Нарешті сталось! Степана Бандеру Указом Президента України Віктора Ющенка на урочистому зібранні в Києві з нагоди відзначення Соборності України 22 січня 2010 року нагороджено посмертно званням "Герой України"
Нагороду вручено онуку Степана Бандери - Степану Бандері!
Вітаю всіх українських патріотів з цією важливою подією!
Єднаймося! Україна або смерть!

День Соборності України – свято, що відзначається щороку в день проголошення Акту возз'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві.
[ далі ]

Щиро дякую всім-всім виборцям округів міста Львова, що проголосували за Віктора Ющенка і він обрав найбільшу кількість голосів, зайнявши перше місце.
Вкотре львів’яни довели свою духовну вищість для цілої України, бо надали перевагу найвищій цінності - СВОБОДІ.
Я щасливий жити у такому величному місті разом з вами, дорогі львів’яни.
Вдячний вам і вірю, що ми переможемо і переможе Україна!

Шановні, якщо ви вирішили продатися на виборах за 100-200 гривень, то принаймні майте хоч крихту гонору і після того, як зафіксуєте камерою все, що потрібно для оплати, зіпсуйте бюлетень ще одною позначкою проти того кандидата, за якого ви б дійсно хотіли проголосувати або ж коло Васі Противсіх.

Принаймні це дасть вам усвідомлення, що не вас купили-опустили, а ви їх прокатали і обдурили. 

Шановний співвітчизнику!
Чи не правда, напередодні виборів нового Президента країни кожен з нас ставить собі запитання, хто з претендентів на посаду глави держави є найдостойнішим? Хоча, зважаючи, що всі кандидати на майбутнє президентство не скупляться на обіцянки і програми, завдання це непросте.
З одного боку, люди втомилися від непослідовності, зрадливості, продажності і брехливості політиків. З іншого, як не дивно, чимало громадян пов'язують свої сподівання з іменами Юлії Тимошенко та Віктора Януковича.
Насправді ці двоє, по суті, мало чим відрізняються. Це було підтверджено, зокрема, фактом відомих переговорів про створення широкої коаліції і наміром внести антидемократичні зміни в Конституцію. Ті події вкотре довели, що мета у цих політиків одна - сконцентрувати всю владу у своїх руках.
Я вважаю, що президентом України в жодному разі не повинні стати ані Юлія Тимошенко, ані Віктор Янукович. Бо, починаючи з 2002 року, вони й так фактично керують країною! Якщо не враховувати незначний термін перебування на чолі уряду Юрія Єханурова, ми побачимо, що за цей час в Україні було лише два прем'єр-міністри - Тимошенко та Янукович. За ними тягнеться довгий шлейф різноманітних невдач: галопуюча інфляція, падіння національної валюти, з десяток криз (газова, бензинова, цукрова тощо), корупційні скандали, обман виборців, невиконання обіцянок. Список можна продовжувати. Хіба не очевидно, що саме ці політики відповідальні за нинішній катастрофічний стан держави?
У нормальній європейській країні такого «букету» вистачило б для того, аби поставити хрест на будь-чиєму політичному майбутньому! То невже ми, українці, довіримо їм владу на найближчі десять років? Адже ці люди просто не мають морального права балотуватися на виборах Президента!
При цьому суспільство вкотре підводять до думки: немає з кого вибирати, є тільки два головних кандидати, необхідно голосувати за менше із двох зол. Під такими гаслами БЮТ і ПР вкотре намагаються поділити країну. І, дивлячись на це, кожен громадянин має запитати себе, чи усвідомлює він, що переможець такої боротьби остаточно узурпує владу? Якщо це станеться, про будь-які зміни на краще в Україні можна забути.
А зміни сьогодні вкрай необхідні! Адже Україна перебуває в глухому куті. В державі немає реальних реформ в інтересах людей, олігархи посилили свій вплив, відбувається масове пограбування населення.
Ми маємо тотальну, а не лише економічну кризу. Прискореними темпами триває розвал системи державного управління. Політичне протистояння прикривають популістськими заявами про нібито боротьбу за підвищення мінімальних зарплат і пенсій. Соціальні програми згортають. Частина з них взагалі не виконується. А тим часом в обох таборах думають не про людей, а про те, як поділити країну.
Держава як єдиний механізм практично не працює. Заручниками РК-технологій стали органи державної влади. їх перетворили на інструмент виборчої боротьби між Тимошенко та Януковичем. Країна паралізована по всій вертикалі. В жодній розвиненій державі світу ми ніколи не побачимо блокування парламенту в умовах кризи, а у нас Верховна Рада не працює місяцями! Це злочин перед людьми!
Чому ж це відбувається в Україні? Все просто - бо Юлія Тимошенко і Віктор Янукович балотуються на виборах Президента. Ми стали заручниками війни між двома особами. Як наслідок, маємо руйнування держави. І в цей процес втягнуті всі - Кабмін, Секретаріат Президента, депутати, губернатори, суди.
Треба чесно визнати, що система, яку створив Леонід Кучма, досі продовжує функціонувати. Бо вона влаштовує і Юлію Тимошенко, і Віктора Януковича. Принаймні, ці двоє нічого не зробили, щоб її змінити.
Мене, як і мільйони громадян, такий стан речей не задовольняє. Тому сьогодні - час рішучих дій. Кожен має усвідомити - існування держави поставлене під загрозу. Нинішню   систему   потрібно   ламати!   Ламати   радикально   і   негайно!
Більшість наших з вами співгромадян шукають альтернативу. Суспільство вже готове до змін. І шанс на них ми можемо отримати, якщо до другого туру президентських виборів вийде представник третьої сили. Тоді Президентом країни буде обраний саме він.
Проте, аби у такого політика з'явилися шанси на перемогу, довкола нього повинні об'єднатися всі політичні сили, які не підтримують «всемогутніх лідерів». Але найважливіше для цього - розуміння й реальна підтримка громадян. Саме прості громадяни, патріоти та демократи, мають сказати своє рішуче слово.
Якщо тобі не байдуже майбутнє України,
Якщо ти усвідомлюєш небезпеку президентства Тимошенко чи Януковича,
Якщо ти не розглядаєш політику як заробітчанство,
приєднуйся до акції "УКРАЇНА БЕЗ ЯНУКОВИЧА І ТИМОШЕНКО!"

