Сегодня  - последний день уходящего года, хочу подвести некую черту рассказом о приятных моментах 2019.

Они радостно мчались друг другу на встречу, но сблизившись, лишь обменялись холодными воздушными потоками – трамваям не суждено встретится.

Он был верующий и любил быструю езду, его остановили только врата рая.

         Насолодившись містом Самбір http://blog.i.ua/user/729788/2232896/  , їду далі за цікавими враженнями. Автобус Львів-Добромиль, за годину довіз мене до старовинного міста Добромиля. Виїзжаючи з дому на 3 дні звичайно подивилась прогноз погоди, бо вже у Карпатах серед літа випав сніг , майже по всій країні йшли дощі  і була велика вірогідність, що у такому райончику дощів нам не оминути. Дивлюсь я на небо та й думку гадаю   ..... Прогноз показує громи, блискавки, дощі.... Ну думаю, капець, вибрались... Приїхавши в Добромиль, весь час дивилась в небо і просила милувати нас, щоб ці пару деньків обійшлись без дощу   Бо ж одну ніч нам треба переночувати в палатці, а на другий день піднятись, хоч і не на дуже високу гору, але все ж таки піднятись і по гірській почві.
     Отже в очікуванні свого напарника по подорожі часу дарма не гаючи, пішла роздивлятись Добромиль.

      Добромиль, місто Старосамбірського району Львівської області, знаходиться за 115 км від Львова, недалеко від польського кордону.
За однію з легенд місто названо в честь знатного чоловіка Добромила. Інші ж легенди говорять про те, що назва міста є похідною від словосполучення «добра миля» – саме так казали про відстань від замку на горі Сліпій до міста або від маєтностей Гербуртів у Фельштині (тепер — Скелівка).
Місто вперше згадується як село у 1374 році. Саме тоді князь Владислав Опольський (за іншою інформацією — король Людвіг Угорський) надав саксонському родові Гербуртів маєтки по річках Вирві і Стрвяжу.
В 1497 році польський король Ян І Ольбрахт визнав Добромиль містечком і дав дозвіл проводити на площі ярмарки. Містечко почало швидко розвиватись, сюди переселялись купці і ремісники. З Моравії ткачі привозили високоякісне сукно, за яким, а також за місцевою сіллю, приїжджали купці з Угорщини й Сілезії. У 1531 році Андрій Гербурт заснував латинську парафію і побудував дерев’яний костел. У 1566 році король Сигизмунд ІІ Август надав місту Магдебурзьке право, про це подбав Станіслав Гербурт, власник місцевих солеварень.
Великий внесок у розвиток міста зробив Ян Щасний Гербурт – видатний політичний і польський діяч.
Отже вийшовши з провулку, який вів від автостанції перед очима одразу постала міська Ратуша, яка розташована на центральній площі міста. Дата її зведення точно не відома. Держбуд УРСР зазначав, що вона стоїть з XVIII ст. Інші джерела подають XVI ст. Ратуша нагадує невеликий старовинний замок. На фасаді вежі – проткнуте мечами яблуко — родовий герб Гербуртів, а також герб Добромиля. На її годиннику проставлена дата 1883.





Біля Ратуші знаходиться погруддя Адаму Міцкевичу, з чого не важко здогадатись - тут було польське панування )))



площа Ринок


Зручний і тихий парк біля площі Ринок
(фото з інета)


       Відоме місто і для читачів роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», де головний герой побував у етапній канцелярії. Через Нижанковичі, Солянуватку, Добромиль, Хирів, Скелівку проходив шлях бравого вояка до Львова.
У Добромилі побував герой роману, можливо, тут був і сам автор.
«Одне було погано,— він (Швейк) ні з ким не міг порозумітися, і його разом з іншими потягли на Добромиль, де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичі. В етапній канцелярії в Добромилі їх усіх переписали». (З книжки «Пригоди бравого вояка Швейка»).
Добромиль входить до туристичного маршруту «Шляхами бравого вояка Швейка».



         В 1872 році в місті збудовано залізничну станцію. Залізна дорога через Добромиль була протягнута під час будівництва залізничної гілки з Хирова на Перемишль і з'єднувала Львів з Будапештом, так звана Перша угорсько-галицька залізниця.  . Окупація в 1939 році Західної України Радянським Союзом посприяла занепаду, розташованої поруч з Добромилем, вузлової станції Хирів, котра будувалась як великий пересадочний вузол. Залізничні гілки Хирів - Перемишль і Хирів - Стар'ява були відірвані від системи залізних доріг Польщі і стали тупиковими, що автоматично знизило їх значимість. У 1876 р. з'явилися фабрика сірників, миловарня, склозавод, лісопильний та пивоварний заводи.
         
        Розпитавши місцевих жителів де знаходиться залізнична станція, не дивлячись на їх скептицизм і здивування моєю цікавістю, я направляюсь у напрямку станції Добромиль. По ходу до станції роздивляюсь будівлі.













На цій же вулиці зустрілась нова гарна будівля. Це була Загальноосвітня школа. На диво її наповнюваність, для такої місцевості, не мала - 540 учнів.



Біля цієї будівлі триповерхова стара будівля, але вона нічим не примітна, то ж я пішла в шкільний двір  і знайшла там одноповерхову будівлю, явно не молоду )))



Крокую далі і знахожу ще цікаві будівлі





Будинок дитячої творчості. Схоже, що це був чийсь маєток. Там над  вхідними дверями навіть видніється герб.



       А ось ще один будиночок, самий ближчий до станції. Можливо там жив якийсь директор залізничної станції? 




        
       Так я йшла, йшла і все не бачила де ж та станція. Вирішила звернути в провулочок і побачила залізничну колію. І вже вдалині виднілись залишки тієї станції. І я по шпалам, опять по шпалам іду – грало у мене голові )))      А я тьопкала по коліям.
        На зустріч йшов дядєчька з клунками. Я його запитала: Звідки їдете і де ж вже та станція Добромиль? Він посміявся і сказав, що їхати треба прямо і вже за кущами буде станція.


