хочу сюди!
 

Tamara

39 років, овен, познайомиться з хлопцем у віці 30-45 років

Замітки з міткою «кохання»

Вуличні Плакати мого Міста...



Вуличні Плакати про Кохання...

3-и роки тому. Весна прийшла...


Весна прийшла в місто Дніпро...
Закохані роблять неймовірні вчинки...вулиця Академіка Янгеля, напис зроблено на балконі третього поверху...
Мене вразила фраза: "раз і на все життя...." який же це величавий і величний потяг до прекрасного, потяг до, власне, життя!

Хто і як провів Свято Закоханих ?





33%, 1 голос

67%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Завтра День Святого Валентина_3



Згадаймо тих, хто на нас чекає...

Медитація. Нова реальність.

Вступаючи в Новий рік, пропоную кожному провести медитацію по створенню своєї нової реальності.
Ви можете робити цю медитацію з відкритими або заплющеними очима, як вам зручно. Це не так важливо для тих змін, які відбудуться з нами у нашому житті та у житті всієї нашої планети.

Усі люди хочуть бути щасливими. Усі хочуть жити у коханні та злагоді. Це наше природне бажання. Тому прямо зараз побачте себе у майбутньому вже щасливою людиною. Так, саме так. Створіть цей образ у своєму розумі. Це так просто. Мрійте про це. Нині не треба думати, реально це чи ні. Просто зробити це. Подивіться, як ви виглядаєте, коли ви щасливі. Який у вас вираз обличчя. Чи є на обличчі посмішка? Усміхніться собі. Скажіть собі добре слово. А зараз помістіть усмішку у своє духовне серце та посміхніться усьому світу. Нехай кожна клітинка вашого тіла наповниться радістю. Як почувається ваше тіло? Чи розправлені плечі? Як ви рухаєтеся у цьому образі? Яким є ваш фізичний і душевний стан? Якщо ви щасливі – який ваш настрій? А дух? Подумайте про це… Що дозволяє вам бути щасливою людиною? Які думки у щасливої людини? Що вони відбивають?

Щастя означає відчувати себе коханою і люблячою часткою цього світу, жити в коханні, гармонії та злагоді з самим собою та з навколишнім світом. Бути частиною єдиного цілого, єдиного Бога і служити йому вірою та правдою, піклуючись про кожну живу істоту. А тому вкладіть у цей образ себе усвідомлення свого призначення у цьому світі, своєї місії у цьому світі, у цьому втіленні. Побачте себе тим, хто знайшов свій істинний шлях, що дарує радість людям, які несуть щастя всьому світу. Адже це так чудово… Ви щасливі на цьому шляху та даруєте радість та щастя іншим. І люди у відповідь дарують вам любов та радість.

Подивіться очима себе з майбутнього на навколишній світ. У вас є все потрібне для щасливого життя. Вас оточують чудові, чудові люди. Створіть образ доброзичливих, благополучних стосунків із близькими людьми, як ви живете у коханні та злагоді з ними. У вашій сім'ї панують мир, любов та радість. І не лише у вашій родині. Всі люди довкола прагнуть до добра. Старші дбають про молодших, діти поважають, шанують своїх батьків та старших.

Якщо ви йдете містом або селом, то люди, які зустрічаються на вашому шляху, знайомі і незнайомі, вітаються з вами. Ви бачите навколо вас таких самих щасливих людей, як і ви. У суспільстві панує атмосфера взаємодопомоги, дружби, безкорисливості. Усі люди прагнуть допомагати одне одному. Кожна людина постійно думає про те, що вона може зробити, щоб інші були ще щасливішими. Подумайте, через яку діяльність ви зможете принести найбільше щастя людям, природі, суспільству?

У державі прекрасний правитель та уряд, які дбають насамперед про громадян. Ми живемо у суспільстві соціальної справедливості. І це не утопія, це реальність. Люди з любов'ю говорять про уряд та главу держави. Чиновники займаються тим, що служать людям. Це їхнє служіння суспільству. І нам хочеться ходити на прийом до них та спілкуватися. Ми навіть можемо побачити такий фрагмент майбутнього, як усі необхідні документи, якщо вони справді необхідні, робляться легко та швидко.