Йосип ВІНСЬКИЙ,
голова партії «Народна влада»

ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ГРОМАДСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ "ФРОНТ СПРАВЕДЛИВОСТІ"


Епіграф:

Десь впадеш, невідомий, в бою,
Та для смутку немає причин,
Бо значили дорогу твою
Ідея і Чин

Галина Гордасевич


Я, громадянин України - Гордасевич Богдан, об'являю ВІЙНУ.
Війну за СПРАВЕДЛИВІСТЬ.


Я звертаюсь до всіх бажаючих в Україні стати добровольцями у боротьбі "ФРОНТУ СПРАВЕДЛИВОСТІ"!

Прошу зголошуватись і починати формувати підрозділи, полки, угруповання, армії.

Ідея боротьби чітка: якщо не Я, то ХТО?! Якщо не ЗАРАЗ, то КОЛИ?!

СПРАВЕДЛИВІСТЬ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ ПОТРІБНА НАМ ВЖЕ!
[ Читати далі ]

А з їхнього боку – злочини: як перед виборами соціал-націоналісти прибирають «невигідних»

Не є таємницею, що хай достатньо примарна, але перспектива отримати гроші та владу часто перетворюють людину на підконтрольну тільки інстинктам самозбагачення істоту, яка спроможна знехтувати всіма правилами моральної поведінки, аби лиш досягти своєї мети. А що, коли аж ціле «стадо» таких істот збирається докупи й утворює політичну партію, ще й дурячи своїх виборців за рахунок використання націоналістичних гасел? Стань такій партії на шляху – тебе одразу буде принижено й дискредитовано, рота тобі буде заткнуто. Саме так трапилося з моїм колегою, відомим у патріотичних колах журналістом Богданом Ковальчуком.
Неупереджений, сміливий і – головне – правдивий український патріотичний журналіст приречений вести нерівну боротьбу проти недругів, яких наживає протягом професійної діяльності. Зброя журналіста – тільки правдиве слово, а от проти нього самого може використовуватися все, починаючи банальними кастетами й битками і закінчуючи найінноваційнішими методами приборкання слова правди. Мій добрий товариш, Богдан Ковальчук, на 25 років молодший від мене, але незважаючи на юний вік обрав для себе «важкий хліб» журналістської праці..
Кажуть, мов журналіста годують ноги. Це є істиною далеко не в усіх випадках, адже навіть не залишаючи робочого місця можна примудритися знайти і достойно висвітлити грандіозну аферу, вчинену, на додачу, безпосередньо проти тебе. Богданові Ковальчуку не пощастило: через його боротьбу проти «націоналістів-перевертнів» він зробився водночас і здискредитований, і неправдиво обвинувачений, і позбавлений можливості писати.

Видно, хтось там подумав, що, забравши у Ковальчука ручку й папір, затуливши йому рота, зламавши його утворений кількома роками кропіткої праці імідж чесної й відкритої для спілкування людини, вони враз позбудуться клопотів із ним та «заживуть собі у своїй сторонці», йдучи по головах опонентів до омріяних грошей і влади. Не з тими зв’язались, однак…
Спілкувався з Богданом Ковальчуком особисто, оскільки був здивований опублікованими останнім часом заявами від його імені, де говорилося, що статті, над яким він працював, – замовні, і взагалі він увесь останній час писав брехню під тиском таких собі «шантажистів». Тому я йому зателефонував і почув правдиву історію, що ж, власне кажучи, діється.

