Цей кліп демонструє радикалізацію суспільства. Причому радикалізацію молоді - молодість завжди перемагає старість (це закон природи). Найцікавіше те що вся влада представлена стариганами - Янукович (60 років), Азаров (63 роки)... Що вони можуть дати молоді - вони відстали від сучасного світу років на 30, що вони можуть дати українцям - вони-ж не мають жодної краплі української крові? Що може дати Донбас? - Купу сміття, що зветься металобрухтом, або вугілля яке дешевше зовсім не видобувати, а може тотальне старіння населення цього регіону, чи найбільшу смертність в Україні? Донбас - це промисловий регіон а-ля Уганда - рабські умови праці та надзвичайно швидке старіння населення, багатії-олігархи та (пост-)комуністичні чиновники, що стали новою місцевою аристократією. Донбас - це не вчорашній день, це позавчорашній день. Це регіон який міг-би бути лідером в 60-х, 70-х - але не пізніше. Сучасному світу потрібні інформаційні технології та агропромисловий комплекс - це все є на Заході та Півдні, але не в Донбасі. Донбас - це найбідніший, дотаційний регіон який вважає що годує інших, Донбас - це вимерші міста Луганщини та Донеччини, це повальне пияцтво в місцевих селах та регіон пенсіонерів. У нього нема майбутнього. А тим часом Західні регіони демонструють зростання народжуваності - на Заході вже більше молоді аніж на Сході і з кожним днем ця різниця зростає. А що далі? Далі - вибух, який можна відстрочити, але не зупинити. Антиукраїнський режим Януковича-Азарова нездатний протриматися довго.

Опитування: А ви б відпустили своїх дітей відпочивати до Єгипту, де зараз іде війна і не працює телефонний зв'язок?

Правоохоронці викрали журналіста та намагалися змусити його написати явку з повинною у крадіжці трактора. Зараз журналіста госпіталізовано.

25-річного журналіста представництва "5 каналу" у Полтаві Юрія Стеценка госпіталізовано 28 січня після побиття співробітниками Полтавського міського управління Міністерства внутрішніх справ у Полтавській області.

Про це повідомив сам Стеценко. З його слів, 28 січня близько 15:00 його було викрадено співробітниками карного розшуку біля будинку Полтавського міськуправління юстиції по вулиці Стешенка, 6.

"Коли я вийшов з юстиції, до мене підбігли двоє невідомих... кілька разів ударили по голові, від чого я знепритомнів", - сказав Стеценко.

Коли він отямився, то побачив що перебуває в автомобілі Daewoo сірого кольору, співробітник карного розшуку Артем Мочалов, якого він знав, підвозить його до чорного ходу будинку міськвідділу міліції по вулиці Сковороди, 2-Б.

"Вони затягли мене на другий поверх у свій кабінет і відключили мій мобільний телефон", - сказав Стеценко.

Співробітники міліції вимагали від журналіста написати явку з повинною у крадіжці трактора.

Після того, як журналіст відмовився написати відповідну заяву, міліціонери протягом 4 годин били його по голові й спині.

Коли журналіст пред'являв їм своє посвідчення, міліціонери лише сміялися у відповідь.

Згодом Стеценка було відпущено, а потім госпіталізовано у хірургічне відділення 2-ї міськлікарні Полтави, де лікарі встановили в нього перелом ребра, струс мозку, численні забиття м'яких тканин на животі й спині.

Батько журналіста подав скарги на незаконні дії працівників міліції в прокуратуру Полтави, управління Служби безпеки України й Міністерства внутрішніх справ у Полтавській області.

Начальник відділу у зв'язках із громадськістю УМВС у Полтавській області Юрій Сулаєв підтвердив факт побиття журналіста, додавши, що зараз співробітники відділу внутрішньої безпеки обласного УМВС розслідують цей факт.

ТСН.

Сьогодні знайшла нарешті у книгарні роман Ліни Костенко "Записки українського самашедшого". Правда, купила не для себе, а в подарунок для мами. Сподіваюсь, дасть мені почитати;)

а хто вже читав? поділіться враженнями! 

