись з того, де мені говорили правду, а де - брехали. Однак найцікавішим є те, що коли в мене одразу закрадався сумнів стосовно того чи іншого "дуже правдивого" повідомлення, то практично завжди потім вияснялось, що це - абсолютна брехня! Саме одною з таких тем було для мене і питання націоналізму та інтернаціоналізму.
В школі нас вчили, як я вже зазначав, що націоналізм - це погано, а інтернаціоналізм - це добре. І з того часу посів мене сумнів непорозуміння: як може існувати інтернаціональне без національного? Як людина може любити рівноправно всі інші нації, коли вона не любить власної нації? Виходило ж бо, що любити свою націю не можна, бо це бач прояви націоналізму, а от всі інші - мусиш, бо це вже виявлення інтернаціоналізму. Попробуй зрозуміти подібне безглуздя? Невже можна вчити тому, що любити свою матір сильніше всього на світі є поганим, бо треба рівноправно любити всіх матерів? Але нас саме так вчили! Так вчили! Тому для багатьох буде далеко не риторичним питання: а чиї ж ми діти?
В Оттоманській Туреччині існував такий звичай: з усіх поневолених слов’янських народів турки забирали як данину хлопчиків у віці 6-12 років, з яких в спеціальних закладах виховували професійних воїнів-яничарів. Їх виховували так, щоб хлопчики забули все про своє минуле: про своїх батьків, про рідний дім, рідний край, - абсолютно про все! І тоді ці хлопчики ставали ідеальними воїнами: вони безвідмовно виконували будь-який наказ чи команду. Вони могли вбити навіть рідну мати, бо не знали, що таке є матір, що таке є любов до матері і для чого
все оце потрібно... То хто ж ми? Чиї ми діти?
А може, всі ці балачки зайві? А , може, все так і треба? Ми  ж бо своїх батьків вбивати не будемо, а просто здамо їх в будинок для немічних людей - і нема проблем!
Що ж, кожна людина має право сама обирати свій шлях у житті і сама визначає відповідно свої потреби та цілі. Комусь досить для щастя бездумно виконувати чиїсь накази, урвати більший шматок, ніж у інших, і жирувати, пишаючись з своєї "величі". Всі ми маємо право на щастя, в тому числі і на таке. Але якщо хтось почуває себе нещасливим, то хай задумається над тим, що я зараз далі скажу. В цьому світі все дуже взаємопов’язано, і ми маємо вже багато доказів того, коли насильницьке знищення одної незначної начебто ланки нашої матері-Природи призводить до руйнації цілих її систем. Прикладом тому може бути та страшна
екологічна криза, яка утворилась навколо нас. На жаль, перед нами постає куди ще страшніша криза - криза духовна. Прийшов час подумати про екологію наших душ.
Скільки років та десятиліть нам твердили, що душі нема і тому турбуватися про неї нема чого. Але душа в людини є: саме вона болить і плаче в кожного від горя і нещасть, від ницості і порожнечі нашого існування. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія - все це наслідки, все це засоби, якими люди дурманять собі голову і відключають душу. Щоб заповнити свою духовну порожнечу, люди кидаються в релігію, в сектантство, в містику і ще бог зна куди. Бо ж болить та неіснуюча душа! Болить! Болить!.. А, може вона болить саме тому, що перетнули ті ланки, які єднали нашу душу з духовним багатством рідного народу, з отим величезним багатовічним національним надбанням, що є сутністю нації і національної самосвідомості. Може всі оті народні пісні, традиції, вірування та звичаї і є джерелами духовного живлення наших душ?
Спогляньте лишень на цю прекрасну гармонію національних духовних цінностей: в дитинстві - колискові пісні та казки; в юнацтві - легенди, героїчні пісні та історичні оповіді; в молодості - чаруючі пісні кохання, веселі молодечі забави; в зрілому віці - балади, думи, побутові пісні; в старості - збереження і передача своєї національної культури новим поколінням. То невже все це, що наш народ плекав віками на протязі тисячоліть, стало тепер зайвим? Невже можна відкинути і забути всю народну національну духовну культуру тільки через те, що від знання і дотримання її норм немає ніякої прямої матеріальної вигоди? Невже все це даремне і непотрібне?
Я вірю, що потрібне.
Я вірю, що кожній людині потрібне духовне багатство свого народу своєї нації для того щоб стати справді ЛЮДИНОЮ. Людиною сповненою чеснот, благородних устремлінь і героїчних справ! Бо тоді ти вже не просто якась там звичайна соціальна молекула - ні! Тоді Ти - представник свого народу серед інших народів світу! Ти - продовжувач історії свого народу і його національної культури! Ти - ланка, що єднає минуле твого народу з майбутнім! Твоє життя - це життя твого народу! Тому треба бути гідним цієї відповідальної і прекрасної місії, і якщо кожен з нас це усвідомить, то я вірю, що і для нього самого, і для його ближніх життя стане цікавішим, змістовнішим і щасливим. Я вірю в це, але знати певно, як і будь що інше в цьому світі - справа неможлива. Тож прошу лише задуматись над тим, чи є в усьому сказаному мною хоч невеличка доля істини?

Богдан Гордасевич
/опубліковано в газеті "Комсомолец Донбасса"
19 грудня 1989р. №241 м. Донецьк/