- Богдане, як так сталося, що від твого імені останнім часом публікується таке, що очевидно суперечить твоїй власній життєвій позиції та принципам? Ти ніби сам себе обвинувачуєш і принижуєш.
- Річ у тім, що я впродовж останніх двох місяців сильно «затерся» з представниками однієї ніби націоналістичної сили – ВО «Свобода». Наша сварка торкалася не тільки ідеологічних сторін (оскільки ви знаєте, що я віддаю перевагу українському націоналізмові, а не штучно створеному соціал-націоналізмові), а й життєвих аспектів. Так, нещодавно я став дописувачем сайту «Український погляд». Водночас там було опубліковано статтю такого собі пана Коцурбатого «ВО «Свобода» зсередини», яка була написана не мною, але я не стану заперечувати, що було використано частково історію мого життя (особливо у тих місцях, де йдеться про «практичну діяльність» вищезгаданої політсили) і я бачив цей матеріал іще до його публікації.
Стаття з сайту УІС швидко поширилася на інші ресурси й спричинила справжній фурор в Інтернеті. Її опублікувало багато сайтів. З’явилася вона також і на блоґ-сервісі «Політико», де я приблизно рік вів свій власний блоґ. Між іншим, опублікував її не я, а інший користувач…
Оскільки більшість нібито «націоналістів» на цьому порталі – члени ВО «Свобода», які знають мою позицію і ми не раз із ними сперечалися на блоґах, то авторство тим панством було моментально «приписано» мені (зважаючи на те, що Федір Коцурбатий – псевдонім). Мовляв, я, ховаючись за чиїмись прізвищами, вирішив попідкладати палки в колеса «правдиво націоналістичній політичній силі», написавши «проплачений», замовний матеріал..
Наші зі «свободівцями» суперечки відтак пожвавішали. Спершу авторство просто, як я вже сказав, приписувалося мені, потім вони почали «співати», що користувач, який опублікував мою статтю на ресурсі, є ніким іншим, як мною…
І це мене, врешті-решт, дістало. Ну, дійсно, а що маєш відповідати людині, коли вона тобі каже: «ти – ніщо й ніхто, а тепер доведи, що це не так»?
Тому я зібрав своїх патріотичних друзів і створив разом із ними проект «FREEKOR» – сайт вільної журналістики. Туди особисто помістив статтю Коцубратого, а також іще низку матеріалів (написаних уже, до речі, абсолютно іншими людьми). Усі ці статті помістило до себе у блоґи відразу декілька користувачів уже згаданого «Політико». І почалося…
В один прекрасний день я просто спокійно сидів собі за письмовим столом, аж раптом мені зателефонував знайомий і запитав, що в дідька значить останній мій допис на «Політико» і чого я починаю відхрещуватися від своєї ж позиції. Я отетерів, адже в той момент комп’ютер було вимкнено, та й пам’ять у мене не хвора, тому точно знав, що я нічого нікуди не писав. Отож, чимшвидше вмикаю ноутбук, і бачу, що з якоїсь причини мене «не пускає» на ресурс, дарма що вводжу точно свій лоґін і пароль.  Далі заходжу в ICQ (програма для обміну миттєвими повідомленнями між людьми через Інтернет – прим. авт.) і прошу товаришів «скинути» мені повідомленням той допис, що з’явився нібито від мого імені на ресурсі. Ось, що мені надійшло у відповідь:

«Товариство! Я обміркував своє життя і хочу заявити наступне.
Я вирішив сказати правду про останні події в своєму житті.. Я писав замовні статті проти «Свободи» - про це важко говорити, але це справжнісінька істина! Робив це за гроші – хоч платили, чесно кажучи, малувато.
Мене шантажували – саме через це я пішов зі «Свободи» і поливав її брудом весь цей час. Дехто з ворожих до «Свободи» кіл взнали про мене деяку інформацію, яка виставляла мене в не дуже привабливому світлі… Якось у серпні я перепив алкоголю і у напівпритомному стані зі мною стався певний інцидент, пов’язаний з моїм приниженням і насиллям. Я кілька місяців йшов на повідку цієї мафії – а зараз кажу правду, щоб мене більше не шантажували. Я вже втомився від цього всього.
Я змушений пожертвувати своєю журналістською кар’єрою, але повинен це зробити, бо не можу більше писати цю маячню про чесних людей, підписуючись анонімами. Аргументів проти «Свободи» в мене не було, тому довелося писати все підряд, танцювати під дудку шантажистів.
Відтепер – я не хочу більше бути публічною особою. Я вимазався по вуха в лайні і не хочу ніякої журналістики.
Вибачте мені! Можливо, ви мене колись пробачите.

Богдан Ковальчук».

Певна річ, у мене полізли очі на чоло. Я одразу вирішив написати адміністрації сайту «Політико» електронного листа, але рідний поштовий сервіс, де я тримав свою скриньку, мене не пускав точнісінько так само, як і сайт «Політико»!

Слава Богу, друзі не кидають у скрутну хвилину. Я, послуговуючись усе тим же ICQ, повідомив їх, що саме сталося, що мій обліковий запис на блоґах і поштову скриньку було «зламано» невідомими хакерами. Мої друзі повідомили адміністрацію ресурсу «Політико» про цей факт, і мені зателефонували, запитали, чи є останній мій допис дійсно моїм. Отримавши негативну відповідь, заходилися відновлювати справедливість… І зробили це, за що я їм щиро вдячний!