        
У шпалах я бачила якісь залізні штучки. Одну підчепила, а то була якась скоба


        Дійшовши до місця призначення став зрозумілий скептицизм місцевих жителів. Такий сум охопив від самотності цієї, колись можливо людної станції. Пригадались кадри з фільмів про відкриття залізниць, про те, як благоговійно люди ставились до цього дива – Залізниці… Мабуть і тут колись раділи першому проїхавшому потягу… Мабуть тут висів колокол, який сповіщав про наближення потяга. А сьогодні повз станцію йде лише електричка Львів - Нижанковичі, та й то 2 рази на день, зранку в одну сторону, а під вечір в іншу.





От цікаво, якого року цей кафель? Хто його сюди поклав?







         З сумом я поверталась назад в місто, де ми повинні вже зустрітись з Мандрівничком. І це мене радувало, бо після зустрічі зі станцією я відчула якусь пустинність, жалість до неї бідненької …  
Цього разу пішла трохи іншими вуличками Добромиля і знайшла старі, і на жаль занедбані будиночки.







      Під час війни тут жив командир гестапо. Він залишив жахливе пам'ятне обличчя у вигляді подвір'я з мацевами - плитами єврейського надгробка з написами, що встановлюється на могилі  для увічнення пам'яті померлого єврея. Я не знала, що вони там є, а лише побачила в інеті. Схоже, що ними було вимощено доріжки у дворі.



     Попросилась в місцевий магазин підзарядити телефон, купила каву і сіла почекати і відпочити в скверику. Тут пробігала білочка, трохи розважила мене.


      
     І вже дочекавшись Мандрівничка, ми підкріпились перед подальшою дорогою, пригостивши місцевих рєбят, які прибігли на нюх )))







Після отриманої від нас курячої відбивнухи, цей пес став наш навєкі   Влігся біля нас і поки ми розмовляли і намічали подальший маршрут, він лєжав біля нас, іноді відбігаючи гавкнути на людей, які проходили мимо.



      Відпочивши, вирушаємо далі, бо на сьогодні у нас ще було заплановано відвідати Урочище Саліна, дійти до сусіднього села і розміститись на ніч біля підніжжя Сліпої гори, на якій і розташовано наш вождєлєнний Замок
        Прямо поряд з нами костел:
У другій половині ХVІІ ст., як розповідають місцеві старожили, церкву Святої Трійці, збудовану на кошти Петра Сагайдачного, перебудовано на костел. У 1719 році Войцех Михальський, тогочасний державний радник Добромиля, піддав костел ґрунтовному ремонту. Тоді костел було посвячено як Розп'яття Христового. Тепер костел перебуває у розпорядженні місцевої римо-католицької парафії. Він є пам’яткою архітектури місцевого значення.








Вже дорогою до Саліни ми знову роздивлялись будиночки і місцеві цікавини






 А це такий смішний чи сарайчик, чи не знаю що. Він маленький, але як видно функціональний )))


В Добромилі є Пожежна частина. ЇЇ будівля нічим не примітна, то навіть не фоткала, але ж в її дворі знайшли цікаву штучку   пожежний насос, схоже він тут стоїть як пам"ятник



 Дорога до Саліни лежить під гірку і вже піднявшись на узвишшя ми бачимо костел з іншого боку



    Отже ми йдемо до сумної сторінки нашої подорожі, яка буде далі...  
      

Когда-то  на  дне  одной  большой хрустальной реки стояла деревня, и жили в ней некие существа. Река безмолвно текла над ними всеми - молодыми и старыми, богатыми и бедными, хорошими и плохими,  текла своей дорогой  и  знала лишь  о  своем собственном хрустальном "Я". И все  эти существа, каждый по своему,  цеплялись за камни и тонкие стебли, росших на дне реки растений, ибо умение цепляться было у них основой жизни, а сопротивляться течению реки они учились с самого рождения.

  Но одно  существо наконец сказало: "Я устал  цепляться. И хоть я не вижу этого своими глазами, я верю, что течение знает, куда оно направляется. Сейчас  я  отпущу камень, и пусть оно унесет меня с собой.  Иначе, я умру от скуки".

  Другие существа  засмеялись и сказали: "Дурак!  Только отпусти свой камень,  и  твое обожаемое течение так тебя перекувырнет да шмякнет о камни, что от этого ты быстрее помрешь, чем от скуки!"

 Но он не послушался их и, набрав побольше воздуха, разжал руки. И в тот же миг течение перекувырнуло его и ударило о камни. Однако, существо все  же  не стало  ни за что  цепляться, и  тогда поток поднял его высоко надо дном, и о камни его больше не било. А существа,  жившие ниже по реке,  для  которых он был незнакомцем, закричали: "Глядите,  чудо! Он такой же  как мы,  однако он летит! Смотрите, Мессия пришел, чтобы спасти нас! "

  И тогда тот,  которого несло течение, сказал: "Я  такой же Мессия, как и вы.  Река с  радостью  освободит нас и поднимет вверх, если  мы только осмелимся отцепиться от камней. Наше  истинное предназначение  заключается в этом странствии, в этом отважном путешествии.

  Но они лишь громче закричали:  "Спаситель!",  все также цеплялись за камни, а  когда они снова взглянули наверх,  его уже не было, и они остались одни и начали слагать легенды о Спасителе…

(Р.Бах)

 

фото

Густі сутінки закутали втомлене від літнього спекотного дня місто. Вмиканням вуличних ліхтарів воно перейшло у режим ночі, але містяни не квапилися на спочинок. Кінець суботнього дня навпаки збирав у центрі міста людей шукаючих розваг. Тільки я з рюкзаком за плечима з пристебнутими до нього кариматом та спальником проходив повз гучний гомін веселих компаній ідучи від людей у темряву ночі. Сьогодні я полишив свою зону комфорту та спокуси маленького острівця цивілізації – моя ночівля має бути серед  лугових трав та просто неба. Там я буду сам на сам з природою, буду вкушати її буття, насолоджуватись подихом літньої ночі, питиму ніжну ранкову красу.

