Мойсей Фішбейн

* * *

… і знову грудень… і грудневі
дні, нескінченні і марудні…
і щось по них... і щось по грудні…
і день по дневі, день по дневі…

і знову бачити широку
дорогу, серпень, сад у серпні…
і поза ними дні нестерпні…
і рік по року, рік по року…

25 листопада 2011, Київ

До 200-ліття з дня народження Великого Кобзаря в обласній філармонії презентували книгу о.Михайла Пастуха «Бог і Шевченко: як розуміти імена Божі та віру поета?»

Цю книгу вже встигли назвати літературною сенсацією не лише Тернопілля, а й на теренах усієї України, адже такого грунтовного дослідження релігійного аспекту творчості Кобзаря досі не робив ніхто.

У зв’язку з останніми трагічними подіями презентація розпочалася зі спільної молитви за загиблими на сході України. Отець Михайло наголосив, що без Божої помочі він не зміг би написати цієї книги: «Творчість Кобзаря, як ніколи раніше, є актуальна і потрібна сьогоднішній Україні. Не дарма його називають мудрецем та пророком українського народу. Спостерігаючи за подіями в нашій країні, я вчився молитися із Шевченком. Часто можна було почути лише «Борітеся – поборете», а де ж «Вам Бог помагає!»? Українці повинні усвідомити, що лише через покаяння і молитву зможемо отримати мир та перемогу – так пророкує наш Кобзар».

Автор праці, підписаний псевдонімом Михаїл Шевченків, почав цікавитися значенням Бога у житті поета ще 22 роки тому. «Радянська влада завжди нав’язувала міф, що Шевченко був атеїстом, безбожником. Мене дуже зацікавило це питання, адже з першого погляду його ставлення до релігії було дуже суперечливим. Відповіді на власні запитання я шукав передусім з філософської та наукової точки зору і дійшов висновку: Шевченко у жодному разі не був атеїстом, проте і не був християнином у класичному розумінні цього слова. Він - глибоко віруюча людина.

Я не заперечую, що інколи він звинувачував Бога, проте наголошую, що творчість Шевченка охоплює різні періоди його життя, і йому, як і кожній людині, властиві розпач, розчарування та зневіра. Ці почуття є тимчасові - «справжній» Шевченко від першого до останнього вірша згадував Бога», - зазначив автор.

Привітали отця Михайла Пастуха з літературним успіхом архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський УГКЦ Василій Семенюк, професор Тернопільського національного педагогічного університету імені В.Гнатюка Микола Ткачук, професор медуніверситету Михайло Андрейчин, директор видавництва «Місіонер», у якому видана книга, отець Клементій, заслужений діяч мистецтва України та редактор видання Богдан Мельничук, літератор Михайло Ониськів, викладачі та семінаристи Тернопільської вищої духовної семінарії ім. патріарха Йосипа Сліпого.

Монографія «Бог і Шевченко» є продовженням докторської дисертації 2007 року отця Михайла Пастуха «Розуміння імен Божих у поезії Тараса Шевченка». Відповіді на питання релігійності і розуміння Господа Шевченком автор шукає методами філософії. Книга написана не суто в академічному стилі, а радше як роздум, тому вона є доступною та цікавою для широкого кола читачів.

До речі, монографію «Бог і Шевченко» планують висунути на здобуття Шевченківської премії 2015 року.

Гамір міста столичного. Ноги…

О!.. Огидно! Дно… Ти  - на асфальті –

Ти лежиш… Тротуар. І дорога –

Автомонстри на ній, як на шпальті.

 

Автолітери, -коми та –фрази,

Глави міста столичного й фази…

Ноги – над – повз – крокують. Байдужо.

Ти – безхатченко. П'яний. Недужий.

 

Безсоромний. Нахабний. На дні ти.

Де дружина? Батьки? Твої діти?

Твоє тіло в останню дорогу

Проводжатиме хто? І до Бога

 

Хто молитиметься? Щирі сльози

Чи проллє над тобою, убогим?

Нетверезий, в розхристаній позі,

Релаксуєш…                              

                                               Світ крутиться… Ноги…

 

26 – 28.10.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11110291993

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
А тепера я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.

Тільки - життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, -
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє - дарма!

Леся Українка

 


 



Море… Білопінні хвилі

Берег пристрасно цілують…

Та ж не хвилі!!! – Білокрилі

Янголи морів танцюють.

 

Всі в туніках серпанкових,

В бризках, променях ранкових

Довгокосі, ніжнотілі,

Ясночолі, легкокрилі

 

Янголи священнодіють,

Бога славлячи, радіють.

Це - натхненне, поетичне

Диво-Дійство екстатичне!

 

*****

Аж до forte від piano

Хвиль симфонія велична.

Бас, контральто та сопрано -

Моря спів чарівний, вічний.