- Нам відомо, що неприємності тоді тільки починалися. Що сталося далі?
- Далі я кинувся перевіряти, чи не пошкоджено інформацію та статті на сайті «FREEKOR». На той час, «довга рука» хакерів до нього не дісталася. Тому я вирішив написати листа на свою «зламану» поштову скриньку, користуючись іншим обліковим записом, із вимогою мерщій повернути мені мої дані й відновити мій пароль, який злочинці змінили. Невдовзі отримав «красномовну» відповідь – «Матюкатись не ввічливо», а трішки згодом, уже другим листом, такий текст:

«Завжди ненавидів мудаків, які навіть шкільний предмет з інформатики не можуть вивчити. Поверну за рік коли купиш на Петрівці книг з інформатики і навчися копмом користуватись. А також коли опануєш дискретну математику».

- Щось відповів на це?
- Ні. Вірите, не до того було. Бо я на власні очі потім побачив, як «зламали» також і сайт «FREEKOR». Інформація з нього зникла геть. Я намагався поновити наповнення, але марно.

Далі сталося ще цікавіше. Мій обліковий запис на «Політико» зламали вдруге. Увесь цей час я переписувався з друзями по ICQ й просив їх, щоби вони переказували на блоґах «Політико» ситуацію. Хтось мені вірив, «свободівці» ж казали, що я таким чином себе рекламую, а заодно і свій сайт. Нічого собі рекламка, так?

Буквально впродовж двох наступних годин було «зламано» решту моїх облікових записів на різних ресурсах, також – іще дві мої інші поштові скриньки. Дісталися навіть тієї, якою я не користувався останні півтора роки. І я залишився «без рук», із зламаними даними, із вкраденими паролями і обліковими записами, більше мені не підконтрольними… Я навіть зараз не знаю, хто це зробив.

- Чому ж тоді закидаєш авторство людям зі «Свободи»?
- Вчитайтеся уважно в текст заяви, яку я нібито опублікував на «Політико». Там іще був рядок «…змушений був під тиском писати статті проти порядних людей зі «Свободи»…», чи щось подібне. На жаль, найпершого тексту запису я не маю, оскільки його за моїм же бажанням було стерто з «Політико». Ну, до того ж, кому таке ще вигідно?

Безумовно, цілком може бути, що це зробили не партійці, а просто надто затяті прихильники. Але у мене складається враження, що там працювала ціла команда людей, бо впродовж кількох годин було викрадено все, абсолютно все, що я створив за останні роки три, а ви самі розумієте, що це немало.

- Не залишили жодного облікового запису? Ніде?
- Уявіть! Іще на додачу мене оббрехали з усіх сторін! Так, на популярному сервісі «Живий журнал» у мене також був власний блоґ. І нині останнім записом на ньому (звісно ж, уже зробленим не мною) є буцімто «тексти» моєї переписки з якоюсь чи то Лесею, чи то Лєною, датовані 2007-им роком, про зміст яких мені навіть гидко говорити. Таку підробку досить легко зробить будь-хто, хто має банальні навички володіння програмою редагування зображень. Безумовно, я такого ніколи нікому не писав.

- Це всі «приємності»?
- Ні. Близько 4-ої ранку було також украдено мій обліковий запис ICQ, в результаті чого я залишився взагалі без зв’язку.

Фактично, нині я нічого-нічогісінько не маю.. Дворічна праця – коту під хвіст. Добре, що я самотужки встиг видалити низку власних блоків на інших сайтах: боюсь уявити, що б вони могли там від мого імені понаписувати…

- Що ти збираєшся робити?
- Я маю ІР-адресу того, хто ламав мені обліковий запис на «Політико». На жаль, відомо мені на разі тільки те, що ця людина мешкає в Києві і користується послугами одного популярного Інтернет-провайдера. Але робота буде вестися надалі. Зрештою, я таки дізнаюся, хто це зробив, а одразу після того піду до міліції. Буду судитися зі злочинцями. І виграю, бо маю багато свідків.
Розумію, що уже не підлягає відновленню мій обліковий запис на пошті. Його шкода найбільше, адже там – близько 2000 збережених листів, близько 100 адрес людей. Саме на нього мені приходять завдання з університету, де я заочно навчаюся, і саме на нього мені пишуть усі. Дуже, дуже шкода…
Остання інформація, яку я маю, свідчить, що з моєї вкраденої адреси проводиться розсилка листів, автором яких є нібито я, які продовжують «добивати» мене. Так само з мого облікового запису ICQ ведеться переписка з моїми друзями, де, знову ж, мене намагаються принизити, видаючи бажане за дійсне і брешучи про мене з усіх сторін.

- Ти бажав би щось сказати злочинцям? Адже вони швидше за все прочитають ці рядки…
- Хочу тільки побажати щасливого Різдва (сміється). А взагалі, існує кримінальна відповідальність за такі дії. Через те мені нічого казати тим людям, які вчинили злочин. Щойно я доведу справу до кінця, ми всі дізнаємося їхні справжні імена та прізвища, партійну чи організаційну приналежність. І вони, я щиро сподіваюся, отримають гідне покарання.