Дійшовши до мосту, я спустився стежкою в густі темні берегові зарості річки… ще через деякий час вийшов на відкритий простір лугу. Поодинокі дерева та чагарники ще вирізнялися силуетами на тлі більш світлого неба, в західній частині якого яскраво світила сусідка Землі  – Венера. За римською міфологією – богиня садів, краси та кохання. Через деякий час вона зникне за обрієм у  своєму вічному бігу за Сонцем. В південно-східній частині неба споглядав на світ Юпітер – головний бог неба і грому Стародавнього Риму, а за сумісництвом – найбільша планета  сонячної системи. Високо в горі гордо сяяв Арктур – з давньогрецької «Страж Ведмедиці» – зірка далекого чужого світу. Мої очі вловлювали  фотони світла,  які залишили зірку 36 років тому. Ким я був тоді, що робив, про що мріяв...

Мої ноги ступали вже по скошеній траві, деінде ще лежало незібране сіно. Я йшов і йшов, занурювався в потоки повітря – то теплі з запахом сіна, то прохолодні  болотні, які приходили зі сторони річки. Позаду мене на небосхилі зливались між собою, губились десь у далині вогні міста. Пройшовши ще трохи,  я  потрапив у місце нескошених трав та побрів вже по ромашковому  килимі.  Щоправда, більшість квітів вже перецвіло, але були й ті, котрі ще раділи життю. Я вирішив, що заночую серед них в останній час  їхнього буття.

Вмостившись  на кариматі,  довелось зачохлитися у спальнику по самі очі, так як у траві, крім мене, вподобали собі місце наші «друзі» – комарики. Хай їм грець, жаб на їх не вистачає! Вони з пронизливим писком, немов бомбардувальники, заходили в піке до мого шнобеля. Я чмихав, крутив носом, прикидався  поліном з річними кільцями… мов «Звідки в мене та кров…» …але цих голодних монстрів не можна було провести, вони були невблаганні, ламали мені всю романтику та підточували підвалини моєї філософії. Згодом,  чи то я вписався в пейзаж, чи то небеса змилувалися наді мною, чи то пискляві втомилися та стали рідше мене турбувати, я розслабився  та почав сканувати навколишній світ заглиблюючись в стан  тут і зараз.

Переді мною на небокраї над темною смугою лісу слабке світло заграви – десь там  у декількох кілометрах  за лісом розкинулося село Березці. Ліворуч від мене ланцюжком з точок  світла вуличних ліхтарів простягнулося село Лутівка. Праворуч в берегових  хащах верболозу шуміли води річки Тетерів, долаючи на своєму шляху рукотворну  греблю з каміння. Над головою небозвід розкинувся шатром рясно сяючих зірок. Я  лежав просто неба, мої очі вишукували обриси давно вже  знайомих сузір’їв. Сатурн, а за ним і Марс вже вийшли на свою нічну прогулянку. Ніч набирала силу: Чумацьким шляхом, який  вже просипався сіллю зірок, мовчанням пташок, прохолодою та вологістю повітря…  Я  з головою загорнувся в спальник, лишивши невеличкий отвір для дихання. Мої думки почали плутатись, чіплятись за якісь невиразні образи…  усвідомлення себе, місця, часу щезало…

Не відаю я скільки  пробув у небутті, розбудила мене нічна німфа своїм пекучим поцілунком. Коли я прийшов остаточно до тями, то зрозумів, що то була лише самка комара – вона залишила мені на спогад припухлу та затерплу губу. До того  ж я відчув ще й прохолоду ночі, взявшу мене в свої обійми. Нажаль, мій тонкий спальник не схожий на спальник, а на чохол від комарів. Єдине місце, яке не облизувало мене прохолодою – це каримат, і я  притискався до нього, немов немовля до рідної матері. Так я в напівдрімоті проводив залишок ночі. Я слухав ніч. Шум води на греблі… квакання жаб – вони що працюють в три зміни та ніколи не замовкають?.. Гавкіт собак, який доносився з  села… Напевно, так вони спілкуються між собою, а тиха ніч створює собачу соціальну мережу. Про що вони там між собою… хто зна… На цьому звуковому фоні з’являється невпевнений меланхолічний спів одинокого чорного дрозда. Через декілька хвилин до його пісні долучається ще якась пташка. Я трохи підводжусь спираючись на лікті та  висовую голову зовні зі спальника…

Світ змінився… На небосхилі з’явилася тонка бліда смужка світла. Простір навколо втратив свою чорноту, став трохи сіруватим, більш прозорим, хоча на небі ще багато зірок. Насичено-жовтий рогатий місяць завис над лісом. Ще декілька хвилин і радісним  переспівом пташок наповнюється світ. Тепер він домінує серед  навколишніх звуків. Все, я відчуваю, що магія ночі миттєво втратила силу, настає полегшення! Згадується момент  фільму  «Вій», де його головний герой Хома Брут, перші півні та щезання нечисті. Цю тонку межу переходу між темрявою і світлом можливо відчути тільки на самоті. Напевно тому, що в людині глибоко в підсвідомості криється древній інстинктивний страх ночі. Він формувався мільйони років, адже ніч для наших пращурів була наповнена небезпеками. Темрява – світ хижаків та невідомого.

Дивлюсь на годинник і лише трохи за третю, до сходу сонця ще майже дві години, а вже цей темний світ не можна назвати ніччю.

До четвертої години я ще верчуся, кручуся в спальнику. Потім виринаю в ранкову прохолоду, збираю  свої пожитки та  іду на Кам’яне озеро зустрічати схід сонця. Чим ближче до сходу – тим більше світ проявляється кольорами. М’яке ранкове світло проникає в найтемніші закутки чагарників та лісу. Хмаринки на небі підсвічуються різнобарв’ям. Набирають золотавини верхів’я сосен. Ось і Кам’яне озеро – насправді це давній рукав річки, який з часом перетворився на систему озер довжиною більше двох кілометрів. Йду берегом порослим кущами верболозу та очеретом. Води озера спокійні та віддзеркалюють берегові порослі та тон ранкового неба. Я дивлюсь на пагорб, де повинно з’явитися сонце… Ще мить… і перші промені сонця торкаються мого тіла, я примружуюсь від яскравого світла…

Сонце,  або древній Бог Ра, в своїй величі  підіймається  над світом!

