Як тільки кудись зберешся... Або друзі не зможуть скласти компанію. Або погода зіпсується. Або й те, й те. Мабуть, така карма сидіти вдома. Якби ж ще в блогах було багато нового і цікавого, то воно ще більш-менш не нудно. А так, ще читати нічого. Сум-нудьга. Хоча й до цього мені не звикати.

А ще ж півмісяця 2017 року вже нема. Як швидко біжить час!

Ну, не буду про сумне. Тільки відійшов від спогадів. Краще помріяти. Майже рік ще попереду.

Ця задумка прийшла до мене після перегляду низки наукових, документальних, науково-популярних фільмів, які мій мозок завжди спиймає як грунт для роздумів. Не можу приховувати, що фільми подібного типу завжди наштовхували мене на подібне. Отже, я буду періодично публікувати власні уявлення та думки про влаштування нашого світу.

          Коли хочуть пояснити роль та місце грошей у людському суспільстві або на шкалі абсолютних цінностей, то іноді наводять приклад мандрівника з мішком грошей, що заблукав у пустелі. Настає час, і... Хай би в нього тільки з'явилася можливість, купа папірців знецінилася б до вартості склянки води. Або вартості слова, яке покаже напрям до справжніх, а не примарних оази, річки, людської оселі.
           В далеких від первісної природи умовах цивілізації все навпаки. Тут гроші є фактично кров ринково-економічного організму. Якщо ця кров не протікає через твої рахунки, гаманці, кишені, ти є чужорідне тіло в цьому організмі. Так. Для тих, хто не має грошей, цивілізація та ж сама пустеля. Зате в межах доступної суми твої можливості необмежені. До цього звикаєш, з цим і живеш. Не замислюючись над "високими матеріями", міняєш і тим приводиш в рух всякі свої важливі процеси.
           Але є одна "фірма", здатна суттєво скоригувати цю вашу звичку. Вона бере плату за свої послуги винятково номіналами від 50 коп до 5 грн. Ви можете уявити державну організацію, яка б відхиляла пред'явлені до оплати грошові знаки… цієї ж таки держави? А там номінали, більші за 5 грн, не приймаються. Здача не відома як явище. Таким є автоматизований і тому майже безлюдний Харківський метрополітен.
           Ні, це не є для мене відкриттям 2016 року. Прецедент відбувся досить давно. І вже тоді мені казали, що є лиш один рецепт безпроблемного проїзду у метрополітені для гостей міста - мати одно-двох-гривневу готівку. З тих пір всякий раз, як виходжу з потягу у славному місті Харкові, мною оволодіває специфічне харківське почуття: починаю слідкувати, щоб не лишитися без дрібних грошей. Але як десь прогавив цей момент (що найчастіше виясняється тет-а-тет з метрополітенівським автоматом для видачі квитка) ось тут на якусь мить і можеш пережити те сильне й незабутнє відчуття пустелі. Це коли маєш грошей на тисячу поїздок, а не в змозі здійснити і одну. Капітулюєш, повертаєшся у підземний перехід купити щось дууууже тобі наразі "потрібне". І не просто купити, а щоб отримати на здачу і підходящі номінали. А просто так, на твоє прохання, не розміняє ніхто.
        А ще не проходить комбінація, коли є 2 по 50 коп і 2 по 1 грн. І гроші дрібні як треба, і в сумі 3 грн, що достатньо для поїздки. Але ситуація така. Автомати, котрі "їдять" 50-копійкові монети, не приймають гривні, а ті, що приймають 1 грн, випльовують назад 50 коп… Дякую Харківській підземці і за такий "попадос", і за зростання мого досвіду проїзду нею, і позапланове підкріплення пиріжком. Було, як ніколи. Неповторно!

Моя мішанка  за жовтень 2016 р.