 

 

серпень- листопад 2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011
Свидетельство о публикации №11111180088

100 років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича

(Народився 5 жовтня 1909 , с. Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (тепер - територія Польщі) у сім"ї священника       -      помер  6 липня 1937, Львів)

Український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.

Здобувши за життя славу одного з найкращих поетів західноукраїнських земель, викликавши багато суперечок своєю творчістю, він після смерті випав з історії української поезії. Поет, який прожив усього двадцять вісім років, стільки ж років перебував у зоні мовчання. Історія української літератури подавалася у старанно процідженому й урізаному вигляді. Творчість майже всіх майстрів слова Західної України, які писали протягом міжвоєнного двадцятиліття, за винятком п’ятьох-шістьох, котрі орієнтувалися на СРСР, замовчувалася.

„Білою плямою” була і творчість Б.-І. Антонича.

Я, сонцеві життя продавши  За сто червінців божевілля,  Захоплений поганин завжди,  Поет весняного похмілля, "— такий автопортрет створив Богдан-Ігор Антонич.

ВИШНІ                                   

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,  на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.  Моя країно зоряна, Біблійна й пишна,  квітчаста Батьківщино вишні й соловейка!  Де вечори з Євангелії, де світанки,  де небо сонцем привалило білі села,  цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,  як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. 

ЩАСТЯ  З усіх людей найбільше я щасливий,  будую білий калиновий міст.  Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.  Великої моєї філософії  такий безглуздий зміст.  Не заплачу стражданню й горю мита,  люблю риск, небезпеку й сум’яття.  Я є рушниця, радістю набита,  якою вистрілю на честь життя.  Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,  ніщо, що людське, – не є мені чуже,  а що сьогодні я не маю грошей на обід, –  байдуже.

                                          

ТЮЛЬПАНИ ДВА...   Тюльпани два, мов ти зо мною,  на двох краях життя пустелі  даремне кличуть, лиш водою  йдуть світла золоті тунелі.  Червоне полум’я двох квітів  крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.  Так родяться мистецтво й міти  із туги за далеким, вищим...  За кращим, більшим, за незнаним,  що підняло б над світу низом.  Два райські птахи – два тюльпани –  карає ніч за мрії безум.  Червоне полум’я двох квітів  просвітлює сіряву сутінь,  червоне полум’я тюльпанів –  цвісти, горіти, проминути

   

                     

І все-таки до тебе думка лине, Мій занепащений, нещасний краю, Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, з жалю гине. Сі очі бачили скрізь лихо і насилля, А тяжчого від твого не видали, Вони б над ним ридали, Та сором сліз, що ллються від безсилля. О, сліз таких вже вилито чимало,— Країна ціла може в них втопитись; Доволі вже їм литись,— Що сльози там, де навіть крові мало! ( Леся Українка ) 1895        

                   

Я із надій будую човен, І вже немовби наяву З тобою, ніжний, срібномовен, По морю радості пливу.

І гомонять навколо хвилі, З бортів човна змивають мох, І ми з тобою вже не в силі Буть нещасливими удвох. І ти ясна, і я прозорий, І душі наші мов пісні, І світ великий, неозорий Належить нам — тобі й мені. О море радості безкрає, Чи я тебе перепливу? Якби того, що в мріях маю, Хоч краплю мати наяву. ( Василь Симоненко ) 1961                     

  "Пожалуйста, заботься обо мне"

    Марина Цветаева

- Пожалуйста, заботься обо мне!
Я вырвалась из замкнутого круга,
В тебе найдя любовника, и друга,
И принца на серебряном коне…

Я вырвалась из круга «я-сама».
Я самоутвердилась. Я устала.
Возьми меня на ручки с пьедестала
Гордыни, честолюбия, ума...

Я самоотвердела. Я тверда.
На мне не остается ран от терний.
А я хочу быть мягкой, и вечерней
Я женщина. Я самка. Я – вода.

Я слабая. Не баба. Мне слабо:
Коня, и шпалы веером, и в избу,
И если в доме мышь – то будет визгу,
И я не претендую на любовь –

Я слабости минуточку хочу.
Я девочка. Я жалуюсь. Я плачу.
Лежу в постели, свернута в калачик –
И таять, как Снегурочка, учусь.

Я сдам свои права, с таким трудом
Добытые. Ты прав и ты по праву
На всех моих врагов найдешь управу
И всех моих друзей запустишь в дом.

Ты добрый. Ты высокий. Ты – плечо.
Ты два плеча, и твой спокойный запах
Уткнуться и не думать ни о чем,
Уснуть в твоих больших мохнатых лапах..

Ты сильный, но о каменной стене
Не тщусь – наелась. Хватит. Не желаю.
Любить не обязую. Умоляю:
Пожалуйста, заботься обо мне!