Груди наповнюються чистим ранковим повітрям!

Серце перебуває у захваті!

Розум усвідомлює буття!

Почти в самом центре небольшого провинциального городишка, расположенного в российской глубинке, окружённый кованной массивной оградой  горделиво высится добротный двухэтажный дом. Двор этого по местным меркам «дворца» вымощен  разноцветной, специально под заказ сделанной тротуарной плиткой. Узор этой плитки сложен геометрическим орнаментом, который можно видеть на дошедших до наших дней из глубины веков  вазах древней Греции. Возле увитого диким плющом ЧИТАТЬ ДАЛЬШЕ

Удар за ударом, ногою, ще раз ногою, рукою, ще ногою… Вона принишкла й удавала мертву, точнісінько як зараз показують про деяких тваринок. Закуталася ковдрою, й щосили мружила очі, вдаючи міцний сон. Її щелепи були затиснуті, губи поблідли від цього. Але вона не здавалася й щосили вдавала ніби не помічає мене!

- Вставаааай! Роби щось! Паскудо! Подивися на малих! Вони вже не встають третій день! Роби хоч щось! Бодай щось!

Вона вкуталася ковдрою з головою, міцно тримаючи свій «фронт».

Безсилля далося взнаки, в очах все рябіло так, ніби світло довкола підсилили разів у десять,  хоч до кімнати лиш потрапляло непряме сонячне світло з вікна. Для нашої культури й виховання, я здійснила чи не смертний гріх – підняла руку, та ще й ногу на матір. Та я завжди була ніби чужа й інакша. Це все татова кров. Чому, коли всі з сім’ї не мали сили навіть звестися, я мала сили трішки більше, й могла навіть наставити синців? Можливо, це все та ж татова кров, що наділила деякою нахабністю, й я завжди крала з нашої кухні їжу, якій було призначення бути розділеною для всіх. Мені було конче необхідно – й я брала з байдужістю до інших, коли потерпала. Саме тому, я гадаю, в мене було трішечки більше сили.

У школі про нас вже й забули. Ми втрьох не ходили туди вже з тиждень. Та й сенсу не було – у такому стані. У школі на той час нічого не видавали запросто так – тільки за гроші.  Менші інколи перебивалися пригощаннями своїх друзів в яких ходили серед пажів. Я до того була не здатна, й здебільшого суворо спостерігала за їжею інших. Виховання й якась внутрішня суворість не дозволяли брати чуже, навіть коли пропонували. Треба було вдавати, ніби все гаразд і все прекрасно. Аби суспільство не відторгло безповоротно і назавжди.

Мені було 13, і я навіть гадки не мала, що його робити, як правильно. Якщо йти працювати – то куди й ким? Просто вийти на вулицю й кричати «дайте мені працювати» безглуздо. Про центр зайнятості й не чула ще тоді, й тим більш про соціальні служби. Ми жили у впевненості, що покладені виключно самі на себе, у цьому крихітному всесвіті серед бетонних стін, бетонного неба й бетонної землі.

У відчаї повернулася до кімнати, де на кожному з ліжок, окрім мого, без рухів лежало по дитині. Рухнула на постіль й відчула полегшення, та прірву сну.

Матір звелася й кудись пішла.

Згодом принесла чорний буханець хліба.

- Позичила в сусідів? На хліб? Вдвадцяте без повернення попередніх дев’ятнадцяти боргів? – я не знаю звідки у мені стільки сарказму, жовчі, злості. І як я ще сміюся. Та мені щиро було смішно. Малі свердлили очима ніби два чортика, жуючи той хліб. Для них я ніби демон. Й не дивно. – Чого не підеш десь працювати?! – висміювання перетворювались на істеричний крик.

- А сама чого не підеш!!!! – матері увірвався терпець. – Здорова дівка, сраку розвалила ліжком!!!! – очі вилазять з орбіт, обличчя червоніє… Це в неї істерика, й відчай. Увірвався терпець. А в мене черговий синець, бо й не зчулася, як та зарядила своїм загартованим, на сільських  здорових харчах  й тяжкій праці, міцним кулаком, мені прямісінько в око. Та так, що в мене ніби друга голова виросла, тільки чорна. – Геееть!!!! Геееть з моїх очей!!! Сволото!!! Звідки ти таке вродилося!!! – мить і я вже за дверима квартири.

 

- Ходімо! – суворо й твердо промовила мама.

Задавати питання було марно – це було ясно з тону.

Всі вчотирьох  одяглися в що було (а то такий собі одяг, головне, що охайний та випраний), й кудись пішли.

Це вже було літо. Канікули. Нещодавно ми були на своїй ділянці городу, що нам виділила держава. А це двадцять чотири кілометри від дому. Повірте – я це точно знаю, бо виміряне власними ногами. Мені оце цікаво – невже влада думала, що люди, яким виділяють городи, всі з машинами, з можливістю заправляти ті машини? … Людина при владі завжди міряє все по собі не задумуючись, і якщо та людина дістається мерсом з власним водієм туди-й назад будь-куди, то в неї в голові безумовна впевненість, що це всі так. Не задумуючись над реальністю.

Ми ходили пішки. Садили картоплю з лушпайок. І напередодні, хоч ще й не час, накопали трохи тої «картоплі». Вона величиною з квасолю була. На смак – так жахливо, що й не передати. То ніби й не картопля зовсім була. Якщо ви візьмете картоплю, що полежала на сонці, з зеленою плямою. І з’їсте тільки те зелене місце на ній – це буде приблизний смак тієї нашої «картоплі».

Та картоплі самої було замало. Мама це розуміла. Вони привела нас у парк-ліс, що неподалеку. Там було дуже гарно. Раннє літо, сонячно, багато людей відпочивають. Всі грають у бадмінтон, чи кидають фрісбі. Сидять на пікніках. Гуляють з колясками, з собаками. Тощо. Всі такі красиві. Модні. Такі інакші, ніж ми. Дуже часто ми просто мовчки сиділи на траві й спостерігали за якоюсь з сімей, що приїхали на красивій машині, припаркували її тутки ж на траві, включали модну сучасну музику, розкладали пікніки, танцювали, стрибали й бісилися. Ми ж – просто сиділи й заворожено дивилися. Відчуваючи захват від кольорів їхнього одягу, від сріблястості їхньої машини. Від того, як вони багато можуть рухатися, і як це в них граціозно виходить...