Ну, і смішно, дійсно. По-перше, я б ніколи не припустився таких ідіотських граматичних помилок у тексті (я про заяву). Наприклад, «взнав» замість «дізнався» або ж «Вибачте мені!» замість «Вибачте мене!». Видно, володіють тільки своїм ремеслом, а от мову власної країни вивчити чогось не можуть.

По-друге, всі, хто мене знають, можуть легко підтвердити, що алкоголю я не вживаю вже понад рік, тож конче абсурдним виглядає фраза, що зі мною стався «інцидент» через те, що я «напився».. З усього видно, що автор про мене не знає геть нічого…

Усім тим людям, які мене знають, зі мною спілкуються, я бажаю зараз сказати, користуючись нагодою, таке.. Шановні друзі! Якщо ви будете отримувати повідомлення зі скриньок [email protected], [email protected] та інших моїх поштових адрес, знайте, що їх у мене вкрадено. Також не реагуйте на повідомлення ICQ з номерів 274-735-878 та 563-1989-03. Контакт зі мною – виключно телефонічно.

- Дякую за розмову, Богдане. Сподіваюся, що все налагодиться якнайшвидше..
- І я сподіваюся. Безумовно, це не причина зупинятися, опускати руки. Я й надалі писатиму правду про всіх.

От така історія сталася з моїм колегою. Жахливо, звісно. Але дійсно я не вважаю це приводом «повісити рукавички на гачок». Головне – не лишитись байдужими до незаконних дій певних поки що не визначених осіб, а допомогти Богдану й таким, як він, відновити справедливість. Хай кожен із нас внесе свою лепту й поширить інформацію про цей і подібні злочини. Про те, як журналістам перекривають дорогу…

Андрій Луньов..

Як зимно було в цей вечір! Йшов сніг і сутеніло. А вечір був останній у році - на передодні Різдва. У цю холодну і темну пору по вулицях блукала маленька убога дівчинка з непокритою головою і боса. Щоправда з будинку вона вийшла взута, але  чи багато було пуття у величезних старих туфлях? Туфлі ці колись носила її покійна мама - ото які вони були великі, - і дівчинка втратила їх сьогодні, коли кинулася бігти через дорогу, злякавшись двох карет, що мчали щодуху. Одну з туфель вона так і не знайшла, іншу потяг якийсь хлопчисько - він заявив, що з неї вийде чудовий кораблик-вітрильник.
От дівчинка і блукала тепер босоніж, і ніжки її почервоніли та посиніли від холоду. У кишені її пошарпаного фартушка лежало кілька пачок сірників, ще одну пачку вона тримала в руці. За весь цей день вона не продала ні одного сірника і не заробила ні гроша. Вона блукала голодна і змерзла, і так змучилася, небога!
Сніжинки сідали на її довгі біляві локони, що гарно розсипалися по плечах, але вона право ж і не зважала на те, які вони красиві. З усіх вікон сяяло світло, на вулиці смачно пахло смаженим гусаком - адже був вечір перед Різдвом. От про що вона думала!
Нарешті дівчинка знайшла прикритий куточок за виступом будинку. Отут вона присіла і скулилася, підібгав під себе ніжки. Але від сидіння їй стало ще холодніше, а повернутися додому вона не сміла:  адже їй не вдалося продати ні одного сірника, вона не заробила ні гроша, а дівчинка знала, що за це батько поб'є її; до того ж, думала вона, у їх будинку так само холодно: вони живуть на горищі, де гуляє вітер, хоча найбільші  щілини в стінах і заткнуті соломою й ганчірками.
Рученяти її зовсім закоцюбнули. Ах, як би їх зігрів вогник маленького сірника! Якби  тільки вона посмітила витягти сірник, чиркнути ним об стіну і погріти пальці! Дівчинка обережно витягнула один сірник і... чирк! Ах, як сірник спалахнув, як яскраво він зайнявся і засяяв! Дівчинка прихистила його рукою і сірник став горіти рівним світлим полум'ям, як крихітна свічечка.
Дивна свічка! Дівчинці видалось, начебто вона сидить перед великою залізною піччю з блискучими мідними кульками і заслінками. Як славно палає в ній вогонь, яким теплом від нього віє! Але що це? Дівчинка простягнула ноги до вогню, щоб погріти їх, - і раптом... полум'я згасло, грубка зникла, а в руці в дівчинки залишився обгорілий сірник.
Вона чиркнула ще одним сірником, сірник зайнявся, засвітився, а коли його відблиск упав на стіну, стіна стала прозорою, як серпанок. Дівчинка побачила перед собою кімнату, а в ній стіл, покритий білосніжною скатертиною і заставлений дорогою порцеляною; на столі, поширюючи чудесний аромат, стояло блюдо зі смаженим гусаком, начиненим чорносливом і яблуками! І всього чарівніше було те, що гусак раптом зістрибнув зі столу і, як був, з вилкою і ножем у спині, поволі зашкутильгав по хаті. Він йшов прямо до бідної дівчинки, але... сірник згас і перед бідолахою знову встала непроникна, холодна, сира стіна.
Дівчинка запалила ще один сірник. Тепер вона сиділа перед розкішною різдвяною ялинкою. Ця ялинка була набагато вище й ошатніша тієї, котру дівчинка побачила у святвечір, коли підійшла до будинку одного багатого купця і заглянула у вікно. Тепер не кількадесят, а тисячі свічок горіли на  зелених гілках ялинки, а різнобарвні малюнки, якими прикрашають вітрини магазинів, дивилися на дівчинку. Крихітка простягнула до них руки, але... сірник згас. Вогники стали йти усе вище і вище аж незабаром перетворилися в ясні зірочки на небі. Одна з них покотилася по небу, залишивши за собою довгий вогненний слід.
"Хтось вмер", - подумала дівчинка, тому що її недавно померла стара бабуся, що одна в усім світі любила її, не раз говорила: "Коли упаде зірочка, чиясь душа відлітає до Бога".
Дівчинка знову чиркнула об стіну сірником і, коли все навколо освітилося, побачила в цьому сяйві свою стареньку бабусю, таку тиху і прояснену, так добру і ласкаву.
- Бабуся, - зойкнула дівчинка, - візьми, візьми мене до себе! Я знаю, що ти підеш, коли згасне сірник, зникнеш, як тепла грубка, як смачний смажений гусак і чудесна велика ялинка!
І вона квапливо чиркнула всіма сірниками, що залишилися в пачці, - от як їй хотілося утримати бабусю! І сірника спалахнули так сліпуче, що стало світліше, ніж удень. Бабуся при житті ніколи не була такою красивою, такою величною. Вона взяла дівчинку на руки, і, осяяні світлом і радістю, обидві вони піднеслися високо - туди, де немає ні голоду, ні холоду, ні страху, - вони піднеслися до Бога.
Морозним ранком за виступом будинку знайшли дівчинку: на щічках її вигравав дивний рум'янець, на її губах - сяяла посмішка, але вона була мертва; вона замерзла в останній вечір перед Різдвом. Веселе різдвяне сонечко освітило мертве тільце дівчинки із сірниками; вона спалила усю пачку таких дорогих для неї сірників.
- Дівчинка хотіла погрітися, - говорили люди. І ніхто не знав, які чудеса вона бачила, серед якої краси вона разом з бабусею зустріли Різдвяне Щастя.