Передмова: Наскільки я знаю, то в селах "мішанкою" називають різносортове зерно або взагалі суміш різного зерна, яким засівають грунти під пашу для худоби чи просто, аби земля не пустувала. Мені подібний образ-месидж досить сподобався для своїх невеличких нотаток з думками, які не є сильно значимі, але і не пусте зовсім. Не думи, а думки, додумки і видумки з приводу якоїсь теми. Не простенькі коменти, і не поважні максими за Ларошфуко, а скорше веселі сонячні зайчики - грайливі відбитки справжнього сонечка.
Для прикладу, читаю про черговий "наїзд" на голову НБУ Гонтареву і думаю, що поки її захищає стабільний курс гривні щодо долара і євро - всі оті наїзди-переїзди марні. Не така вже й незнати яка глибока думка, але в тему вдала, як я вважаю. То чого б не зафіксувати її? Можна і треба. Таким буде і весь зміст мого циклу щомісячних і щорічних збірок під загальною назвою "Мішанка".
Або таке: коментую свій матеріал про сепаратиста Моторолу: "Післямова: Мене поправляють, що знищення Мотороли відбулося не 15-го, а 16-го жовтня. Перепрошую, але хіба це головне? Я ж написав про інше. Як і зумисно не згадую як звали Моторолу насправді - то зайве. Щодо інсценізаці, то мені сподобався один комент такого змісту, що то навіть було б добре і якщо б в Мотороли було хоч і 10-ть життів, то це означає тільки мати задоволення вбити його всі 10 раз. Погоджуюсь, хоча особисто я не бачу причин для інсценізації його смерті, тому що нахріна той Моторола здався ФСБ чи ще комусь. Він тільки серед сепарів хтось, а як спецназівець він порожнє місце." - і комп виділяє в тексті слово "інсценізація", а коли я його пробую перевірити, то викидає в замінники тільки два слова "асенізація" та "ініціація", що не підходить по-суті, але надто підходить за змістом: скінчилась ініціація Мотороли в сепари і настала його асенізація.


Богдан Гордасевич

Почув прикол на радіо «Київ».
" — Знаєте шо, куме?  Подивився російські серіали і зрозумів, що Росія — перспективна країна.
— Як це?
— А в їхніх серіалах фізруки їздять на Гелендвагенах, бідні продавці взуття живуть у двоповерхових квартирах, а звичайні няні одружуються на продюсерах. "

А з іншого боку, якби у серіалах показували реальне життя, то навряд чи б вийшли комедії. І тим паче, навряд чи вони б заряджали гумором та позитивом.

Занадто чесна для політики, занадто відверта для людей, занадто грішна для ікони.

Не можу не досліджувати. Така вже я є. Все мені цікаво, і постійно співставляю якісь факти, події, тощо.
Зараз цікаво занотувати наступне спостереження.
Це така собі спроба відповісти на поширене питання "чому багато козлів" (або "чому всі вони такі козли") та "всі баби дури" тощо.
Помітила, що дуже багато з людей існують у такому стані, який хочу умовно обізвати "недогризок".
Чому так грубо? Чому "недогризок"? Все дуже влучно, треба лише спробувати зрозуміти, що маю на увазі. Це ні в якому разі не спроба принизити чи обізвати якихось людей, ні. Просто багато кого з нас хтось чи щось "недогризло". Гризло-гризло, і лишило тільки те, що лишилося, і воно ходить собі по світі. Вводячи в оману інших людей. Бо фізично, зовні, зазвичай все виглядає "яблучко", ці зміни зазвичай не фізичні. Часто і серцем у цих людях ми відчуваємо тих, кими вони вже не є, а тих, ким вони були. Обманюємся, і отримуєм не ту людину, яку відчуваєм серцем, а недогризок, який вже мало на що придатний.
Але.
Ситуація дуже складна. І хочу занотувати чому.
Особисто я постійно шукаю цікавих, розумних, таких потрібних мені людей. І що ж я бачу. Всі, кого я зустрічала з розвиненим інтелектом, та хорошою фізичною формою. Зі, скажімо умовно, "якісними" данними поточені як яблуко тими червами, чимсь чи кимсь. І знаходяться у стані недогризка. Так, ніби щось чи хтось їх знищувало, але вони вижили, тільки не повністю, а ось в такому стані. 