Якщо ви думаєте, що ми захлиналися слиною від ароматів їхніх шашликів – ви дуже помиляєтеся. І пізніше буде ясно чому.

 

Серед всього цього іншого прекрасного світу, мама вела нас поміж відпочиваючими й показувала на якісь маленькі гриби у траві.

- це лугові опеньки. Вони дуже-дуже смачні. Давайте назбираємо, і буде нам до картоплі. Колись, коли я була дуже маленька, мій дід мені це показував, й розказував. Вони дууууже смачні! Ми тоді з дідом назбирали….. (далі завжди була дуже довга розповідь, про діда, тата, маму, і багато іншого). Ми ходили поміж відпочиваючих і збирали ті опеньки. Сказати, що біло соромно – не сказати нічого.  Було бажання зникнути. Особливо тому, що там сиділи, відпочивали сім’ї наших одноліток, друзів, однокласників, тощо. Капюшон натягувався мало не до підборіддя, а саме підборіддя ховалося далеко у плечі на груди, волосся – на обличчя. І головне – триматися подалі, аби ніхто не здогадався, що ми разом. Сказати, що ми виглядали дивними й шизанутими – не сказати нічого.

- Це дуже смачні ягоди! Йди-но спробуй!!! – матір щосили кликала мене, спеціально, аби всі знали, що ми разом. Вона все розуміла, і просто робила навмисне, аби пригнобити мої підліткові переживання. Вона занурилася в якісь кущі якоїсь клумби біля пам’ятника. Всі люди ходили стежкою, чемно, відпочиваючи, а вона навмисно по максимуму дивно себе поводила. Так. То був відчай. І намагання звернути на себе увагу.

Сором та відчай заливав моє обличчя слізьми. І я нізащо і нікому не розказувала в чому річ. Тільки ненавиділа всіх, особливо своїх.

 

 - Ой, твої діти, як ти їх привозила,  геть нічого не хочуть робити! Такі ледачі – жах! Тобі треба подумати над методами виховання! Це ж жах! -  з кухні доносилися голоси. Вечір. Темно. Пізня осінь. Три незворушні тіла на постілях – моє, та молодших. Моє ліжко у кімнаті розміщене так, що при відкритих дверях я бачу стіл на кухні. І я не могла відвести очей від банки з салом, що її було поставлено родичами, заїхавши ми з села у гості. Мені було на все байдуже, я хотіла щоб вони швидше зникли, щезли, змилися до свого села, або будь-куди геть з квартири, аби мені було не соромно накинутися на ту кляту банку з смачненьким салом. Тільки в маминому селі роблять сало за якимсь особливим рецептом. Його ні з яким іншим салом ніколи не сплутати.

Та родичі базікали й базікали безперестану. «Хоч би грошей якихось дали» - думалося мені. Та я знала, що то навряд. Бо мама вже їх ні про що не просить. Бо то марно. Вони уникають щось давати тільки тому, що занадто багато прохань. Це дуже нахабно на їхню думку. Вони вважають, що людина зобов’язана у рівних частинах просити й давати. І їм байдуже на тих людей, яким з якихось причин, так сталося, що нічого дати. Вони просто припиняють таким давати будь що. І їм байдуже. Вони просто не знають такого становища, бо ніколи не стикалися з подібним. А мама надто гонорова, аби змусити їх зрозуміти. Простіш е забити.

Та баночка сала була чисто символічною – аби не йти з пустими руками у гості.  Ще й похизувалися, що забили нещодавно свиню. Ще й розказували чого й скільки з неї наготували, накоптили, тощо.

Моя злість накипала, і я просто хотіла, щоб вони зникли.

З кухні до кімнати зайшла моя  двоюрідна сестра, моя однолітка. З сумом почала роздивлятися нас, лежачих під ковдрами. Я намагалася бути привітною, посміхалася до неї. Хоч в очах рябіло, а голова кружилася. Я підвелася. Вона взяла з полиці м’ячика, кілька разів відбила його від підлоги, й кинула мені зі словами «давай пограємося».

- Давай! – радісно скрикнула я, щосили намагаючись бути привітною. Мною хитало, та я щосили намагалася тримати себе на ногах.

Я не змогла зловити м’ячика, він відкотився.

- Тепер ти! – вона кивнула мені на м’ячик, що відкотився у куток кімнати

- Так! Зараз! – відчайдушно я допленталася до м’ячика, коли нахилилася, мною так повело, що ледь не впала. Взяла м’ячика, кинула їй, не влучивши. – Вибач, я краще приляжу. Вибач – я швидше лягла, аби не впасти на її очах на підлогу.

 Сестра ледь помітно фиркнула й повернулася до своїх.

В її очах підтвердилося те, що ми ледачі лежебоки. Я саме так відчула – що не змогла її запевнити в іншому.

Зрештою, вони поїхали. Ми накинулися на сало. Було тільки сало. Більше нічого.

- Мама, а гроші якісь тобі дали?

- Звісно ні – з насмішкою фиркнула мама. – Знущаєшся?

 

(того ж року)

 

Здавлені стогни чулися по всій квартирі. Кожен з нас в свому кутку намагався приховати біль. Потуги до туалету були дуже сильні, але нічого не виходило. Був тільки пекельний біль. Ви коли здавали кров на аналіз, вам проколювали палець? Боляче? А тепер помножте це разів на сто, чи тисячу, і перенесіть локацію болю з пальця на живіт, всередину. Мільйон ножів різали зсередини. Це було пекельно боляче. Та ми все терпіли. Бо найголовніше, це не створювати проблем оточуючим. Не бути проблемою.

Це були не ножі, в животі. А всього навсього батон і молоко.