Коректура Богдана Гордасевича

( з приводу одної телевізійної відео-дискусії 10.12. 2009 р.)

Після фільму по телевізії про Волинську трагедію 1943 р. не втримався, щоб не сісти і не написати доповнення до своєї досить давньої статті ("Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147) про причини цієї трагедії. В тому матеріалі я намагався бути просто об’єктивним і за моїми висновками вина за цю різню припадає не на поляків чи українців, а не Рузвельта, Черчеля і Сталіна, і ще опосередковано  на польський еміграційний уряд у Лондоні, який першим віддав наказ про "зачистку" від українського елементу "кресів схудніх", тобто Галичини і Волині.
Просто у цьому фільмі, який був побудований на заочному діалозі різних дослідників цієї теми як українців, так і поляків. Було сказано багато різних думок і в тому числі взаємних звинувачень, але я зупинюсь на кількох, які визначаю найбільш важливими
Почну з тези одного українського дослідника, який заявив про історичне підгрунтя споконвічної ворожнечі українців і поляків ще з минулих часів війн у 16-17 віках, а також безпосередньо на початку 20 століття.
У відповідь цьому безвідповідальному історику я хотів би задати запитання, чому у 1941 і 1942 роках ніяких масових конфліктів не відбулось, хоча після падіння Польської держави у вересні 1939 р. на здогад польських пацифікацій та колонізації у 20-30 роках українці мали б бути більш ніж злостні на поляків. Але почався червень 1941 року і виник період безвладдя, коли українці стали організовувати по селах самоуправи і поліцію, а на Волині виникли перші збройні українські формування так званої Поліської Січі, що потім стала основою для УПА - і жодного випадку значних конфліктів поміж українцями і поляками! Жодного ні на Волині, ні Галичини, ні у так званому Закерзонні. Спитатись, а чому? А тому, що не було ніякої зненависті поміж поляками і українцями в суто народному прошарку, як нема зараз жодних конфліктів у західних регіонах поміж етнічними українцями і росіянами.
Звичайно все може в один момент змінитись, якщо раптом почнеться збройний конфлікт України з Росією - то буде ситуативна ненависть, але не історична, не постійна. Український і польський народи набагато більше жили спільно в мирі і злагоді, аніж у конфліктах. А рівень змішаних родинних зв’язків значно перевищує за українсько-російські чи ще якісь. Власне тому я і виніс у заголовок статті словосполучення "наші поляки", про що мова йтиме далі.
Зараз важливо підкреслити інше: українсько-польську трагедію Волині, Поділля і Галичини 1943-1944 років, а в подальшому і Закерзоння 1945-1946 років та сумнозвісної операції "Вісла" 1947 р. - все це ланки одної брутальної домовленості наддержав СРСР, США та Великобританії про поділ сфер впливу у світі, але аж ніяк не через споконвічну ворожнечу поляків та українців, чому свідчення вже понад 40 років найбільш активних дружніх міжнародних взаємовідносин України і Польщі за останній час.
Другою відповіддю буде спростування закидів одної польської панєнки, що звинувачує українську культурну еліту у ганебному вшануванні воїнів УПА, які творили такі огидні злочини проти мирного населення. Тема для мене досить болюча, тому що сам думав над тим, тільки у зворотньому плані. Як на мене, то звучання польської мови від місцевих корінних поляків було б значно приємнішим у створені багатонаціональної атмосфери культури Львова чи Тернопіля в противагу сучасному засиллю матерщини.
Є одна мудрість: хто посіє вітер - пожне бурю, а хто посіє бурю, тому жати не доведеться. Чому польська культурна еліта не хоче визнати домінанту своєї провини вже б тому, що ніколи українці навіть не намагались панувати над поляками - ніколи. Українці виключно боронили своє, а чужого не займали. Якщо я не правий, то прошу навести приклади. Хіба українці Лемківщини, Холмщини, Надсяння та інших земель в Польщі зайняли ці території засобом поневолення чи вигнавши поляків - ні, українці там жили споконвіку, з часу, коли ці території були пусткою. Говорячи про Галичину, Волинь, Поділля і взагалі правобережну Україну, то тут взагалі чисельність суто польського етносу ніколи не переважала за 20-30 відсотків і то значною мірою завдяки асимільованим українцям, яких я і називаю "нашими поляками"