«Я не буду у майорінні політичних прапорів говорити про політику. Об’єднують націю не різні кольори, а національні ідеали, цінності. Україну завжди єднав і буде єднати український дух. Якраз український дух завжди витає на цьому полі. От чому потрібно завжди їхати у Крути, везти сюди своїх дітей, допомагати музею, бувати тут треба кілька разів на рік».
«Від чого сьогодні застерігають Крути. Крути говорять, що 100 років тому, забрати нашу соборність і незалежність можна було військовою, мілітарною окупацією. Сьогодні – окупація здійснюється в світі, як правило, не мілітарно, окупація здійснюється – гуманітарно. Якщо у нас не буде імунітету від засилля чужої мови, чужої пам’яті та культури – у нас не буде історії. А історія вчить, що за самооцінкою нації іде її самовизначення, а за самовизначенням формується єдність нації і соборність»

Так хто ж це сказав сьогодні?

28 січня 2011 року у Будинку Актора відбувся вечор присвячений подвигу Героїв Крут та презентація опозиційного руху «ОПІР», повідомляє sprotiv.org.

Сцена була оформлена банером руху «Опір» — в синьо-жовтих тонах, в центрі жовта діагональна смуга з синім написом ОПІР, де крапка над літерою «і» виконана у формі трикутничка — кнопки «увімкнути». Зал був переповнений.

Рух «Опір» — понадпартійна мережа громадянської дії. Мета руху – усунення від влади антиукраїнського режиму та прихід до влади нового покоління українських політиків.

Презентували "Опір" лише двоє — народний депутат Андрій Парубій та член оргкомітету Іван Кішка, які розповіли про методи та завдання руху «Опір» серед яких: поширення інформації про злочини режиму, протидія провладній пропаганді, захист свободи слова, організація мітингів, пікетів, маршів та інших форм громадянської активності, моніторинг дій влади щодо дотримання законодавства та юридична протидія всім незаконним її крокам. Іван Кішка повідомив, що за кілька днів від оголошення про створення в Інтернеті "Опір" отримав понад 100 анкет бажаючих долучитися до нього.

Народний депутат Андрій Парубій відомий своєю небайдужістю до долі репресованних владою учасників Податкового майдану, він часто приїзджає у відділки міліції заради незнайомих людей незаконно затриманих правоохоронцями, зараз опікується заарештованими націоналістами. Також нардепи Парубій та Гримчак у квітні 2010 року прославилися тим, що найбільш активно серед своїх колег намагалась завадити коаліції Януковича проголосувати за антиконституційну ратифікацію угоди про перебування ЧФ РФ в Україні до 2042 року.

Сергій Василюк, соліст гурту «Тінь Сонця» виконав 3 пісні: «У цьому полі, синьому, як льон» на вірші Стуса, «Вишневий садок поріс бур'яном», «Козацька могила...»

 

Далі був виступ гурту «Рутенія». Співали «Крука», «Скоростріл, куфайка...» та багато інших, а «Через ліс, понад став» виконали навіть двічі, на біс.

На презентації руху «Опір» були помічені і провокатори — Дмитро Корчінський та самозванний генкоординатор Майдану-2 Олександр Данилюк.

Вшанували Героїв Крут своєю присутністю найкрутіший блогер Олена Білозерська, редактор «Спротиву» Вадим Гладчук,  речник КУПРу Олександр Місюра, координатор Ліберального українського клубу Андрій Юсов та антикучміст Микола Мельниченко.

Редактор sprotiv.org Вадим Гладчук у коментарі журналістам назвав 300 студентів, що загинули у бою під Крутами «300 українськими спартанцями, які стали насмерть проти багатотисячної армії більшовицько-російських окупантів». "І в нас були свої Термопіли, слава про триста українських спартіанців і вдячна пам'ять про них житиме з нашою свободою, серед нашого народу довіку" — заявив редактор опозиційного часопису. 

 

Вікторія Ковшун, sprotiv.org. Фото Вадима Гладчука та Олени Білозерської.

