хочу сюда!
 

Lili

29 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 28-36 лет

Заметки с меткой «кохання»

Залізне весілля


Баба Зіна поставила каструлю на плиту. Поки дід впіймає півня, заріже, кров спустить дивись вже й вода закипить.

Всі думки про майбутній холодець вибив потужній вибух. Від вибуху захитались стіни, дошки на підлозі пішли хвилями, а баба Зіну рухнула на лавку.

-              От іроди! Ніяк не вгамуються, хай їм грець – вилаялась та промовила – Це ж зовсім близько бахнуло! Півник, мабуть, вже на димарі, як його тепер зловиш?

Вийшла на ганок. Заклякла. Двору більше не було. Від забору залишились лиш верії, та де ніде, чорніли зламані дошки. На місці сараю зяяла воронка від вибуху. Погріб провалився сам в себе, з ями тирчали арматурини зі шматтями бетону. Сонячні проміні не проникали через густий дим.

Дід Митрофан лежав на спині біля ганка. Зламана кісточка правої ноги були викривлена під прямим кутом. Груди справа здибились горбом, очі закотились, білки рясніли розірваними капілярами.

-      Митя, Митечко… да що ж це… Як жеж так? – баба Зіна підбігла до свого діда – Живий? Га? Живий, я тебе запитала? Живий, живий… Господи, твоя воля! Лікар. Потрібен лікар.

Подивилась навкруги. Починався перший листопадовий сніг. Він падав великими білими хлопавками змішуючись з курячим пір’ям.

-      Де, його взяти, лікаря того? Хіба в райцентрі. Далеко… - примовляла старенька та тягнула з-за хати здорові дощаті санки – пусте. Я тебе до солдатиків відтягну, а вони швиденько літаком до лікарні довезуть.

Поставила одну лижу на нижню сходинку, почала затягувати діда на санчата.

-      Чого, чого стогнеш? Чи мені легко? Я терплю, терпи і ти. От так. Так.

Затягнула, вклала. Прислухалась. Навкруги грохали вибухи, тріскотали постріли. Вирішила йти через город – там, наче, тихіше.

-      От я зараз тебе покатаю, старий! Ти тільки солому та дрова тут возив, а я от – смикнула, проте санчата навіть не ворухнулись. Сніг падав та відразу танув, перетворюючи все навкруги в брудну мішанку.

 Баба Зіна накинула вірьовку від санчат собі на плечі, перехопила руками. Запрігшись, стала тягнути всією вагою свого тіла. Санчата зіскочили зі сходинки, дід застогнав, баба Зіна рушила.

-      Змерз там старий? Мабуть, що ні. Ти завжди гарячий був! Катались з пагорба, мороз тріщить, а ми з тобою в сніг впали, ти під куфайку вже лізеш. Дурень старий. Це зараз старий. Тоді ніт, тоді просто дурень був. Руки без рукавиць, а обпікають.

Перетягнула через город, через польовий шлях. Виїхали на незасіяне поле. Санчата стали вгрузати в чорнозем, залишаючи глибокі канави. Ноги застрягали в грунті. Чоботи спадали. Дуже швидко баба Зіна знесилено впала біля санчат.

-      Все старий. Більше не зможу ні кроку. Що ти очі закотив? Кажу сили не залишилось ні краплі.

Дід Митрофан почав здригуватись від нестатку кисню. Дихав все тяжче, аж поки задушливий напад не вигнув тіло підковою.

-      От же ж. Ви тільки погляньте на нього! Розходився. Відпочила вже. Спробую, потягну скільки-нескільки.

Баба Зіна вже звично впряглась та почала рахувати кроки:

-      Р-р-раз, два… пітнадцять… ще два кроки і все… тридцять…

Коли дійшла до шістдесяти п’яти щось пригадала.

-      Ранком семеска, від внученьки, від Оленки, прийшла. Як там їй в Європі тій живеться? Тяжко, знамо. Вітаю пише, з залізним весіллям. Це нас з тобою старий, ага. Золота була, діамантова, а тепер залізна. От як! От я й вирішила холодця на свято приготувати. Будь він неладен.

Права нога провалилася в якусь дірку. Чи то нору, чи може ямку від снаряду. Коли витягнула ногу, чобіт залишився в землі. Діставати не стала. Зрозуміла, якщо присяде вже не підніметься. Йшла далі в одному чоботі.

-      П’ятсот шістнадцять… Що кажеш? А, нічого, хропиш. Ну-ну. Тут завжди перший був. Коли Нюрку рожала, навкруги бруд, сляковть, така як і зараз. Ти мене на підводі в райцентр повіз, коні грузнуть. Шкода скотини, але нічого не вдієш. Їхати треба. Поступила я тоді до пологового вже вночі. А ти заснув на підводі під вікнами. Хропів так, що всі три поверхи глаз цілу ніч не зімкнули.

Коли обходила бездонну воронку помітила, що здалеку мерехтить вогник.

-      Дванадцять тищ двісті сімдесят чотири… Он вже солдатики. Наші, а як інакше? Це коли вперше прийшли було не зрозуміло. А потім пояснили, що освободили они наш хутор от фашистской хунти. Ковалнки та Черненки ті виїхали. А ми зістались. Довелось, щоправда хлопцям військовим віддати хряка нашого. Ну вони молоді їм їсти треба. Нехай. Потім прийшли інші, і знову кажуть звільнили Трьохізбенку. Тоді Коткови з Гусейновими втекли. Залишись ми одні на весь хутір. Потім знов і знов звільняли. Хто крайній нас звільним – піди зрозумій. А коли всі хочуть нас так звільнити, які ж вони раді будуть коли ми самі до них явимось.