Коли поляки боролись за свою державу після остаточно загарбання території Польської держави у 18-19 століттях Австрією та Росією, то щоб мати підтримку українського народу в цій боротьбі, власне поляки придумали гасло "За нашу і вашу свободу", але вони ж моментально забули про це, коли у 1921 році підписали злочинний договір з Радянською Росією про розподіл України. На той час міжнародна громадськість сприйняла цю подію досить неоднозначно і тільки загроза комуністичної агресії примусила визнати протекторат Польщі на західньо-українських землях. Якби поляки поставились до українців з належною повагою, без насильної полонізації, колонізації, дискримінації українців в усьому - то ніколи б не було ні УВО та ОУН, терактів і вбивства Перацького тощо. Давайте, шановні панове-поляки, не плутати причини і наслідки. Скільки не вивчаю історію - ніколи ще не натрапив на випадок безпричинної агресії одного народу проти іншого.
Так, силами військ УПА в 1943 р. була проведена масштабна операція, яку можна назвати терором проти місцевого польського населення по всій Західній Україні, особливо ж на Волині, але чому ви замовчуєте, що цім подіям передував ультиматум до українського населення з боку Армії Крайової. Трагічність наслідків відомі, як і відомо про майже повну відсутність поляків на цих територіях - то хто в тому винуватий більше? Польська панівна культурна еліта чи підневільна українська?
Тепер ще трохи про міфи: дослідник з Володимир-Волинського провів багато досліджень по фактам, опублікованих у польській пресі, і майже кожного разу стикається на повну відсутність будь-яких документальних свідчень, які обгрунтовують звинувачення. Зокрема він показав пам’ятний камінний знак на Волині, де прописано, що в цьому селі замордовано понад 1600 місцевих поляків, але по документам до війни тут всього населення з жидами та українцями не було більше тисячі, а про тогочасні події документально засвідчено очевидцями вбивство 16-ти поляків, а ще про вбивство 3-х він сам дослідив. Навіщо так перекручувати факти? Як навіщо замовчувати злочини АК проти українського населення? Скільки українських селянських сімей було вбито, тому що ці люди просто не могли повірити у ворожість до них поляків, з якими вони мирно жили разом стільки часу.
Знаєте, давайте припиняти на рівні еліти виробляти тези, типу: "Ми мирно обстрілювали село з гармат, а жорстокі селяни прийшли з ножами і вчинили нам різню"
Нарешті, заключна тема: один з свідків-українців розповідав, що коли УПА оголосило свій ультиматум, щоб всі поляки виїхали за 2 доби, то були такі, що вантажили вози і виїжджали, а були такі, що не мали куди їхати - ті залишались і тим найбільше біди дісталось.
Один з очевидців тих подій роз’яснив це так: у 20-30 роки з самої Польщі було багато поляків-переселенців у Західну Україну, яким польська влада задарма давали землю і створювала пільгові умови, але десь там у них у Польщі ще полишалась якась рідня і вони могли до неї повернутись на біду, а ось поляки, що проживали тут з діда-прадіда і переважно були з полонізованих українських родин або змішаних - тим нікуди було податись, бо вся рідня була тут. Ось цих українських поляків або "наших поляків" і полягло найбільше, а приналежність їх до Польщі значно менша, аніж до України.
Жертви Волинської трагедії - це наші поляки! І пам’ять про них потрібно вшановувати нам спільно: і полякам, і українцям.
Навіть більше нам, бо які то поляки всі Кисілі, Вишнивецькі, Острозькі, Осолінські та інші пра-українські роди? Волинська трагедія - це чергова трагедія громадянської війни в Україні. Велика трагедія.

