Відвідали ми дім Олександра Дюма,який велично називається Замком Монте-Крісто. Мені сподобалося,звичайно. Ми купили білет з гідом і театралізованою постановкою. Таке дійство відбувається тільки у кожну останню неділю місяця. Було дуже цікаво. І приємно вразило те,що з глядачів були ми і ще одна сім’я з старшим хлопчиком. А люди відпрацювали все на повну потужність. У ненав’язливий спосіб цікаво обіграли і розповіли як будувався замок, як жив Дюма,що любив,як працював… Після публікації роману «Три Мушкетери» і під час роботи над «Графом Монте-Крісто» у Дюма виник задум збудувати своє родове гніздо з однойменною назвою.Як стверджували працівники музею- у письменника був такий характер,що якщо щось приходило йому на думку,то він вже з нічим не рахувався,а доводив до бажаного результату. Так за 2,5 роки на кількох гектарах землі виріс Замок Монте-Крісто- чотириповерховий жилий будинок у стилі ренесансу. На жаль, у середині заборонено фотографувати. Інтер’єр збережено наближений до жилого. Навіть сервірований стіл у їдальні. До речі,Дюма дуже любив кухонну справу. Сам часто готував,написав кулінарну книгу і уклав кулінарний словник.
Для продуктивної праці у комфорті і спокої він задумав ще окреме приміщення, назване Замком Іф, яке на практиці виконувало функцію робочого кабінету. Це дуже мальовничий замочок у неготичному стилі. На стінах вибиті назви багатьох творів письменника та його героїв. Все у гарному стані до тепер.
Цікавий факт. На побудову Дюма витратив трохи більше ніж 500000 франків. На відкриття замку запросив більше 600 гостей. Він любив світські заходи,любив жити на широку ногу. Попри це також багато працював. Всього за життя написав біля 300 творів( а я то думала,що так багато прочитала вже). Та все ж його працелюбність і постійний друк його творів не врятували автора від банкрутства. Всього за 2 роки замок з територією і всім убранством був проданий з молотка за мізерну суму - 31000 франків!
Маєток часто переходив з рук у руки поки у 1960хрр. його не задумали знести на користь нової сучасної забудови. Та,на щастя,зібралося кілька «друзів та почитателів Дюма»,які викупили всю територію,відреставрували,облаштували музей і дали можливість нам це все побачити.
     







 
              
 
        

  


           
 
             
         
               
        

    

Жило собі перекотиполе. З малечку звикле до мандрів. Тішилось життю і не прив’язувалося до місця.
Почувало себе вдома всюди,де була його сім’я. І гнали його життєві
буревії,перекочували селами і містами,а потім
і країнами. А воно собі,знай,було щасливе. Могло зупинитися будь-де, захопитися
чимось,залишити там часточку себе і…знятися у наступні мандри. Траплялося йому
втрачати,тих кого любить і тоді ставало йому сумно. І вертілася дзиґою та
печаль у душі(а хіба ви не знали, що й перекотиполе має душу?),роблячи у ній
дірочку за дірочкою,перетворюючи у сито,що просіює і відсіює, ще недавно такі
бажані радості. І чи не вперше пошкодувало перекотиполе,що немає воно дому. Такого,куди
хочеться повернутися,де колись, у кінці шляху захотіла б спочити його втомлена
душа…
                                      

Осінній щедрий дощ барабанить по підвіконню,стікає холодними сльозами шибкою і безнадійною піснею плюскоче по асфальті. А я… Я сиджу в нашому улюбленому кафе,грію застиглі руки до горнятка з паруючим  глінтвейномі обманюю себе ,що ти прийдеш. Що підкрадешся тихенько зі спини,як робив це завжди,простягнеш букет терпких хризантем(ти завжди дарував їх восени),зариєшся обличчям у заглибинку між плечем і  обличчям,і,бавлячись моїм волоссям,прошепочеш,що скучив….

Я ніколи не любила осінь,а ти її обожнював. Казав,що тільки у цю пору розкриваються справжні почуття. Я  не вірила тобі,коли ми гуляючи багряними алеями, жартома ділилися мріями на майбутнє,і ти казав,що я твоя мрія. Найкраща,найшаленіша,яку тобі подарував Бог,і ти її не відпустиш. Ти розповідав,які у нас будуть діти. Як ти любитимеш їх,бо вони це частинка мене….І навіть,коли ти, весь такий урочистий і схвильований, запросив мене до Опери,я не думала,що все закінчиться так,пори всі багатозначні погляди і фрази подруг.Але ти зробив це. Я не могла сказати «НІ»,дивлячись у твої безмежно закохані очі. Я відчувала-з тобою буду щасливою. Весілля і наше життя мені видалося казкою,раєм,оазою посеред пустелі…. Часу не існувало. Були тільки ми. Рука в руці,очі в очі…Ми пливли,з насолодою наповнюючи одне одного по вінця…І тоді ти подарував мені донечку. І носив нас  на руках. Кружляв по квартирі під звуки Віденського вальсу. То зі мною,то з доцею.

А потім…потім,я стала сухим старим деревом. Я ж ніколи не любила осені. Може тому,що відчувала,це станеться саме у цю пору,а ,може,осінь мені по-своєму відімстила.У мене не стало тебе. Комусь,якійсь вищій силі ти теж знадобився. А я не змогла тебе відвоювати….І в мені  щось вмерло. Я не можу плакати. Зовсім. За мене це робить дощ. Я застигаю і,здається,навіть не дихаю,але я живу…Я не вмію бути без тебе,але стараюся зі всіх сил.

Донечка…Я люблю її,бо вона частинка тебе. Я і не змогла б тебе забути,навіть якби дуже хотіла,навіть,якби спалила всі наші фото. Бо ти залишився у ній настільки очевидно,що кожного разу дивлячись у її миле дитяче личко, серце щемить,впізнаючи тебе.

Я пишу ці слова на червоному кленовому листі. Бачиш, я тими яскравими клаптями вистелила вже підлогу біля свого стільця…Але зараз я підберу їх,зав’яжу у міцний букет і віднесу тобі…І я знаю,ти прочитаєш….