Мама десь щось получила чи заробила, і принесла білий батон та молоко. Ми того з’їли – випили, і, чесно кажучи, особисто я думала, що це вже смерть.

Але ні! Вижили!

 

Человек, который осмеливается потратить впустую час времени, еще не осознал цену жизни...



Она сидела у окна,
А он вошел в ее вагон.
— Женат, — подумала она,
— Лет тридцать ….. , — подумал он.
А за окном  была зима,
День был прекрасен, словно сон.
— Хорош, — подумала она.
— Ах…,какая кисонька она ! — подумал он.
Но проза жизни такова,
Он встал и вышел на перрон…
— Как жаль! — подумала она.
— Как жаль! — успел подумать он.
А дома, взяв бокал вина,
Включив любимый «Вальс-Бостон»
— Одна… — подумала она.

— Опять один… — подумал он.

Не молчите… жизнь так коротка. 
Одна секунда порой решает всё
«Все в скором изменилось … и опять перрон !
Она,по прежнему ну очень хороша ! вошла к нему в вагон …
"Прошу прощенья, можно к Вам?»
«Я буду рад"- ответил он…
А очень скоро за окном опять весна,
Казалось все прекрасным сном
«Вы знаете, я Вас ждала».
«Я Вас искал"- ответил он.
Дрожало пламя от свечи.
Играл тихонько " Вальс-Бостон»

«Судьба?"- спросила вдруг она.
«Любовь"- обняв её, ответил он…»

1986, декабрь, 31, 8:23 AM  по Гринвичу.

Советская Украина. Небольшой городок, население 17008 человек.

Районный узел связи, автоматическая телефонная станция АТС-54.

Где-то внутри огромного электромеханического организма, стрекочущего шаговыми искателями и звенящего сигнализацией, затерялся я, двадцатидвухлетний электромеханик четвертого разряда АТС.

Я восстанавливаю  сработавший   термопредохранитель, разогревая его внутреннюю оловянно-свинцовую начинку, проводя манипуляции на шине питания стойки. Потрескивая, завораживающее тянется яркая бело-синяя электродуга… 

Неожиданно раздается резкий громкий  звук… 

Я вздрагиваю… 

Сердце в пятки…

«О, чёрт!»  –  я поворачиваюсь в сторону звука и вижу, хихикающего  дежурного по ЛАЗ, который незаметно подкрался ко мне и ударил по защитному щитку, пугая меня таким образом.  Трехэтажный мат вместо приветствия отправляется в сторону развеселого парня Валеры. Сегодня он заступил на дежурство по  линейно-аппаратному залу (ЛАЗу). 

ЛАЗ – соседнее помещение с телефонной станцией, в котором установлена аппаратура междугородней связи. Рядом с ЛАЗом и АТС располагался радиоузел, из которого шло вещание по проводным радиоточкам района. Там же был  и свой дежурный. Сегодня ответственность за работу радио нёс суровый Андрюха. Он же и сурово контролировал входную дверь нашего третьего этажа. По звонку в которую, требовалось отреагировать: сурово спросить  по громкой связи кто пришел, и если свой –  нажатием кнопки открыть задвижку электрозамка.

Установив термитку на место, мы с Валерой пошли на радиоузел к Андрюхе, обсудить вопрос новогодней ночи, нам выпало провести ее на работе.

Радиоузел представлял собой транзитное помещение между ЛАЗом, АТС и центральным входом на этаж. Посредине помещения стоял большой стол-пульт, с вмонтированными радиоприемниками, для приема центральной и областной радиостанций. Рядом, сбоку от пульта, к окну прилегал письменный стол, а за пультом, по фронту, вдоль стены стояли большие металлические шкафы мощных усилителей, из которых, усиленный сигнал уходил в проводную радиосеть.

Сегодня интерьер радиоузла был еще дополнен старым, черно-белым, ламповым телевизором. Он, неловко, ютился себе в сторонке, стоя на своих четырех ножках, рядом с проходом на АТС и не вписывался в окружающую геометрию помещения.

Вчера, во время шестичасовой послеобеденной смены, начальник узла связи пригласил нас, дежурных, к себе в кабинет и убедительно просил, чтобы мы в новогоднюю ночь, будучи на работе, не употребляли алкоголь. И, чтобы нас как-то утешить, он предложил взять себе из его кабинета телевизор. Мы поблагодарили самого главного за чудо-ящик и заверили его, что алкоголь на смене в новогоднюю ночь – «ни-ни», что только лимонад «Буратино» и, традиционная, программа «Голубой огонек» скрасят наше новогоднее дежурство.

10:45 AM по местному времени

Радиоузел.

Трое дежурных решают ключевой вопрос сегодняшнего дня, почти как Гамлет, «пить или не пить». В течении десяти секунд, без дебатов, этот вопрос решается общим консенсусом, с формулировкой, что смотреть «Голубой огонек» в неизменённой форме сознания не правильно и даже вредно, наш организм его просто не примет.

Для правильного просмотра «Огонька» быстро была рассчитана доза взбадривателя. Две по ноль пять горькой на троих за ночь – в самый раз. Хорошее настроение гарантированно и узел связи останется под контролем. В 14:00 откроется вино-водочный отдел гастронома – пойдем, возьмём, спрячем. В 15:00 нашу смену сменят,  а 21:00 мы вернёмся на ночное дежурство, захватив из дому закуску.

Первый вопрос был решен быстро и без затруднений. Осталось решить последний вопрос: как нам выглядеть невинными ягнятами с голубыми чистыми  глазами, если ночью придет проверяющий.

Коллективный разум зашуршал в поиске решения. Мной был выдвинут план, который был отшлифован, прорепетирован и выглядел так: сидим мы в помещении радиоузла  за маленьким столиком трое дежурных, неспешно празднуем Новый год. Раздается звонок  входной двери. Андрюха спрашивает по громкой связи кто, чего, зачем, размер сапог… короче, тянет время. Тем временем, я и Валера уносим маленький стол с закуской-выпивкой в помещение ЛАЗа, где помещаем его в одном из стенных шкафов. Валера закрывает шкафчик  на ключ и усиленно имитирует работу на своем участке. Я, тем временем,  через второй выход ухожу на АТС, где тоже занимаюсь работой по регламенту. Проверяющий посетив наш этаж, остается довольный нашей службой и ходатательствует перед высочайшим руководством о выписке нам денежной премии. Идиллия!