Богдан Гордасевич
10 грудня 2009 р.

5 питань до Дюдмили Ходос: перспективи розвитку громадянського суспільства в Україні [17 вересня 2009]

   1. Громадянське суспільство – що це? Навіщо воно потрібно взагалі, і чи існує громадянське суспільство в Україні?

   Громадянське суспільство, якщо ми будемо говорити про нього академічною мовою, - це система позадержавних суспільних відносин і інститутів, що дає можливість людині реалізувати свої громадянські права. Хочу зазначити, що громадянське суспільство – необхідна умова, яка пришвидчує розвиток правової держави, тобто держави, де править закон, а не чиновник. А громадські організації є основним елементом громадянського суспільства. Може здатися, що громадських інституцій в нашій державі більш ніж достатньо. Але, на мій погляд їх замало. Чим більше їх буде, тим швидше ми вибудуємо справедливі відносини між народами і владою, іншими словами – збудуємо громадянське суспільство.

   2. Які необхідні умови потрібно створити державі, щоб громадянське суспільство реально існувало?

   Ніяких особливих чи «парникових» умов державі не потрібно створювати. Державним органам влади необхідно виконувати лише одну головну умову їх діяльності – чітко дотримуватись уже існуючих законів, а не трактувати їх під свої коньюктурні інтереси. За таких умов питання «що потрібно створити державі для розвитку громадянського суспльства» відпаде само по собі. Громадянське суспільство в такому разі стане на шлях саморозвитку і ніяка зовнішня «допомога» йому буде не потрібна. «Не треба допомагати. Головне не заважати!»

   3. Громадські об’єднання і асоціації завжди сприяють розвитку держави, і якщо ні, то може і краще, що розвиток державного суспільства в Україні всіляко гальмується?

   Ви поставили не просте запитання. Почну з останнього вашого питання – гальмування державою розвитку громадянського суспільства в цілому і громадських організацій зокрема – це шлях в нікуди, це повернення до авторитаризму. До речі, більшість українських політиків, які були виховані в радянській системі, розглядають демократію лише як напівпровідник. Тобто, вони намагаються демократичними засобами прийти до влади лише для того, щоб в ній залишитись назавжди. Подивіться, наприклад, на депутатський склад Верховної Ради першого скликання. Пройшло вже 18 років, а перед нами все тіж самі люди. В країні з розвинутим громадянським суспільством такого не могло би відбутися взагалі. І стосовно громадських об’єднань і асоціацій антидержавницького спрямування. Вони дійсно існують і з ними необхідно проводити профілактичні дії, але знову ж, виключно в рамках діючого законодавства. А чинити перепони всім громадським організаціям, це, вибачте, повне безглуздя. За такою логікою, якщо, наприклад, на дорогах відбуваються ДТП з летальними випадками, то слід зруйнувати всі дороги і заборонити авто.

   4. Ми знаємо, що Ви очолюєте відносно молоду, але вже досить відому громадську організацію «Край». Чим Ви займаєтесь і що встигли зробити за минулий рік?

   Так, я маю честь очолювати Всеукраїнське громадське об’єднаня «Край», і хоча нам тількі, дійсно, рік, зробили ми вже чимало. Основна наша мета діяльності – це соціально-правовий захист населення. Ми намагаємось діяти саме як класична громадська організація, тобто, поєднуючи інформаційно-просвітницьку діяльність з реальними акціями серед громадськості. А те, що нам вдалося зробити за минулий рік в двох словах наврядчи поміститься. Зазаначу тільки головне. Настала фінансова криза, мільйони українців опинились на вулиці і ми підняли проблематику трудових відносин. Випустили спеціальну брошуру, провели всеукраїнські слухання серед представників роботодавців та профсоюзів, розпочали надавати безкоштовну юридичну допомогу громадянам з даного питаня. У 2010 році закінчується мораторій на продаж землі і ми вже з червня розпочали проводити виїздну акцію «Земельна правда» серед селян, розповсюджуючи спеціалізовану літературу стосовно земельного законодавства, а також проводячи безкоштовні юридичні консультації. До речі, акція «Земельна правда» триває і по цей час. А саме головне, ми розуміємо, що одна, навіть найуспішніша громадська організація змінити країну на краще не взмозі. І під нашої егідою 37 громадських організацій України підписали спільний Маніфест в рамках «Громадянської платформи», тобто, ми почали не тільки координувати наші дії, но і проводити спільні акції. А це дає нам змогу охопити якомога більшу кількість наших співвітчизників.

   5. Громадянське суспільство в Україні через десять років – яким ви його бачите?

   Мені б дуже хотілось, щоб громадське суспільство через десять років домінувало над політичними організаціями, а влада лише б координувала загальний розвиток держави, як це і відбувається у демократичних державах. Чи буде це так, залежить не від київської влади чи місцевих чиновників, а від нас з вами, від рядових громадян. Громадянське суспільство починається з десятків, тисяч маленьких неформальних об’єднань. Вони створюються на місцях не за вказівкою «згори», а для вирішення певних проблем із розумінням того, що разом захищати себе легше. Люди мають діяти разом!