Ми живемо в суспільстві достатку та дбайливого ставлення до Природи-Матусі. Річки, озера та моря чисті, ми дихаємо чистим, свіжим повітрям. Люди винайшли нові засоби отримання енергії, нові способи пересування. Ми перестали забруднювати довкілля. Люди навчилися як споживати ресурси планети, а й відновлювати, і навіть заповнювати ці ресурси майбутніх поколінь. Адже ми повинні залишити після себе Землю в кращому стані, ніж до того, як ми сюди прийшли. Поступово наша унікальна планета приходить до свого первозданного вигляду, перетворюючись на квітучий сад. Змінюється клімат у відносинах між людьми, але змінюється і клімат Землі. Він стає м'якшим.
Якщо ви хочете напитися води, то вам не потрібно купувати воду, ви просто можете підійти до будь-якого джерела або струмка і спокійно випити свіжої прохолодної води, знаючи, що вона прекрасна за своїми якостями.

Кожна людина разом зі своєю сім'єю живе у своєму гармонійному просторі, просторі любові, де все створено за Божими законами, де всі живі істоти та сутності перебувають у гармонії та злагоді.

У суспільстві панує єдиний дух служіння. Серця людей назавжди позбавляються егоїзму та насильства. Йдуть чвари, розбіжності у вірі, людей об'єднує єдина релігія, єдина віра. Це релігія любові, безкорисливості, служіння Богу, Природі, людям, утвердження Істини на Землі та у всіх світах.

Додайте ще щось до цього прекрасного образу. Те, що буде виходити від вашого щирого серця. І дайте команду на його реалізацію: «Хай буде так!» або «Мій намір, втілиться!».

І тепер запитайте себе: "Що я можу зробити вже сьогодні для втілення цього образу в реальному житті?" Запам'ятайте ці слова.

Подякуйте Всевишньому, навколишній світ і повертайтеся у повсякденну реальність, охоче втілюючи задумане.

Хай буде благо всім!


67%, 2 голоси

33%, 1 голос

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Залізне весілля


Баба Зіна поставила каструлю на плиту. Поки дід впіймає півня, заріже, кров спустить дивись вже й вода закипить.

Всі думки про майбутній холодець вибив потужній вибух. Від вибуху захитались стіни, дошки на підлозі пішли хвилями, а баба Зіну рухнула на лавку.

-              От іроди! Ніяк не вгамуються, хай їм грець – вилаялась та промовила – Це ж зовсім близько бахнуло! Півник, мабуть, вже на димарі, як його тепер зловиш?

Вийшла на ганок. Заклякла. Двору більше не було. Від забору залишились лиш верії, та де ніде, чорніли зламані дошки. На місці сараю зяяла воронка від вибуху. Погріб провалився сам в себе, з ями тирчали арматурини зі шматтями бетону. Сонячні проміні не проникали через густий дим.

Дід Митрофан лежав на спині біля ганка. Зламана кісточка правої ноги були викривлена під прямим кутом. Груди справа здибились горбом, очі закотились, білки рясніли розірваними капілярами.

-      Митя, Митечко… да що ж це… Як жеж так? – баба Зіна підбігла до свого діда – Живий? Га? Живий, я тебе запитала? Живий, живий… Господи, твоя воля! Лікар. Потрібен лікар.

Подивилась навкруги. Починався перший листопадовий сніг. Він падав великими білими хлопавками змішуючись з курячим пір’ям.

-      Де, його взяти, лікаря того? Хіба в райцентрі. Далеко… - примовляла старенька та тягнула з-за хати здорові дощаті санки – пусте. Я тебе до солдатиків відтягну, а вони швиденько літаком до лікарні довезуть.

Поставила одну лижу на нижню сходинку, почала затягувати діда на санчата.

-      Чого, чого стогнеш? Чи мені легко? Я терплю, терпи і ти. От так. Так.

Затягнула, вклала. Прислухалась. Навкруги грохали вибухи, тріскотали постріли. Вирішила йти через город – там, наче, тихіше.

-      От я зараз тебе покатаю, старий! Ти тільки солому та дрова тут возив, а я от – смикнула, проте санчата навіть не ворухнулись. Сніг падав та відразу танув, перетворюючи все навкруги в брудну мішанку.

 Баба Зіна накинула вірьовку від санчат собі на плечі, перехопила руками. Запрігшись, стала тягнути всією вагою свого тіла. Санчата зіскочили зі сходинки, дід застогнав, баба Зіна рушила.

-      Змерз там старий? Мабуть, що ні. Ти завжди гарячий був! Катались з пагорба, мороз тріщить, а ми з тобою в сніг впали, ти під куфайку вже лізеш. Дурень старий. Це зараз старий. Тоді ніт, тоді просто дурень був. Руки без рукавиць, а обпікають.