Єдиний чобіт зліз і тягнувся, зачепившись за халявою. Боса нога змерзла та в синцях майже не слухалась. Мозолі на руках в котре вже тріснули та гноїлись. Із пошматованих плечей бігла кров, збиралась в рукавах та капала.

Але баба Зіна нічого цього не помічала. Єдине, що її лякало це зупинитись. Здавалось, що буде йти поки рахує. І вона рахувала:

-      Дев’ятнадцять тищ дев’ятсот дев’яносто вісім …

-      Стій! Жодного руху! – почула старенька голос над головою

Звідки взялись ці дві фігури в військовій формі було не зрозуміло.

-      Що везеш?

-      Дід мій. Лікар нам потрібен.

Військовий підійшов до санчат. Склонився. Обшукав. Спробував намацати пульс на шиї. Глянув на свого напарника, потім на стареньку. Піджав губи та повів головою справа на ліво.

Баба Зіна зробила крок до свого діда. Рухнула так, наче в тілі не залишилось жодної цільної кістки:

-      Не відпущу одного! 

Я не знаю що таке кохання

Я не знаю що таке кохання.
Думаю нестерпне почуття.
Намагаюся немов в останнє
я його впустити до життя

Іспит цей ніхто не подолає
Крім мене самої. Дивний крок.
Вчителька від мене вимагає
Протилежний вивчити урок.

Ця мадам не звикла до екстриму
Ненависть плекає до людей
Як вогню лякається інтиму
Каже, що навколо світ звірей.

Вона вчить ховатися від себе
Злоба і підозри її мед,
Лається неначе грішний ребе
І плете з образ ажурний плед.

Мрію я забути дивну тітку
Її дім - занедбана тюрма
Та не можу відчинити клітку
Адже надзиратель - я сама.

Квітуче

Мені від тебе нічого не треба.
Я відчуваю в серці запах квітів.
Неначе сакура розквітла.
Ти чуєш? Квітне... Пахне...
І почуття тече по венах.

Я долю дякую.



Я долю дякую за те, що ми з тобою,

Зустрілися, блукаючи в пітьмі.

За те, що ти торкнулася рукою,

Глибинних струн самотньої душі…


Я долю дякую за те, що я з тобою,

Огорнутий турботою живу,

За те, що можу бути сам собою,

І навіть проявити слабину…


Я долю дякую за те, що ти зі мною.

Не критикуєш, за характер мій важкий.

За те, що обираєш бути не правою,

І робиш перший крок коли я не правий.


Я долю дякую за те, що ми з тобою,

Переплелися як барвінок у садку,

За те, що ти, безмежною любов’ю,

Тримаєш наше щастя на замку.


02.05.2021                Олександр Чалий.

G07

G07

Віршик

В стареньком поношенном плаще,
На глаза надвинув свой беретик,
Шёл старик и нёс, зажав в руке,
Из ромашек маленький букетик.

На свидание девушка спешила
В туфлях на высоких каблуках
И в толпе случайно зацепила
Шедшего навстречу старика.

Обернулась: «Дедушка, простите!».
Поднял он уставшие глаза:
«Милая, куда ж вы так спешите?».
«Ждут меня, опаздывать нельзя».

«Хорошо, когда вас где-то ждут
И встречают с радостью на лицах,
А моя любовь нашла приют
Там, куда могу не торопиться».

Девушка взглянула на букет
И в глазах застыло сожаление…
Он продолжил: «Вот уже семь лет
Ей ношу ромашки в день рождения.

Их она особенно любила,
В волосы вплетала и в венок.
Даже в день знакомства, помню, было
Платьишко на ней в такой цветок.

Много лет мы были с ней женаты,
Но не гас любви волшебной пыл.
С первой встречи до последней даты
Я всю жизнь её боготворил».

Улыбнулся, крепче сжал букет
И пошёл тихонько к остановке,
А она смотрела ему вслед,
Словно вниз летела без страховки.

Он там ждёт за столиком в кафе,
Злится, ведь у них всего лишь вечер…
Галочкой помеченный в графе
Между тренингом и важной встречей.

Да, он изначально не скрывал,
Кто такой, какой машиной «рулит».
После встреч такси ей вызывал,
А она надеялась, что любит.

Ухмыльнулась, сбросила звонок,
Номер удалила в неизвестность.
Знала всё, что он ответить мог,
Только больше ей не интересно.

Нужен тот, кто будет понимать
И любить, и чувством дорожить.
Нужен дом, в котором будут ждать
И букет ромашек от души.

Автор: Марина Яныкина, 2015

Вбивця мрій


Кохання? А що це? Таке почуття?
Не знаю. Не бачила. Може існує.
Якщо я не люблю себе - то не я?
То доля підступна? Це не хвилює.

Всередині порожньо. Пастки надій.
Розставлені марно. Я так обережна.
Я так не потрібна собі. Вбивця мрій.
Самотність мене поглинає. Безмежна.

Як втратила десь я повагу до себе?
Хіба це доречно - кохати нездару?
Так хочу нарешті зробити як треба.
Любити себе і знайти собі пару.

Види Сексу. До дня закоханих.

Секс із дружиною - то БУДЕННІСТЬ

Секс із начальницею - то СЛУЖБОВИЙ  ОБОВ'ЯЗОК. 
Секс із кумою - то НАЦІОНАЛЬНА  ТРАДИЦІЯ. 
Секс із коханою - то НАСОЛОДА.


Так  піднімем  келихи  за  те, 

щоб  незважаючи на нашу   БУДЕННІСТЬ,

виконуючи  свій  СЛУЖБОВИЙ  ОБОВ'ЯЗОК,

не  порушуючи НАЦІОНАЛЬНИХ  ТРАДИЦІЙ,

у  нас  завжди  було  кохання  з  НАСОЛОДОЮ.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
59
предыдущая
следующая