Щоно читала блог один цікавий, для мене. І серед багато-багато слів трапився один абзац.. такий, коли читаєш, розумієш прямий зміст, але в голові раптом стільки образів, слів, спогадів, вражень, що зовсім не складаються в те, що можна вимовити вголос... Тому ось, мені для натхнення

 Читала тут, але розпочинала статтею про оксамит в одязі :)
  http://www.bbc.com/ukrainian/blogs/2015/11/151118_fashion_blog_lingerie_sa

"Я навмисне ні слова не написала про те, що це зваблює протилежну стать – я в таке не вірю. Зваблює жінка, а білизна – лише обгортка. Як і красива сукня. Чи високі шпильки. Цілком можливий варіант, коли дівчина випромінює сексуальну енергію в трусиках у горошок. Та й, зрештою, чоловіки все одно найбільше люблять жінок без одягу"

Блаженним сонячним днем ми мирно неслися містечком на вєліках майже на холостому ходу – такий легкий був настрій. Між ярами на схилах гори край Лукавиці розмістилися новенькі котеджі. Обожнюю такі місця. Як немовля щойно народжені – такі ще невинні, чисті, де-не-де недобудовані, так, ніби пуповини ще навіть не відрізано. І скрізь «пахне» радістю новосілля, дружністю. І пахне будівельним матеріалом – десь деревиною, а десь фарбою. А відсутні майже скрізь огорожі, які хазяїни ще не встигли повибудовувати у височенні паркани з відеонаглядом, доповнюють асоціацію з немовлям – воно ще «в чому матір народила» не прикрите.

Та прокрутивши педалі кількома вулицями раптом помічаєш, що все це світло й радість – саме у твоїй уяві, породжене саме спогляданням. Насправді ж – якщо оговтатись від власних відчуттів – починаєш бачити пусті двори й пусті тераси, хоч припарковано не одне авто, а значить – хазяї присутні. А далі стежкою натрапляєш на алкаша у траві, що плентався додому й не осилив. «Стоп! Звідки тут алкаш?» - думки. І одразу ж  бачиш безпризорне товсте лабрадореня шоколадного кольору в дорогому ошийнику, що не знає куди себе притулити, бігає навколо хазяїна. А алкаш у брендових джинсах останньої моделі і в хорошому взутті. Біля нього – симпатичний рюкзак й якісь пакети.

Ми бачили його трохи раніше у місті, тож точно знаємо, що він напився й спить, а не непритомний з іншої причини. Ще й хропе. І що йому за радість ото валятися?!?!?

Цікаво, чи влаштовано тут хоч одну вечірку з барбекю, на отій терасі величезній одного з будинків? Навряд. Скоріш за все хазяї пилинки здувають зі свого майна й навіть самі соромляться користуватись своєю розкішною терасою.

Жодної дружньої сім’ї весело відпочиваючої ми так і не побачили. Скоріш за все, те майно і будівельні роботи так виснажують цих людей, що вони просто не можуть отримувати насолоду. Бо завжди щось не  так, як хотілось би. Чи то відтінок фарби стелі не  той, чи меблі не з тієї провінції Італії, чи замість семи кімнат архітектор спромігся лише на п’ять, бо не вистачило грошей на більшу площу; чи місце не те, бо в сусіда кращий вид з вікна, бо раніше встиг вхопити кращий шмат землі.

А одним щасливцям скоро хтось перекриє вид з гори на простори левад й Дніпра новою будівлею. І вони навіть знаючи це не поспішають намилуватися шикарними видами зі своїх балкончиків.

Коротше, судячи зі всього, найбільше задоволення отримують ті, хто споглядає, милується й заздрить. А в нас з дитинства така причуда – мандрувати котеджними містечками, роздивлятися виверти фантазії архітекторів, та обирати собі будиночки-улюбленці.

 

Так само й біля нашої дачі дивують оці модні будинки. Чомусь завжди мовчазні, пусті, й похмурі. І чомусь чим більший й дорожчий будинок – тим самотніший й похмуріший хазяїн. Хазяїн-привид, якого ніхто ніколи не бачить й  не чує, але всі знають, що він є.