Реальность же начинает выстраиваться несколько иной. Через несколько часов после нашей репетиции со столиком и шкафчиком, приходит начальник ЛАЗа Петр Петрович, где-то предварительно уже провожавший старый год. Он, краснощекий, с не фокусирующимся взглядом и с мозгом на холостых оборотах, проходя рядом со шкафчиком, замечает, что приборы почему-то не в нём, а на полу рядом.

«Непорядок…»  – думает Петр Петрович  и собирается их сложить назад в шкафчик. Он дёргает ручку дверцы, она не открывается…

«Что за  черт?..» – пытается сообразить  Пётр Петрович. Он, не знает, что сегодня на дверцы появился замок, установленный мною. Начальник применяет больше силы, замок не спорит с весомыми аргументами начальника и дверцы открываются. Петр Петрович видит внутри шкафчика  пустой столик. Он смотрит на него в недоумении, непонимая, что он там делает. Дежурный ЛАЗа стоит рядом с начальником и видит перед собою, на верхней полке, торчащие за телеграфными аппаратами, бутылки с водкой…

Штирлиц никогда не был так близок к провалу…

Ему повезло – «Мюллер» был низкорослым и со своего уровня глаз не видел, открывшуюся картину. Он вытащил стол, а  на его место положил приборы с пола.

Таким образом, мой сверхгениальный стратегический план оказался несостоятельным и навернулся медным тазом. Даже, если бы мы его и применили, то  в нём не было бы никакого смысла. Разве, было бы недостаточно видеть трех пьяных дежурных, усердно имитирующих работу.

11:00 РМ Радиоузел.

Трое дежурных сидят за маленьким столиком, заставленным разной праздничной едой и выпивают по первой стопке, провожая 1986 год. После этого бутылка водки и стопки прячутся в ящик, рядом стоящего письменного стола. Это наш новый простой план: если приходит проверяющий, на столе водки нет – только еда и лимонад.

11:25 РМ  Звонок в дверь…

Напряг…

Водка спрятана…

Стопки стоят – не сообразили…

Андрюха по громкой спрашивает: «Кто?..»

В динамике раздается голос Бориса, по кличке Болик – это дежурный из релейки, которая находится через двор в другой постройке. Он контролирует передачу телепрограмм по радиорелейной линии из телецентра на ретранслятор. 

Щелчок электрозамка и в дверях появляется Болик,  держа в одной руке бутылку водки, а в другой электрочайник, в котором лежит, только что сваренная картошка в мундирах. Он посылает свою работу, релейку,  в хвост и в гриву, жалуясь на то, что ему в новогоднюю ночь невыносимо сидеть там одному. Мы приглашаем беднягу за стол. Раздается специфическое бульканье, затем звон стеклянных стопок…

11:46 РМ Звонок в дверь… напряга уже нет… никто и не думает прятать водку…

Я – расслаблен и лениво созерцаю  рыбную кость, валяющуюся на полу. Андрюха припал к микрофону и раздраженно спрашивает: «Кого еще там черти носят в эту пору?»

Заходит мужичок – это кочегар Василий. Он ставит бутылку водки на стол, ему одному не хочется встречать Новый год в подвале кочегарки.

Идет спешный розлив водки, через несколько минут куранты из телевизора известят о приходе Нового 1987 года.

00:23 АМ Гаснет свет, и уже который раз  за вечер. Только дежурные, тусклые лампочки, освещают помещения этажа. Связь вся держится на аккумуляторах. Если не появится электроэнергия в сети ближайшие пять минут, то Андрюхе придется идти в дизельную, и в очередной раз запускать дизель-генератор.

Хух! Заморгали неоновые лампы – электросеть заработала.

Поступает предложение включить музыку, «Огонек» не вставляет даже при расширенном алкоголем сознании.  Я пошел на АТС за магнитофоном-бобинником.

Магнитофон использовался на АТС в системе оповещения для войсковой части, расположенной в центре города. При поступлении сигнала оповещения, дежурный АТС включал оборудование, из которого подавался вызов на все телефоны офицеров. В трубке телефона раздавался текст «Сбора по тревоге». Иногда дежурные приносили с собою бобины из дому, использовали магнитофон для прослушивания музыки. Однажды, кто-то из дежурных забыл и оставил свою бобину в магнитофоне. Другой, включил его по тревоге, офицеры услышали дискотеку в трубках своих телефонов. Это был залёт. После этого случая, магнитофон был заменён на проигрыватель. На нём прокручивали пластинку – открытку, записанную в студии звукозаписи. С этим проигрывателем я один раз чуть не влип в историю. Однажды, был объявлен сбор по тревоге и я включил стойку оповещения. Пошёл вызов, а в трубке была тишина, в проигрывателе не работал двигатель. Я, недолго раздумывая, начал крутить диск пальцем, стараясь делать это как можно плавнее,  контролируя звук в телефонной трубке. Таким образом, я вышел из критического положения. Но это будет в будущем,  а сейчас я шёл за магнитофоном, чтобы музыкой украсить нашу новогоднюю ночь.

01:16 АМ Радиоузел наполнился музыкой…

01:35 АМ В дверь кто-то позвонил и, в нашем теремке прибыло. Двое друзей Андрюхи зашли его проведать.

Новогодние тосты…

Звон стопок…

Сигаретный дым…

И снова, новогодние тосты…

Звон стопок…

Сигаретный дым…

01:55 АМ Дверь  на лестничную клетку уже совсем никого не напрягает. Она, вообще, уже открыта и подпёрта табуреткой. Вентиляция. Нарушен баланс экосистемы радиоузла – курильщиков больше, чем кроликов в Австралии.

02:27 АМ Гости разошлись.

Андрюха и Валера захотели в туалет, но, почему-то, надели шубы, для похода на второй этаж. Я один остался скучать на третьем этаже.

