Прощальний лист( присвячено другу,який недавно пішов з життя,)
- 27.01.13, 16:33
Осінній щедрий дощ барабанить по підвіконню,стікає холодними сльозами шибкою і безнадійною піснею плюскоче по асфальті. А я… Я сиджу в нашому улюбленому кафе,грію застиглі руки до горнятка з паруючим глінтвейномі обманюю себе ,що ти прийдеш. Що підкрадешся тихенько зі спини,як робив це завжди,простягнеш букет терпких хризантем(ти завжди дарував їх восени),зариєшся обличчям у заглибинку між плечем і обличчям,і,бавлячись моїм волоссям,прошепочеш,що скучив….
Я ніколи не любила осінь,а ти її обожнював. Казав,що тільки у цю пору розкриваються справжні почуття. Я не вірила тобі,коли ми гуляючи багряними алеями, жартома ділилися мріями на майбутнє,і ти казав,що я твоя мрія. Найкраща,найшаленіша,яку тобі подарував Бог,і ти її не відпустиш. Ти розповідав,які у нас будуть діти. Як ти любитимеш їх,бо вони це частинка мене….І навіть,коли ти, весь такий урочистий і схвильований, запросив мене до Опери,я не думала,що все закінчиться так,пори всі багатозначні погляди і фрази подруг.Але ти зробив це. Я не могла сказати «НІ»,дивлячись у твої безмежно закохані очі. Я відчувала-з тобою буду щасливою. Весілля і наше життя мені видалося казкою,раєм,оазою посеред пустелі…. Часу не існувало. Були тільки ми. Рука в руці,очі в очі…Ми пливли,з насолодою наповнюючи одне одного по вінця…І тоді ти подарував мені донечку. І носив нас на руках. Кружляв по квартирі під звуки Віденського вальсу. То зі мною,то з доцею.
А потім…потім,я стала сухим старим деревом. Я ж ніколи не любила осені. Може тому,що відчувала,це станеться саме у цю пору,а ,може,осінь мені по-своєму відімстила.У мене не стало тебе. Комусь,якійсь вищій силі ти теж знадобився. А я не змогла тебе відвоювати….І в мені щось вмерло. Я не можу плакати. Зовсім. За мене це робить дощ. Я застигаю і,здається,навіть не дихаю,але я живу…Я не вмію бути без тебе,але стараюся зі всіх сил.
Донечка…Я люблю її,бо вона частинка тебе. Я і не змогла б тебе забути,навіть якби дуже хотіла,навіть,якби спалила всі наші фото. Бо ти залишився у ній настільки очевидно,що кожного разу дивлячись у її миле дитяче личко, серце щемить,впізнаючи тебе.
Я пишу ці слова на червоному кленовому листі. Бачиш, я тими яскравими клаптями вистелила вже підлогу біля свого стільця…Але зараз я підберу їх,зав’яжу у міцний букет і віднесу тобі…І я знаю,ти прочитаєш….