В одному з таких дворів є баскетбольний майданчик на який я особисто постійно «пускаю слину». Бо де в селі на дачі пограєш в баскетбол!? Ніде, звісно. І тим сумніше, що хазяї ніколи не грають в баскетбол. То на**ена ж ви його будували, ви мені поясніть? Той майданчик. Всі роки поїздок на дачу у всі сезони «пролітаю» повз вєліком і витягуюсь у струну, намагаючись вловити поглядом двометрового баскетболіста-красеня з двометровою баскетболісткою-красунею на тому майданчику, мрію познайомитись, аби зіграти сім’ями у баскетбол, наприклад. Чи ба просто їх побачити, аби впевнитися, що вони існують. Ба ні! Нікого! Пусто! Постійно пустий баскетбольний майданчик вибудований, судячи зі всього, для духів померлих предків. А що!? Хто зна! Може то син відомого баскетболіста там живе, і вибудував на честь славетного батька. Такий собі баскетбольний майданчик – постамент. А під покриттям мабуть зарита урна з попілом батька. От і не грають ніхто. Тільки моляться за здравіє померлого славетного предка, проходячи повз двором. А що! Може ж і таке бути, маємо розуміти…

 

В одного знайомого власника маєточка довелося споглядати у свій час сімейний устрій, що може багато що пояснювати. Він – людина середнього віку, що страждає на життєво-небезпечні проблеми з вагою, інколи навіть пересуватися самотужки не може. Але навіть при тому всьому добре тримається «на ногах» у бізнесі, тримає авторитет міцно. Така людина природою влаштована все контролювати. Поруч із ним ти постійно відчуваєш себе намистиною нанизаною на нитку. Нитка – це він, а всі навколо - намистини. Він ніби тримає всіх в залежності від себе. Часто самим тільки поглядом. Без його контролю ти й не перднеш, чесно. Живе з племінниками й іншими родичами. Всіх контролює. От з  такими людьми важко жити. Ти нічого не можеш зробити з власної волі, бо вони контролюють кожен твій подих. Від того контролю хочеться втекти. Якщо не фізично, то у віртуальний світ – замкнутися у своїй кімнаті, у собі, врешті решт (як і роблять його близькі). Яке там гратися у дворі! Коли він буде контролювати кожен твій рух – не хочеться й висовуватися. Будь-яка дія – тільки з дозволу. Якби захотілося посидіти у дворі й скористатися мангалом (наприклад), то тільки з дозволу, і тільки якщо маєш заслуги. Відчуваєш себе як підприємець у Києві – за кожен «чих» мусиш пройти мільйон кабінетів і поставити трильйон підписів.

Чесно! Навіть при спілкуванні, він за кожну твою міміку й поворот голови карає тебе допитом: «чому ти зробив/ла таке обличчя, чому повернув/ла голову»... зрештою сидиш смирно й боїшся допустити зайвого руху недобритої волосини на нозі, аби знов не почалося.

Ось воно що може бути причиною спустошених мовчазних двориків величезних будинків.

 

Колись ми з моїм бувшим вешталися Києвом й околицями на подарованому кимсь «запорожці». Завантажували у нещасну автівцю по п’ять «биків» разом із собою, тіснилися, реготали, пікніки-шашлики-машлики… Одні з найвеселіших й найрадісніших днів життя. Зрештою на п’яну голову бувший перетворив ту автівку у грудку зім’ятого паперу, але то вже не важливо – головне, що всі живі, всі здорові, й весело було.

А нещодавно довелося бути при спілкуванні з людиною, що «носить гузду» в шкіряному салоні позашляховика «повний фарш». Було величезним здивуванням моїм, коли причиною смутку цієї людини виявилося те, що в іншого товариша позашляховик моднішої марки. І цього достатньо людині, аби вже не поважати те, що він має, і для того, щоби відчувати себе, як він сам каже, лохом. Цікаво, що такі люди ніколи не отримують того, що хочуть, бо навіть якби отримали все, що є у світі – засмучувались би від того, що не є Богом.