Прошло десять… двадцать минут… полчаса, дежурные не возвращались. Я снаряжаюсь в экспедицию на поиски пропавших.

Второй этаж пуст… первый тоже не показывает никаких признаков присутствия «гуманоидов». Вышел на улицу – падает снег… Релейка закрыта… тишина… Болик спит… С кочегаркой тоже самое… Возвращаюсь назад.

Я  один несу службу. Захожу в зал АТС –  привычный звуковой фон работы приборов станции, можно назвать тишиной. Изредка, последовательно застрекочут шаговые искатели, кто-то набирает номер… не дождавшись ответа кладёт трубку. Цепочка шаговых искателей, почти синхронно, пружинисто возвращается в исходную позицию. Электромеханический организм станции пребывает в полусне…

Внезапно, гаснет всё освещение. Снова пропадает питание центральной электросети. Узел связи переходит в аварийный режим. Разворачивается эпическая картина «Титаника», идущего ко дну. Весь третий этаж наполняется разноголосьем сигнализаций, оспаривающих друг у друга, внимание дежурного. Во мраке залов, сигнальные лампочки высвечивают оборудование, мигая в такт звуку, въедливо пилящему мозг. Я, вооружившись горсткой  термиток, начинаю сбрасывать «истерику» сигнализаций на станции, затем перехожу в ЛАЗ. Там моя компетенция заканчивается, я не рискую щелкать тумблерами и нажимать  кнопки, чтобы вообще не вырубить междугороднюю связь. Дежурных всё нет и нет. Дизель-генератор некому завести. Насколько времени хватит аккумуляторов, которые поддерживают киловатты оборудования узла, я не знаю. Замаячила перспектива района стать черной дырой на карте связи области. Время начинает растягиваться, каждая минута ощущается как десять…

Заморгали белым светом  потолочные неоновые лампы – хороший знак, значить заработала центральная электросеть. От сердца отлегает тяжесть.

Вскоре, раздаётся звонок в дверь. В помещение радиоузла входят Андрюха и Валера, занося с собою прохладную свежесть с улицы и веселье из ресторана. Оказывается, они умудрились попасть еще в ресторан. Парни, стояли передо мною в шубах, без шапок  и в тапочках. На улице снежная морозная зима, а  ресторан  то в метрах четырёхстах от узла связи. Валера сообщил, что возле ёлки собрался народ.

Городская ёлка находилась перед фасадом кинотеатра, а это в метрах семидесяти чуть правее нашего здания. Мы перешли из радиоузла на сторону АТС, где из  окна зала станции, увидели тусовку, возле светящейся гирляндами ёлки. Для народа, возле ёлки, Валера предложил сделать музыкальную озвучку. Нам с Андрюхой идея понравилась, и я, уже тянул электропереноску и магнитофон к окну. Андрюха с Валерой тащили колонки и усилок из радиоузла – оборудование, которое применялось во время государственных праздничных демонстраций, для озвучки спикеров на трибуне.

Окно было расконсервировано и открыто, колонки увидели ёлку и громко, музыкой на всю площадь объявили о своём участии в празднике. Народ на площади оживился, несколько человек подошли к  нам под окно и начали, выкрикивая, махать нам руками, приветствуя нас. Мы, трое ди-джеев, стояли в проёме окна и вскидывали руки над головами, смыкая их в замок, в свою очередь, приветствуя народ. Люди на улице предложили нам выйти и присоединиться к ним. «Почему бы и нет» –  подумали мы.

Морозная свежесть и небольшой падающий снег встретил нас на улице. Справа от нашего узла связи было здание районной администрации и райкома КПУ. Перед ним на пьедестале стоял гранитный мужик с небольшой бородкой и хитрыми глазами, вытянутою рукою указывая нам прямо на ёлку – он знал, где праздник!

Вот мы уже и у ёлки. И веселые добрые люди, с широкими улыбками, наливают нам в бокалы шампанского или предлагают водку на выбор. Бутерброды, мандарины, конфеты на закуску ждут нас. Конечно, мы давно уже сытые и пьяные, но разве откажешь этим милым людям и не поддашься общему коллективному настроению и соблазну. Мы себя не ограничиваем, заниматься аскетизмом в новогоднюю ночь –  нелепо. Коктейль из людей, музыки, водки пузырится, искрится бенгальскими свечами, стреляет хлопушками конфетти…

04:17 АМ Возле ёлки пусто.

Мы уже из последних сил приводим в исходное состояние наш третий этаж. Потом мы расходимся вздремнуть. Щелчки замков на дверях наших помещений, разделяют зону нашей ответственности.

Дежурному по АТС не полагается спать, поэтому кровать импровизируется с подручных средств. Я в помещении кросса собираю ложе из пяти квадратных стульев без спинок, с поролоновым верхом, обитых дермантином. Вместо матраца служит дорожка, вытянута  из нычки и сложенная вдвое. Сложенный шарфик стает подушкой, шуба идет за одеяло.

06:20 АМ Сон слетает пуганной птицей, я открываю дверь и «снимаю Галку с кнопки звонка». Она заходит с двумя клумаками в руках и сумкой через плечо, затягивающим голосом произносит: «Сы-сы… Новым годом, Пашша-а-а!». Галка сообщает мне, что пришла на смену вместо Сашки, а почему так рано не в девять, так она, мол, только из-за стола и не рискнула уже ложиться спать. «Как сы-сы- станция?» – спрашивает Галка. «Нормально, се-се-сердце бьётся… не кашляет» – отвечаю я и достаю журнал «Приёма и сдачи дежурств». Сдачу и прием дежурства на АТС закрепляем подписями. Затем Галка из клумака достает солидную подушку, взбивает её и бросает на уже не моё ложе, при этом  говоря: «Дежурство принято!»  Оказывается, она в клумаках принесла постельные принадлежности. Я тогда представил, какой обед скрывается в её сумке.  Да, она –  настоящий дежурный, мне ещё учится и учится, и набираться опыта!

Я иду домой, по уже сонному, после новогодней ночи городу, свежевыпавший, пушистый снег легко разлетается под ногами. Еще темно, но уже чувствуется предрассветная пора, первое утро 1987 года.