Перетягнула через город, через польовий шлях. Виїхали на незасіяне поле. Санчата стали вгрузати в чорнозем, залишаючи глибокі канави. Ноги застрягали в грунті. Чоботи спадали. Дуже швидко баба Зіна знесилено впала біля санчат.

-      Все старий. Більше не зможу ні кроку. Що ти очі закотив? Кажу сили не залишилось ні краплі.

Дід Митрофан почав здригуватись від нестатку кисню. Дихав все тяжче, аж поки задушливий напад не вигнув тіло підковою.

-      От же ж. Ви тільки погляньте на нього! Розходився. Відпочила вже. Спробую, потягну скільки-нескільки.

Баба Зіна вже звично впряглась та почала рахувати кроки:

-      Р-р-раз, два… пітнадцять… ще два кроки і все… тридцять…

Коли дійшла до шістдесяти п’яти щось пригадала.

-      Ранком семеска, від внученьки, від Оленки, прийшла. Як там їй в Європі тій живеться? Тяжко, знамо. Вітаю пише, з залізним весіллям. Це нас з тобою старий, ага. Золота була, діамантова, а тепер залізна. От як! От я й вирішила холодця на свято приготувати. Будь він неладен.

Права нога провалилася в якусь дірку. Чи то нору, чи може ямку від снаряду. Коли витягнула ногу, чобіт залишився в землі. Діставати не стала. Зрозуміла, якщо присяде вже не підніметься. Йшла далі в одному чоботі.

-      П’ятсот шістнадцять… Що кажеш? А, нічого, хропиш. Ну-ну. Тут завжди перший був. Коли Нюрку рожала, навкруги бруд, сляковть, така як і зараз. Ти мене на підводі в райцентр повіз, коні грузнуть. Шкода скотини, але нічого не вдієш. Їхати треба. Поступила я тоді до пологового вже вночі. А ти заснув на підводі під вікнами. Хропів так, що всі три поверхи глаз цілу ніч не зімкнули.

Коли обходила бездонну воронку помітила, що здалеку мерехтить вогник.

-      Дванадцять тищ двісті сімдесят чотири… Он вже солдатики. Наші, а як інакше? Це коли вперше прийшли було не зрозуміло. А потім пояснили, що освободили они наш хутор от фашистской хунти. Ковалнки та Черненки ті виїхали. А ми зістались. Довелось, щоправда хлопцям військовим віддати хряка нашого. Ну вони молоді їм їсти треба. Нехай. Потім прийшли інші, і знову кажуть звільнили Трьохізбенку. Тоді Коткови з Гусейновими втекли. Залишись ми одні на весь хутір. Потім знов і знов звільняли. Хто крайній нас звільним – піди зрозумій. А коли всі хочуть нас так звільнити, які ж вони раді будуть коли ми самі до них явимось.

Єдиний чобіт зліз і тягнувся, зачепившись за халявою. Боса нога змерзла та в синцях майже не слухалась. Мозолі на руках в котре вже тріснули та гноїлись. Із пошматованих плечей бігла кров, збиралась в рукавах та капала.

Але баба Зіна нічого цього не помічала. Єдине, що її лякало це зупинитись. Здавалось, що буде йти поки рахує. І вона рахувала:

-      Дев’ятнадцять тищ дев’ятсот дев’яносто вісім …

-      Стій! Жодного руху! – почула старенька голос над головою

Звідки взялись ці дві фігури в військовій формі було не зрозуміло.

-      Що везеш?

-      Дід мій. Лікар нам потрібен.

Військовий підійшов до санчат. Склонився. Обшукав. Спробував намацати пульс на шиї. Глянув на свого напарника, потім на стареньку. Піджав губи та повів головою справа на ліво.

Баба Зіна зробила крок до свого діда. Рухнула так, наче в тілі не залишилось жодної цільної кістки:

-      Не відпущу одного! 

Я не знаю що таке кохання

Я не знаю що таке кохання.
Думаю нестерпне почуття.
Намагаюся немов в останнє
я його впустити до життя

Іспит цей ніхто не подолає
Крім мене самої. Дивний крок.
Вчителька від мене вимагає
Протилежний вивчити урок.

Ця мадам не звикла до екстриму
Ненависть плекає до людей
Як вогню лякається інтиму
Каже, що навколо світ звірей.

Вона вчить ховатися від себе
Злоба і підозри її мед,
Лається неначе грішний ребе
І плете з образ ажурний плед.

Мрію я забути дивну тітку
Її дім - занедбана тюрма
Та не можу відчинити клітку
Адже надзиратель - я сама.
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
59
попередня
наступна