Дивовижні речі, правда?!

 

На початку дев’яностих один родич вибудував собі двоповерхову хату з модної цегли та з усіма зручностями всередині, з каналізацією, поставив нові модні меблі, тощо. В них вже у 91-му був комп’ютер! А кухня у тій хаті розміром як мої київські дві  (чи три навіть), і обставлена як на картинці глянцевого журналу вже тоді була. Тоді ні в кого на селі такого ще не було. Про комп’ютер ніхто ще й не чув, і сприймали його як іграшку-тетріс для дітей.

Жінка його людина проста. Таке враження, що молилася на свою хату як на ідола, і боялася у ній спокійно жити. Як не зайду – вона постійно рачкує пилинки здуває, розводи на глянцевій підлозі натирає. Реально важко було запам’ятати яка вона на обличчя, бо бачили завжди її в образі чотириногої істоти, обтягнутою вовняною сірою довгою спідницею, задницею догори. Думаю, вона дуже була вдячна богу за хорошого мужа, за хорошу хату, і щохвилини намагалася спокутувати, оплатити працею все те, що має.

У дворі в них ще є сарайчик з худобою до якого пристроєна кухонька звичайна сільська. Призначення – варити свиням. А по факту – варила тітка все у тій кухонці, і собі, і свиням, і на свята гостям. Бо шикарна кухня у хаті існує тільки для справлення враження від споглядання для гостей, як музей.

Доречі, другий поверх будівлі з повноцінними оздобленими кімнатами, й досі використовується в них як горище, для висушування цибулі, трав, тощо. Гірко, але насмілюсь виразити думку – не дивно, що її чоловік почав бухати колись, на певному етапі сімейного життя, а дім почали наповнювати сварки між подружжям. Я чула постійне його дорікання «та сядь ти, посидь спокійно!», а вона плакала від образи за невдячність до її праці й стараннь.

 

Одна пані придбала собі цуценятко найрозумнішої породи. Радість? Радість! Але ним же треба займатися! Поряд з тим, що постійно жаліється на свій жирніючий зад, який возить приватним авто з приватним водієм, вона все рівно не гуляє зі своїм ідеальним цуценятком. Наняла для цього ліву людину, а сама продовжує вирощувати жирний зад, замість того, щоб отримувати задоволення від ігор з улюбленцем, більше рухатись при цьому. І в чому логіка?

 

От чому закордонні приватні сектори інакші? Як не подивишся – вони постійно щось роблять цікаве, їхні подвір’я не пустують, вони часто бісяться, влаштовують вечірки, граються… Власноруч косять свої подвір’я, а не наймають для цього якогось лєвого дядьку, що ходить по їхньому подвір’ю, а вони так і не ходять. Ну, може хтось і наймає… але не в тому річ. Вони якісь живіші, чи що. Енергійніші і радісніші.

Може справді, допоки отримаєш те майно, - проходиш через такий ад, що потім воно все не в радість? Може вони не сидять на своїх терасах, бо ті тераси зроблені чучмеками по-китайськи задешево і можуть рухнути? Чи навпаки – з таких дорогоцінних матеріалів, що хазяї вважають свої ступні надто грішними, аби ступати на ці святі речі…))) Чи може все дуже просто, так просто, що аж смішно – все тільки через заздрість, що хтось вже зробив кращу терасу чи кращий балкон і воно вже не радує хазяїна?

 

У вас теж в кожного є щось таке, що мало б приносити більше радості, але недооцінене, «закинуте», наприклад, пилиться десь в коморі чи просто безпричинно не використовується.

 

Я от, по роздумах, нарила у собі подібний недолік. Звісно, не порівняти з маєтками і авто, але. Маю доста красивого взуття на підборах і якісь платтячка-спіднички, замість яких ношу постійно одне й те саме, зазвичай, спортивне. От тепер думаю – чи може мені виходити в магазин і у парк з собакою на підборах вечірнього взуття, чи хай краще далі припадає пилом й чекає нагоди. І чи ідентична ця ситуація до тих, які описала – чи це вже я докопуюся до дрібниць у собі.