 

Читайте також:

29 січня Україна вшановує пам'ять полеглих під Крутами. Відео

[ вірш, відео, лінки ]

Битва тривала близько 5 годин і закінчилася поразкою українських загонів, які захищали підступи до Києва. Як така, битва не мала вирішального значення в  перебігу військових дій, однак вона набула особливого значення у свідомості багатьох завдяки героїзму загону української молоді, які загинули біля Крут. Під час поховання юнаків на Аскольдовій горі в Києві М.Грушевський назвав їх героями, Павло Тичина присвятив цьому героїчному вчинку свій вірш. Довгі роки історія битви або замовчувалась, або обростала міфами і вигадками, як в закордонній так і у вітчизняній історіографії. У 2006 році на місці битви встановили пам’ятник і на 80-ті роковини випустили пам’ятну гривню.

Із проголошенням незалежності Центральною Радою УНР 7 листопада 1917 року Україна знаходилася в фактичному стані війни з Більшовицькою Росією після приходу до влади уряду Володимира Леніна. У своєму "маніфесті до українського народу" Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не могла змиритися з існуванням незалежної України, і що планами більшовиків було поширення революції також на її терени. Справді, вже 12 грудня 1917 р. всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою і вже в середині грудня почала надходити військова і інша допомога більшовицьким силам в Україні. Під керівництвом Антонова-Овсієнко від 20 до 30 тисяч більшовицьких загонів прямували на схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Хоча й загін було найменовано Східним фронтом, його кількість складала трохи більше ніж шість тисяч чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту.

Тим часом з майже 300 000 війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще літом 1917 року, до січня 1918 кількість військ, вірних УНР, зменшилася до близько 15 000 чоловік по всій країні. Низка істориків звертають увагу на низький моральний стан українських військ, втомленість від війни, а передусім – на відмінну систему революційних агітаторів в складі більшовицьких військ, яким вдавалося схилити на свій бік цілі загони армії УНР. Іншою загрозою для УНР була велика кількість більшовицьких прихильників по всій країні і навіть в Києві. Вирішальним для долі битви під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР також було більшовицьке повстання на заводі Арсенал, яке однак вдалося придушити. В такому становищі майже єдиною надією і опорою Центральної Ради була патріотично настроєна студентська молодь Києва, і були зроблені конкретні кроки для залучення її для захисту столиці України.

Формування загонів

Вже в IV Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами, а 5 січня 1918 р. на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових Стрільців.

11 січня 1918 р. газета «Нова Рада» видрукувала таке звернення до «До українського студентства»:

«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим... Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували – Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги...»

Всупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був бойкот та можливе виключення зі складу студентів. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином, вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету – старшину (сотника) Андрія Омельченка.

26 січня прийшло повідомлення від загону юнкерів Аверкія Гончаренко з-під Бахмача, що вони негайно потребують допомоги проти наступаючих загонів більшовиків. Переважна більшість студентів не мала ніякої військової підготовки – швидко сформовані дві сотні не мали достатньої амуніції і навіть були погано озброєні. Однак для однієї сотні (116 чол.), яку відправили до Бахмача, відрядили потяг, і вже 28 січня 1918 р. вони дісталися від Бахмача до Крут, де було вирішено зайняти оборону.

Хід битви

В Крутах студентська сотня в складі існуючого вже там загону почала риття окопів вздовж залізничної колії і спорудження земляних укріплень. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів, та 16 кулеметів. Наступного ранку 29 січня 1918 р. загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які вели обстріл наступаючих більшовиків. На залізничній платформі також була гармата сотника Лещенка, якою також стримували наступ більшовиків. Битва затягнулася на декілька годин, і на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова. З боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл обороняючих з тилу.

Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів почали кінчатися набої і скінчилися снаряди для гармати. Наступаючі загони росіян почали обходити позиції обороняючих з лівого флангу, – настала небезпека оточення, і юнкери зі студентами почали відхід в напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який їх чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням С.Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал, Петлюра рушив на Київ, оскільки на його думку найбільша небезпека була якраз там.

Росіяни, або не хотіли, або швидше за все не могли наздогнати основні сили, і продовжувати наступ на Київ того ж дня (залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах). В сум’ятті битви в полон потрапила розвідувальна рота (близько 30 чоловік) коли більшовики вже оволоділи Крутами. За свідченнями очевидців, з 27 полонених спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Пипський перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і всі інші студенти підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.

Вже в березні 1918 р. після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, було вирішено переховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. 19 березня 1918 р. тіла 17 студентів було перевезено до Києва і там відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним.

Протягом десятиліть існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих – від декількох до декількох сотень. Наприклад Павло Тичина присвятив свій вірш «Пам’яті тридцяти», хоча до нашого часу збереглися тільки імена тих, хто був похований на Аскольдовій могилі:

Сотник Андрій Омельченко
Володимир Шульгин
Лука Дмитренко
Микола Лизогуб
Олександр Попович
Андріїв
Божко-Божинський
Ізидор Курик
Олександр Шерстюк
Головощук
Чижів
Кирик
Андрій Соколовський
Микола Коран
М.Ганькевич
Євген Тарнавський
Гнаткевич
Пипський


Урочисте перепоховання студентів у Києві 19 березня 1918 року

Пам'ятник героям Крут було урочисто відкрито у селищі за участі Президента України Віктора Ющенка.

Довгий час історія подій під Крутами залишалася поза увагою офіційної історіографії СРСР, і обростала міфами і вигадками з обох сторін. Починаючи від твердження Муравйова, що він два дні відважно бився під Крутами проти відбірних військ УНР під проводом Петлюри, до збільшення кількості загиблих до 500 чоловік (або навіть до тисячі в деяких українських емігрантських колах). Насправді Муравйову знадобилося два дні, щоби відремонтувати залізницю і зорганізувати свої сили. Щодо точної кількості загиблих, то офіційного підтвердження їх кількості ще й досі немає. За свідченням учасників подій, ймовірно вбито було близько 250-300 осіб з українського боку, але відомі імена тільки тих, що потрапили в полон і були поховані на Аскольдовій могилі в Києві.

В радянські часи полеглі в Крутах кваліфікувалися як зрадники чи просто замовчувалися. Студентські могили з Аскольдової гори забрали і спочатку розбили на тому місці парк. Пізніше, після Другої Світової Війни, тут поховали радянських воїнів, полеглих при визволенні Києва. З часу подій вперше про увічнення пам’яті студентів згадали в 1990-х рр., коли Народний Рух України встановив тут дерев’яний хрест. Від того часу були плани звести більший, постійний монумент. Тільки 2000 року архітектор Володимир Павленко серйозно почав займатися проектуванням пам’ятника. 2006 року за участі Президента Віктора Ющенка нарешті відкрили Меморіал пам'яті героїв Крут. Автор меморіалу, Анатолій Гайдамака, представив пам’ятник як насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону. Червона колона мала нагадувати про подібні колони Київського Університету, звідки були більшість студентів під Крутами.

НЕ ЗАБУВАЙМО НАШУ ІСТОРІЮ, ІНАКШЕ ІСТОРІЯ ЗАБУДЕ НАС.

Кого цікавлять дані події - завітайте сюди:  http://kruty.org.ua/

Служба безпеки України в Запорізькій області, де розслідують справу щодо вибуху пам'ятника Сталіну, оголосила в розшук виконавця цього злочину. Фоторобот розсилають місцевим засобам масової інформації.

 

«Під час слідства встановлено, що цей злочин скоїв чоловік з такими прикметами: на вигляд близько 20–30 років, зріст 170–190 см (добре що не написали 160–210 — КЦ), вагою близько 80 кг(а це вони як визначили? — КЦ), волосся коротко стрижене. Був одягнений у коротку куртку з капюшоном сірого кольору, на рукавах блискавичні (світловідбивальні) вставки(тобто підривник замаскувався під новорічну ялинку — КЦ), шапку в'язану темного кольору, чорні рукавички, джинси синього кольору зі світлими плямами», — повідомили в прес-службі УСБУ в Запорізькій області.

 

Відділ моніторингу

КЦ